3. Необхідність державного регулювання і основні напрямки та методи підтримки сільськогосподарського виробництва.

Досвід розвинутих країн засвідчує, що сільськогосподарське виробництво знаходиться під постійним регулюючим впливом держави, адже далеко не усі його проблеми можуть бути вирішені з допомогою ринку. Тому, тверезо оцінюючи роль і значення сільського господарства у житті суспільства, уряди західних країн з 50-х років XX ст. свідомо виключили аграрний сектор з ринкової економіки. Він розвивався у штучному світлі державних захисних мит, гарантованих цін і дотацій. Сільському господарству розвинутих країн не доводилося стверджувати себе в конкуренції на вільному ринку.

В усіх розвинутих країнах надходження коштів у сільське господарство у багато разів перевищує ті суми, які надходять від цієї галузі до бюджету. В цілому по країнах ОЄСР надходження в сільське господарство з бюджету у 9 разів перевищують його внески у бюджет, а якщо до цього додати і цінові субсидії, то - у 18 разів.

Все це свідчить про те, що в умовах ринку, тим більше, його становлення, аграрний сектор не може нормально функціонувати без державної підтримки і державного регулювання.

Необхідність державного регулювання аграрної сфери зумовлюється такими основними обставинами.

По-перше, поставки сільськогосподарської продукції повинні бути на рівні, достатньому для задоволення потреб населення, причому рівномірно на протязі року і незалежно від коливань обсягів його виробництва під впливом природних умов. Адже і недовиробництво, і перевиробництво сільськогосподарської продукції мають негативні наслідки як у соціальному, так і у економічному плані. Тому держава, в залежності від ситуації, яка складається на сільськогосподарському ринку, має використовувати різну тактику впливу на виробників. За дефіциту сільськогосподарської продукції, коли у споживачів немає вибору, а виробники мають умови для отримання максимальних прибутків, держава здійснює заходи для забезпечення мінімальних потреб населення, відвернення можливої спекуляції. Якщо ж пропозиція перевищує попит, то для споживача створюються сприятливі умови, а у виробника виникають проблеми. Держава має обмежувати виробництво продукції і тим самим зменшувати економічні збитки виробників. Окрім економічних важелів за цих умов можливе використання і адміністративних - встановлення квот для виробників, обмеження імпорту і т.п. В умовах відносної рівноваги між попитом і пропозицією втручання держави у сільськогосподарське виробництво має бути мінімальним.

По-друге, від якості продукції сільського господарства в значній мірі залежить здоров'я людей. Тому за якістю продукції повинен здійснюватись суворий і систематичний контроль на усіх стадіях її виробництва і переробки.

По-третє, сільське господарство за своєю природою є багатофункціональним, унікальним за різноманітними суспільними результатами, які воно може продукувати одночасно з виробництвом сільськогосподарської продукції

Рис. 1. Багатофункціональність сільського господарства як взаємозв’язок його суспільних ролей і функцій [2]

Рис. відображає „невідворотний” взаємозв’язок між різними ролями і функціями сільського господарства у трьох взаємопов’язаних сферах: економічній, соціальній та екологічній. У процесі сільськогосподарського виробництва створюється не тільки продукти харчування, сировинні і енергетичні продукти, а й виробляється суспільні блага нетоварного характеру, такі як екологічні послуги, красоти ландшафтів, культурна спадщина тощо.

Виходячи з умов, що склались в Україні, необхідність державного регулювання аграрного сектора обумовлюється:

- значним спадом обсягів виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції;

- різким зниженням інвестиційної активності сільськогосподарських підприємств і державних структур у сфері виробництва продукції рослинництва і тваринництва;

- руйнацією матеріально-технічного забезпечення і сервісного обслуговування підприємств;

- зростаючим диспаритетом у обміні

сільськогосподарської і промислової продукції;

- загостренням екологічних проблем на селі, зниженням родючості ґрунтів, їх деградацією;

- падінням престижності аграрної праці, обезлюдненням сільських населених пунктів.

За таких умов не можна покладатися тільки на ринковий механізм, а необхідно, не обмежуючи свободи підприємництва, запровадити систему невідкладних і ефективних заходів державного регулювання і підтримки розвитку аграрного сектора. Зупинимося на основних з цих засобів.

Удосконалення законодавчої бази. З цією метою необхідно упорядкувати таку систему законів, яка б значно ефективніше регулювала відносини власності, земельні відносини, вимоги до якості продукції і охорони навколишнього середовища,умови конкуренції. Головне – це створення можливостей вільного вибору і вільних умов для розвитку різних форм господарювання; гарантія права власності товаровиробника на створений ним продукт (незалежно від форм організації виробництва).

Планування обсягів виробництва основних видів сільськогосподарської продукції. Без цього неможливий цілеспрямований розвиток продуктивних сил будь-якого суспільства. Планові показники здебільшого мають індикативний характер, але можуть бути й обов’язковими. Передусім це стосується державних підприємств і підприємств монополістів, реалізації антикризових явищ, виконання екологічних програм тощо.

За прогнозами науковців Інституту аграрної економіки НАН України в перспективі до 2015 р. в Україні щорічно можна виробляти:

• 67-80 млн. тонн зерна, при урожайності 50-60 ц. з гектара;

• 25 млн. тонн цукрових буряків для виробництва цукру і 45 млн. тонн для виготовлення біоетанолу;

• 7-9 млн. тонн м’яса у живій вазі, або у 2,7 – 3,5 раза більше, ніж у 2006 р.;

• 25-30 млн. тонн молока [12].

Досягнення у перспективі таких обсягів виробництва сільськогосподарської продукції забезпечить населення країни продуктами харчування у повному обсязі, сформує необхідний експортний потенціал.

Важливим стимулом для досягнення прогнозних орієнтирів може стати система державних замовлень на основні види сільськогосподарської продукції у розмірі 50-65% об’єму її виробництва з обов’язковим фінансуванням. Це буде гарантувати реалізацію основної частини сільгосппродукції за рентабельними цінами, сприяти сталому розвитку аграрного сектора. Держзамовлення має стати основою щорічних бізнес-планів кожного сільгоспвиробника, а для держави – цільових програм.

Поліпшення виробничо-технологічної бази аграрних підприємств. Сучасний стан цієї бази є критичним. Машинами та обладнанням аграрні підприємства забезпечені на 45-65% технічної потреби. При цьому, ступінь зносу основних фондів у 2006 р. перевищив 55% (за експертними оцінками – 90%) [12]. Наразі технологічна потреба аграрного сектора в технічних засобах вимірюється в сумі 250-280 млрд. грн. Створити ринок такої місткості без великомасштабних і багаторічних державних інвестицій просто неможливо.

Подолання цінового диспаритету між сільським господарством і іншими галузями АПК. Порівняно з 1990 р. диспаритет цін не на користь сільського господарства досяг 7-разового розміру завдяки чому за 15 років галузь втратила понад 6000 млрд. грн. [12]. Тому цінова політика в аграрному секторі повинна будуватися на вільному ціноутворенні у поєднанні з державним регулюванням. З державного бюджету необхідно регулярно виділяти кошти на індексацію оборотних засобів сільськогосподарських підприємств; на компенсацію значної частки витрат, що зростають за умов інфляції і монополізму, на придбання енергоносіїв, палива , добрив. Дотування потребують тваринництво, птахівництво, елітне насінництво. Дотування і компенсація сільським товаровиробником – невід’ємний елемент господарського механізму аграрного сектору економіки. В розвинених країнах частка державних дотацій та компенсацій у загальній сумі виручки від реалізації продукції сільського господарства складає 50-70%, а в Україні у 2007 р. – тільки 12-17% [4].

Водночас, необхідно посилити антимонопольний контроль за цінами на матеріально-технічні ресурси, енергоносії та інші послуги для аграрних товаровиробників.

Аналізуючи проблему паритету цін на сільськогосподарську та промислову продукцію, слід зазначити, що її трактова вітчизняною наукою відрізняється від західноєвропейського розуміння. Західні вчені вважають, що досягти паритету цін надзвичайно складно, і взагалі сама його доцільність є сумнівною. Вони більше схиляються до інших концепцій вирівнювання можливостей виробництва в сільському господарстві і інших галузях економіки. Це концепції паритету доходу і паритету віддачі ресурсів, які сьогодні є найбільш популярними в аграрній політиці.

Концепція паритету доходу передбачає, що в сільському господарстві чистий прибуток і прибутковість (питома вага прибутку у ціні на сільськогосподарську продукцію) повинні бути такими ж, як і у інших галузях економіки.

Концепція паритету віддачі ресурсів полягає у тому, що сільське господарство має забезпечити таку ж ефективність використання ресурсів, як і несільськогосподарські галузі економіки. Маються на увазі, насамперед, рівень ресурсовіддачі виробництва і оптимізації його обсягів, за яких би досягалось оптимальне (з огляду розподілу ресурсів між іншими галузями народного господарства) залучення ресурсів у виробництво.

Кредитне забезпечення галузі. Оскільки сільське господарство – це виробництво сезонне, з високою капіталомісткістю і порівняно низькою фондовіддачею, значною тривалістю виробничого циклу, то нормальний відтворювальний процес вимагає раціонального використання кредитних ресурсів. Після прийняття у 2000 р. програми здешевлення кредитів їх обсяги суттєво зросли і на 2006 р. дорівнювали 7,5 млрд. грн. Проте високими залишаються відсоткові ставки: в національній валюті – 14,9%; в іноземній – 10,9%. Позитивним є те, що з випередженням зросла частка довгострокових кредитів, яка на кінець 2006 р. перевищила 42%. Проте частка кредитів в інвестиційну діяльність залишається незначною, на рівні 10%.

За таких умов доцільним може бути створення кредитних структур, які функціонують за принципом товариств взаємного кредитування чи кооперативних банків, засновниками яких були б сільські товаровиробники та фізичні особи – мешканці сільської місцевості. Такі структури, на відміну від комерційних банків, не мають на меті максимізації прибутку, що дозволяє здешевити кредит та відвернути їх перелив у торгово-посередницьку сферу.

Важливу роль у кредитному забезпеченні сільськогосподарського виробництва може відіграти створення Фонду кредитних гарантій сільськогосподарських товаровиробників та земельного (іпотечного) банку з відповідною мережею регіональних структур.

Податкова політика. Наразі для сільських товаровиробників встановлено велику кількість податків та зборів, завдяки яким вилучається 80-90% отриманих прибутків. Таке оподаткування значно погіршує економічне становище сільгоспвиробників, не сприяє стабілізації виробництва за кризових умов і не створює фінансових та матеріально-технічних передумов для ефективного розширеного відтворення у майбутньому. Мабуть, доцільніше значну частину прибутку сільськогосподарських підприємств залишати їм для розвитку виробництва, виплати дивідендів власникам земельних та майнових паїв, розв’язання соціальних проблем.

Комплексне страхування сільськогосподарських ризиків, тобто ризиків, що виникають в процесі банківського кредитування, матеріально-технічного забезпечення, маркетингової та виробничої діяльності сільськогосподарських підприємств. Бажано, щоб страхові внески за сільських товаровиробників (не менше половини) сплачувала держава.

Сприяння інноваційному розвитку аграрного сектору, зокрема, запровадженню сучасних технологій для вирощування і переробки сільськогосподарської продукції, розвитку селекції та генної інженерії, енергозбереження та виробництва біопалив, розвитку органічного землеробства тощо.

Контроль за раціональним природокористуванням і екологізації виробництва. Для України це особливо актуальна проблема, оскільки постійно зменшується агротехнічний потенціал землі. Щорічно з полів зноситься біля 600 млн. т. ґрунту, у тому числі 45 млн. т. гумусу. Його вміст порівняно з 30-ми роками ХХ ст. зменшився з 6-9 до 2-3%. У країні забруднено 8,5 га земель, налічується 12 млн. га земель, зіпсованих водною ерозією, і 19 млн. га – вітровою. В результаті, в Україні склалась катастрофічна екологічна ситуація, яка привела до зниження відтворювальних здатностей біосфери і агротехнічного потенціалу землі, зменшення видового складу рослин і тварин, погіршення здоров’я населення і зростання його смертності.

В усіх розвинутих країнах витрати на підтримку родючості землі здійснює держава. Так, на Заході осушення земель, їх хімічна меліорація майже повністю здійснюється за рахунок державних коштів, які використовуються або на створення меліоративних масивів земель, або на погектарні виплати фермерам на вапнування, гіпсування та інші види хімічної обробки земель.

Державним субсидуванням підтримуються і нові види обробки ґрунтів, які мають ґрунтозберігаючий характер. Із зростанням популярності екологічно чистої продукції в країнах Західної Європи розширюються держдотації на ведення сільського господарства на основі органічних добрив. Одночасно в ряді країн законодавчо обмежується використання мінеральних добрив, впроваджені податки на використання хімікатів.

Дані таблиці свідчать, що у світі частка у загальній площі сільськогосподарських угідь, зайнятих під органічним виробництвом сягає 0,65%, кількість виробників органічної продукції (включаючи малі підприємства) – понад 1,2 млн., з площею земель, зайнятих під органічним виробництвом, на рівні 32,3 млн. га.

Табл.7.5.