1. Технологии телевидения не были изобретены одним человеком и за один раз. В основе телевидения лежит открытие фотоэффекта в селене, сделанное Уиллоуби Смитом в 1873 году. Изобретение сканирующего диска Паулем Нипковым в 1884 году послужило толчком в развитии механического телевидения, которое пользовалось популярностью вплоть до 1930-х годов. Основанные на диске Нипкова системы практически были реализованы лишь в 1925 году Джоном Бэрдом в Великобритании, Чарльзом Дженкинсом в США, И. А. Адамяном и независимо Л. С. Терменом в СССР.

10 октября 1906 года изобретатели Макс Дикманн, ученик Карла Фердинанда Брауна, и Г. Глаге зарегистрировали патент на использование трубки Брауна для передачи изображений.[5]. Браун был против исследований в этой области, считая идею ненаучной.

В 1907 году Дикманном был продемонстрирован телевизионный приёмник, с двадцатистрочным экраном размером 3×3 см и частотой развёртки 10 кадр/с.[6]

Первый патент на используемое сейчас электронное телевидение получил профессор Петербургского технологического института Борис Розинг, который подал заявку на патентование «Способа электрической передачи изображения» 25 июля 1907 года. Однако ему удалось добиться передачи на расстояние только неподвижного изображения — в опыте 9 мая 1911 года.

Настоящим прорывом в чёткости изображения электронного телевидения, что решило в конце концов в его пользу спор с механическим телевидением, стал «иконоскоп», изобретённый в 1923 году Владимиром Зворыкиным (он работал в то время для Radio Corporation of America). Иконоскоп — первая электронная передающая телевизионная трубка, позволившая начать массовое производство телевизионных приёмников. Его изобретение было запатентовано также советским учёным Семёном Катаевым в 1931 году, однако Зворыкин смог создать работающую модель на год раньше советских учёных — в 1933 году.

В 1926 году Кэндзиро Такаянаги впервые в мире при помощи электронно-лучевой трубки продемонстрировал изображение буквы катакана  .

Движущееся изображение впервые в истории было передано на расстояние 26 июля 1928 года в Ташкенте изобретателями Борисом Грабовским и И. Ф. Белянским. Хотя акт Ташкентского трамвайного треста, на базе которого проводились опыты, свидетельствует, что полученные изображения были грубые и неясные, именно ташкентский опыт можно считать рождением современного телевидения.[7]

Первый в истории телевизионный приёмник, на котором был произведён ташкентский опыт, назывался «телефотом». Заявка на патентование телефота по настоянию профессора Розинга была подана Б. Грабовским, Н. Пискуновым и В. Поповым 9 ноября 1925 года. Согласно воспоминаниям В. Маковеева, по поручению Минсвязи СССР все сохранившиеся документы о телефоте были изучены на предмет установления возможного приоритета советской науки кафедрами телевидения Московского и Ленинградского институтов связи. В итоговом документе констатировалось, что работоспособность «радиотелефота» не доказана ни документами, ни показаниями непосредственных свидетелей. Иного мнения относительно перспектив изобретения Грабовского придерживались в США, и в романе Митчела Уилсона «Брат мой, враг мой», излагающем американскую версию истории создания телевидения, где именно «телефот» описан как предтеча современного телевидения.

По другим данным первая передача движущегося изображения была осуществлена 26 января 1926 года шотландским изобретателем Джоном Бэйрдом[8], основавшим в 1928 год Baird Television Development Company.

Первые регулярные передачи чёрно-белого телевидения были начаты в нацистской Германии в 1934 году[9], которые велись без звука с 1929 года.

 

На Берлинской олимпиаде 1936 года использовалась телевизионная камера «Olympia-Kanone».

 

КВН-49 чёрно-белый телевизор, выпускавшийся в СССР в различных модификациях с 1949 года

Телевизор 1950-х годов

Имелись и другие модели электронного телевидения: изобретённые также в 1931 году «диссектор» Фило Фарнсворта и «бегущий луч» Манфреда фон Арденне, однако они не выдержали конкуренции с иконоскопом.

Регулярное телевещание в России началось 10 марта 1939 года[10]. В этот день московский телецентр на Шаболовке через передатчики установленные на Шуховской башне передал в эфир документальный фильм об открытии XVIII съезда ВКП(б). В дальнейшем передачи велись 4 раза в неделю по 2 часа. Весной 1939 года в Москве передачи принимали более 100 телевизоров «ТК-1».

18 декабря 1953 года в США было начато первое в мире цветное телевещание в системе NTSC.

Во второй половине XX века телевидение получило широкое распространение. Его роль в мире подчеркнула ООН, установив памятный день — Всемирный день телевидения.

2. Супутникове телебачення

Супутникове телебачення з'явилося в середині минулого сторіччя. У квітні 1965 року на орбіту був виведений перший в світі штучний супутник зв'язку «Блискавка», експлуатація якого почалася з телетрансляції з Владивостока до Москви. З часом, завдяки приймачам різного діапазону, супутниковий сигнал увійшов практично до кожного будинку. Супутникове телебачення і перспективи його розвитку стали основою розробленого в 1977 році Міжнародного плану супутникового ТБ-віщання.

За 30 з гаком років супутникове телебачення перестало бути чимось незвичайним і таким, що вражає уява. Супутникові антени сьогодні - невід'ємна складова дизайну практично всіх міських багатоповерхівок. Супутникове ТБ доступне і жителям невеликих селищ в найвіддаленіших районах.

Супутникове телебачення дозволяє бути в курсі всіх важливих подій в світі, дивитися прямі репортажі з гарячих крапок, насолоджуватися спортивними змаганнями, випробовуючи при цьому ілюзію повної присутності на гоночній трасі, футбольному полі або на олімпійському стадіоні. Десятки нових фільмів, сотні документальних програм, знятих професіоналами, доступні сьогодні кожному, у кого є супутникова антена.

Супутникове телебачення - цифрове або аналогове - має головну перевагу: висока якість передачі колірного і звукового сигналу. Сьогодні величезною популярністю користується цифрове супутникове TV.

Окрім безкоштовних FTA-каналів, супутники мають канали із спеціальним кодуванням. Для проглядання таких каналів потрібно придбати ресівер (супутниковий приймач), що уміє відкривати кодування, і спеціальні картки.

Найбільш популярні сьогодні супутники Hot Bird, Sirius і Astra. У всіх різна кількість каналів. Для Hot Bird ця цифра більше 550, у Astra - більше 300. У Росії популярний Eutelsat W4, який транслює пакет «НТВ Плюс». Кількість каналів на кожному супутнику зафіксована в Таблиці частот.

Сигнал з супутника HotBird дозволяє приймати більше 130 каналів, 5 з яких віщають російською мовою, і близько 150 закодованих європейських каналів. З супутника Sirius можна приймати 4 російських каналу, 3 російськомовних прибалтійських, 7 українських, 2 скандінавських російськомовних каналу, а за наявності карти доступу - пакет Discovery російською мовою. При настроюванні на цей супутник доступними будуть багато зарубіжних каналів, включаючи категорію ХХХ, яка декодується за допомогою карт доступу. Через супутник Astra транслюються найпопулярніші західноєвропейські новинні, музичні і спортивні канали. Незакодовані канали країн СНД і Східної Європи транслюються супутником Amos.

Одна антена може приймати сигнали з декількох супутників. Найбільш популярні поєднання Hot Bird і Astra, Hot Bird і Sirius, Hot Bird і НТВ Плюс.

Устаткування для прийому і проглядання супутникового телебачення

До складу необхідного устаткування для прийому телевізійного сигналу з супутника входять: супутникова антена (тарілка), конвертор, ресівер (супутниковий приймач), кабель для супутникового ТБ. У разі установки більш 1-го конвектора, додатково отримуються “DiSEqC перемикач” і “Мультіфід” (система, що складається з декількох конвекторов). Для діставання можливості підключення декількох тюнерів (ресіверів) використовується “Дільник”. А для підвищення якості сигналу, що приймається, рекомендується встановлювати “Підсилювач”.

При виборі устаткування для прийому і проглядання супутникового ТБ потрібно відштовхуватися від тих побажань, які були визначені раніше. Тобто, потрібно вирішити з скількох супутників проводитиметься прийом сигналів, яка кількість каналів передбачається, яка якість зображення потрібна і т.д. Тільки після ухвалення остаточного рішення зі всіх цих питань можна звертатися до фахівців із замовленням на установку комплекту супутникового ТБ. З учетов Ваших побажань майстер швидко підбере необхідне функціональне устаткування за найоптимальнішою ціною.

Супутникова тарілка (або антена), як правило, може бути виготовлена з двох видів металу, а саме: з алюмінію і високолегованої сталі. Переваги алюмінію всім відомі - невелика вага і стійкість до корозії. Сталь же набагато важча, дорожча і трохи менш стійка до зовнішніх руйнуючих чинників. Тому антена, виготовлена із сталі, прослужить менше за часом, чим алюмінієва. Безпосередньо від розмірів антени залежать кількість і підсумкова якість сигналів, що приймаються. Наприклад, для отримання високоякісного сигналу при кількості каналів до 15 найменувань достатньо буде 60-80 см в діаметрі тарілки. Проте, і тут повинно враховуватися те, наскільки якісно відбувається передача сигналу, що приймається. На кожному супутнику свій якісний рівень передачі.

Супутникова тарілка (антена) встановлюється опуклою стороною в північному напрямі, оскільки практично всі супутники розташовані на півдні. Антени стаціонарні. Ці тарілки називаються азимутними і кріпляться до стіни (на даху) нерухомо. Щоб змінити напрям такої антени, потрібно розкрутити кріплення і повернути її щодо підвісу вгору, вниз, вліво, управо. Антени полярні. Тобто антени, які мають всілякі регулювання і можливість підключення автопідвісу, який наводить тарілку на супутник дистанційно. Ресівери.

Супутникові тюнери (ресівери) діляться на дві категорії. Ресівери з картопріємником (FTA) і ресіверами (CI) з можливістю підключення модулів. Тюнера FTA є порівняно недорогими приймачами і використовуються, в основному, для проглядання не кодованих каналів. У свою чергу, карткові тюнера можна розділити на: приймачі з ліцензійним програмним забезпеченням (для прийому по фірмових картах доступу) і тюнера з вбудованими емуляторами (пристрій раськодіровки каналів). Безпечніше і надійніше, звичайно, перший - з ліцензією.

Доступ до мережі Internet та супутникового ТБ

Принципи побудови систем кабельного телебачення

Для забезпечення високоякісного ТБ прийому в районах з низькою напруженістю поля і в містах з різноповерховою забудовою, де високий рівень відображених сигналів, ТВ програми необхідно передавати по провідних лініях зв'язку, як які використовуються коаксіальні та волоконно-оптичні кабелі. Тому в цих розподільчих системах кабельного телебачення (КТБ) перешкод буде менше, число ТБ каналів може бути збільшено на порядок (до 100 і більше) і стане можливою дуплексний зв'язок. Слід зазначити, що у вітчизняних системах КТВ (СКТВ) в діапазоні 110 ... 174 МГц, не використовується для ефірного ТБ мовлення, передбачено додатково вісім спецканалов (СК1. .. СК8), а в діапазоні 230 ... 294 МГц - ще вісім (СК11. .. СК18). Таким чином, у СКТВ Максимальна кількість ТБ каналів складає 20 при смузі до 230 МГц і 28 при смузі до 300 МГц (12 8 8). Однак через обмеження на можливість спільного посилення та передачі сигналів максимально можливу кількість використовуваних каналів знижується більш ніж у 2 рази. Проте в розглянутих системах є можливість подачі додаткових програм від місцевих міні-студій або відеоаппаратних, а також від приймальних пунктів супутникового ТБ мовлення.

Системи КТВ, які мають понад 5000 абонентів при великої протяжності розподільної мережі, в майбутньому стануть багатоцільовими. Телевізійні програми в PC можуть передаватися в смузі частот до 600 ... 700 МГц і вище; можлива автоматизація процесу управління системою. Таким чином, система КТВ - це по суті КСКПТ з розширеними можливостями. Основні види послуг, що надаються багатофункціональними КТВ, можуть бути наступними: комерційне та навчальний ТБ і радіомовлення, в тому числі передача спеціальних програм (спортивних, інформаційних, довідкових та ін) і програм, що були замовлені глядачами по зворотному каналу зв'язку; телефон і відеотелефон; телеграф і фототелеграф; поштова кореспонденція; газети та журнали; доступ до бібліотеки; послуги з боку обчислювальних центрів; інші послуги. Для прийому поштової кореспонденції, включаючи газети, журнали і бібліотечну інформацію, абонент повинен мати електронне буквопечатающее пристрій для друку на аркуш паперу або на стрічку. Клавіатура повинна мати невеликі розміри. Відтворює пристрій може являти собою матрицю з світлодіодів. За розмірами абонентське пристрій буде нагадувати звичайний телефон.

З метою зменшення індустріальних перешкод і відбитих сигналів приймальний пункт системи КТВ повинен бути винесений за місто і розташований на пагорбі або встановлений в самому високому будинку даного мікрорайону. Смуги частот каналів діапазонів MB і ДМВ перетворюються на головний станції у вільні в даній місцевості смуги частот каналів метрового діапазону. У цьому випадку значно зменшується помітність наведених на вхідні кола ТВ приймачів сигналів від ТБ передавальних станцій.

В обладнанні станції передбачається АРУ по кожному каналі. При необхідності використовується пілотне регулювання - автоматичне регулювання рівня і нахилу АЧХ в магістральних підсилювачах (АРУіН), які працюють за пілот-сигналів з частотами 110 і 235 МГц, вводяться в лінійний тракті головної станції. За магістральних лініях здійснюється також дистанційна подача напруги живлення для підсилювачів.

Можлива передача внутрішньосистемних сигналів, допускається двонаправлена передача. Є три варіанти вирішення проблеми двостороннього зв'язку. Перший, найбільш надійний, полягає в тому, що використовуються два окремих кабелю зі своїми підсилювачами: один кабель для прямої передачі, інший - для зворотного. Більш економічним є використання одного кабелю і встановлення на ретрансляційних пунктах по два підсилювача (по одному на кожний напрямок) з відповідними фільтрами. Принципово можливо при одному кабелі обійтися лише одним підсилювачем, якщо використовувати складну систему фільтрів. Однак цей метод через високі перехресних перешкод застосовується лише при невеликих рівнях сигналу (розподільні мережі). У магістральних лініях доцільно використовувати один з перших двох варіантів.

3. Кінематограф - прямий попередник телебачення, він починався з того, що знімав «саме життя»: те, що відбувається на вулиці, на дорозі, на вокзалі - те, що сьогодні ми назвали б документальним фільмом. Художній фільм розпочався зі зйомок на плівку «чужого» матеріалу: на прямокутнику екрана оживали звичайні фотографії.

Поступово забавний технічний фокус перетворився на новий рід мистецтва. Згодом виявилося, що екран має цілу низку чудових властивостей, якостей і можливостей, якими не володіють інші роди мистецтва. Великі майстри Девід Гріффіт, Сергій Ейзенштейн, Чарлз Чаплін, Лев Кулешов, Всеволод Пудовкін, Дзига Вертов, Олександр Довженко та інші. Кіно «говорить» мовою екрану - мовою рухомих зображень, що сполучаються зі словом, музикою, шумами, тобто мовою звукозрітельних образів, як в документальних, так і в художніх (ігрових) фільмах.

Цілком очевидно, що кіно - мистецтво синтетичне, в ньому можна знайти якості та літератури, і образотворчого мистецтва, і театру, і музики. Але ці якості набувають на екрані нові, специфічні риси; вони виражені новими, кінематографічними засобами, які по-особливому поєднуються. Телебачення, як і кіно, здатне відобразити реальну дійсність на екрані за допомогою рухомих зорових образів, супроводжуваних звуком.

Телебачення запозичив у кіно, разом з екраном, багатющий арсенал гнучких, ємних, сильних виразних засобів і пристосувало його до своїх специфічних особливостей.

Основа мови кіно і мови телебачення загальна, адже і тут і там перед глядачем двомірний екран. Однак естетичні відмінності між кіно і телебаченням все ж таки існують. Вони не корінні, не принципові, як, наприклад, відмінності між літературою і образотворчим мистецтвом, між кіно і театром. Деякі з виразних засобів кіно при перенесенні в телебачення зазнали дуже істотних змін, інші були збережені в недоторканності, а від третього довелося зовсім відмовитися. Чим же обумовлений цей процес, які особливості телебачення зробили його необхідним? Відповісти на це питання - значить, визначити, в чому полягає специфіка телебачення.

Зробити це найлегше шляхом порівняння телебачення з його «старшими» побратимами - театром, кіно, радіо. Адже близьку спорідненість телебачення з цими засобами інформації та пологами мистецтва цілком очевидно: діалог, дія, акторську гру телебачення успадкувала від театру; екран і його зображально-виражальні засоби телебачення запозичив у кіно, здатність проникнути в будинки людей, настирливість і одночасність телебачення отримало від радіо .

Одна обставина має бути особливо підкреслено. Радіо і друк наділили телебачення громадськими функціями. Дуже спокусливо, до більшої слави телебачення, забути про його зв'язки з іншими родами мистецтва та журналістики. Але поза зв'язку з цим неможливо зрозуміти природу телебачення.

Подібно до радіо, телебачення має і одночасністю і здатністю прийти в будинки людей.Тому воно і стало одним з головних засобів інформації. Характер аудиторії, умови прийому передач визначають також спільність багатьох жанрів і форм радіомовлення і телебачення і, головне, збіг їхніх суспільних функцій.

Відмінність від телебачення радіомовлення - у засобах вираження. Єдиний засіб радіо - звук; телебачення впливає і зображенням.

Телебачення здатне охопити найширші верстви населення, навіть ті, які залишаються за межами впливу інших засобів масової комунікації. Ця здатність телебачення пояснюється особливостями його фізичної природи, що визначають специфіку телебачення як засобу створення та надіслати повідомлення.

Перше - здатність електромагнітних коливань, що несуть телевізійний сигнал, що приймається телевізором, проникати в будь-яку точку простору (у зоні дії передавача). Ми називаємо цю здатність всюдисущістю телебачення. Друге - здатність передавати повідомлення у формі рухомих зображень, яка супроводжується звуком. Ми називаємо це властивість екранів телебачення. Завдяки екраном телевізійні образи сприймаються безпосередньо-чуттєво, а тому доступні найширшої аудиторії. Третє - здатність повідомити в звукозрітельной формі про дію, подію, за словами Ейзенштейна, «в неповторний момент самого звершення його». Одночасність дії, події та відображення його на екрані - унікальна якість телебачення. Воно виявляється тільки в процесі прямої ( «живий») передачі, коли зображення йде в ефір безпосередньо з телевізійних камер, без опосередкування попередньою фіксацією, тобто в теперішньому часі. Ми називаємо здатність до створення і поширення нефіксованих повідомлень безпосередністю телебачення. Безпосередність нерозривно пов'язана з сімультанностью телепередачі (тобто одночасністю спостереження та демонстрації, трансляції); це дві сторони одного феномена. Він проявляється в реальних програмах не постійно, проте має досить істотне значення для психології глядацького сприйняття, тому що зумовлює особливу достовірність телевізійного видовища.

Телебачення вільно приходить в кожен будинок, людина може долучитися до транслюється дії, не залишаючи домівки. Це дозволяє телебаченню виконувати функції, загальні для всієї журналістики.

Телебачення повернуло людству можливість, яка була втрачена в міру витіснення ораторського мистецтва літературною творчістю. Звукозрітельний характер телевізійної комунікації зажадав відновити особистісні контакти аудиторії з комунікатором, щоб скласти судження про нього і про цінність його повідомлення. Саме цим пояснюється значення і привабливість для аудиторії телевізійної інформації, персоніфікованої (тобто уособлений) її автором і учасниками події. Цим пояснюється прагнення найбільших телекомпаній мати таких постійних ведучих і репортерів, особистість яких приваблювала б симпатії і довіру глядачів. Знайомий людина в кадрі служить для глядача, перш за все орієнтиром в строкатому світі телевізійних передач, завдяки тому, що кожного разу його поява супроводжується цікавою для даного глядача інформацією. Більш високий рівень персоніфікації тоді, коли журналіст виступає як учасник екранної дії (гостре інтерв'ю, репортаж-розслідування і т. п.) і стає об'єктом співчутливої ідентифікації. Інакше кажучи, глядач починає співпереживати йому, як би уявляючи себе на місці «позитивного героя» документального драматичної дії. Тут очевидно схожість журналіста з героєм театрального видовища або твори художньої літератури. І, нарешті, третій, вищий рівень персоніфікації - коли журналіста чекають на екрані заради нього самого, чекають як лідера думки, перекладача складних проблем, як особистість значну в моральному, духовному плані.

Телегри і ток-шоу, де учасники отримують справжню можливість публічного самовираження, уособлюють в уявленнях публіки характерні риси (як позитивні, так і негативні) наших сучасників, дозволяють аудиторії побачити себе - типізований - на екрані.Такі телемости СРСР - США 80-х років, найкращі випуски «Теми» і «Поля чудес» 90-х.

Говорячи про специфічні особливості телебачення, ми вели мову тільки про пряму ( «живий») телепередачі. Однак сучасна практика тележурналістики далеко пішла від положення, що існувало в 50-60-і роки, коли пряма передача була основою програми: нині значно більше половини обсягу мовлення в усьому світі становлять попередньо зафіксовані передачі. Первісною формою попередньо зафіксованих телевізійних повідомлень став телефільм, тобто фільм, знятий за допомогою кінокамери, але призначений для показу не в кінотеатрі, а на телеекрані.

Безпосередність створює у телеглядача психологічну установку на «ефект присутності», на особливу довіру до телевізійної програми в цілому. У силу такої установки навіть заздалегідь зафіксована передача часто сприймається багатьма глядачами як повідомлення, безумовно, достовірне.

4У сучасному інформаційному суспільстві телебачення виступає найбільш

потужним інструментом впливу на масову свідомість. Згідно статистичних

даних 2010 року, понад 80% населення щодня переглядає телепередачі.

Теоретико-методологічні засади дослідження впливу медіа почали

розроблятися зарубіжними аналітиками з 20-х років минулого сторіччя в

рамках політичної соціальної психології. В основі ранніх робіт лежала теорія

«кулі», тобто визнання величезної влади ЗМІ над аудиторією. В кінці 40-х

років виникла нова модель «обмеженого впливу». Наприкінці 50-х років

вчені Мак-Лухан, К. Оліен сформували нову теорію «мінімальних ефектів», а

такі вчені, як Баєр та Фестінгер розробили теорію «впертої аудиторії» та

теорію «переконуючої комунікації», що характеризувала аудиторію, що не

підкоряється впливу масової комунікації. У 70-80-х роках М. Рокешо та

С.Болл вивчаючи теорію «сильного впливу», експериментальним шляхом

довели, що під впливом ЗМІ люди міняють навіть свої життєві цінності. В

основу всіх вищевказаних досліджень покладено вивчення медіа, основна

увага приділена проблемі впливу каналу на реципієнта.

Сучасні теорії концентруються на людині, основний акцент робиться на

реципієнті як споживачеві масової комунікації. Серед них можна виділити

такі, як: соціально – когнітивна, теорія праймінга, гіпотеза культивації,

дифузія, теорія використання і задоволення.

Під ефективність засобів масової комунікації розуміють цілеспрямовану

діяльність радіо, телебачення, преси, що досягає максимального охоплення

населення і залишає у свідомості передані нею ідеї, що стають в певний час

пануючими в індивідуальній свідомості» [1]. Деякі дослідники виділяють

також поняття «дієвості», тобто виконання масовою комунікацією своїх

соціальних функцій управління і контролю. Феномен впливу телебачення на

аудиторію можна пояснити наступними чинниками: оперативністю викладу

інформації, ефектом очевидності, виразністю телевізійних образів, враженя

незаангажованості тележурналістів, ефект «відходу від реальності».

5. Теория журналистики, как любая наука, имеет свои законы и стремится к классификации материала, который изучает. Если зоологи, например, классифицируют животных по классам, видам и подвидам, а языковеды раскладывают по полочкам все составляющие изучаемого языка, то специалисты теории журналистики занимаются разбором журналистских материалов, объединяя их в группы по жанрам.

Журналисты-практики активно используют в своей работе много разных жанров. Откройте любую газету: вы найдете и хронику, и заметки, и репортажи, и интервью, и статьи, и обзоры, и очерки, и так далее. При этом человек, не имеющий отношения к журналистике, любой материал может назвать статьей или заметкой – как уж он привык. Но профессионалы должны четко узнавать в публикациях признаки того или иного жанра и ни в коем случае не именовать зарисовку, к примеру, статьей. А пока, если вы не уверены в том, что можете правильно классифицировать тот или иной текст, лучше называйте свои произведения нейтральным словом “материал”.

Строгое разделение по жанрам существует лишь в теории и, в определенной степени, в информационных материалах. Вообще жанрам свойственно взаимопроникновение, и на практике границы между ними часто размыты (особенно в так называемых “бульварных” изданиях). Понятно, что не может существовать точного стандарта для журналистского материала, иначе газету или журнал мог бы целиком делать компьютер. И все-таки журналисты, тем более, начинающие, обязаны знать, какие есть жанры журналистики, каковы особенности каждого из них и в чем их различие. Как музыкант должен сначала научиться играть гаммы, как художник-абстракционист должен уметь написать реалистическую картину, так и журналист, прежде чем отправиться в “свободный полет”, должен научиться писать в любом жанре.

Газетные жанры отличаются друг от друга методом литературной подачи, стилем изложения, композицией и даже просто числом строк. Условно их можно разделить на три большие группы: информационные, аналитические и художественно-публицистические (см. схему). Начинающие журналисты, прежде всего, должны “набить руку” на информационных жанрах (кстати, в газете они занимают не меньше половины площади), поэтому им мы уделим основное внимание.

Главная цель информационного материала, будь он газетным, радийным или телевизионным, – сообщить о факте (в ежедневных изданиях и выпусках во главу угла ставится “свежий” факт – новость). Факт для журналистики так же важен, как человек для анатомии. Это - основа основ, без фактов журналистика немыслима.

Различные способы освещения фактов и приводят к созданию разных жанров.

Посмотрим, как подается факт в конкретных ИНФОРМАЦИОННЫХ ЖАНРАХ .

Хроника - факт без подробностей. Небольшие (порой из одной – двух фраз) сообщения, не имеющие заголовка. Чаще публикуются подборками.

Информация - короткая информация, или заметка. Содержит сам факт и некоторые подробности. Состоит из десяти–тридцати строк, имеет собственный заголовок. Чаще публикуется в подборке. Расширенная информация предполагает более широкое и подробное изложение событий. Возможны: историческая справка, сравнение, характеристика героев и т.д. Включает в себя вступление и концовку. Содержит 40-150 строк, заголовок. Допустим подзаголовок.

Интервью - изложение фактов от имени того, с кем ведется беседа. Предполагает совместное творчество: журналист предвосхищает вопросы читателей, тщательно готовится к интервью, непременно владеет ситуацией. Необходимо указать, с кем ведется беседа (фамилия, имя, отчество, служебное или общественное положение), тему разговора, каким образом получено интервью (в личной беседе, по телефону, по факсу и т.д.).

Отчет - по заданию редакции журналист рассказывает о том, что видел и слышал. Размер материала зависит от значимости события. Общий отчет содержит изложение фактов в хронологическом порядке, тематический – освещает 1-2 наиболее важных вопроса, отчет с комментариями – изложение основных событий и высказывание совей точки зрения.

Зарисовка - обобщение фактов и описание обстановки. Короткий, живой и образный рассказ о своих впечатлениях.

Обозрение - важнейшие события жизни города, завода, школы и т.п. за определенный период (сводки, итоги).

Репортаж - наглядное представление о том или ином событии через непосредственное восприятие журналиста-очевидца или действующего лица. Репортаж сочетает в себе элементы всех информационных жанров (повествование, прямая речь, красочное отступление, характеристика персонажей, историческое отступление и т.д.). Репортаж желательно иллюстрировать фотоснимками. Репортаж бывает: событийный, тематический, постановочный.

АНАЛИТИЧЕСКИЕ ЖАНРЫ - это широкое полотно фактов, которые трактуются, обобщаются, служат материалом для постановки определенной проблемы и ее всестороннего рассмотрения и истолкования. К аналитическим жанрам относятся: корреспонденция, статья, обзорная рецензия. Корреспонденция анализирует группу фактов. Это делается с помощью описания фактов, их анализа и соответствующих выводов. Здесь очень важны примеры, оперативность, конкретность темы, четкий адрес. Статья – это обобщение и анализ фактов и явлений. Если в корреспонденции события рассматриваются от частного к общему, то в статье все происходит наоборот – от общего к частному. Статья берет факты в глобальных масштабах, анализирует их, поднимая до научно обоснованных выводов.

ХУДОЖЕСТВЕННО-ПУБЛИЦИСТИЧЕСКИЕ ЖАНРЫ - здесь конкретный документальный факт отходит на второй план. Главным становится авторское впечатление от факта, события, авторская мысль. Сам факт типизируется. Дается его образная трактовка.

В очерке факты преломляются в свете личности автора. Важен не факт сам по себе, а его восприятие и трактовка героем или автором. Факт переосмыслен в образ, близок к малым формам художественной литературы, конкретен, построен на фактическом материале. Цель очерка – дать образное представление о людях, показать их в действии, раскрыть существо явления. Очерк бывает сюжетным (портрет, проблема) и описательным (событийный, путевой).

Фельетон - это литературный материал, проникнутый духом острой злободневной критики, с особыми приемами изложения. Для фельетона обязательны: живость, легкость, образность, юмор, ирония, насмешка.

Памфлет – злободневное публицистическое произведение, цель и пафос которого – конкретное гражданское, преимущественно социально-политическое обличение.

Очерк, фельетон и памфлет не рекомендуются для практики учащихся “Мастер-классов”, т.к. это сложные жанры, требующие не только журналистского мастерства, но и жизненного опыта.

Классификация жанров

Информационные:

* Хроника

* Информация (короткая, расширенная заметка)

* Зарисовка

* Интервью (монолог, диалог, коллективное, анкета)

* Отчет (общий, тематический, с комментариями)

* Путевые заметки

* Обозрение

* Репортаж (событийный, тематический, постановочный)

Аналитические:

* Корреспонденция

* Статья (пропагандистская, проблемная, обобщающая, критическая)

* Обзор

* Рецензия (литературная, кино, театральная)

Художественно-публицистические:

* Очерк (сюжетный, описательный)

* Фельетон

* Памфлет

6. Телевізійний сценарій Написання сценарію – один з етапів творчого процесу створення публіцистичного твору. Слово "сценарій" походить з театрального "сценаріус", так називали людину за сценою, яка вказувала акторам коли і з якої сторони виходити на сцену, слідкувала за своєчасним виконанням всіх сценічних ефектів. Сценарій – літературний запис зображувального та звукового вирішення майбутнього екранного повідомлення. Це результат складних авторських пошуків, а також попередній етап творчої обробки вивченого публіцистом життєвого матеріалу. Це певним чином літературний твір. Основні елементи: досконале володіння словом, уміння бачити і чути те, що буде відбуватися на екрані. На телестудіях існують 2 форми запису сценаріїв: "у два ряди"( зліва – те, що глядач бачить на екрані, справа – текст, який чує глядач); літературний – автор поєднує зорові образи і зміст.  Сценарій має декілька екземплярів, які під час зйомок лежать перед режисером, звукорежисером та ведучим. Після написання і затвердження сценарію часто сценарист бере участь в зйомках фільму чи передачі, часто змінюючи написане відповідно до конкретного моменту. Після монтажу сценарист створює авторський текст, коментар. Арістотель писав :"Процесс коммуникации включает три составляющие: источник, сообщение и адресат. Если отсутствует хотя бы одна составная часть, коммуникации нет. Журналиста можно назвать источником, его сценарий – сообщением, зрителя – адресатом, реципиентом. «Первая, последняя и единственная заповедь сценариста, – призывает Р. Уолтер, кинодраматург, профессор, в своем пособии для начинающих сценаристов кино и телевидения, – будь достоин аудитории, дорожи ее мнением, вниманием и временем. Единственное нерушимое правило сценарного творчества: не быть скучным». Чтобы всегда создавать произведения, интересные зрителю, необходимо овладеть тайной композиционного построения передачи, фильма. Многое при этом зависит от способностей, таланта автора, от степени овладения им секретами мастерства, от опыта работы.  Тому треба розумно поєднувати знання основних понять: тема, ідея, композиція, сюжет, ремарка, епізод. Але тільки злагоджена робота сценариста, оператора, режисера гарантуватиме успіх роботи.

7.

1. Час мовлення, відведений на рекламу, не може перевищувати 15 відсотків, а впродовж виборчого процесу - 20 відсотків фактичного обсягу мовлення протягом астрономічної доби телерадіоорганізацією будь-якої форми власності. Це положення не поширюється на спеціалізовані рекламні канали мовлення. Час, відведений на політичну рекламу впродовж виборчого процесу на спеціалізованих рекламних каналах, не може перевищувати 20 відсотків фактичного обсягу мовлення протягом кожної години мовлення.  від 17.11.2005; із змінами, внесеними згідно із Законом N 3253-IV від 21.12.2005 )  2. Частка реклами протягом кожної астрономічної години фактичного мовлення не повинна перевищувати 20 відсотків, а впродовж виборчого процесу - 25 відсотків.  від 21.12.2005 )  3. Реклама повинна розміщуватися у перервах між програмами, передачами.  При виконанні умов, викладених у частині п'ятій цієї статті, реклама може бути розміщена під час трансляції програми, передачі таким чином, щоб не завдати шкоди цілісності та змісту програми, передачі та правам їх власників.  4. Забороняється переривати з метою розміщення реклами трансляції сесій Верховної Ради України, сесій Верховної Ради Автономної Республіки Крим, офіційних державних заходів і церемоній, виступів Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра України, Голови Конституційного Суду України, Голови Верховного Суду України, народних депутатів України, членів Уряду України, а також трансляції релігійних служб, програм, передач для дітей та програм, передач новин.  5. Трансляція концертно-видовищних програм, передач може перериватися рекламою за умови, що між рекламними вставками програма, передача триває не менше 30 хвилин.  Реклама під час трансляції спортивних програм, передач розміщується в перервах між їх частинами.  Під час трансляції кіно- і телефільмів реклама розміщується перед початком фільму та/або після закінчення фільму.  Трансляція кіно- і телефільмів, за умови їх тривалості до 42 хвилин, не може перериватися рекламою або будь-яким редакційним, авторським чи інформаційним матеріалом .  Трансляція кіно- і телефільмів, за умови їх тривалості від 42 до 70 хвилин, може перериватися рекламою або будь-яким редакційним, авторським чи інформаційним матеріалом один раз, за умови їх тривалості від 70 до 90 хвилин - два рази. Трансляція кіно- і телефільмів тривалістю понад 90 хвилин може перериватися рекламою або будь-яким редакційним, авторським чи інформаційним матеріалом кожні 30 хвилин за умови, що після останньої перерви фільм продовжується не менше 20 хвилин включно.  6. Для цілей цієї статті не вважаються рекламою:  оприлюднення, виголошення у програмі, передачі імені, найменування спонсора, об'єктів права інтелектуальної власності, що йому належать;  трансляція соціальної реклами, якщо вона розповсюджується телерадіоорганізацією безкоштовно;  анонси власних програм, передач телерадіоорганізації.  7. Відповідальність за виконання вимог щодо порядку розміщення та розповсюдження реклами у програмах, передачах несе телерадіоорганізація.  8. Ведучим, дикторам та іншим учасникам інформаційних та інформаційно-аналітичних програм, передач забороняється наводити споживчі властивості товару та/або вказувати банківські рахунки, контактні телефони, місцезнаходження виробника товару, ціну товару.  9. Трансляція реклами, яка міститься у програмах та передачах іноземних телерадіоорганізацій, що транслюються на територію України, дозволяється лише у разі, якщо за трансляцію такої реклами сплачено юридичній особі України, незалежно від способу здійснення такої трансляції .  Забороняється розміщення провайдерами програмної послуги реклами у програмах та передачах іноземних телерадіоорганізацій. { Частину дев'яту статті 13 доповнено абзацом другим згідно із Законом N 145-VI від 18.03.2008 } 

8. Журналістські професії на телебаченні. Імідж ведучого У 60-х роках будь-якого журналіста, що працював у кадрі, називали коментатором. Тепер виділяють декілька таких назв: ^ Редактор (продюсер)  Телерепортер Коментатор і оглядач Интерв'юєр, шоумен, модератор Ведучий новин Хоча на практиці таких професій у чистому вигляді не існує, журналіст "переключається" на ту чи іншу роль  «Кроме физических данных – хорошей внешности, приятного голоса и правильного произношения – диктору-журналисту нужны: широкое образование, знание жизни и людей; ум и находчивость; чувство юмора; терпение; воображение; энтузиазм; скромность, основанная на вере в себя; способность работать в коллективе» - ось яке визначення дають західні ЗМІ тележурналісту-професіоналу. У колективній телевізійній творчості важливо, щоб усі його учасники розділяли принципи спільної справи. Головну роль тут відіграють продюсер та редактор. Вони не працюють в кадрі, мають спільні функції, лише продюсер відповідає за фінансовий бік підготовки програм. Термін «креативний продюсер» означає творчий, «виконавчий продюсер» – органі затор зйомок, монтажа. Робота редактора починається з плану рубрики, підбору авторів, а закінчується редагуванням сценарію, відеосюжету. Редактор (продюсер) високого рівня продумує стратегію збору інформації, роботу репортерів. Професія репортера має багато різновидів. Репортер спеціалізується "по горизонталі" - у певній сфері діяльності людини (новини науки чи медицини, кримінальна хроніка, політика, екологія …), «по вертикалі» (всі новини одного регіону).Є репортери-універсали ( спеціальні кореспонденти Репортерська робота –це проникання телебачення в реальне життя. Репортер – беспристрасний і точний посередник між  глядачем і реальністю.  «Мне не нужна картинка, где вы стоите, словно проглотив палку, с микрофоном в руке, – інструктував репортерів Ройвен Франк із Ен-бі-сі. – Я хотел бы, чтобы вы бежали к месту события, разговаривали бы с демонстрантом, поднимали бы оброненный транспарант. Идите с демонстрантами без ущерба для собственного здоровья, проезжайте по снесенному пригороду, сидите на полуразвалившемся крылечке рядом с работниками службы соцобеспечения и бедняками, стойте в гуще толпы орущих подростков, выходите из-за диковинной статуи, говорите с места на трибуне заполненного стадиона, ведите репортаж из лаборатории на фоне работающих сотрудников и стеклянной посуды, рассказывайте о знаменитости, когда она за вашей спиной что-то говорит или пожимает руки. Будьте визуальной частью сообщения! От этого зависит, примут или отвергнут ваш материал». Еще одно репортерское правило. Хорошее начало вызовет интерес, благодаря хорошей концовке материал останется в памяти. Остроумная, оригинальная фраза значит не меньше, чем оригинальный кадр. Например: «Но цены здесь совсем не мышиные» в репортаже из магазина Микки-маусов и других игрушек, рожденных фантазией Уолта Диснея. " Новостям должны быть присущи срочность и волнение. Надо найти способ передать свое собственное волнение и интерес к материалу. Если это удастся, то на экране у вас будут живые глаза и бодрый вид, а это весьма привлекательно». ^ Основні питання репортера: де? хто?як? коли?Якщо необхідно: чому? – і якомога рідше : що ви думаєте з цього приводу? «Факт священен, комментарий волен» - це основний закон журналістики на Заході . Коментар –точка зору на факти, але не самі факти. В ролі коментаторавыступає досвідчений журналіст, що знає історію питання, має моральне право виступати з прогнозами і оцінками. Коментатор виступає у новинній програмі (чи після неї), коли необхідно пояснити якусь проблему... Коментатор зазвичай повністю пише для себе текст майбутнього виступу, дотримуючись стилю усного мовлення, читає його в невимушеному тоні. Оглядач–це спеціаліст, що веде власну телепередачу, висловлюючи свої судження, спілкується з гостями студії.  Во-первых, обозреватель отличается от комментатора умением создавать сценарии сложной передачи «журнального» типа и вести общение в студии (иногда название передачи включает в себя имя обозревателя: «Вечер с Борисом Ноткиным»). Во-вторых, обозреватель старается быть выше политических пристрастий в отличие от политически ангажированного комментатора. Он, скорее энциклопедист, чем пропагандист и агитатор. Но работа обозревателя и комментатора имеет и много общего: тот и другой существуют на экране ради их взглядов, суждений, эрудиции. Их личность знакома и интересна зрителю. Тот и другой, как правило, люди зрелого возраста, имеющие солидный жизненный опыт как основу для обобщений, сравнений, выводов. И обозреватель и комментатор блестяще владеют словом, и способны артистично произносить публицистические монологи. Інтерв'юєр, шоумен, модератор  - три різні спеціалізації тележурналіста. Интерв'юєр – самостійна журналістська спеціалізація, хоча репортер теж задає питання.  большому интервью сравнивается с разработкой плана сражения. Если в информационном интервью репортер и его собеседник выступают как сотрудники, которым надо решить общую задачу, т. е. в доходчивой форме поведать что-то аудитории, и такое интервью может быть отрепетировано, то проблемное и портретное интервью всегда содержат «ловушки», нечто неожиданное для партнера. В этом драматургия подлинного интервью. В этом секрет популярности жанра. В этом, наконец, объяснение, почему хороших интервьюеров так мало, а тем, которые достигают успеха, обеспечены высокие гонорары и известность. Чтобы добиться откровенности и эмоционального накала интервью, журналист пускает в ход все психологические и актерские ресурсы своей личности; он должен передать своим обликом и взглядом величайшую заинтересованность, иногда сочувствие, в нужном месте – сомнение; иногда полезно притвориться непонимающим, чтобы собеседник яснее выразил свою позицию. Позиция интервьюера высшего класса по отношению к собеседнику может быть разной – от глубокого сочувствия до шутливого «пикирования», но в любом случае с первых фраз должна устанавливаться некая база для общения: если не киплинговское «мы одной крови – ты и я» (наилучший вариант для психологического портретирования), то российское «я тебя уважаю. Природные данные плюс актерский талант вывели в число заметных интервьюеров Матвея Ганапольского с рубрикой «Бомонд» (Останкино, 1993 год). «Мне важен процесс игры, а не результат, – говорил Ганапольский в одном из газетных интервью, – я не выясняю истину, а делаю красивый, живой портрет человека. Почти все мои гости утверждали, что я с ними разговариваю не так и не о том, как и о чем, говорят вес остальные... Это полузнание, полуинтуиция, полубожий дар – и большой опыт из прошлой жизни...». Главная заповедь интервьюера формулируется так: «Хотите получить интересный ответ – поломайте голову над интересным вопросом». И, наконец, еще одно замечание (по Б. Льюису): «Интервьюер должен быть умным человеком, хорошо понимающим людей...  Шоумен – ведучий ток-шоу . На нашу думку, одним із позитивних прикладів дотримання вимог є ток-шоу Анни Безулик "Я так думаю" ("1+1"). Оскільки вона вміє створити діалог, запитання ведучої, навіть якщо й підготовлені заздалегідь, сприймаються як щойно народжені. А ще А. Безулик уміє тактовно зупинити співрозмовника, і програма набуває динамічного, інформативного та професійного забарвлення. Можливо, це чи не єдиний випадок, коли імідж ведучої базується на професійних журналістських навичках та уміннях, а не на дешевих трюках  Модератор – ведучий круглого столу, за яким збираються люди протилежних поглядів. Ця професія вимагає точної фіксації часу на висловлювання сторін, тримання теми, відсутність власних виступів з приводу порушеного питання (нейтральність позиції), швидкої реакції, гострого розуму. ^ Ведучий новин . Критик А. Свободін зауважував: «Чтобы стать телевизионным ведущим, не то чтобы нужны какие-то особые черты личности, скорее необходимо отсутствие некоторых черт, которые телеэкран неизменно обнажает. Ведущий новостей, как правило, не красавец, но непременно внушает симпатию. Он свободно держится, но не развязен. Демократичен, но не вульгарен. Не принадлежит к «высоколобым» интеллектуалам, однако излучает понимание и сочувствие. Все понимают, что не сам ведущий добывал новости, но его обязанность – умело и тактично подать их. Он – сама уверенность, но не самоуверенность. У него четкая дикция и выразительные интонации. Неуловимым образом он заботится о том, чтобы зрители почувствовали себя единым сообществом. Однако ведущий не претендует на то, что он выше и умнее всех: просто он поставлен у источника новостей и старается приобщить к нему всех. Именно всех, что зачастую вызывает недовольство интеллектуалов". Л.П. Федорчук зауважує: "Для ведучого новин у Польщі, наприклад, нормальним є розпочати випуск з жарту щодо вчорашнього матчу між Польщею та Німеччиною. А потім плавно перейти до останніх новин. Через той же матч — на нього спеціально з Америки прилетів Президент Квасневськи, а кілька годин тому закінчилася його виступ у парламенті.  На Українському ТБ строгий формат інформаційного випуску таких відступів не схвалює. Ведучі, окрім зовнішніх даних, відрізняються зрідка стилем письма. І хоча б цей факт уже формує власну аудиторію. На "Новому каналі" серед уніфікованих студійних текстів вирізняються лише короткі, логічні "підводки" Андрія Шевченка. На "СТБ" своє обличчя з гідністю тримає Роман Скрипін. Це, власне, і всі яскраві індивідуальності, якщо аналізувати тільки стиль письма (зауважимо: результат багатого репортерського досвіду за плечима кожного з них). Тому справедливими є закиди українським новинам у відсутності індивідуальної інтонації. Євген Головаха (День. — 2001. — 11 трав.) вважає, що "наші новини мусять бути авторськими, індивідуалізованими. Це виключає спотворення інформації. Потрібна індивідуальна інтонація ведучого. А це відсутнє. Адже ніхто не стане заперечувати, що артистичність, індивідуалізованість і дають у підсумку високий інформаційний ефект". Від кожного ведучого глядач хоче почути те, чого він не від кого більше не почує. Виявити це можна не стільки словом (своє ставлення до події — табу для новин), скільки реакцією на сюжет, виразом обличчя, інтонацією. Все це разом є носіями 40 % інформації.  Вміння працювати з інформацією — це лише 50 % успіху. Іншу половину визначив ще Станіславський як "випромінення позитивної енергії", сьогодні тренери ВВС називають це одним словом "енергетика". Це харизма гарного ведучого, це вміння опанувати себе, це здатність дохідливо говорити з телекамерою. Це, врешті-решт, адреналін, з яким не може впоратися молодий ведучий, і появу якого щоразу стимулює вже досвідчений метр.  ^ Формула успіху ведучого новин — це сума цих двох складників: "інформації" і "енергетики". 

9. Мовне питання в Україні стоїть надзвичайно гостро. Українську мову проголошено державною, але за 13 років незалежності владні чинники не спромоглися забезпечити відповідне її статусові функціонування. У державних установах документація ведеться переважно українською, проте службовці далеко не завжди говорять нею, не кажучи вже про бізнесовців, військовиків, спортсменів, працівників багатьох інших сфер, де її використання і далі залишається обмеженим. Українське суспільство поділене на україномовне і російськомовне.

Один з елементів громадського життя, який активно реагує на суспільні процеси і віддзеркалює їх, - це засоби масової інформації. Вплив їх дуже великий на громадську свідомість. Здатність швидко і майже тотально охоплювати найширші аудиторії дає їм змогу формувати суспільну думку, визначати духовні цінності. Ось чому мова телебачення - важливий елемент державної політики. Державний статус української мови зафіксовано в Конституції і шести законах про діяльність ЗМІ. Проте в інформаційному просторі досі немає потужної системи узгоджених конструктивних ідеологам, здатних консолідувати суспільство для подолання теперішньої мовної кризи.

Актуальність. З огляду на це далі актуальним залишається питання про мову нашого телебачення. Якою мовою спілкується телепростір? Якою мовою засоби масової інформації звертаються до глядачів? Це потребує докладного вивчення. Спробуймо дослідити, бодай у першому наближенні, функціонування української мови в телепросторі, простежити сучасний стан і проаналізувати зміни, які сталися останніми роками. Для цього скористаємося дотичними теми публікаціями, а також проаналізуємо мововжиток на основі власних спостережень.

Останнім часом мовну проблему на телебаченні досліджують і обговорюють на різних рівнях. Журналісти, письменники, громадські діячі у своїх виступах, статтях закликають ужити конкретних заходів для виправлення ситуації з українською мовою в телепросторі. Час від часу лунають заяви політиків, урядовців з висловами занепокоєності ситуацією. Так, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова у своїй доповіді "Про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні" повідомила, що аналіз стану преси, радіомовлення і телебачення свідчить про те, що негативні тенденції в інформаційній сфері України не лише не подолані, а й набули загрозливого характеру для майбутнього нашої країни [4, с. 1].

У широкому комплексі проблем, пов'язаних із сучасним телебаченням, слово набуває особливого значення. Мовлення телебачення розглядають як важливий фактор емоційної взаємодії трьох основних елементів - зображення, звуку і власне слова. Слово - головний "інструмент" у майстерності будь-якого журналіста.

Прагнення до чистоти мовлення, його зрозумілості - один з основних професійних принципів тележурналістів. Досвідчений диктор сказав: "Прислухайтесь, і ви зауважите, що майже половину слів ми не чуємо, а вловлюємо за змістом. Слухач же повинен чути, а не прислуховуватись" [4, с. 3].

Телевізійне мовлення має свою специфіку: не можна вживати слово незрозуміле або мало зрозуміле. Адже телеглядач не має змоги зупинити потік мовлення, подумати чи заглянути у словник, як, наприклад, читач газети.

Мета: розкрити мовну ситуацію на телебаченні, зокрема зупинитися на культурі мови розважальних телепередач.

Завдання роботи:

• охарактеризувати сьогочасну ситуаціювжитку української мови на телебаченні;

• розкрити культуру мови телевізійних передач, зокрема розважальних (порушення норм культури мови на українських каналах);

• визначити мовні уподобання телеаудиторії.

Розділ 1. Українська мова на телебаченні: сьогочасна ситуація

1.1. Мововжиток провідних телеканалів

З-поміж усіх засобів масової інформації телебачення є найпотужнішим сучасним інструментом пропаганди. Як засвідчують соціологічні дослідження, рівень довіри до ЗМІ залишається досить високим і сталим. Так, за даними Інституту соціології НАН України, динаміка Індексу довіри така: 1994 р. - 2,71; 1995 р. - 2,72; 1996 р. - 2,67; 1997 р. -2,71 (за п'ятибальною шкалою). Вищим ступенем довіри серед громадських інститутів користується лише церква (індекс довіри в 1997 р. - 3,03)[7, с. 2].

Ступінь залученості громадян до інформаційного поля є в цілому майже стовідсотковим (стосується тільки телебачення}. Технічні можливості електронних засобів масової інформації дають змогу охопити мовленням практично всю територію України. Згідно з опитуванням Українського інституту соціологічних досліджень та Центру "Соціальний моніторинг", 99% громадян дивляться програми телебачення, в тому числі 80% щодня, а ще 12% - один-два рази на тиждень. Тому можна стверджувати, що нині українські ЗМІ володіють реальними засобами впливу на населення: технічними можливостями, попитом на інформацію та кредитом довіри. В Україні зареєстровано 791-ну телерадіоорганізацію (з них 29 - державні).

З огляду на величезний вплив телебачення на глядачів важливим є питання про те, якою мовою воно інформує. За даними соціологічного опитування, найбільшу популярність серед постійних глядачів мають канали "Інтер" - 49%, "1 + 1" - 48%, УТ-1 - 33%. За ними йдуть місцеві канали - 24%4. Така ситуація не дивує, якщо врахувати, яку частину території України охоплюють ці телеканали. Так, УТ-1 і "1 + 1" охоплюють 100% території України, "Інтер" - 70%. Усі Інші канали мають значно меншу територію трансляції [2, с. 8].

Проаналізуймо мовну ситуацію на провідних каналах (станом на березень 2004 р.).

На найпопулярнішому телеканалі "Інтер" у будні з 18-ти годин трансляції 5,8 години припадає на україномовні передачі, тобто лише 35,3% ефірного часу відведено для державної мови. У неділю українська мова звучить 7 годин із сукупних 17-ти годин трансляції, тобто 41,1%. Середній відсоток україномовних передач становить 38.

На телеканалі "1 + 1" у будні трансляція триває 19 годин, з них 9,6 години - українською мовою, тобто близько 50 %, Ще 26 % відведено для російськомовної продукції з українськими субтитрами. У неділю, коли кількість глядачів найбільша, частка україномовної продукції на цьому телеканалі значно зменшується. Лише 6,75 години лунає українська мова в ефірі, тобто 39%. Якщо говорити про середній показник, то близько 45 % продукції виходить українською мовою[2, с. 8].

Щодо національного телеканалу УТ-1, то тут ситуація набагато краща: близько 96% ефірного часу зайнято українською мовою. Тільки російські художні фільми й мультфільми транслюють без перекладу.

Отже, лише телеканал УТ-1 намагається якнайбільше використовувати українську мову. Проте він не має популярності серед молоді й глядачів середнього віку. Основну аудиторію Першого національного телеканалу становлять передусім люди старшого віку. Щодня або кілька разів на тиждень передачі УТ-1 дивляться 75% глядачів віком від 51 року. Звичайно, це та категорія глядачів, чиї стереотипи мислення, погляди, звички змінити майже неможливо. Для них мовне питання не надто принципове, тому наші телеканали повинні передусім пропагувати українську мову, використовуючи її у своїх програмах принаймні для дітей і молоді. Треба зацікавити такими програмами саме цю частину аудиторії.

На двох інших телеканалах мовна ситуація значно гірша. Пересічний відсоток україномовної продукції не досягає 50.

Окремі сфери життя суспільства в тематичних передачах майже не представлені україномовним ефіром. Передусім це стосується бізнесу, що свідчить про ставлення до мови не тільки телевізійників, а й самої бізнесової верстви, яка відторгає українську мову й водночас виставляє себе за новітню українську еліту. Деякі телевізійні програми взагалі важко залічити до україно чи російськомовних. Це в основному стосується музичних програм І ток-шоу. У музичних програмах, скажімо, ведучі говорять українською мовою, але більшість пісень лунає російською, почасти - англійською. Для української пісні практично немає місця. Така ситуація, наприклад, у програмах "Мелорама", "Караоке на майдані" ("Інтер"). Те саме можна сказати І про всілякі ток-шоу. Найчастіше гості цих телепередач (політики, зірки шоу-бізнесу чи звичайні люди) розмовляють російською мовою попри те, що ведучі звертаються українською ("Хочу і буду", "Я так думаю" - "1 + 1"; "Ключовий момент" - "Інтер"; "Саме той" - УТ-1). Буває й так, що ведучі переходять на мову гостя - російську ("Сніданок з І + І" - "1 + 1"). Хоч як це дивно, але складаються й протилежні ситуації: ведучий звертається російською мовою, а гості відповідають українською. Так, програма "Подробиці" на каналі "Інтер" виходить російською мовою; навіть тоді, коли ведучий звертається російською, дехто із запрошених відповідає українською [5, с. 14].

На сьогодні можемо говорити про симбіоз мов на телебаченні, адже у практиці телевізійних" каналів існує така категорія програм, у яких один ведучий говорить українською мовою, другий - російською. Ця тенденція найхарактерніша для каналу "Інтер": програми "Шанс", "Перехрестя кохання", "Бадьорого ранку". Глядачі по-різному ставляться до цих експериментів. Така синтеза - це намагання керівництва каналу загравати як з україномовною, так і з російськомовною частиною аудиторії, тимчасом як українські телеканали повинні додержувати єдиної мовної політики, спрямованої на утвердження державної мови. Отже, для всіх трьох каналів характерна двомовність, яка виявляється не лише в чергуванні україно- і російськомовних передач, айв одночасному використанні двох мов у одній телепередачі.

В Україні питома вага російського продукту на загальнонаціональних каналах збільшується також коштом ретрансляції ("Інтер") і ліцензійного показу (СТБ, "1 + 1"). Натомість частка продукції українського виробництва залишається мізерною. Така ситуація сприяє поширенню російських культурних зразків на теренах України, що свідчить про тотальну експансію через мовну ретрансляцію російської культури, цінностей та ідеології на Українську суверенну державу. Цьому сприяє також відкритість мовного каналу (адже російську мову розуміють усі глядачі України).

На ще один додатковий чинник дальшого зросійщення телепростору звертає увагу Товариство "Просвіта". У зверненні до мера Києва О.Омельченка воно зауважує, що до багатьох добре вже відомих чинників русифікації інформаційного простору столиці України Додався відносно новий чинник - мережі кабельного телебачення. Саме через кабельне телебачення ретранслюються численні канали Росії.

Значну частину ефіру займають російські або перекладені російською мовою фільми, супроводжувані українськими субтитрами. Якщо для російських фільмів ще можна знайти бодай якесь виправдання, скажімо, збереження інтонації та голосу актора, то вже абсолютно парадоксально виглядає англомовний фільм, перекладений російською з українськими субтитрами (наприклад, "Поліцейський-няня" - канал "Інтер").

Переклад українською (державною) мовою російських (іноземних) фільмів узагалі викликає обурення частини телеаудиторії. Якщо таке ставлення закріпиться як норма для українського соціо-культурного середовища, тоді стратегічно важливий, з погляду національної ідеології, телепростір України можна буде вважати остаточно відданим сусідній державі.

Ще одну тенденцію в ставленні до української мови можна відзначити, переглядаючи гумористичні програми. На першому місці в рейтингу - шоу Вєрки Сердючки, "Повне мамаду" чи ще одне дитя цього ж творчого колективу - "Комедійний квартет". Скрізь культивація суржику. Безперечно, це дуже негативно впливає на глядацьку аудиторію. Замість пропагування державної мови пропагується суржик. Дехто вважає, що в цей спосіб. таке потворне явище, як суржик, висміюється, проте на більшість глядачів це справляє протилежний ефект. Наше телебачення повинне позбуватися суржику. Невже ми не вміємо жартувати рідною мовою? Тим часом склалася абсурдна ситуація: на українському телебаченні немає жодної гумористичної передачі українською мовою.

Усі наведені факти - грубе порушення закону України "Про телебачення і радіомовлення". Як випливає з результатів нашого аналізу, лише канал УТ-1 близький до виконання закону, два інші канали грубо порушують чинне законодавство і ніяк не намагаються змінити ситуацію, а держава фактично не втручається в цей процес.

Сподіватися позитивних змін у телеефірі можна тільки за умови, що зміниться один з таких чинників: або держава чи патріотичні організації почнуть вкладати гроші в розвиток справжнього, сучасного, цікавого, динамічного, українського своїм духом і змістом телебачення, або відбудеться зрушення в самому суспільстві, з'явиться соціальне замовлення. Тоді українська мова сприйматиметься не як реверанс у бік законодавчих вимог щодо вжитку її на телебаченні, а стане органічною частиною живого процесу. Тільки в такому разі кількість тих, хто поважатиме себе і рідну мову, зросте.