Тема 11

МАКРОЕКОНОМІЧНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ: ІНФЛЯЦІЯ ТА БЕЗРОБІТТЯ

11.1. Інфляція: сутність, причини та види. Вимірювання інфляції.

112. Соціально-економічні наслідки інфляції.

3. Безробіття як вияв макроекономічної нестабільності. Закон А. Оукена.

4. Зв’язок інфляції та безробіття. Крива А. Філіпса.

11£. Антиінфляційна політика держави та політика зай­нятості.

Навчальний тренінг.

11.1. ІНФЛЯЦІЯ: СУТНІСТЬ, ПРИЧИНИ ТА ВИДИ. ВИМІРЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЇ

Внутрішньо властивим ринковій економіці явищем є інфляція. Цей термін походить від латинського “іпПаІіо”, що в перекладі означає “здуття, набухання”.

Ознаки інфляції почали виявлятися із широким розпо­всюдженням грошей в економічному житті. За такими опо­середкованими ознаками, як стрімке зростання заробітної плати і цін, є підстави стверджувати, що інфляція спосте­рігалась у Стародавній Греції (330 р. до н. е.) при завою­ванні Олександром Великим Персії та в Стародавньому Римі (301 р. до н. е.), коли Е. Діоклетіан встановив кон­троль за цінами на близько 1000 найменувань товарів.

Як правило, інфляційні процеси були безпосередньо по­в’язані з війнами або такими лихами, як епідемії, тривалі неврожаї, іншими стихійними лихами, що зумовлювало шо­кові зміни в чисельності населення.

Але поява самого терміна “інфляція”, як і теоретичне усвідомлення цього явища, належить до значно ближчих нашій історії часів. Уперше цей термін був застосований для характеристики економіки в період війни 1861 — 1865 рр. у Північній Америці. Він засвідчував процес пере- навантаження, “набухання” каналів грошового обігу масою грошей, яка перевищувала потребу в них економічної си­стеми. У XIX ст. в Англії та Франції термін “інфляція” ви­користовувався для пояснення надмірного зростання грошо­вої маси, що зумовлювало її знецінення. Остаточно цей термін був введений у науковий обіг з метою теоретичного відображення певного стану економіки після Другої світо­вої війни.

Найпоширенішим є розуміння інфляції як такої ситуа­ції в економіці, за якої кількість грошей в обігу перевищує потребу в них, зумовлену грошовою оцінкою товарної маси. Наслідком такої невідповідності грошової маси до сукупної ціни товарів є знецінення грошової одиниці й загальне підви­щення цін на товари та послуги.

Слід зазначити, що не будь-яке зростання цін є інфля­ційним. Якщо, наприклад, ціни на одні групи товарів чи послуг зростають і досить суттєво, але на інші групи — зменшуються, так що загальний рівень цін не змінюєть­ся, то таке зростання цін не є інфляційним. Зростання цін, зумовлене поліпшенням якості продукції, намаганнями по­зитивного впливу на стан довкілля (що вимагає зростан­ня витрат), зміною соціальних пріоритетів тощо, також не є інфляційним.

Інфляція — це стійке і відчутне зростання рівня цін, яке виникло внаслідок того, що значна частина гро­шової маси виявилась не забезпеченою економічними благами.

Не слід ототожнювати інфляцію з грошовою емісією (законодавчо обумовленим випуском додаткових грошей в обіг). Емісія грошей може мати як інфляційний, так і неінфляційний характер. Якщо, приміром, додатковий випуск грошей зумовлений зростанням реального обсягу національного виробництва або уповільненням руху гро­шей, то він не є інфляційним.

Якщо ж випуск грошей спрямований на покриття фі­нансування дефіциту державного бюджету чи зумовлений прагненнями уряду утримувати безробіття на рівні, ниж­чому за “природний” тощо, то емісія виступає як інфля­ційний чинник.

Вимірювання інфляції

Темп (рівень) інфляції визначається шляхом віднімання від індекса цін поточного року індекса цін попереднього року та ділення цієї різниці на індекс цін попереднього року і множенням отриманої частки на 100 %, тобто:

Р — Р

р= ^{1 1} -¹ 100 % р »

¹1-1

де Р — темп інфляції;

Р₁ — індекс цін у (-му році;

Р(-1 — індекс цін, що передує року і.

Виходячи із того, що інфляція — багато факторний, багатовимірний і складний соціально-економічний процес, властивий ринковій економіці, який може бути спричине­ний різними подіями, необхідно розглянути, яких видів (форм) вона набуває залежно від критерію, покладеного в основу її класифікації (табл. 11.1).

Розмаїття форм вияву інфляції вимагає різних підходів до визначення причин та механізмів інфляційного процесу. Умовно всі теоретичні концепції інфляції можна поділити на дві групи: економічні та неекономічні.

Неекономічні теорії можна умовно поділити на при­родні (зумовлені стихійними лихами, серйозними техноло­гічними аваріями, епідеміями тощо) та політичні — спри­чинені війнами, мілітаризацією економіки і т. ін. Розгля­немо коротко ці концепції.

Тривалі катаклізми в природі можуть суттєво вплину­ти на обсяги виробництва аграрного сектору економіки. Якщо частка цього сектору в загальній структурі економі­ки значна, то це призведе до відчутного зростання цін на­самперед на продовольство, а потім і до зростання загаль­ного рівня цін. Якщо уряд не зможе вплинути на ситуа­цію, то це призведе до голоду, що ще більшою мірою по­глибить інфляційні процеси.

Вплив на інфляцію політичних чинників розглянемо на прикладі мілітаризації економіки. Особливість мілітари­зованої економіки полягає у тому, що для виробництва військової техніки залучаються найпередовіші технології, використовуються найвисокоякісніші матеріали, залуча­ються найвищої кваліфікації науковці та інші працівни­ки, праця яких не тільки складна, а й відповідальна, умо-

Таблиця 11.1. Класифікація інфляції за різними крите­ріями

№ з/л	Критерії класифікації	Види інфляції
1	Причини, що породжують інфляцію	інфляція попиту; інфляція витрат (пропо­зиції)
2	Темпи зростання цін та згубність впливу на економіку	помірна (повзуча); галопуюча; гіперінфляція
3	Масштаби поширення	регіональна; національна; національно-регіональна; світова
4	Здатність держави впливати на інфляцію	контрольована; неконтрольована
5	Інтенсивність втручання держави у сферу грошо­вого обігу	відкрита; подавлена (прихована); підкріплена та непід- кріплена
б	Здатність адаптації еко­номіки до темпів зростан­ня цін	збалансована; незбалансована
7	Сподівання (очіїсування) економічних суб’єктів стосовно тенденцій та темпів зміни рівня цін	очікувана(передбачувана, сподівана, прогнозована); неочікуваяа (неперед- бачувана, несподівана, непрогнозована)
8	Міра відкритості економіки	— внутрішня та зовнішня (імпортована)
9	Обумовленість впливом держави на різні сфери	кредитна; структурна; зумовлена податками; зумовлена зростанням зарплати
10	Сила тиску профспілок на ринок праці	— нова інфляція

ви роботи — жорсткі, організація виробництва — доско­нала, рівень інтенсивності та продуктивності праці — ви­сокий. Зазначені особливості зумовлюють, з одного боку, вилучення найпередовіших технологій, найдосконаліших матеріалів та найкращих науковців і працівників — вироб­ничників із цивільних галузей, які виробляють продукти для споживчого ринку. Покриття витрат на ВПК лягає важким тягарем на державний бюджет, збільшуючи його видаткову частину і спричиняючи інфляційне фінансуван­ня бюджетного дефіциту.

Але мілітаризація породжує інфляцію ще й іншим чи­ном. Заробітна плата зайнятих у ВПК, як правило, знач­но вища, ніж у цивільному секторі, отже, вона стимулює зростання споживчого попиту, який не покривається ци­вільними благами, що посилює дисбаланс між сукупним попитом і сукупною пропозицією, особливо на споживчо­му ринку. Заборона торгівлі зброєю посилює цей дисбаланс.

Ми досить коротко розглянули вплив неекономічних факторів на інфляційні процеси та їх теоретичне осмислен­ня. Зараз детальніше розглянемо економічні теорії ін­фляції, які можна поділити на дві групи: монетарні та немон ета рні.

Прихильники монетарної теорїі аналізують інфляцію, скориставшись рівнянням обміну:

MV = PY. (1)

Якщо рівняння (1) записати в темпах приросту, то воно матиме вигляд:

MV = PY, (2)

де м — темп приросту номінальної кількості грошей;

V — темп приросту швидкості руху грошей;

р — темп приросту рівня цін (інфляції);

у — темп приросту реального обсягу національного виробництва і доходу.

Із рівняння (2) визначимо рівень інфляції:

(3)

Інфляційний процес буде наявним за умови, якщо

Р > 0

або

М У>У. (4)

Іншими словами, інфляція спостерігатиметься:

1. при V = 0, якщо М > У, тобто за умови, що темп приросту номінальної грошової маси (М) буде більшим, ніж темп приросту реального доходу (У) при незмінній швидкості руху грошей (V = 0).

Інфляція за цих умов спричиняється або банків­ською системою, яка послабила контроль над грошовою базою (Я) в процесі створення чекових грошей, або насе­ленням, яке використовує свої боргові зобов’язання як засіб платежу;

2. при М = 0, якщо V > У, тобто за умови, що темп приросту швидкості обороту грошей (V) буде перевищувати темп приросту реального доходу (у) при незмінній номі­нальній кількості гропіей (М).

У цьому випадку зменшення попиту домогосподарств на реальні касові залишки є наслідком удосконалення техні­ки розрахунків або заміни грошей цінними паперами, які виконують функцію збереження цінностей.

Монетариста вважають, що скорочення попиту на гро­ші, зумовлене високими альтернативними витратами утри­мання реальних касових залишків, прискорює темп інфля­ції.

Прихильники немонетарних теорій виводять умови існу­вання інфляції з того самого рівняння (4) і зводять його до такого вигляду:

М У>У,

тобто вони вбачають умову існування інфляції в ситуації, за якої сума темпів приросту номінальної кількості грошей

А Л

(МУ) буде перевищувати темп приросту реального дохо­ду (У)-

На відміну від монетаристів, прихильники немонетар- них теорій у зазначеній вище нерівності вбачають тільки умову, а не причину існування інфляції.

Причини інфляції, згідно з немонетарною концепцією, пов’язані:

1. зі зростанням витрат виробництва, зумовленим:

• перевищенням темпів зростання заробітної плати над темпами зростання продуктивності праці;

• перевищенням темпів зростання податків над тем­пами зростання доходів;

• зростанням цін на сировину та енергоресурси;

2. збуренням сукупного попиту, викликаним оптимі­стичними очікуваннями підприємців щодо майбутньої ко­н’юнктури в умовах повної зайнятості. За цих умов зрос­тання АБ зумовлює збільшення рівня цін, яке урівнова­жить АБ і Л5 (згадаймо модель АБ — АБ, де крива АБ перетинає криву на вертикальному відрізку);

3. структурними зрушеннями в сукупному попиті, які виявляються у стрімкому оновленні благ, що пропонують­ся на ринку. Ціни на нові нетрадиційні блага зростають, а на старі не знижуються (згадаймо ефект храповика), і зменшується їх пропозиція. Наслідком цього є зростання рівня цін;

4. змінами структури ринку, пов’язаними із владою мо­нополій, олігополій та держави, яка реалізується в адміні­стративному монопольному зростанні цін.

В реальному житті інфляцію спричиняють та піджив­люють як монетарні, так і немонетарні чинники.

Сучасна економічна наука розрізняє два типи інфляції:

• інфляцію попиту;

• інфляцію пропозиції (витрат).

Інфляція попиту пояснюється порушенням рівноваги між сукупним попитом (АЬ) та сукупною пропозицією (Ав) з погляду перевищення сукупного попиту. Таку ситуацію в економіці характеризують так: “Надто багато грошей полюють за дуже малим обсягом товарів”.

Чому так відбувається? Пояснюється це тим, що еко­номіка може намагатися витрачати більше, ніж вона здат­на виробити і запропонувати. Іншими словами, економіка в цьому випадку прагне досягти точки, розташованої поза кривою виробничих можливостей. Реальний сектор еконо­міки не в змозі відреагувати на пред’явлений обсяг попи­ту збільшенням реального обсягу національного виробниц­тва, оскільки усі наявні ресурси задіяні та раціонально ви­користовуються. За цих умов “отоварити” свої доходи можна, заплативши вищу ціну за бажані блага. Це зумов­лює зростання рівня цін при незмінному реальному обсязі виробництва. Тобто, спостерігається інфляція попиту.

Графічне зображення інфляції попиту потребує повер­нення до моделі АО — АЯ, де крива сукупної пропозиції має складну конфігурацію (рис. 11.1).

Як видно із графіка, стимулювання сукупного попиту на горизонтальному відрізку кривої АБ — АБ (фаза де­пресії) не містить у собі інфляційної небезпеки. І тому сти­мулювання А£> є завжди бажаним, оскільки воно зумов­лює зростання реальних обсягів виробництва без зростан­ня рівня цін. Висхідний відрізок вимагає необхідності зі­ставляти приріст обсягу виробництва і приріст рівня цін. Якщо темп приросту рівня цін перевищує темп приросту виробництва, наявне інфляційне зростання останнього.

Інфляцію на цьому відрізку кривої А Б називають пе­редчасною. Така назва зумовлена тим, що економіка не досягла потенційного обсягу виробництва і повної зайня­тості. Передчасність інфляції на висхідному відрізку пояс­нюється нерівномірністю виходу різних галузей із депресії.

Ті галузі, які ще не вичерпали запаси своїх виробничих потужностей, не спричиняють інфляційного зростання цін.

Ті галузі, які уже повністю використали свої виробничі потужності, не в змозі відреагувати на зростаючий попит збільшенням обсягу виробництва і тому їхню продукцію можуть придбати тільки ті, хто готовий заплатити вищу ціну. З іншого боку, зростання сукупного попиту означає зростання попиту на робочу силу. Ті працівники, які були зайняті лише частково, починають працювати повний ро­бочий день (тиждень, місяць, рік). Зростає їхня грошова заробітна плата. Зростають виробничі витрати, підприєм­ства змушені підвищувати ціни. Тиск профспілок теж впли­ває на зростання заробітної плати. Підприємці зацікавлені

у тому, щоб не допустити страйків у період, коли еконо­міка розвивається по висхідній, і йдуть на задоволення ви­мог профспілок, перекладаючи свій тягар на споживача через підвищення цін на свою продукцію. Таким чином, зміщення кривої сукупного попиту від АБ2 ДО АИз (див. рис. 11.1) зумовлює частково інфляційне зростання обся­гу виробництва, оскільки приріст виробництва ((?* - 2)

менший за приріст цін (Рз - Р₂). В точці В економіка до­сягає повної зайнятості в усіх секторах виробництва. Спо­стерігається потенційний обсяг національного виробниц­тва (<?*). Це означає, що будь-яке подальше зростання су­купного попиту не може бути задоволене наявними вироб­ничими ресурсами.

Виробничі можливості економіки за такого рівня тех­нологій та виробничих потужностей вичерпані. І тому зро­стання сукупного попиту спричиняє не зростання обсягів виробництва, а суто інфляційне зростання цін (від Р₃ до Р4 та до Р₅).

Підсумовуючи сказане, слід зазначити: по-перше, на горизонтальному відрізку АБ номіналь­ний і реальний обсяги виробництва зростають однакови­ми темпами;

по-друге, на висхідному відрізку кривої Ав номіналь­ний обсяг виробництва необхідно дефлювати, щоб визна­чити зміну реального обсягу;

по-третє, на вертикальному відрізку, незалежно від того, якими темпами зростає номінальний обсяг виробництва, зумовлений підвищенням рівня цін, реальний обсяг вироб­ництва залишається незмінним ((?*).

Отже, ми розглянули інфляцію попиту. Перейдемо до розгляду другого типу інфляції — пропозиції.

Інфляція витрат виробництва (сукупної пропозиції) виникає внаслідок змін витрат виробництва і пропозиції на ринку. Згідно з цією теорією зростання цін пояснюєть­ся такими чинниками, які зумовлюють зростання витрат на одиницю продукції, тобто середніх витрат виробництва (ЛС). Згадаймо, що

де АС — середні витрати (витрати на одиницю продукції);

ТС — валові витрати;

<? — обсяг (кількість одиниць) виробленої продукції.

Зростання витрат на одиницю продукції в економіці призводить до скорочення прибутку (за умови незмінності рівня цін). Це спонукає товаровиробників до зменшення обсягу пропозиції, що, в свою чергу, спричиняє зростан­ня цін. Таким чином, графічно інфляцію витрат (пропо­зиції) можна проілюструвати зміщенням кривої ліво­руч (рис. 11.2).

На рис. 11.2 показано, що зростання середніх витрат зумовило зміщення від Л<£?о до -<4£і. Тобто в умовах недостатньої пропозиції ті споживачі зможуть придбати блага, котрі здатні будуть за них заплатити більшу ціну. Зростання цін від Р₀ до Рі зумовить скорочення реально­го обсягу виробництва від до <?*.

Інфляція пропозиції (витрат) має два основних джерела:

• зростання цін на енергію та сировину;

• зростання номінальної заробітної плати.

Інфляція, зумовлена непередбачувиним зростанням

цін на енергію та сировину, спостерігалась в періоди світо­вих сировинних та енергетичних криз. В 1973—1974 рр. та 1979—1980 рр. суттєве зростання цін на нафту для країн- імпортерів зумовило зростання цін на енергію, що призве­ло до подорожчання виробництва та транспортування всієї продукції в економіці.

В перші роки незалежності України, коли Росія, буду­чи головним постачальником для нашої країни нафти та інших енергоносіїв, “відпустила” на них ціни з метою на­ближення останніх до рівня світових, в економіці нашої країни відбулося стрімке зростання рівня цін, зумовлене зростанням витрат виробництва. Так, у 1992 р. рівень ін-

Рис. 11.2. Інфляція витрат (пропозиції)

фляції в Україні становив 2100 %, в 1993 р. — 10 255 %, в 1994 р. — 501 %¹⁴.

Інфляція, спричинена зростанням номінальної заро­бітної плати, є різновидом інфляції, зумовленої зростан­ням витрат виробництва, оскільки сама заробітна плата є однією зі статей витрат. Логіка цього процесу може пояс­нюватись тим, що зростання загального рівня цін, зумов­лене зростанням цін на сировину та енергоносії, вимагає для збалансування попиту і пропозиції підвищення заробіт­ної плати. Підвищення заробітної плати, у свою чергу, впливає на збільшення цін, зумовлене зростанням витрат, що знову ж таки змушує переглядати ставки заробітної пла­ти з метою їх збільшення. В такий спосіб відбувається “роз­кручування інфляційної спіралі”: “заробітна плата” — “рівень цін” і т. д.

Має місце ситуація: ТIV =>Т Р =>Т IV =>Т Р ...

Інфляція попиту й інфляція пропозиції (витрат), незва­жаючи на різні причини їх походження, мають здатність переходити одна в одну. Пояснюється цей феномен тим, що зростання рівня цін в економіці (незалежно від того, якими факторами вони спричинені) спонукає до вимог підвищення заробітної плати та розгортання програми компенсаційних заходів для населення. Це, відповідно, збільшує витрати підприємців і ціни на їхні товари та послуги. Посилює про­цес зростання рівня цін і соціальна політика держави. Хоча вона спрямована на підвищення доходів найбідніших, най- вразливіших верств населення, та як тільки рівень їхніх до­ходів зростає, активізуються вимоги інших (більш благопо­лучних) верств стосовно підвищення доходів. Виникає над­лишок платоспроможного попиту. Таким чином, повністю відокремити один тип інфляції від іншого практично немож­ливо, адже, наприклад, зростання заробітної плати водночас виглядає і як інфляція попиту, і як інфляція витрат.

Як видно з табл. 11.1, залежно від темпів інфляції та її згубного впливу на економіку, виділяють помірну (пов­зучу), галопуючу та гіперінфляцію.

Кількісне вимірювання зазначених форм інфляції:

• помірній інфляції властивий не надто швидкий темп зростання рівня цін (до 10 % за рік);

• галопуюча інфляція передбачає річне зростання цін від 10 % до 200 %;

• гіперінфляція характеризується темпом зростання цін, який перевищує 200 % річних.

Варто зазначити, що кількісна характеристика форм інфляції залежно від швидкості зростання рівня цін — важлива, але не визначальна. Найважливішого значення набуває з’ясування впливу різних форм інфляції на еко­номічну поведінку суб’єктів господарювання та на еко­номіку в цілому.

При помірній інфляції підприємці та фінансові струк­тури ще можуть адекватно реагувати на зміни, що відбу­

ваються на ринку. Відповідним чином може реагувати й уряд, коригуючи свою соціально-економічну політику.

Прихильники кейнсіанської теорії схильні вважати, що помірна інфляція сприяє економічному розвитку, активі­зує підприємницьку діяльність і не має небезпечного впливу на економіку. Характерною ознакою повзучої інфляції є її передбачуваність, наявність необхідного часу для манев­рування, узгодженості дій промислового та фінансового капіталу. Ця форма інфляції створює певну напруженість у нестійких економічних структурах, але небезпеки для долі всієї економічної системи, її стабільності не створює.

Галопуюча інфляція — це така ситуація в економіці, коли:

• підприємці постійно підвищують ціни;

• банки неухильно підвищують плату за кредит, невпин­но падає купівельна спроможність населення;

• економіка перебуває у фазі такого напруження, коли

на межі можливого здійснюється регулювання та ко­ординація міжгалузевих зв’язків;

• постійно коригується соціальна політика;

• активно діють банківські структури.

Отже, при галопуючій інфляції можливостей для узго­дження дій стає обмаль, передбачуваність і стабільність розвитку обмежена до краю.

Якщо економіка не втрималась у межах галопуючої інфляції й остання продовжує прискорюватись, вона пере­ходить у форму гіперінфляції. Галопуюча інфляція озна­чає кризу грошової системи, гіперінфляція — Ті крах.

За умов гіперінфляції:

• руйнуються господарські зв’язки;

• масово банкрутують підприємства;

• припиняють діяльність підприємці.

Найбільше потерпає від гіперінфляції населення. Воно втрачає будь-яку довіру до національної валюти та до обі­цянок уряду. Люди “тікають” від грошей і “ганяються” за товарами, стимулюючи тим самим прискорення руху гро­шової маси та штучного зростання сукупного попиту. Все це згубно впливає на економічну ситуацію, посилюючи гіперінфляційні процеси. Але змінити “парадоксальність” поведінки споживачів закликами уряду неможливо. Інфля­ційні очікування породжують інфляцію навіть тоді, коли об’єктивних умов для її існування немає. За наявності та­ких умов інфляційні очікування посилюють інфляційний процес. Попит стає ажіотажним, ціни невпинно зростають, гроші стрімко втрачають свою вартість, їх прагнуть швид­ше позбутись, розкручуючи гіперінфляційну спіраль.

Розглянуті нами форми інфляції властиві відкритій інфляції. Таку інфляцію можна вимірювати, аналізувати, зіставляти різні варіанти її приборкання та усунення.

Крім відкритої є ще прихована (подавлена) інфляція. Це такий стан в економіці, коли зростання рівня цін не спо­стерігається, але наявний дефіцит товарів та послуг, має місце штучне обмеження споживчого попиту.

Ознаки прихованої інфляції:

• тимчасове заморожування доходів та цін;

• встановлення тотального державного контролю за ці­нами;

• встановлення цін “стелі” та “підлоги” тощо.

Прихована інфляція не може бути виміряна безпо­середньо. Але є опосередковані методи її вимірювання:

• співвідношення між контрольованими державою ціна­ми та цінами ринку;

• зниження рівня товарно-матеріальних запасів;

• втрати часу на пошук необхідних товарів;

• співвідношення між “вимушеними” заощадженнями та величиною касових залишків тощо.

Прикладом прихованої інфляції може слугувати еко­номіка 80-х рр. колишнього Радянського Союзу. На поча­ток 80-х рр. кожний четвертий радянський карбованець, а в 1985—1990 рр. кожний третій не мав товарного за­безпечення¹⁵.

Уявлення економічних суб’єктів про рівень цін у майбут­ньому суттєво впливають на їхню поведінку. Прагнення теоретичного осмислення впливу інфляційних очікувань на економічну поведінку суб’єктів макроекономіки знайшло своє відображення в теоріях адаптивних очікувань та ра­ціональних очікувань.

Теорія адаптивних очікувань ґрунтується на переду­мові, що формування уявлень про майбутній стан еконо­міки у суб’єктів господарювання відбувається на основі екстраполяції (пролонгування) тенденцій розвитку еко­номічних процесів у минулому на майбутнє. Стисло кре­до представників цієї теорії можна сформулювати так: “Люди вчаться на набутому досвіді”.

Теорія раціональних очікувань ґрунтується на переду­мові, що очікування суб’єктів господарювання стосовно майбутнього економічної системи формуються як на основі екстраполяції тенденцій попереднього періоду, так і на ос­нові можливостей майбутнього. Іншими словами, теорія раціональних очікувань може бути продекларована гаслом: “Наше сьогодення визначається не тільки нашим минулим, а й нашим майбутнім”.

Противники теорії раціональних очікувань критику­ють її за те, що раціональні очікування можуть формува­ти доктори економічних наук, а не пересічні учасники еко­номічного процесу.

Прихильники цієї теорії підкреслюють, що вони не вважають, що будь-який індивід має достатній рівень знань та економічної інформації, щоб бути здатним формувати раціональні очікування. Але ті суб’єкти, які в силу свого становища змушені приймати виважені управлінські рі­шення, що зачіпають не тільки їх власні інтереси, а й долю багатьох інших суб’єктів та долю економіки в цілому, зо- бов’язані цікавитись необхідною інформацією та зверта­тись до експертів за консультаціями щодо можливих тен­денцій та їх змін у майбутньому економіки. До таких суб’єктів належать керівники корпорацій, президенти ком­паній, промислових та фінансових об’єднань.

Ця теорія має важливе значення для проведення ефек­тивної експансіоністської політики уряду, зміст якої буде розглянуто пізніше.

Процес, протилежний інфляційному, називають де­фляцією. Термін “дефляція” походить від латинсь­кого “deflatio” і означає в перекладі “видування”, “зду­вання”.

Уповільнення темпів інфляції називають дезінфля- цією.

За економічним змістом дефляція — стійке і тривале зниження рівня цін.

Приборкання інфляції може здійснюватись поступово впродовж значного періоду часу і раптово. Поступове приборкання інфляції здійснюється через дезінфляцію. В Україні дезінфляція (значне уповільнення інфляції) поча­лася у 1994 р. (з 10256 % річних у 1993 р. до 501 % у 1994 р. та, відповідно, до 182 % у 1995 р. та 40 % у 1996 p., й 10 % у 1997 p.).

Починаючи з 1998 р. рівень інфляції в економіці Украї­ни починає зростати до 2000 p., а потім знову спостері­гається її уповільнення. Не вдаючись зараз до причин цих коливань рівня інфляції, зазначимо, що подолання інфля­ції розглядається населенням як неодмінна заслуга, здобу­ток уряду. І це справді так.

Яке має бути ставлення до дефляції, яка є антиподом інфляції. Розглянемо явище дефляції детальніше. Для цього необхідно зрозуміти зміну поведінкових функцій економічних суб’єктів в умовах нових реалій. В умовах інфляції економічні суб’єкти “тікають” від грошей, які з

шаленою швидкістю знецінюються. їх навіть називають “гарячими” грошима, які довго тримати в одних руках — справа марна.

В умовах дефляції підприємці та домогосподарства отримують потужний стимул для скорочення своїх витрат і нагромадження готівки, адже завтра, а тим більше з ча­сом, одна і та сама сума буде коштувати дорожче, зросте її купівельна спроможність. Невитрачені гроші одних су­б’єктів означають неможливість реалізувати свої товари та послуги для інших. Прагнення зберігати гроші у формі го­тівки ускладнюють здатність підприємств і банків обслу­говувати свої борги. Усе це зумовлює зростання кількості банкрутств, підриває довіру до фінансового сектору, що в свою чергу, спонукає до нового нагромадження готівки.

Нагромаджені грошові засоби не перетворюються ні в споживчий, ні в інвестиційний попит. Це вказує на скоро­чення сукупного попиту, на яке підприємницький сектор відреагує скороченням обсягів виробництва та зростанням рівня безробіття. Наочно виявляється парадокс ощадли­вості, який втягує економіку в депресивний стан.

Подолання інфляції урядами різних країн у різні істо­ричні періоди засвідчує досить неоднозначний вплив де­фляції на долю економіки.

Так, Томас Сарджент, який вивчав гіперінфляційний процес в Німеччині в 20-ті рр. XX ст., зазначає, що в 1923 р. рівень цін у Німеччині зріс в мільярд разів. Завдяки таким адміністративно-політичним заходам уряду, як встановлен­ня лімітів зростання цін, збільшення податків та обмежен­ня державних витрат, запровадження нової грошової одиниці, яка прирівнювалась до 1 трлн старих марок, інфляція була призупинена практично за один день, і дефляція не справи­ла навіть незначного негативного впливу на рівень обсягу на­ціонального виробництва та рівень зайнятості.

Велика депресія 1929—1933 рр. продемонструвала три­валий згубний вплив на економіку дефляційних процесів. Здавалося б, що проблема депресії зайняла своє місце в іс- •горії ринкової економіки, поступившись місцем інфляції, стагфляції та сламфляції. Насправді небезпекою дефляції, як стверджує Дж. Бредфорд Делонг, професор економіки Каліфорнійського університету, стурбовані сьогодні Японія і США¹⁶. Саме тому, що ті явища і процеси, які, на перший погляд, назавжди залишились у минулому, здатні з часом виникати знову і знову, їх слід вивчати і бути готовими та здатними раціонально себе поводити за будь-яких умов.

2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ ІНФЛЯЦІЇ

Інфляція як явище макроекономічної нестабільності має різноаспектні форми впливу на економічну та соціаль­ну сфери людського життя. Розглянемо цей вплив поетап­но. Насамперед сферою наших інтересів буде економіка. Найсильніший вплив у цій сфері інфляція справляє за до­помогою двох видів контрактів:

1. довгострокові позики;

2. угоди, що визначають рівень зарплати.

Кожний із названих контрактів визначає номінальну суму платежів, які мають здійснюватись протягом певного часу. Але у зв’язку з тим, що рівень цін у майбутньому важко передбачити, реальна вартість платежів може суттєво відхилятись від очікуваної кредиторами та позичальника­ми, роботодавцями та найманими працівниками вартості.

Взаємозв’язок інфляції та процентних ставок

Цей зв’язок має надзвичайне значення на ринку капі­талів, де кредитори (позикодавці) та позичальники (отри­мувачі позик) укладають угоди, в яких зазначаються фіксо­вані суми платежів у гривнях. Якщо, наприклад, підпри­ємство продає облігації з двадцятип’ятирічним строком погашення і 10-процентною номінальною ставкою, то реальна процентна ставка залежить від рівня інфляції впродовж 25 років. Укладаючи угоду, кредитор і позичаль­ник виходять зі своїх власних сподівань стосовно рівня інфляції. Ці сподівання можуть бути близькими до фак­тичних економічних реалій, але можуть виявитись і помил­ковими. І тоді одна зі сторін втрачає, інша — виграє. Вра­хування інфляції дуже важливе при здійсненні іпотечних кредитів, які видаються строком на 25—35 років під фіксо­вані процентні ставки.

Надзвичайно відчутні помилки в інфляційних сподіван­нях при здійсненні інвестицій у житлове будівництво. Наведемо гіпотетичний приклад. Нехай сім’я купує кварти­ру за рахунок іпотечного кредиту, який видається на ЗО років. Процентна іпотечна ставка становить 6 % річних. Якщо, наприклад, позичальник (одержувач іпотечної пози­ки) очікує середньорічні темпи інфляції впродовж ЗО років на рівні 4 %, фактична вартість кредиту становитиме 2 % (6 % - 4 %), за умови, що його очікування виправдались. Якщо ж фактичний рівень інфляції виявиться меншим (не­хай Р = 2 %), то фактична вартість кредиту виявиться до­рожчою. Вона становитиме 4 % (6 % - 2 %). Позичальник потрапляє в гіршу ситуацію. Якщо ж рівень інфляції буде вищим очікуваного (8 % середньорічний темп за ЗО років), то реальна процентна ставка буде від’ємною (б % - 8 %) і становитиме -2 %. Така ситуація для позичальника є кра­щою, а для кредитора — гіршою.

Саме невизначеність (непевність) стосовно рівня інфля­ції у довгостроковому періоді спричинила появу нового фінансово-кредитного інструмента — іпотечного кредиту з регульованою процентною ставкою. Цей інструмент покликаний щорічно (або з іншою періодичністю) коригу­вати проценти за довгостроковими позиками залежно від рівня процентів, за короткостроковими позиками, що зни­жує вплив інфляційних чинників на вартість довгостроко­вого кредиту для фінансування житлового будівництва.

Використання іпотечного кредиту з регульованою процент­ною ставкою зменшує можливість мати великі капітальні доходи (або збитки) від нерухомого майна, що посилює стабі­лізаційні процеси в економіці й у такому аспекті може роз­глядатись як засіб адаптації (пристосування) економічних суб’єктів до вразливих умов з метою мінімізації збитків.

У найзагальнішому вигляді коригування номінальних доходів з урахуванням інфляції здійснюється за допомогою рівняння Фішера:

і = г + Р%

де і — номінальна процентна ставка; г — реальна процентна ставка;

Р — очікуваний рівень інфляції.

Інфляція впливає на тільки на боргові стосунки таких суб’єктів як домогосподарства, банківський сектор, підпри­ємницький і фінансовий сектор, а й на боргові стосунки дер­жави з домогосподарствами та підприємницьким сектором (державний внутрішній борг) та міждержавні боргові сто­сунки (зовнішній державний борг). Отже, наступний зв’я­зок, який ми розглянемо, інфляція і державний борг.

Є немало прикладів, які засвідчують практику урядів, спрямовану на зниження реальної вартості державного боргу через інфляційну політику. Прикладом може слугу­вати ситуація, яка спостерігалась в Європі в 20-ті рр., а в США — в 40-ві рр. XX ст. В ці періоди процентні ставки були дуже низькі, а інфляція дуже висока. І реальні про­центні ставки, які виплачували уряди за своїми боргови­ми зобов’язаннями, були від’ємними. Реальна вартість не­погашеного боргу неухильно знижувалась.

Наразі масштаби інфляційного зменшення реальної вар­тості державного боргу дещо обмежені.

Причини обмежених можливостей знецінення дер­жавного боргу в сучасних умовах:

• 417

  зростання частки короткострокових боргових зобо­в’язань держави;

14. Макроекономіка

• зростання ступеня чутливості (коефіцієнта еластич­ності) реагування величини процентної ставки на рівень інфляції;

• надання довгострокових і середньострокових кредитів не в повному обсязі відразу, а траншами, що також дає можливості враховувати вплив інфляційних процесів на ці­ну позики.

Отже, ми розглянули вплив інфляції на довгострокові позики. Перейдемо до розгляду впливу інфляції на угоди, що визначають рівень заробітної плати.

Інфляція і заробітна плата

Згадаймо, що попит і пропозиція на ринку праці мають один спільний визначник (за неокласичною теорією) — рівень реальної заробітної плати. Узгоджуючи її розмір, роботодавці та наймані працівники реагують певним чином на умови, що склалися на ринку праці. Якщо, приміром, рівень ВВП і зайнятість високі, заробітна плата має тенден­цію до зростання. І навпаки, якщо обсяги ВВП і рівень зай­нятості зменшуються, заробітна плата зростає повільно або навіть зменшується.

Крива Філіпса, яка буде детально розглядатись у пара­графі 11.4, відображає зв’язок між інфляцією (знеціненням) заробітної плати та відставанням ВВП і може бути представ­лена формулою:

_9и> = МУ - У*), (1)

де Чш ~ 77? — темп інфляції зарплати;

"«-і

У — фактичний обсяг ВВП;

У* — потенційний обсяг ВВП;

Я, — коефіцієнт чутливості (еластичності) реагування заробітної плати на зміни обсягу ВВП.

М. Фрідман та Е. Фелпс критикували криву, описану формулою (1), у зв’язку з тим, що вона не враховує очіку­ваної інфляції, яка погоджує розміри заробітної плати з очікуваним зростанням рівня цін.

З урахуванням інфляційних очікувань рівняння кривої Філіпса набуває вигляду

д_ш = Р^е + X (У - У*), (2)

де Р^е — очікуваний рівень інфляції.

Це рівняння означає, що за будь-якого заданого рівня ВВП заробітна плата зростає швидше, ніж рівень сподіва­ної інфляції. Припускається, що номінальна заробітна плата зростає на 1 % швидше на кожний додатковий процент очікуваної інфляції. Сказане вимагає відповіді на питання: чому підприємства погоджуються на таке прискорення за­робітної плати? Така поведінка підприємців пояснюється тим, що підвищення номінальної заробітної плати не буде вразливим для них, якщо з однаковими темпами зростати­муть ціни на їх продукцію. За цих обставин і підприємці, і наймані працівники опиняються в таких умовах, в яких вони б знаходились за умови відсутності інфляції. Отже, зро­стання заробітної плати враховує сподівану інфляцію.

Але, як ми уже знаємо, інфляція може виявитись і не­сподіваною. За цих умов робітники усвідомлюють зростан­ня цін та інфляцію своєї заробітної плати тільки з часом і вимагатимуть відповідної компенсації. За такої ситуації компенсація набуває форми відшкодування втрат тільки за несподівану інфляцію, не враховану в попередньому трудовому договорі.

Колективні угоди, укладені профспілками, які містять вимоги індексування заробітної плати з поправкою на ін­фляцію, теж спричиняють певне сум’яття з приводу того, чи це компенсація за минулу інфляцію, чи за сподівану.

Ця обставина дуже важлива для подальшого прогнозу­вання темпів інфляції.

Якщо ставки заробітної плати на наступний рік відображають темп інфляції за попередній рік, а ціни базуються на наявній заробітній платі, то сьогоднішня інфляція відображатиме вчорашню, і темпи інфляції бу­

дуть змінюватись повільно. Якщо ж для встановлення ставок заробітної плати беруть до уваги тільки прогно­зовану інфляцію, то можлива радикальна зміна політи­ки, яка змінює сподівання, що може швидко змінити темп інфляції.

Крім вказаного аспекту, важливо згадати ще один ас­пект цієї проблеми. Заробітна плата може індексуватись на 100 % або тільки частково, приміром, на 50—60%.

Є два способи часткової індексації заробітної плати:

• встановлення верхньої межі зростання цін, переви­щення якої передбачає компенсацію. Наприклад, якщо темп інфляції перевищує 5 %, то починаючи з 5,1 % до­ходи починають індексуватись;

• встановлення верхньої межі компенсації. Цей спосіб обмежує величини, в яких компенсується зростання цін завчасно фіксованим процентом.

Укладання трудових угод на 2—5 років не можуть пе­редбачити з повною достовірністю зміну рівня інфляції, особливо в нестабільній економіці. Тому для врахування інфляції використовують два найпоширеніших методи:

• індексація заробітної плати за індексом споживчих цін (ІСЦ) та періодичного (щоквартального чи раз у півро­ку) перегляду заробітної плати щодо її збільшення відпо­відно до зростання цін за цей період;

• передбачення періодичного, попередньо оголошеного підвищення заробітної плати з огляду на сподівані темпи зростання цін.

Якби інфляцію можна було передбачити з повною до­стовірністю, то обидва методи мали б приблизно однакові наслідки. Але оскільки очікування часто виявляються по­милковими, то вважається, що індексація, яка ґрунтуєть­ся на фактичних темпах інфляції, надійніше гарантує ста­більність реальної заробітної плати, ніж виплати наперед передбачені.

Інфляція впливає не тільки на долю дебіторів і креди­торів, найманих працівників та підприємців. Вона зачіпає й інтереси держави. Так, в умовах інфляції відбувається 420

свідоме відстрочення платниками сплати податків до дер­жавного бюджету, що дає змогу останньому розрахуватись з державою знеціненими грошима. Це явище інфляційно­го оподаткування в науковій літературі отримало назву “ефекту Олівера — Танзі” (за іменами його дослідників Хуліо Олівера та Віто Танзі). Цей ефект коротко можна сформулювати таким чином: будь-яка інфляція зменшує податковий тягар. Цей ефект проявляється з більшою силою в міру зростання темпу інфляції та відстрочки часу сплати податків.

Водночас необхідно зазначити, що інфляція, послаблюючи податковий тягар, зумовлений висвітленими вище причи­нами, породжує й іншу, зворотну тенденцію.

По-перше, посилення податкового тягара відбуваєть­ся з причини вилучення із доходу, що підлягає оподатку­ванню, амортизаційних відрахувань, які визначаються (як правило) на основі не відновної, а початкової вартості ос­новного капіталу. Інфляція за цих умов знецінює амор­тизаційні відрахування і посилює податковий тягар на підприємства, знижуючи стимули до виробничого інвес­тування.

Ііо-друге, зростання інфляції, зумовлене додатковою гро­шовою емісією, примушує громадян сплачувати ще один податок, який не передбачений жодним податковим законо­давством. Цей податок називають інфляційним.

Інфляційний податок (ІТ) пов’язаний з утратою вартості (купівельної спроможності) грошей унаслідок інфляції. Він сплачується тими, хто тримає гроші на руках у формі готів­ки. Інфляційний податок обчислюється за формулою

• М

ІТ-Р — р ’

де ІТ — інфляційний податок;

р — темп приросту інфляції за рік;

М

• рівень реальних грошових залишків.

Отримувачем інфляційного податку є емітент грошей. За доби феодалізму виключне право чеканки монет мав феодал, що французькою мовою звучить як сеньйор. Дохід, який отримував сеньйор від друкування грошей, отримав назву сеньйораж. Зараз емітентом грошей є держава. Вона ж є й отримувачем сеньйоражу (БЕ). Сеньйораж визнача­ється купівельною спроможністю грошей, випущених в обіг за певний період.

[мп-мЛ
1 )	И

БЕ =

м_п-м_п.

2 (3)

де М_п — пропозиція грошей в п-му році;

М„_і — пропозиція грошей в (ге - 1)-му році;

Р_п — рівень цін в л-му році.

Мп _ М_п_!

Якщо > тобто якщо відношення грошової

"п VI

маси до рівня цін залишається незмінним, то інфляційний податок і сеньйораж рівні між собою, тобто ІТ = БЕ.

Але, незважаючи на те, що номінальна і реальна вар­тість грошей не збігається, виготовлення нових грошей по­в’язане з певними витратами. Позначимо ці витрати М_с. Тоді формула сеньйоражу матиме вигляд

М_п - М_п ,

8Е = —2 ^-М_г

Р ^С 9

^Х П

де М_с — витрати на виготовлення нових грошей.

Дохід держави від сеньйоражу ґрунтується на бажанні суб’єктів економіки підтримати на незмінному рівні реальні касові залишки, які інфляція постійно зменшує. Збільшуючи рівень інфляції, держава одержує додаткове джерело отри­мання доходу до бюджету. Але в міру зростання інфляції попит на реальні касові залишки скорочується. Причиною цього є зростання альтернативних затрат на їх утримання.

Пояснюється це тим, що гривні, які ми зберігаємо у своїх гаманцях, не приносять доходу. Якби ми ці гривні витра­тили на придбання облігацій або поклали на рахунок у банк, ми б на них отримували дохід у вигляді номінального по­зичкового процента. Саме він є неявною втратою при збе­ріганні грошей. Переконатись у цьому дає можливість ще один приклад, пов’язаний зі зберіганням доходів у альтер­нативних грошам формах активів. Активи, на відміну від грошей, приносять реальний дохід (г).

Реальна вартість грошей менша за їхню номінальну вар­тість на величину інфляції. Очікуваний реальний дохід від грошей буде дорівнювати (~Р^е) . Зберігаючи гроші, ми втра­чаємо різницю між цими двома видами доходів: реальним доходом (г) та (-Р^е). Таким чином, витрати, пов’язані зі зберіганням грошей, дорівнюють:

г - (-Р^е) = г + Р\

а це і є, за рівнянням Фішера, номінальний процент, тобто

і = г+Р^е.

Попит на реальні гроші залежить від обсягу національ­ного доходу та від величини номінальної процентної став­ки, тобто

де і — гроші як ліквідний актив.

Хто ж втрачає більше від інфляційного податку?

Щоб відповісти на це запитання, необхідно згадати, що еластичність попиту на гроші за доходом, як правило, мен­ша за одиницю. Саме тому інфляційний податок є регре­сивним. Це означає, що чим бідніші люди, тим більшу ча­стку доходу вони сплачують у формі інфляційного по­датку.

Тому постає запитання: чи безмежними є можливості поповнення бюджету надходженнями від інфляційного податку? Як для будь-якого іншого податку зростання податкової ставки тільки до певної межі забезпечує зро­стання податкових надходжень, так і для інфляційного податку існує певна межа зростання інфляції, за якою відбувається скорочення грошових касових залишків, а отже, і скорочення податкових надходжень у вигляді сеньйоражу.

На надходження податків до державного бюджету інфляція впливає негативно і ще з однієї причини. У ба­гатьох країнах світу підприємницькому сектору та домо- господарствам дозволяється із доходу, що підлягає оподат­куванню, вилучати (як витрати) процентні платежі. Ос­кільки в умовах інфляції номінальні процентні ставки зростають, то зростають і вилучення із доходу, що підлягає оподаткуванню, а тому і зменшуються фак­тичні надходження до бюджету.

Говорячи про наслідки інфляції, слід розмежувати про­гнозовану та непрогнозовану інфляції.

Витрати передбачуваної інфляції пов’язані зі зміна­ми відносних цін, податковими диспропорціями, втратами часу в зв’язку з необхідністю частіше відвідувати банки з метою зняття певних грошових сум, а також затратами на друкування каталогів, інформаційного забезпечення не­впинної зміни цін тощо.

Непрогнозована інфляція чинить на економіку нега­тивний вплив насамперед через перерозподільчі процеси.

Непрогнозована інфляція приносить вигоду боржникам, а втрати — кредиторам. Оскільки серед трьох основних макроекономічних суб’єктів національного ринку домогос- подарства — переважно чисті кредитори, а держава і підприємці — чисті боржники, то непрогнозована інфля­ція перерозподіляє доходи домогосподарств на користь підприємницького та державного секторів економіки.

ІІетіередбачувана інфляція перерозподіляє доходи за рахунок тих, хто є власником номінальних активів (до­ходи від яких фіксуються у номінальному вираженні), на користь тих, хто с власником реальних активів (дохо­ди від яких коригуються згідно з рівнем інфляції). Непе- редбачувана інфляція сприяє перерозподілу багатства від старшого покоління до молодого тому, що люди похи­лого віку схильні утримувати більше номінальних активів, ніж молоді.

Сказане свідчить про таке:

по-перше, до передбачуваної (прогнозованої) інфляції можна пристосуватися певною мірою;

по-друге, чим вищий рівень інфляції, тим вона мінли­віша. Це посилює невизначеність для контрагентів еконо­міки, що посилює вірогідність перерозподілу між ними;

по-третє, інфляційні процеси в економіці, спотворю­ючи інформацію, зумовлюють хибну поведінку економіч­них суб’єктів. Якщо, приміром, підприємство очікує по­мірну інфляцію, а насправді вона буде значно вищою, і це виявиться у зростанні загального рівня цін, то усвідомлен­ня такого зростання цін відбудеться самим підприємцем тільки з часом. Підвищення ж цін на свої товари він сприй­матиме як зростання попиту і відреагує збільшенням об­сягу виробництва. Якщо аналогічно поведуть себе й інші підприємці, це призведе до порушення макроекономічної рівноваги у зв’язку зі спотвореністю інформації.

2. БЕЗРОБІТТЯ ЯК ВИЯВ МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ НЕСТАБІЛЬНОСТІ. ЗАКОН А. ОУКЕНА

Безробіття — явище не тільки економічне, хоча вини­кає воно у сфері економіки. Це дуже важливий соціальний, психологічний та моральний феномен. Він безпосередньо по­в’язаний з політикою держави, а в умовах глобалізації — з політикою міжнародних організацій.

Явище безробіття постійно турбує суспільство і вимагає глибокого вивчення причин, що його породжують, потре­бує ґрунтовного аналізу економічної науки та постійної уваги з боку урядових структур усіх рівнів.

Розглядаючи тему 9, ми звертали увагу на позитивні (створювальні) функції безробіття у ринковому механізмі та визначали гранично допустиму межу рівня безробіття, за якою це явище перетворюється з блага на антиблаго (зло). Такий гранично допустимий рівень безробіття нази­вали “природним” і давали йому кількісну оцінку. Якісна оцінка “природного рівня безробіття” потребує вивчення форм безробіття.

За допомогою вивчення змісту безробіття ми зможемо зрозуміти, чим спричиняється це явище у різноманітних формах свого вияву, яку небезпеку воно таїть і який смисл його існування, чи повинне і чи може суспільство управ­ляти цим явищем.

Форми безробіття

Безробіття, як правило, класифікують за причинами, що його зумовлюють. З огляду на це, залежно від того, залишається людина працездатного віку без роботи за своїм власним бажанням чи її змушують до цього неза­лежні від її устремлінь і волі обставини, розрізняють доб­ровільне та вимушене безробіття.

Безробіття, зумовлене правовими нормами, що панують в суспільстві, та механізмом устрою ринку праці, набуває форми інституціонального.

Причиною цієі форми безробіття с:

а) така ситуація в економіці, коли політика високих со­ціальних виплат у зв’язку з безробіттям знижує пропозицію праці, спонукає триваліший час шукати нову роботу, і тим самим сприяє зростанню рівня безробіття;

б) високі прогресивні ставки оподаткування доходів, що створюють ситуацію, за якої вигідніше обмежувати само- експлуатацію, зменшуючи пропозицію праці, адже суму, що перевищує певний рівень річного доходу, буде вилучено по- 426

датковими інституціями. Подекуди високі ставки оподатку­вання роблять вигіднішим не працювати й отримувати ви­плати у зв’язку з безробіттям із соціальних фондів, бо над­лишок над виплатою буде вилучений через податки;

в) ситуація, за якої введення високого гарантованого рівня мінімальної заробітної плати спонукає роботодавців обмежувати попит на працю. За певних умов наймані пра­цівники погодилися б працювати і за нижчу заробітну плату, але жорстка нижня межа її, встановлена законом, не дає змоги урівноважити при природному рівні безробіт­тя попит і пропозицію трудових послуг. Формується їх над­лишок;

г) асиметричність інформації на ринку праці стосовно наявності вакантних робочих місць та обсягу і якісних ха­рактеристик здатних до найманої праці людей, які шукають роботу, посилює вірогідність інституційного безробіття;

д) ринок праці інерційний. Його здатність пристосову­ватись до вимог ринку благ (флексибілізація) здійснюєть­ся з певним запізненням, що теж посилює розбалансуван- ня між попитом і пропозицією трудових послуг і т. ін.

Найпоширенішими формами безробіття є фрикційне, структурне та циклічне. Розглянемо їх зміст.

Фрикційне безробіття виникає у зв’язку з тим, що вста­новлення рівноваги між кількістю найманих працівників відповідного кваліфікаційного рівня, бажаючих працювати за наймом за певного рівня заробітної плати та умов праці, з одного боку, та кількістю і якістю робочих місць — з іншого, потребує певного часу. Ця форма безробіття характеризуєть­ся тим, що люди працездатного віку, маючи певні навики та кваліфікацію, активно шукають роботу, яка б відповідала їхнім вимогам. Для пошуку такої роботи їм необхідна інфор­мація про вільні робочі місця, умови найму та час, необхід­ний для переїзду на нове місце чи просто на зміну місця ро­боти. Ця форма безробіття реалізується у праві на пошук привабливішої за змістом, умовами праці чи рівнем доходу роботи. Роботодавців така форма безробіття спонукає ство­рювати належні умови для працюючих та забезпечувати відповідний рівень оплати трудових послуг.

Складовою фрикційного безробіття є безробіття очіку­вань, яке виникає, коли людина припиняє роботу за чин­ним трудовим договором заради більш високооплачуваної роботи, приступити до виконання якої можна тільки з ча­сом. Період між звільненням з однієї роботи та влаштуван­ням на іншу є періодом безробіття для такої категорії най­маних працівників. Другою складовою фрикційного безро­біття є спекулятивне безробіття, яке виникає у зв’язку з тимчасовим зниженням реальної заробітної плати. За такої ситуації деякі працівники зменшують пропозицію ро­бочого часу, очікуючи вищих ставок заробітної плати у майбутньому. Це явище розглядають як тимчасовий пере­розподіл робочого часу у відповідь на тимчасове знижен­ня реальної заробітної плати.

Головною ознакою фрикційного безробіття є незначна його тривалість. Динамізм ринку праці дає змогу людям, які залишили попереднє місце роботи, порівняно швидко знай­ти більш прийнятне для себе робоче місце.

Отже, фрикційне безробіття зумовлене самим природ­ним процесом життя. Працівник підвищує кваліфікацію і шукає відповідно до змін, що відбулися в його здібностях до праці, нові умови роботи, інший рівень винагороди тощо. До зміни місця роботи найманого працівника може спону­кати зміна сімейного становища: народження дітей потре­бує від батька пошуку більш високооплачуваної роботи, а від матері — такої, яку можна виконувати вдома, і т. ін. Хтось вирішив змінити місце проживання у зв’язку зі ста­ном довкілля, здоров’я чи якимись іншими причинами. Це зобов’язує їх міняти і місце роботи. Таких прикладів можна навести безліч. Та саме вони і дають уявлення про реаль­не життя реальних людей у реальному економічному світі.

Структурне безробіття пов’язане зі змінами, які відбу­ваються у структурі попиту і відповідно вимагають зрушень у структурі виробництва. Відповідно до зрушень, що відбу­ваються у виробництві, роботодавці вимагають змін у ква­ліфікації, навиках та знаннях найманих працівників. Супе­речність (невідповідність) між якісно-кваліфікаційною структурою працівників та новими вимогами ринку, що потребує нових товарів для задоволення змін у сукупному по­питі, виявляється у закритті та банкрутстві деяких під­приємств, які виробляли ту продукцію, від якої відмовляєть­ся ринок, у депресивній ситуації одних галузей і видів ви­робництв та стрімкому розвитку інших. За цієї ситуації виникає реальна можливість втратити роботу працівникам, котрі не можуть (за віком, станом здоров’я, сімейними чи якимись іншими обставинами), або не хочуть (знову вчитись, проходити тестування тощо) змінювати свою спеціальність. Такі працівники втрачають роботу надовго, а дехто і зовсім втрачає надію працевлаштуватись. Різновидом структурно­го безробіття є конверсійне безробіття. Воно зумовлене за­кінченням військових дій, переорієнтацією з військової на цивільні галузі. Суттєві зміни структури економіки призво­дять до витіснення та відмирання цілих галузей. Стають не­потрібними багато професій. І це явище, безумовно, має дво­бічну дію: з одного боку — це прогресивне явище, бо струк­тура виробництва приводиться у відповідність до нової струк­тури потреб, створюються умови для інноваційних технологій та форм організації виробництва. З іншого боку — це яви­ще породжує соціальні проблеми, психологічно травмує багатьох людей, призводить до погіршення життєвого рівня тих, хто втратив роботу внаслідок структурних змін і три­валий час не може знайти собі нову роботу. На відміну від фрикційного безробіття, структурне безробіття значно три­валіше, вимагає підвищення кваліфікації або перекваліфі­кації, мобільності (готовності до територіальних переміщень стосовно місця роботи та місця проживання). Структурне безробіття, зрештою, призводить до якісних змін у кваліфі­каційно-професійній структурі сукупного працівника, потре­бує багато часу для перепідготовки та переміщення великої кількості працівників, вимагає значних витрат на працевлаш­тування вивільнених працівників.

Структурному безробіттю чинять жорсткий опір профспілки. Вони вимагають збереження робочих місць, пролонгування терміну дії трудових договорів і т. ін., чим посилюють інерційність ринку праці, але не вирішують про­блему, а заганяють її в глухий кут. Без структурного без­

робіття не відбувалося б якісних змін у виробництві, не утворювались би нові види та галузі виробництва, суспіль­ство не могло б задовольнити свої нові, більш розвинені по­треби тощо. Але ці процеси є досить болісними для багатьох людей, що потерпіли від структурного безробіття і вимага­ють соціального захисту з боку держави.

Циклічне безробіття породжується кон’юнктурними коливаннями економіки і виникає в період падіння вироб­ництва або депресії. У цей період суттєво зменшуються су­купні витрати, знижується сукупний попит і зростає чи­сельність вивільнених у результаті погіршення економіч­ної кон’юнктури найманих працівників. Циклічне безро­біття ще називають безробіттям, пов'язаним з дефіци­том попиту. У фазі депресії чисельність безробітних зро­стає, а у фазі піднесення — зменшується.

Як правило, циклічне безробіття менш тривале, ніж структурне, але триваліше, ніж фрикційне. Воно теж вимагає соціального захисту. Крім того, держава може впли­вати на обмеження його згубної дії шляхом стабілізацій­ної антициклічної політики.

Крім основних трьох, існують й інші форми безробіття. Розглянемо деякі з них.

Сезонне безробіття, зумовлене нерівномірністю зайня­тості у зв’язку зі специфічними умовами виробництва у певних галузях, що визначаються дією біологічних та клі­матичних чинників. Ця форма безробіття спостерігається у сільському господарстві, риболовецькій галузі, лісництві, мисливській діяльності, туристичній та будівельній галу­зях тощо.

Сезонне безробіття ототожнюють з фрикційною фор­мою, а інколи розглядають як форму структурного безро­біття. Доцільність виокремлення сезонного безробіття в особливу форму пояснюється тим, що така форма безробіт­тя пов’язана не з бажаннями людей змінити місце роботи, а з дією об’єктивних причин природного характеру.

Наприклад, сезон цукроваріння триває 3—4 місяці. Продовження його у часі приносить значну втрату вмісту цукру в цукрових буряках. Це технологічна причина, яка має суто біологічне підґрунтя. Приміром, наплив абіту­рієнтів у великі міста в період липня — серпня пов’язаний з тим, що саме в цей період закінчується навчальний рік у вузах та школах і розпочинається набір абітурієнтів, знач­на частина яких не пройде за конкурсом і буде активно шукати роботу, тобто перейде до складу безробітних.

Сезонне безробіття не є серйозною проблемою для еко­номіки в цілому, адже повторюваність його прогнозована і до неї адаптуються. Але для окремих регіонів і для тих громадян, діяльність яких пов’язана з сезонним бізнесом, таке безробіття може мати досить відчутні негативні на­слідки. Наприклад, якщо в регіонах, які вважаються рек­реаційними зонами, відбуваються якісь стихійні лиха або акти громадської непокори чи просто тривалий час спо­стерігається несприятлива погода, це зменшує наплив ту­ристів і збільшує рівень безробітних, порушуючи рівнова­гу між попитом і пропозицією на ринку праці.

Дуже чітко в міжсезоння, коли попит на працю в цих регіонах різко падає, люди вдаються до самозайнятості, або виїздять на тимчасову роботу в ті регіони, які недостатньо працезабезпечені.

Молодіжне безробіття спостерігається серед молоді, що вперше виходить на ринок праці й не може отримати робо­ту. Це можуть бути і випускники шкіл та коледжів, і ви­пускники вищих навчальних закладів. Ринок виявляється не готовим забезпечити їх робочими місцями у зв’язку з тим, що часто молоді люди не мають належної фахової підготов­ки, необхідного досвіду, потребують пільгових умов праці у зв’язку з віком або суміщенням праці та навчання тощо. Ці обставини створюють передумови, за яких молодь не може певний час знайти роботу. Ця проблема постійно тур­бує суспільство і вимагає неабияких зусиль роботодавців, держави та й самих молодих, здатних до найманої праці людей, прагнути готувати себе до того, щоб відповідати вимогам ринку, отримувати належну фахову підготовку, готувати себе до роботи в умовах жорсткої конкуренції.

Близьким за змістом до структурного безробіття є тех­нологічне безробіття.

Технологічне безробіття пов’язане з вивільненням пра­цівників, зумовленим впровадженням нової, як правило, автоматизованої, техніки та технології. Технологічне но­вовведення, з одного боку, робить ненадійними робочі місця навіть у новітніх галузях економіки. З іншого — воно зумовлює появу попиту на нові робочі місця, створення яких не вимагає надто великих затрат. Наприклад, ство­рення мережі Інтернет значно розширює можливості пра­цювати вдома, удосконалює якість інформації щодо рин­ку праці, що теж сприяє зменшенню безробіття.

Для виникнення технологічного безробіття необхідно, щоб ціни на трудові послуги були негнучкими (жорстки­ми). Неокласики вважають таку ситуацію в економіці, ко­ли ціни на працю негнучкі, тимчасовою і тому не приділя­ють належної уваги цій формі безробіття.

Регіональне безробіття виникає під впливом історич­них, демографічних і соціально-психологічних чинників. Ця форма безробіття може бути подолана тільки завдяки засобам економічної політики. Місцеві органи влади теж не в змозі вирішити цієї проблеми. Регіональне безробіт­тя має і міжнародний аспект. У зв’язку з цим вплив на ре­гіональне безробіття здійснюють як загальнодержавні, так і міждержавні цільові програми.

Залежно від активності пошуку роботи, засвідченого ре­єстрацією на ринку праці, розрізняють відкрите і прихо­ване безробіття.

Відкрите безробіття — це така ситуація в економіці, за якої індивід визнає, що він позбавлений роботи і реє­струється на біржі праці (якщо це доступно для нього). Термін “відкрите безробіття” використовують, як правило, стосовно країн, що розвиваються. Метою його використан­ня є прагнення відділити повністю безробітних від тих, хто може розглядатись як безробітний з причини неповної зай­нятості або перебування в ситуації прихованого безробіття.

Приховане безробіття пов’язане з наявністю людей, які припинили пошук роботи. Вважається, що вони мог­ли б працювати, якби не думали, що пошуки роботи без­перспективні. Цією формою безробіття охоплюються гру­пи здатних до найманої праці людей, яким властива знач­на свобода дій при прийнятті рішення стосовно участі на ринку праці.

Є й інші форми безробіття, які входять до складу де­яких перерахованих форм або мають самостійне значення. Незаперечною є можливість виникнення нових форм без­робіття. Але нас цікавить не стільки сама можливість існу­вання різноманітних форм безробіття, скільки зіставність та сумірність цих форм з природним безробіттям. Інши­ми словами, нас цікавить, які форми безробіття є природ­ними, а які — ні.

Більшість зарубіжних і вітчизняних авторів відносить до природного безробіття фрикційне та структурне, а до неприродного — циклічне*.

А.Я. Лівшиц відносить до природного фрикційне, інсти- туціональне та добровільне, а до вимушеного (неприрод­ного) — технологічне, структурне, регіональне та при­ховане¹⁷.

Деякі автори природне безробіття ототожнюють зі структурним, оскільки не розмежовують фрикційне і струк­турне¹⁸.

М. Фрідмен під природним розумів такий рівень безро­біття, за якого ринок праці “розчищається”, а реальний рівень заробітної плати сприяє рівновазі на всіх ринках.

Природна норма безробіття не є незмінною тому, що деякі її детермінанти мають інституційний характер (існу­вання профспілок), інші — законодавчий (закон про мі­німальну заробітну плату, обмежену тривалість робочого дня тощо).

Отже, є підстави стверджувати, що природний рівень безробіття пов’язаний значною мірою з власне добровіль­ним безробіттям, яке реалізує природну свободу громадян щодо вибору сфери своєї діяльності. Фрикційне безробіт­тя за своїм змістом є добровільним і тому визначає при­родний рівень і є його складовою. Інституційні компонен­ти, включаючи профспілковий вплив і законодавче поле, теж відносять до “природного” безробіття, бо люди вільні живуть за законами, а не всупереч їм.

Стосовно структурного безробіття слід зазначити, що воно за змістом не є добровільним. Далеко не завжди ті, хто виробляє продукт чи послуги, попит на які скорочуєть­ся, самі споживають цей продукт і усвідомлюють недо­цільність його подальшого виробництва. Навпаки, цим працівникам часто здається, що держава або профспілка не хоче відстояти та захистити їхні інтереси. Закриття ви­робництв змушує їх шукати собі інший вид діяльності. Така обставина формує хибне уявлення, що ця форма безробіт­тя немає ніякого відношення до “природного” рівня.

Якщо ми згадаємо, що зміна структури виробництва відбувається не з волі чиновника, а спричиняється зміною суспільних потреб, то наявність структурного безробіття, безумовно, слід включити як “природну” компоненту.

Циклічне безробіття — це безробіття, яке перевищує природний рівень. Якщо циклічне безробіття дорівнює ну­лю, економіка функціонує за умов повної зайнятості або природного рівня безробіття.

Природний рівень безробіття визначають дві групи факторів:

1. )частота безробіття, яка, в свою чергу, визнача­ється двома чинниками:

• мінливістю попиту на трудові послуги, спричиненого мінливістю сукупного (споживчого і інвестиційного) попиту;

• інтенсивністю, з якою ринок праці задовольняє під­приємницький сектор новими працівниками;

2. І

   тривалість безробіття, яка, знову ж таки, визна­чається такими чинниками:

• демографічним складом робочої сили;

• здатністю та бажанням безробітних постійно шука­ти кращу роботу;

• наявністю (відсутністю) та рівнем допомоги у зв’яз­ку з безробіттям;

• організацією ринку праці.

Визначення природного рівня безробіття — справа склад­на. Пояснюється складність кількісного визначення цьо­го феномена тим, що він вміщує у собі як власне еконо­мічну компоненту, так і елементи економічної політики, які впливають, інколи досить суттєво, на функціонування ринку праці.

Але підтримуючи безробіття на рівні, нижчому за при­родний, макроекономічна політика не може не породжу­вати інфляцію. Саме тому з часом у визначення природ­ного рівня безробіття вносять певні корективи, зумовлені тим, що безробіття та інфляція — явища взаємопов’язані.

Вплив цього зв’язку на розуміння явища природного рівня безробіття (ПРБ) буде розглянуто у наступному па­раграфі. Зараз зосередимо увагу на нетривкому стані рівно­ваги сукупного попиту і сукупної пропозиції на ринку праці.

Зазвичай рівень фактичного безробіття перевищує його природний рівень. За цих умов економіка працює з недо­статнім коефіцієнтом віддачі. Та іноді, за умов війни, сти­хійного лиха, серйозних технологічних аварій, коли мо­білізується усе працездатне населення, робота організо­вується цілодобово, практично без вихідних і з повним ви­користанням виробничих потужностей, фактичний рівень безробіття може бути меншим від природного.

Зважимо й на те, що сам собою рівень природного без­робіття не залишається незмінним. Зміни законодавчої бази та соціальних пріоритетів суспільства суттєво впливають на нього. Так, для США природний рівень безробіття дорівнює 5,5—6 %, для Англії, Бельгії, Іспанії — 10 % і т. д.

Перевищення фактичним рівнем безробіття природного рівня приносить суспільству значні втрати. Математично зв’я- зок між втратами ВВП та перевищенням фактичним безро­біттям його природного рівня обґрунтував Артур Оукен. Він розрахував, що для США кожний процент перевищення фактичного рівня безробіття над природним зменшує об­сяг ВВП порівняно з потенційним його рівнем на 2,5 процен­та. Цей закон прийнятний і для економік постсоціалістичних країн.

Виявивши залежність цих двох змінних (1 : 2,5 або 2 : 5), закон Оукена дає можливість математично розрахувати втрати, які суспільство несе за певного рівня безробіття. Наприклад, якщо рівень безробіття становить 11 %, а при­родний рівень 6 %, то перевищення фактичного рівня без­робіття над природним складає 5 %. Помноживши 5 % на коефіцієнт Оукена (2,5), матимемо втрати реального ВВП відносно потенційного його обсягу (5 ■ 2,5 = 12,5 %). Це означає, що якби у певному році рівень безробіття дорівню­вав природному, то реальний ВВП був би на 12,5 % більшим від фактичного.

Закон Оукена можна зобразити за допомогою формули

де Р — коефіцієнт чутливості ВВП до циклічного безро­біття;

2. — фактичний рівень безробіття;

и — природний рівень безробіття;

У* — потенційний обсяг національного виробництва в умовах повної зайнятості;

У — фактичний обсяг національного виробництва;

л а А

и~и — рівень циклічного (кон’юнктурного) безробіття;

У* - У — кон’юнктурний розрив між потенційним і фактичним обсягами національного виробництва.

Величина коефіцієнта Оукена залежить як від техно­логії виробництва, так і від поведінки економічних суб’єктів

на ринку праці. Залежність коефіцієнта Оукена (Р) від на­званих факторів ілюструється кривою Оукена (рис. 11.3).

Розглянувши рис. 11.3, бачимо, що крива Оукена У(ІУ) відображає зв’язок між рівнем фактичного безробіття (17)

і величиною відхилення фактичного обсягу національно­го виробництва (У) від потенційного (У*). Рух по кривій Оукена показує зміну величини втрат ВВП (У), пов’язану зі зміною відхилення фактичного безробіття від природного рівня.

Крива Оукена У(Г/) може зміщуватись як праворуч вгору, так і ліворуч вниз.

На зміщення кривої У(І7) впливають:

• зміни потенційного обсягу національного виробниц­тва і доходу, які зміщують криву праворуч вгору при зро­станні У* та ліворуч вниз при зменшенні У*;

Л ,

• зміни норми природного безробіття які зміщу­

ють криву праворуч вгору при збільшенні и* та ліворуч вниз — при зменшенні и*.

2. ЗВ’ЯЗОК ІНФЛЯЦІЇ ТА БЕЗРОБІТТЯ. КРИВА А. ФІЛІПСА

Дж.М. Кейнс розглядав інфляцію як таку ситуацію в еко­номіці, коли крива сукупного попиту (Ай) перетинає криву сукупної пропозиції (Л5) в точці, якій відповідає рівень до­ходу вищий, ніж в умовах повної зайнятості, тобто коли наявний інфляційний розрив у економіці. Водночас він зро­зумів, що інфляція, спричинена збуренням попиту, зумовить інфляцію пропозиції (витрат). Таке явище пояснюється тим, що надлишково зайняті вимагатимуть для себе такої ж за­робітної плати, яка властива повній зайнятості. За цих умов уряд уже не здатний належним чином впливати на економі­ку тільки через попит. Він змушений буде втрутитись у по­літику заробітної плати щодо її обмеження.

Усвідомлення того, що саме інфляція, а не дефляція стає найважливішою проблемою економічної політики поро­джує в 50-ті рр. XX ст. дискусії щодо взаємозв’язку таких проявів макроекономічної нестабільності, як інфляція і безробіття.

Австралійський економіст А. Філіпс у 1958 р. побудував на основі емпіричних даних криву, яка характеризувала зв’язок між щорічними процентними змінами грошової заробітної плати і рівнем безробіття в Англії протягом 1861—1913 рр. Ця крива показувала зворотну залежність між рівнем інфляції та процентними змінами заробітної плати (рис. 11.4).

З графіка, наведеного на рис. 11.4, видно, що при низь­кому рівні безробіття і жвавому попиті на працю заробіт­на плата зростає. При високому рівні безробіття та низь­кому попиті на працю заробітна плата перестає зростати і навіть може зменшуватись, оскільки знаходяться безро­бітні, готові продавати свої трудові послуги за значно ниж­чу плату, щоб тільки влаштуватись на роботу.

Рис. 11.4. Крива Філіпса (первинна)

Але, крім зазначеного, крива Філіпса вказує на те, що зростання грошової заробітної плати може існувати водночас зі значним рівнем безробіття. А. Філіпс виявив, що при рівні безробіття, близькому до 5,5 % від точ­ки, де крива Філліпса перетинає горизонтальну лінію, яка відображає нульовий темп зростання заробітної плати, починається зростання заробітної плати.

Отже, спочатку крива Філіпса відображала взаємо­зв’язок між безробіттям і рівнем заробітної плати.

Прихильники концепції “кривої Філіпса”, продовжую­чи дослідження цієї проблеми, дійшли висновку, що рівень заробітної плати відчуває на собі вплив не тільки рівня безробіття, а й змін у рівні продуктивності праці. Вилучив­ши із темпів змін грошової заробітної плати темп зро­стання продуктивності праці, вони дослідили взаємо­зв’язок рівня безробіття та рівня цін. Графічно це зобра­жувалось зміщенням початкової кривої Філіпса вниз.

Нова крива Філіпса була, як і попередня, нахилена у бік зменшення. Але, на відміну від попередньої, вона пе­ретинала горизонтальну лінію, яка відображала нульовий темп зростання цін, тобто нульову інфляцію, при нормі безробіття 2,5 % для Англії та 4 % — для СІЛА (рис. 11.5).

Р

х

'3-

Л

Оч

О

Рис. 11.5. Крива Філіпса (модифікована)

1 2 2,5 4 Рівень безробіття V

Відрізок кривої Філіпса, розташований ліворуч від точ­ки М, характеризує інфляцію попиту, яка найчастіше є наслідком спроб держави стимулювати високу зайнятість. Відрізок, розташований праворуч від точки N, пов’язаний із падінням цін у період кризи надвиробництва.

Ця крива показала неможливість досягнення кейнсіан- ського ідеалу повної зайнятості як мети економічної полі­тики без інфляції.

Стабільність цін та безробіття виявилися несумісними цілями, які суперечать одна одній і не можуть бути реа­лізованими одночасно. Тому економічна політика має зро­бити вибір між стабільністю цін і повною зайнятістю.

Кейнсіанська ортодоксальна інтерпретація кривої Фі­ліпса подає її у вигляді і-подібної кривої (рис. 11.6).

Як видно із графіка, за нульового рівня інфляції без­робіття має позитивне значення, а при нульовому рівні без­робіття спостерігається нескінченне зростання цін і зар­плати. Це суперечить висновку цієї концепції стосовно того, що завдяки грошово-кредитній та фіскальній полі-

Р

+4

+3

+2 +1 О

-1

-2

-3 -2 -1 0 1 2 3 4 и

Рис. 11.6. Крива Філіпса в кейнсіанській інтерпретації

тиці держава в змозі забезпечувати повну зайнятість, не спричиняючи інфляцію.

Згідно з ортодоксальною неокласичною теорією, крива Філіпса при нульовому рівні безробіття має вигляд верти­кальної кривої. Пояснюється така конфігурація кривої Філіпса тим, що економіка завжди функціонує на рівні повної (або близької до повної) зайнятості.

Завдяки гнучким цінам та ставкам заробітної плати інфляція за таких умов завжди буде явищем, спричиненим надлишковим попитом (рис. 11.7).

З графіка видно, що зростання сукупного попиту не приводить до зростання зайнятості, а зумовлює інфляцій­не зростання цін.

Інституціональні чинники впливають на інфляцію (згідно з ортодоксальною неокласичною теорією) в такий спосіб, що вона завжди набуває форми інфляції пропозиції. Пояснюється це тим, що підвищення заробітної плати під тиском профспілок та зростання цін, спричинене вели-

ким бізнесом, незалежно від того, зростає чи зменшуєть­ся попит, зумовлює інфляцію витрат. У цьому випадку крива Філіпса має вигляд горизонтальної лінії, яка про­ходить через інституціонально визначений рівень інфляції, який на рис. 11.8 дорівнює 5 %.

Якщо ж крива Філіпса має від’ємний спадний нахил, то це свідчить про те, що є вибір, з одного боку, між двома лихами — інфляцією і безробіттям; а з іншого — між ліберальними інструментами управління попитом й інституціональними (законодавство з обмеження прав профспілок та соціального страхування, заходи щодо забез­печення інформацією про наявні вакантні робочі місця та програми навчання і перекваліфікації робочої сили тощо).

Отже, крива Філіпса, яка відображає зв’язок рівня без­робіття та рівня цін і заробітної плати, свідчить про те, що цей зв’язок надто складний і мінливий, що суттєво ускладнює надання рекомендацій політикам стосовно мож­ливостей їх впливу на економіку.

У 60-ті рр. XX ст. криву Філіпса трактують як графік можливих комбінацій темпів інфляції та рівня безробіт-

Р

8

7

6

5

4

З

2

1

J І І І 1 І І І_

и

12345678

Рис. 11.8. Горизонтальна крива Філіпса

тя в економічній політиці. Уряд, який вважає безробіття більшим злом, ніж інфляцію, обирає політику, спрямовану на рух по кривій ліворуч від точки N (див. рис. 11.5).

Якщо ж уряд вважає більшим злом інфляцію, то він має здійснювати дії, що на графіку позначиться рухом по кри­вій Філіпса праворуч від точки N.

Отже, крива Філіпса визначала нижню межу можливо­го поєднання темпів інфляції та рівнів безробіття.

Кінець 60-х рр. XX ст. ознаменувався тим, що в багатьох країнах зростання інфляції не супроводжувалося скорочен­ням безробіття. Одночасне існування інфляції та безробіт­тя отримало назву стагфляція.

Графічно стагфляція зображається зміщенням коротко­строкової кривої Філіпса праворуч і вгору (рис. 11.9).

Нехай в економіці склалася ситуація, за якої точці N1 на першій кривій Філіпса відповідає рівень безробіття та рівень цін Р|. Припустимо, що держава прагне зменши­ти рівень безробіття і здійснює з цією метою стимулюючу політику, внаслідок якої точка N і змістилась до точки N2, якій відповідає рівень безробіття и2 та рівень цін Р₂• З часом наймані працівники усвідомлюють знецінення своєї реальної заробітної плати, що змущує їх зменшити пропо­зицію праці. Внаслідок цього точка N2 зміститься право-

руч до точки N з. їй відповідатиме рівень інфляції Рг та рівень безробіття {/і.

Початок 70-х рр. продемонстрував одночасне зростан­ня інфляції та безробіття. Співіснування зростаючого без­робіття та зростаючих темпів інфляції отримало на­зву сламфляція. В лекції з нагоди вручення Нобелівської премії у 1976 р. М. Фрідмен зазначив, що стагфляція по­ступилась місцем сламфляції.

Виявилось, що зв’язок двох досить важливих для долі економічних систем явищ — інфляції та безробіття — до­сить неоднозначний. Існує багато короткострокових кривих Філіпса, які з часом можуть зміщуватись завдяки впливам економічної політики. Дослідження цього зв’яз­ку зумовило необхідність внесення певних доповнень сто­совно розуміння сутності явища “природного безробіття”.

Мілтон Фрідмен з урахуванням зазначеного зв’язку ви­значає природний рівень безробіття як таку норму, яка утримує на незмінному рівні заробітну плату і, за умо­ви нульового приросту продуктивності праці, підтримує незмінним рівень цін. Нехай рівень природного безробіт­тя дорівнює 5 %. Для спрощення припустимо, що наявний нульовий приріст продуктивності праці. А заробітна пла­та і рівень цін змінюються з однаковим темпом. Це озна­чає, що за 5-процентної норми безробіття, виходячи із по­переднього досвіду, економічні суб’єкти очікують, що за­робітна плата і ціни залишаються стійкими і в майбутньому. Отже, крива Філіпса буде проходити через точку, якій відповідає природний рівень безробіття (и* = 5 %) і нульо­вий очікуваний темп зростання рівня цін (р^е = 0). Зобрази­мо графічно криву Філіпса при нульовому очікуваному рівні цін та заробітної плати (рис. 11.10).

Рис. 11.10. Крива Філіпса при нульовому очікуваному темпі зростання цін і грошової заробітної плати

Згадаймо, що природний рівень безробіття — явище не лише економічне; воно втілює в собі елементи політики. Звідси, якщо, приміром, уряд вважатиме 5-процентну нор­му природного безробіття високою і прагнутиме до її зни­ження, то він може вдатися до здійснення грошової та фіс­кальної стимулюючої політики.

Зростання сукупного попиту буде супроводжуватись зростанням цін і рівня заробітної плати, але, як ми уже знаємо, ціни значно швидше реагують на зростання по­питу, ніж грошова заробітна плата. Така обставина означає, що реальна заробітна плата за цих умов змен­шується. Це, в свою чергу, зумовлює зростання попиту на працю з боку роботодавців.

Доти, доки домогосподарства очікують стійкого рівня цін, зростаючий попит на працю буде ефективним. Пояс­нюється це тим, що за зазначених умов зростання номі­нальної заробітної плати сприймається найманими праців­никами як зростання реальної, тобто на ринку праці спо­стерігається асиметрична реакція найманих працівників і роботодавців на зростання грошової заробітної плати. Припустимо, що така політика уряду зменшить безробіт­тя від и* до и¹, тобто до З % (рис. 11.11).

Як видно із графіка, склалася ситуація, за якої точка А перемістилась в точку В, що зумовило інфляційне зро­стання цін і заробітної плати до 3 %. Усвідомивши це зро­стання інфляції, робітники будуть формувати свої очіку­вання, виходячи із того, що Р/ = 3 %. Це змістить криву Філіпса вгору, внаслідок чого точка В переміститься в точку С, а попередній природний рівень безробіття (V*) відновиться. Якщо уряд знову прагнутиме знизити безро­біття нижче 5-процентної норми, то ситуація повторить­ся, але інфляція стане ще вищою. Як свідчить рис. 11.11, прагнення уряду зменшити рівень безробіття з 5 до 3 % зумовить зміщення точки С в точку й. Цій ситуації відпо­відає рівень інфляції 6 %. З часом наймані працівники усвідомлять, що їх знову ошукано і будуть формувати свою поведінку, виходячи із очікуваного рівня інфляції Р£ = 6 %.

Це зменшить пропозицію праці, й рівень безробіття знову наблизиться до природного рівня І)* = 5 %, тобто скла­деться економічна ситуація, за якої точка £) зміститься в точку Е, якій відповідає рівень безробіття V* = 5, але за С-процентної інфляції.

Наведений приклад показує, що утримання безробіт­тя нижче природнього рівня передбачає як невід’ємну умову інфляційне зростання цін. Крім того, природний рівень безробіття сумісний з будь-яким темпом інфляції за умови, що темп інфляції є величиною постійною.

І, зрештою, крива Філіпса у довгостроковому періоді буде вертикальною при природному рівні безробіття

й*, коли очікуваний темп інфляції (Р^е) дорівнює фактич­ному (Р).

На основі концепції “кривої Філіпса” можна сформувати висновки для економічної політики:

1. кейнсіанські пропозиції стимулювання попиту з боку уряду з метою досягнення повної зайнятості недосконалі тому, що вони породжують інфляцію. І найнижчим рівнем безробіття, який можна підтримувати протягом певного ча­су, не спричиняючи інфляції, є природний рівень безробіт­тя (ПРБ);

2. ПРБ можна визначити приблизно, взявши за основу рівень безробіття в ті роки, коли фактичний ВВП дорів­нював потенційному;

3. оскільки утримання рівня безробіття нижче природ­ного вимагає постійного зростання темпів інфляції, це зво­дить нанівець вигоди від високого рівня зайнятості. Саме тому оптимальною політичною метою є нульова інфляція;

4. політика “нульової інфляції” досить болісна, але недов­готривала. Внаслідок дефляційної політики відбудеться ско­рочення використання виробничих потужностей і зростання безробіття, яке триватиме доти, доки люди почнуть знижу­вати свої інфляційні очікування.

Враховуючи сказане, внесемо певні корективи стосов­но визначення змісту природного рівня безробіття. Як за­значає Мілтон Фрідмен, природним рівнем безробіття на­зивають такий рівень безробіття, який не посилює інфляції.

Оскільки інфляція має не тільки об’єктивні причини свого існування, і навіть за відсутності їх, якщо у суспіль­стві спостерігатимуться інфляційні очікування, вона обо­в’язково існуватиме, використовують іще одне із визначень природного рівня безробіття, зміст якого полягає в тому, що рівень природного безробіття відповідає такій мак- роекономічній рівновазі, за якої очікувана інфляція до­рівнює фактичній.

Різкі коливання річного темпу інфляції посилюють не­визначеність ринкової економіки, що зумовлює відхилення кривої Філіпса праворуч. Це свідчить про те, що в економіці наявна сламфляція. Такий нахил кривої Філіпса, вважає М. Фрідмен, властивий тільки перехідному періоду, який може вимірюватись не роками, а десятиріччями. Він три­ватиме доти, доки очікування й інституціональні структури повністю не адаптуються до нового вибуху інфляції шляхом всезагальної індексації цін і заробітних плат. Після цього крива Філіпса знову набуде вигляду вертикальної прямої ¹⁹.

Суперечності та критика кривої Філіпса

Критичне ставлення до концепції кривої Філіпса стосуєть­ся насамперед засад, на яких ґрунтується концепція. Роз­глянемо ці критичні зауваження детальніше.

Як уже зазначалося, концепція кривої Філіпса ґрун­тується на стійкій грошовій ілюзії, зміст якої полягає в асиметричній реакції роботодавців та найманих праців­ників на розширення сукупного попиту. Ця передумова пояснює, чому крива Філіпса тяжіє до горизонтальної лі­нії, адже, згідно з поясненням М. Фрідмена, наймані пра­цівники завдяки “грошовій ілюзії” та інфляції постійно погоджуються на ерозію своєї заробітної плати.

Без цієї ілюзії очікуване зростання цін відразу ж вра­хувалося б у грошовій заробітній платі. Якщо всі трудові угоди є довгостроковими, то реальний рівень заробітної плати залишається постійним і короткострокової кри­вої Філіпса не існує.

Відомі два теоретичних підходи до вирішення цієї су­перечності.

449

Перший (кейнсіанський або неокейнсіанський) виходить із гіпотези “відносної заробітної плати”. Згідно з цією гіпо-

тезою (як ми уже знаємо) наймані працівники стурбовані насамперед відносним, а не абсолютним рівнем заробітної плати. Вони порівнюють свою заробітну плату із заробіт­ною платою тих, хто працює на аналогічних роботах. Ін­фляція ж якраз і скорочує абсолютну реальну заробітну плату, не зачіпаючи відносну. Тому є вибір між інфляцією і безробіттям у короткостроковому періоді, який може тривати досить довго, аж поки крива Філіпса не досяг­не вертикального рівня.

Другий підхід (адаптивних очікувань) наполягає на від­мові від тези М. Фрідмена про асиметричність очікувань і реагувань найманих працівників та роботодавців. Пред­ставники цього підходу стверджують, що обидва суб’єкти формують свої очікування стосовно цін і заробітної плати однаково, виходячи із попереднього досвіду і пристосову­ючись до наявних умов. Тому під час зростання темпів інфляції очікувана інфляція завжди відстає від фактич­ної. Це і підтверджує можливість існування коротко­строкової кривої Філіпса.

Але і підхід концепції адаптивних очікувань виявив­ся ненадійним. Адже усвідомлення економічними суб’єкта­ми того факту, що в умовах то прискореної, то уповільне­ної інфляції їх очікування постійно відхиляються від фак­тичного рівня, змушує їх шукати інший підхід до форму­вання своїх сподівань. Вони, очевидно, збагнуть, що не тільки минуле визначає їхнє майбутнє. Раціональні еко­номічні агенти, вважають прихильники теорії раціональ­них сподівань, не стануть формувати свою поведінку на основі фактів, які суперечать реальності. Поточна інфор­мація стосовно того, як дійсно розвивається інфляція, приводить у відповідність очікувані прогнози з фактичною динамікою. І тільки завдяки непередбачуваним шокам, яких економіці не уникнути, виникають відхилення фак­тичних показників рівня ціп та грошової заробітної плати від очікуваної, що зумовлює існування коротко­строкових кривих Філіпса. Але, незважаючи на це, еко­номіка завжди тяжіє до довгострокової кривої Філіпса. Саме тому представники теорії раціональних очікувань заперечують можливість будь-якого вибору між інфля­цією і безробіттям в економічній політиці уряду. При­хильники цієї теорії роблять висновки, діаметрально про­тилежні висновкам кейнсіанської теорії. Коротко їх мож­на звести до таких положень:

• заробітна плата і ціни є гнучкими і за їх допомогою економіка здатна самоврівноважуватись;

• активні заходи монетарної і фіскальної політики, як правило, неефективні для стабілізації економіки;

• очікування економічних суб’єктів мають перспек­тивний характер і лиш інколи (в результаті непередбачу- ваних шоків) вони можуть виявитися помилковими;

• крива сукупної пропозиції завжди вертикальна;

• крива Філіпса завжди тяжіє до вертикальної лінії і тільки інколи у короткостроковому періоді вона може мати спадний характер;

• очікування економічних суб’єктів з приводу заходів монетарної та фіскальної політики часто зводять нанівець її ефективність.

2. АНТИІНФЛЯЦІШІА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ ТА ПОЛІТИКА ЗАЙНЯТОСТІ

Інфляція і безробіття — це проблеми, вирішення яких не може обійти жодний уряд.

Основним завданням макроекономічної політики є підтримка повної зайнятості при стабільному рівні цін.

Саме тому, що ці дві проблеми тісно взаємозв’язані, нашою метою є розгляд цих двох напрямів макроекономічної полі­тики разом.

Лнтиінфляційна політика — це система цілей та за­собів впливу на макроекономічну ситуацію з метою до­сягнення відповідності між темпами зростання грошо­вої маси та темпами зростання благ.

Інфляцію як макроекономічне явище не можна подо­лати раз і назавжди зусиллями уряду певної країни, ос­кільки вона породжується і циклічними коливаннями еко­номіки, і зовнішніми чинниками, які не залежать від волі та бажань влади.

Антиінфляційні заходи можуть впливати тільки на відкриту інфляцію. Прихована ж інфляція висуває на перший план проблему боротьби з дефіцитом. Тому для боротьби з інфляцією їй необхідно насамперед надати від­критої форми.

Ми так багато приділили уваги наслідкам інфляції за­лежно від її форм та видів тому, що все це має важливе значення для здійснення економічної політики та визна­чення її ефективності.

Є дві стратегії протистояння інфляції. Прихильники однієї вважають, що до інфляції треба пристосовува­тись, навчитись жити в умовах інфляції, обмежуючи згуб­ний її вплив на економіку шляхом індексації податків, заробітної плати, позик і т. ін.

Прихильники іншої стратегії вбачають в інфляції зло для економіки, якому треба протистояти за допомогою будь-яких можливих макроекономічних заходів, не гре­буючи навіть падінням обсягу виробництва.

Адаптивна політика прийнятна за умови, що темп інфляції не перевищує 20—ЗО % за рік.

Засоби впливу на економіку адаптивної політики:

• поступове обмеження грошової пропозиції;

• індексація грошових доходів;

• стабілізація інфляційних очікувань;

• посилення регулювання цін та доходів;

• укладання договорів з підприємцями та профспілка­ми щодо темпів зростання цін та заробітної плати.

Активна політика передбачає різке (шокове) скоро­чення пропозиції грошей. Найчастіше вона застосовуєть­ся в умовах гіперінфляції.

Активна політика застосовує такі групи заходів:

1. Прямі монетарні заходи:

• контроль за грошовою емісією;

• заборона емісійного фінансування державного бюджету;

• здійснення поточного контролю за кількістю грошей в обігу через операції на відкритому ринку;

• проведення грошової реформи конфіскаційного типу, яка витісняє з обігу грошові сурогати.

Окрім засобів впливу на інфляцію загального характе­ру, виділяють засоби впливу на конкретні види (форми) інфляції. До них належать засоби, спрямовані на бороть­бу з інфляцією попиту та інфляцією пропозиції (витрат).

2. Заходи, спрямовані проти інфляції попиту, включають:

• зменшення державних витрат;

• зростання податків;

• скорочення бюджетного дефіциту;

• здійснення жорсткої грошово-кредитної політики;

• стабілізацію валютного курсу.

3. Заходи, спрямовані на боротьбу з інфляцією пропо­зиції (витрат), включають:

• обмеження зростання факторних доходів і цін;

• обмеження монополізму та захист конкурентного се­редовища;

• зниження податків на бізнес та з громадян;

• здійснення грошової емісії в межах очікуваного при­росту потенційного неінфляційного рівня випуску;

• посилення мотивацій до трудової діяльності шляхом змін у соціальній політиці.

Соціальна політика держави в умовах нестабільності та безробіття спрямована на стимулювання зайнятості та соціальний захист потерпілих від безробіття людей.

Згідно з неокласичною теорією, економічна система здатна до саморозвитку та саморегулювання. Повна зай­нятість та потенційний обсяг виробництва встановлюється природним шляхом без втручання держави.

Прихильники кейпсіанської теорії вважають, що еко­номіка не здатна забезпечити через коливання рівня цін, процента і заробітної плати природний рівень виробниц­тва, інфляції і зайнятості. Саме тому держава повинна

втручатися в процес формування ефективного попиту. З огля­ду на сказане, держава мусить визначити оптимальне співвідношення між запланованим зменшенням рівня безробіття і темпом зростання інфляції. Вважається, що політики віддають перевагу боротьбі з безробіттям, жер­твуючи зростанням інфляції, оскільки виборці за вищою шкалою оцінюють політику підтримання зайнятості. Важ­ливо зазначити, що політика стимулювання ефективного попиту є короткостроковою.

З погляду інтересів довгострокової перспективи зав­дання уряду полягає у забезпеченні ефективних змін у структурі зайнятості. Державне забезпечення зайня­тості здійснюється як прямими, так і непрямими мето­дами.

До прямих методів належать:

• законодавче регламентування умов найму та викори­стання праці через трудове законодавство;

• стимулювання створення нових робочих місць;

• створення стимулів для зацікавленості найманих пра­цівників пропонувати трудові послуги тощо.

Непрямі методи:

• державна стимулююча політика, спрямована на ство­рення додаткових робочих місць через систему організації та розширення громадських робіт;

• фіскальна політика, спрямована на зміну ставок опо­даткування, з одного боку, та використання субсидій, асиг­нувань та інших важелів, спрямована на підтримання та підвищення рівня зайнятості з іншого;

• здійснення виплат по безробіттю і т. ін.;

• встановлення рівня прожиткового мінімуму та ство­рення умов для його забезпечення;

• вплив на зменшення диференціації доходів;

• захист інтересів споживачів;

• створення сприятливих умов для професійної, тери­торіальної та соціальної мобільності населення;

• організація ефективної системи формування доходів, за якої рівень винагороди визначається внеском у резуль­тат діяльності, незалежно від галузі, в якій ця діяльність здійснюється.

У зв’язку з принципово відмінними підходами до ролі держави у виборі адаптивної чи активної стратегії бороть­би з інфляцією і безробіттям виникає питання: яка стра­тегія краща?

На перший погляд, менш вразливою для економіки є перша стратегія. Адже за умови відсутності інфляції немає й індексації. А якщо інфляція спостерігається, її згубний вплив обмежується, а стимулюючий вплив на економіку зберігається. Але американські вчені-економісти С. Фішер та Л. Саммерс доводять, що зниження втрат, пов’язаних

з інфляцією, водночас стимулює політиків здійснювати проінфляційні заходи. Крім того, антиінфляційні заходи можуть призводити до стрибкоподібного зростання інфля­ції, внаслідок чого втрати в економіці також суттєво зро­статимуть.

Як правило, антиінфляційний захист бажаний та результативний у тих випадках, коли інфляційні про­цеси спричинені шоками, які не піддаються впливу з боку уряду. За цих умов індексація з урахуванням інфляції зменшує згубний вплив шоків на ефективність функціо­нування економіки.

Якщо ж інфляція спричинена свідомою політикою уряду в грошовій та фіскальній сферах, то антиінфля­ційні заходи можуть тільки посилювати інфляційні процеси, імітуючи спершу враження боротьби з нею.

В реальній практиці існує можливість вибору в еко­номічній політиці між політикою, спрямованою на еконо­мічне пожвавлення з високими темпами приросту ВВП і швидким зниженням рівня безробіття та високим рівнем інфляції, і політикою, спрямованою на пожвавлення з по­вільним приростом ВВП та уповільненою інфляцією при тривалому безробітті.

В дійсності неможливо знизити темпи інфляції, не спричиняючи падіння ВВП. Ціна дезінфляції кількісно визначається коефіцієнтом витрат, який показує спів­відношення між кумулятивною втратою ВВП у процен­тах, спричиненою здійсненням політики дезінфпяцїї, та фактично досягнутим темпом інфляції.

Наприклад, держава, здійснюючи антиінфляційну полі­тику, знизила темп інфляції з 20 до 6 %. Наслідком цієї політики стосовно її впливу на ВВІІ стало відставання реального обсягу ВВП порівняно з потенційним обсягом у першому році на 12 %, у другому — на 10 %, у третьому

• на 8 %. Як видно із прикладу, за 3 роки інфляція змен­шилась на 14 % (20% - 6%), а обсяг ВВП на ЗО % (12 +

30

+ 10 + 8). Коефіцієнт втрат дорівнює: — = 2,15. Отже, важ­ливого значення набуває визначення оптимального темпу ін­фляції.

Мілтон Фрідмен доводить, що оптимальний темп ін­фляції має дорівнювати взятому зі знаком “мінус” зна­ченню реальної процентної ставки. Тобто, якщо річна процентна ставка складає 8 % річних, то річний темп ін­фляції має дорівнювати 8 %. Логіка його базується на тому, що виробництво грошей для уряду нічого не коштує і він (уряд) може надрукувати їх скільки завгодно. Для того, щоб населення могло максимізувати вигоди від використання грошей, необхідно мінімізувати альтернативні витрати від зберігання грошей. Попит населення на реальні касові за­лишки тоді буде максимальним.

Щоб ці умови були реалізовані, уряд мусить спрямувати свої зусилля на встановлення нульової номінальної процент­ної ставки, щоб не було альтернативних витрат зберіган­ня грошей. Оскільки номінальна процентна ставка (і„) до­рівнює реальній процентній ставці (г) плюс темп інфляції (Р), то М. Фрідмен рекомендує уряду спрямувати зусил­ля на встановлення темпу інфляції, рівного реальній про­центній ставці, взятій зі знаком “мінус”. Тоді й номіналь­на процентна ставка буде дорівнювати нулю.

Графічно ця ситуація буде мати такий вигляд (рис. 11.12).

На графіку крива М^и — крива попиту на грошові ка­сові залишки. Вона є спадною функцією від величини про­центної ставки. Попит на реальні касові залишки макси-

Рис. 11.12. Оптимальний темп інфляції

мізується в міру наближення його до

Р

го максимуму при нульовій номінальній процентній ставці (іі = 0).

За умови позитивної номінальної позикової ставки оп­тимальна кількість грошей недосяжна.

Необхідно зазначити, що навіть при нульовій інфляції наявні альтернативні витрати зберігання грошей будуть визначатися рівнем реальної процентної ставки. Будь-яке зростання інфляції спонукає власників грошей до скоро­чення касових залишків, віддаляючи таким чином ситуа­цію від оптимальної.

Як видно із рис. 11.12 за реальної процентної ставки /*о та стабільного рівня цін попит на реальні касові залишки

і досягає сво-

визначаються величиною • Якщо ж інфляція зрос­

те з темпом Р, то номінальна процентна ставка зросте до

і = = г₀ + Р. За цих умов попит на гроші скоротиться

Едмонд Фелпс, досліджуючи вплив інфляції та податків на поведінку економічних агентів, модифікував висновок, зроблений Мілтоном Фрідменом, зазначивши, що з погля­ду суспільного добробуту і податки, й інфляція спотво­рюють поведінкові функції суб’єктів економіки. І тому оптимальним можна вважати такий темп інфляції, який мінімізує спотворення, зумовлені податковою сис­темою в цілому, включаючи інфляційний податок, який виникає тоді, коли уряд повинен забезпечити певний рівень фіскального податку.

НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ Основні поняття

Адаптивна політика держави. Антиінфляційна політика держа­ви. Безробіття. Вимушене і добровільне безробіття. Відкрита інфля­ція. Внутрішня та зовнішня інфляція. Галопуюча інфляція. Гіпер­інфляція. Дезінфляція. Дефляція. Джерела інфляції. Економічні теорії інфляції: монетарні та немонетарні. Закон Оукена. Збалан­сована і незбалансована інфляція. Індексація заробітної плати. Інфляційний податок. Інфляція. Інфляція, зумовлена зростанням заробітної плати. Інфляція, зумовлена податками. Інфляція попи­ту. Інфляція пропозиції. Конверсійне безробіття. Контрольована інфляція. Кредитна інфляція. Крива Філіпса при різних інфля­ційних очікуваннях. Крива Філіпса: спадна, вертикальна, горизон­тальна. Молодіжне безробіття. Неекономічні теорії інфляції: при­родні та політичні. Неконтрольована інфляція. Нова інфляція. Оптимальний темп інфляції за Едмундом Фелпсом. Очікувана і не- очікувана інфляція. Підкріплена і непідкріплена інфляція. Помірна (повзуча) інфляція. Природна норма безробіття. Природне безро­біття. Прихована інфляція. Прямі та опосередковані засоби обме­ження інфляції. Сезонне безробіття. Сеньйораж. Сламфляція. Соціальна політика держави. Стагфляція. Структурна інфляція. Структурне безробіття. Темп інфляції. Технологічне безробіття. Форми безробіття. Фрикційне безробіття. Циклічне безробіття.

Контрольні запитання і завдання

1. Дайте визначення інфляції. Як вимірюють рівень інфляцїі?

2. Класифікуйте інфляцію за різними критеріями. Яке практич­не значення має класшрікація інфляції?

3. Розкрийте зміст та значення неокласичних теорій інфляції.

4. Зробіть порівняльний аналіз монетарних та немонетарних теорій інфляції.

5. Поясніть механізм інфляції попиту на основі графічної мо­делі АБ— Ав.

6. Розкрийте механізм інфляції пропозиції на основі графічної моделі А О —

7. Назвіть джерела інфляції витрат ( пропозиції) та розкрий­те механізм її розгортання.

8. Яких форм набуває інфляція залежно від темпів її зростан­ня? Охарактеризуйтеїх.

9. Розкрийте вплив помірної, галопуючої та гіперінфляції на поведінку економічних суб’єктів та на економіку в цілому.

10. Яка інфляція безпечніша: відкрита чи прихована? Чому? Ар­гументуйте свою позицію.

11. Зробіть порівняльний аналіз теорій адаптивних та раціональ­них очікувань стосовно їх впливу на економіку.

12. Як співвідносяться між собою явища дезінфляції і дефляції?

13. Розкрийте соціально-економічні наслідки інфляції.

14. Розкрийте вплив інфляції на угоди, що визначають рівень за­робітної плати.

15. Які ви знаєте способи індексації заробітної плати? Який із них, на вашу думку, надійніше гарантує стабільн 'и:ть заробітної пла­ти? Аргументуйте свою позицію.

16. Яким чином інфляція зачіпає інтереси держави? Розкрийте зміст цього впливу.

17. Розкрийте зміст і причини таких явищ, як інфляційний пода­ток та сеньйораж. Хто найбільше потерпає від інфляційного подат­ку? Поясніть свою позицію.

18. Які форми безробіття ви знаєте? Розкрийтеїх зміст, при­чини та наслідки як для самих безробітних, так і для економіки й су­спільства в цілому.

19. Що таке інституціональне безробіття? Наведіть його при­клад та вкажіть наслідки дляекономіки.

20. Як співвідносяться фрикційне пш сезонне безробіття?

21. Розкрийте причини, зміст та соціально-економічні наслідки молодіжного безробіття.

22. Зробіть порівняльний аналіз технологічного і структурно­го безробіття.

23. Дайте характеристику природного рівня безробіття як яви­ща економічного і як явища інституціонального.

24. Які фактори визначають природний рівень безробіття? Який вплив на економіку чинить перевищення фактичного рівня безробіття над природним, і навпаки, перевищення природного рів­ня безробіття над фактичним?

25. Сформулюйте закон Оукена і дайте його математичну та економічну інтерпретацію.

26. Коли крива Філіпса буде спадною? Коли вона виражається вертикальною лінією, а коли — горизонтальною? Поясніть різні конфігурації кривої Філіпса.

27. Побудуйте графік кривої Філіпса в умовах стагфляції. Дай­те характеристику цій ситуації.

28. Що таке сламфляція? Коли виникло це явище? Хто із уче­них його засвідчив?

29. Побудуйте графік кривих Філіпса при різних інфляційних очікуваннях.

30. У чому полягає сутність суперечності кривої Філіпса, назвіть способи ії вирішення.

31. Розкрийте зміст, засоби впливу та наслідки антиінфляцій- ної політики.

32. У чому полягає зміст адаптивної та активної стратегії протистояння інфляції?

33. Який темп інфляції вважається оптимальним і чому?

34. Розкрийте зміст, структуру та ефективність соціальної політики держави.

Рекомендована література

1. .Агапова ТА., Серегина С.Ф. Макроэкономика: Учебник. — М.: МГУ: Дело и Сервис, 2000. — С. 43—64.

2. Базилевич БД., Баластрик JI.O. Макроекономіка: Навч. посіб.

• K.: Атіка, 2002. — C. 149—160.

2. Базилевич БД. Макроекономіка: Навч. посіб. — K.: Київ, держ. торг.-екон. ун-т, 1995. — C. 29—36.

3. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе: Пер. с англ.

• М.: Дело ЛТД, 1994. — С. 629—637.

2. Економічна теорія. Макро- і мікроекономіка / За ред. 3. Вата- манкжа і С. Панчишина. — К.: Альтернативи, 2001. — С. 259— 280; 282—305.

3. Економічна теорія: Політекономія: Підручник / За ред.

2. Д. Базилевича.— 7-ме вид., стер. — K.: Знання-Прес, 2008. —

3. 179—186; 458—464.

7. .Макконнелл K.P., Брю СЛ. Экономикс: принципы, проблемы и политика. — М.: Республика, 1992. — С. 157—162; 163—171; 194—200; 338—364.

8. Макроэкономика: Учебник / Общ. ред. Л.С. Тарасевича. — СПб.: Экон. шк„ 1994. — С. 132—150; 210—247.

9. ПанчишинС.Макроекономіка. — K.: Либідь, 2001.C. 327— 365; 296—328.

10. Радіонова І.Ф. Макроекономіка: теорія і практика: Підруч­ник. — K.: Таксон, 2004. — С. 117—163.

11. Савченко Л.Г. Макроекономічна політика: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 74—97.

12. Сакс ДЖуЦ., Ларрен Ф.Б. Макроэкономика. Глобальный под­ход: Пер. с англ. — М.: Дело, 1996. — С. 364—392; 486—520; 521—556, 786—820.

13. С танкове кая И.К., Стрелец И А. Экономическая теория для бизнес-школ: Учебник. — М.: ЭКСМО, 2005. — С. 275—305.

14. Селищев Л.С. Макроэкономика. — СПб.: Питер, 2000. —

С. 346—370.