Усна народна творчість українські історичні пісні Ой Морозе, Морозенку

Ой Морозе, Морозенку, Ти славний козаче, За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче. Не так тая Україна, Як та стара мати, Заплакала Морозиха, Та стоячи біля хати. Ой з-за гори та з-за кручі Буйне військо виступає. Попереду Морозенко Сивим конем виграває. То не грім в степу грохоче. То не хмара світ закрила, — То татар велика сила Козаченьків обступила. Бились наші козаченьки До ночі глухої, — Полягло наших чимало, А татар утроє. Не вернувся Морозенко, Голова завзята. Замучили молодого Татари прокляті. Вони його не стріляли І на часті не рубали, Тільки з нього, молодого, Живцем серце виривали. Поставили Морозенка На Савур-могилу. «Дивись тепер, Морозенку, Та на свою Україну!» Вся ти єси, Україно, Славою покрита, Тяжким горем, та сльозами. Та кров'ю полита! І поки над білим світом Світить сонце буде, — Твої думи, твої пісні Не забудуть люди.

Чи не той то Хміль

(Пісня про Богдана Хмельницького) Чи не той то хміль, Що коло тичин в'ється? Ой, той то Хмельницький, Що з ляхами б'ється. Чи не той то хміль, Що по пиві грає?.. Ой, той то Хмельницький, Що ляхів рубає. Чи не той то хміль, Що у пиві кисне? Ой, той то Хмельницький, Що ляшеньків тисне. Гей, поїхав Хмельницький К Золотому Броду, — Гей, не один лях лежить Головою в воду. «Не пий, Хмельницький, дуже Золотої Води, — їде ляхів сорок тисяч Хорошої вроди».

«А я ляхів не боюся

Г гадки не маю — За собою великую Потугу я знаю, Іще й орду татарськую За собой веду, — А все тото, вражі ляхи. На вашу біду». Ой, втікали вражі ляхи — Погубили шуби... Гей, не один лях лежить Вищиривши зуби! Становили собі ляхи Дубовії хати, — Ой, прийдеться вже ляшенькам В Польщу утікати. Утікали вражі ляхи, Деякії повки, — їли ляхів собаки І сірії вовки. Гей, там поле, А на полі цвіти — Не по однім ляшку Заплакали діти. Ген, там річка, Через річку глиця —

Не по однім ляшку Зосталась вдовиця...

Поезія історично-мемуарна проза Григорій Сковорода De libertate

Що є свобода? Добро в ній якеє? Кажуть, неначе воно золотеє? Ні ж бо, не злотне: зрівняши все злото. Проти свободи воно — лиш болото. О, якби в дурні мені не пошитись, Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою, Вольності отче, Богдане-герою!

Всякому місту - звичай і право

Всякому мiсту — звичай i права, Всяка тримає свiй ум голова: Всякому серцю — любов i тепло, Всякеє горло свiй смак вiднайшло.  Я ж у полонi нав'язливих дум: Лише одне непокоïть мiй ум.   Панськi Петро для чинiв тре кутки, Федiр-купець обдурити прудкий, Той зводить дiм свiй на модний манiр, Iнший гендлює, вiзьми перевiр! Я ж у полонi нав'язливих дум: Лише одне непокоïть мiй ум.   Той безперервно стягає поля, Сей iноземних заводить телят. Тi на ловецтво готують собак,  В сих дiм, як вулик, гуде вiд гуляк,  Я ж у полонi нав'язливих дум: Лише одне непокоïть мiй ум.   Ладить юриста на смак свiй права,  З диспутiв учню трiщить голова. Тих непокоïть Венерин амур,  Всякому голову крутить свiй дур. В мене ж турботи тiльки однi, Як з ясним розумом вмерти менi.   Знаю, що смерть — як коса замашна, Навiть царя не обiйде вона. Байдуже смертi, мужик то чи цар, — Все пожере, як солому пожар. Хто ж бо зневажить страшну ïï сталь? Той, в кого совiсть, як чистий кришталь...

Григорій Савич Сковорода

Бджола та Шершень

Байка

— Скажи менi, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї працi не стiльки тобi самiй, як людям кориснi, а тобi часто i шкодять, приносячи замiсть нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурiсть свою збирати мед. Багато у вас голiв, але всi безмозкi. Видно, що ви без пуття закоханi в мед.

— Ти поважний дурень, пане раднику,— вiдповiла Бджола.— Мед любить їсти й ведмiдь, а Шершень теж не проти того. I ми могли б по-злодiйському добувати, як часом наша братiя й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрiвнянно бiльша радiсть збирати мед, анiж його споживати. До сього ми народженi i будемо такi, доки не помремо. А без сього жити, навiть купаючись у меду, для нас найлютiша мука.

 

Сила:

Шершень — се образ людей, котрi живуть крадiжкою чужого i народженi на те тiльки, щоб їсти, пити i таке iнше. А бджола — се символ мудрої людини, яка у природженому дiлi трудиться. Багато шершнiв без пуття кажуть: нащо сей, до прикладу, студент учився, а нiчого не має? Нащо, мовляв, учитися, коли не матимете достатку?. Кажуть се незважаючи на слова Сiраха: "Веселiсть серця — життя для людини" — i не тямлять, що природжене дiло є для неї найсолодша втiха. Погляньте на життя блаженної натури i навчiтеся. Спитайте вашого хорта, коли вiн веселiший? — Тодi,— вiдповiсть вам,— коли полюю зайця.— Коли заєць смачнiший? — Тодi,вiдповiсть мисливець,-коли добре за ним полюю.

Погляньте на кота, що сидить перед вами, коли вiн куражнiший? Тодi, коли всю нiч бродить або сидить бiля нори, хоча, зловивши, й не їсть мишi. Замкни в достатку бджолу, чи не помре з туги, в той час, коли можна їй лiтати по квiтоносних лугах? Що гiрше, нiж купатися в достатку i смертельно каратися без природженого дiла? Немає гiршої муки, як хворiти думками, а хворiють думки, позбавляючись природженого дiла. I немає бiльшої радостi, анiж жити за покликанням. Солодка тут праця тiлесна, терпiння тiла i сама смерть його тодi, бо душа, володарка людини, втiшається природженим дiлом. Або так жити, або мусиш умерти. Старий Катон чим мудрий i щасливий? Не достатком, не чином тим, що йде за натурою, як видно з Цiцеронової книжечки "Про старiсть"…

Але ж розкусити треба, що то значить-жити за натурою. Про се сказав древнiй Епiкур таке: "Подяка блаженнiй натурi за те, що потрiбне зробила неважким, а важке непотрiбним".