Передумови й етапи розвитку міжнародної інвестиційної діяльності

Міжнародна інвестиційна діяльність пройшла декілька етапів розвитку, на кожному з яких рівень її інтенсивності та характер були різними. Це пов’язано з низкою макроекономічних та інституційних передумов, зокрема з тріадою цілей макроекономічної політики: валютний курс, внутрішні процентні ставки, рух капіталу. Намагання контролювати якусь одну з цих величин автоматично створює передумови для необхідності контролю за іншою.

Так, в епоху золотого стандарту (до 1914 р.) пріоритетними вважалися фіксований курс валют та вільний рух капіталу. Валютні курси визначались на основі їхнього золотого вмісту, що автоматично робило їх фіксованими. Девальвація та ревальвація курсів могла досягатись виключно за рахунок зміни золотого вмісту грошової одиниці. Відповідно, зміни в напрямках потоку капіталу зумовлювали коливання процентних ставок в широкому діапазоні. Так, за відтоку капіталу з країни автоматично збільшувався тиск на золоті резерви центральних банків, а оскільки їх величина визначала масштаби внутрішньої грошової пропозиції, то це призводило до підвищення процентних ставок за рахунок зменшення внутрішньої грошової пропозиції. Однак, для регулювання платіжного балансу і запобігання втрати резервів центральні банки йшли на свідоме підвищення процентних ставок, передбачаючи, що це збільшить доходність внутрішніх активів і запобігатиме відпливу капіталу. У випадку відтоку капіталу з країни зазначені процеси протікали в зворотному порядку: приплив капіталу збільшував внутрішню грошову пропозицію (оскільки потреба забезпечити сталу курсову пропорцію збільшувала резерви), через що процентні ставки падали.

У цей час спостерігалася висока мобільність капіталу, а на міжнародну інвестиційну діяльність ніякі обмеження не накладалися. Основною характерною рисою МІД була орієнтація інвестиційних стратегій та придбання облігацій урядів як розвинутих, так і малорозвинених країн, а також інвестування закордон для реалізації значних інвестиційних проектів. Для того щоб уявити масштаби міжнародної інвестиційної діяльності того періоду наведемо деякі емпіричні дані. Л. Федякіна відзначає, що мобільність капіталів можна виміряти, порівнявши середнє сальдо поточного платіжного балансу і ВВП для країн експортерів та імпортерів капіталу. Так, найвищим цей показник був впродовж 1870-1914 рр. і складав в середньому 3,3% ВВП, тоді як впродовж 1990-1996 рр. (які характеризуються злетом інвестиційної діяльності за кордоном) – 2,6%. Окрім цього, показником оцінки масштабності міжнародної інвестиційної діяльності є співвідношення його вивозу/ввозу до ВВП. Так, протягом 1880-1914 рр. середньорічний вивіз капіталу з Великої Британії до ВВП склав 5%, а окремі роки піднімався до 7-9%. Для Франції цей показник за аналогічний період склав 3%. Що стосується припливу капіталу, то в окремі роки до Першої світової війни його обсяг становив 9,5-13% ВВП для Австралії, 4,5-14% – для Канади тощо. Також масштаби інвестиційної діяльності за кордоном можна виміряти з допомогою такого показника як частки зовнішніх капітальних надходжень у структурі внутрішніх інвестицій. Протягом 1870-1914 рр. для багатьох країн, що активно приймали капітал (Нова Зеландія, Австралія, Канада, Швеція тощо), цей показник був на рівні однієї четвертої-однієї третьої, тоді як частка капіталу з-за кордону у інвестиціях країн що розвивається у 1990-1996 рр. склала 10-13%

Перша світова війна, криза 1929-1933 рр. та “кейнсіанська революція” переорієнтувала макроекономічні пріоритети на користь контролю за процентними ставками в кожній окремій країні та підтримку фіксованих обмінних курсів. Політика низьких процентних ставок проводилася з метою стимулювання сукупного попиту в економіці і знайшла теоретичне обґрунтування в рамках кейнсіанської доктрини стимулювання кон’юнктури. Однак, хоча валюти усіх країн позбавлялись обміну на золото, можливість їхньої конвертації у дорогоцінний метал зберігалась тільки через обмінні операції з доларом

США, що фактично зберігало режим фіксованих валютних курсів на рівнях міжнародної валютної системи. Це автоматично спонукало до впровадження досить жорстких обмежень на рух капіталу, а також значних обмежень щодо конвертованості валют, незважаючи на збереження в них золотого вмісту. З макроекономічної точки зору, це пов’язано, по-перше, з боротьбою з рецесією шляхом грошових ін’єкцій і підтримки низьких процентних ставок на національному рівні. По-друге, контроль за процентними ставками спонукав проведення такої політики грошової пропозиції, яка би не враховувала інших факторів, пов’язаних з впливом на мотиви щодо переливу капіталу. А оскільки за режимами обмінних курсів зберігався фіксований статус, то збільшення чи зменшення грошової пропозиції мало би відображатись на синхронному відтоку чи притоку капіталу, призводячи до потенційних коливань курсового співвідношення та обсягів внутрішнього попиту, у випадку припливу стимулюючи інфляцію, а у випадку відпливу – рецесію. Отже, контроль за рухом капіталу виявився тим чинником, що забезпечив можливість проведення політики стабільних процентних ставок за фіксованих валютних курсів.

За таких обставин інтенсивність МІД суттєво знизилася, водночас зросли обсяги прямого банківського кредитування країн третього світу під егідою програм сприяння розвитку чи з метою кредитування їх бюджетних дефіцитів чи не рівноважних платіжних балансів.

Для зорієнтованості міжнародних кредитних потоків в рамках міжнародної інвестиційної діяльності у країни третього світу було ще ряд додаткових об’єктивних та суб’єктивних детермінант. Зокрема, це пов’язано з пануванням кейнсіанських уявлень про можливість індустріального піднесення в цих країнах за рахунок здійснення політики імпортозаміщувальної індустріалізації на основі підтримки систематичних або внутрішніх, або зовнішніх дефіцитів. Науково-теоретичною основою цього була теорія “економічного росту з двома дефіцитами”. Зрозуміло, що для покриття дисбалансу заощаджень та інвестицій та не рівноваги платіжного балансу потрібні були значні надходження капіталу ззовні, якими і виявились банківські кредити з боку позичальників, розміщених в розвинутих країнах. Крім цього, здійснення активної політики акселерації інвестицій відбувалось здебільшого під егідою експансії суспільного сектора економіки, через що ринковий механізм був практично усунутий з системи а локації позичкових ресурсів. Гарантовані урядом значні позикові проекти знаходили довіру серед банківських інвесторів розвинутих країн і, таким чином, МІД набула кредитно-боргового характеру. Додатковим фактором, що спонукав витіснення інвестиційних операцій банківсько-кредитними у структурі припливу капіталу з-за кордону, на думку відомого американського економіста П.Х. Ліндерта був “опір прямим іноземним інвестиціям”. Цей феномен пов’язаний з намаганнями багатьох країн третього світу проводити політику обмеження ринкового втручання у передові індустріальні сектори та державної підприємницької експансії. Зокрема, частка прямих інвестицій у чистому припливі фінансових ресурсів у країни, що розвиваються, знизилась з 25% у 1960 р. до 20% у 1970 р. та до 10% у 1980′.

Наступний етап змін у МІД відбувся у зв’язку з розпадом Бреттон-Вудської валютної системи, переходом до плаваючих курсів. Кроком, який безпосередньо вплинув на МІД, була масштабна валютного контролю у розвинутих країнах, а також криза міжнародної ліквідності у 80-х роках XX ст. (боргова криза країн третього світу), що відображало занепад кредитно-боргової моделі міжнародного інвестування у зв’язку із значними витратами кредиторів. З одного боку, зміни інституціональних умов міжнародного інвестування у розвинутих країнах дозволяли значно розширити можливості диверсифікації форм вивозу капіталу. З другого, самі кредитори країн третього світу опинились у скрутному положенні в зв’язку з тим, що повернення їм раніше виданих кредитів було можливим виключно за рахунок спрямування до позичальників нових боргових ресурсів. В цьому розумінні, постала проблема реформування не тільки кредитно-боргової моделі міжнародної інвестиційної діяльності, але загальних макроекономічних та соціальних пріоритетів країн, що розвиваються.

Оголошення вільного руху капіталу розвинутими країнами та сприйняття ідей Вашингтонського консенсусу, який, по-суті, легітимізував на міжнародному рівні ліберальні ідеї, країнами, що розвиваються, і країнами третього світу, ознаменували істотну модернізацію МІД. Підвищення мобільності капіталу та переорієнтація країн третього світу на прямі іноземні інвестицій у приватний сектор значно змінили та диверсифікували напрямки розвитку МІД. Крім цього, базування нової світової фінансової архітектури на плаваючих курсах, створюючи джерело перманентної нестабільності на фінансових ринках, спонукали до швидкого розвитку операцій з деривативами. Про структуру зовнішнього фінансування країн, що розвиваються, впродовж 90-х рр. XX ст. Звертає на себе увагу те, що найбільш динамічно розвивались саме прямі та портфельні інвестиції, тоді як банківські позики перестали бути визначальним джерелом у структурі зовнішнього фінансування.

Подальша інтеграція ринків та фінансова глобалізація детермінували перетворення МІД у чи не найприбутковіший сегмент бізнесу в рамках всієї міжнародної економіки. При цьому, обсяги інвестування в цінні папери перевищили обсяги торгівлі, а обсяги операцій з деривативами в декілька разів перевищили обсяги інвестування в акції і облігації.

Останнім часом відбулися ще й такі зміни, що характеризують розвиток МІД, як обмеження на зростання державного боргу у США та ЄС, послаблення механізмів МВФ, поява високотехнологічних компаній і різке зростання фондових індексів. У таких умовах спостерігається переорієнтація міжнародних інвесторів з боргових ринків на ринки фінансових інструментів реального сектору, в першу чергу, акцій високотехнологічних компаній, а динаміка фондових індексів стає дедалі відчутнішим кореля-тором спрямованості міжнародних потоків капіталу (див. вставку 1.1).

Отже, якщо міжнародна інвестиційна діяльність протягом 80-х початку 90-х рр. XX ст. розвивалась у площині деякої відірваності від реального сектору економіки, то наприкінці XX ст. спостерігається повернення інвестиційних процесів на міжнародному рівні на орбіту обслуговування потреб реальної економіки.

****************************************

Відтак міжнародна інвестиційна діяльність займає особливе місце і в структурі зовнішньоекономічних пріоритетів України. Потребу України в іноземних інвестиціях, крім усього іншого, зумовлено трьома важливими причинами: - надзвичайно низькою інвестиційною активністю власних товаровиробників. За умов тривалої кризи та стагнації виробництва, його незадовільної прибутковості процес внутрішнього капіталотворення в останні роки практично майже припинився; - гострою необхідністю технічної й технологічної модернізації як самого виробництва, так і всієї ринкової та соціальної інфраструктури з допомогою імпорту сучасних машин і устаткування, використання передового досвіду управління та організації підприємницької діяльності; - потребами впровадження в усі сфери господарського життя нових методів управління, менеджменту й маркетингу як іманентних атрибутів ринкової системи. Нині вже є очевидним, що проблему залучення іноземних інвестицій в економіку України треба розглядати в контексті особливостей трансформаційних процесів, які відбуваються в країні. Основний аспект цієї проблеми пов’язаний з унікальною парадигмою трансформацій та стратегіями попереднього економічного розвитку, а також з менталітетом української нації. Пошук раціональної моделі, що стимулюватиме інвестиційні і, водночас, трансформаційні процеси, потребує глибокого знання історії, теорії та практики інвестиційної діяльності. Поглиблене вивчення основних історичних етапів розвитку інвестиційних теорій, світової практики їхнього застосування в контексті реалізації економічної політики держав, дослідження важелів державного впливу на інвестиційні процеси та впливу міжнародної інвестиційної діяльності на розвиток національних економік допомагає проаналізувати недоліки та переваги, наслідки та перспективи, мотивації застосування тієї чи тієї інвестиційної моделі національними державами.

**********

Теорія інвестицій

Економічний прогрес національних економік, об’єктивно зумовлений циклічністю відтворювальних процесів, консолідується навколо інвестиційної діяльності, котру на сучасному етапі розглядають в обов’язковому контексті розгортання глобальних світових репродукційних механізмів, міжнародного руху капіталів. Формування конкурентоспроможної економічної структури суспільств потребує мобілізації всіх національних ресурсів, абсолютного використання національних переваг. Однак поза увагою не можуть залишатись інвестиційні джерела, які перебувають за межами країни і котрі здатні посилити темпи її економічного зростання. Для окремих національних економік саме масштабна диверсифікаційна міжнародна інвестиційна діяльність або, інакше кажучи, надходження й використання іноземних інвестицій, визначає базові довгострокові і, як правило, необоротні механізми високоінтегрованого економічного розвитку. Надто актуальною є ця проблема для країн із перехідною економікою, зокрема для України. Серед потенційних джерел ресурсів для ринкової трансформації економіки цих країн іноземні інвестиції займають особливе місце. Вони, як свідчить міжнародний досвід, здатні забезпечити масштаби й темпи структурної перебудови через розвиток ринкових відносин, а відтак і більш органічну інтеграцію національних ринків у міжнародні. Акумулюючи підприємницький, державний та змішаний капітал, відкриваючи доступ до сучасних технологій та менеджменту, використання іноземних інвестицій сприяє формуванню національних інвестиційних ринків, динамізує факторні ринки та ринки товарів і послуг, підтримує заходи макро-економічної стабілізації, дає змогу розв’язувати соціальні проблеми трансформаційного періоду. Міжнародний досвід свідчить, що залежно від зрілості національних економік, рівня їхньої інтегрованості у світове господарство формується і політика стосовно іноземних інвестицій. У країнах, що послідовно здійснюють заохочення іноземної інвестиційної діяльності, створюються відповідні макроекономічні умови та нормативно-правова база, які є детермінантами інвестиційних процесів сприяють їхньому пожвавленню, залученню капіталів до національної економіки.

**********************************

-2-

Міжнаро́дний рух капіта́лу — однобічне переміщення за кордон певної вартості в товарній чи грошовій формі з метою отримання прибутку чи підприємницької вигоди.

Див. ще: Інвестиції

Зміст 1 Причини міжнародного переміщення капіталу 2 Чинники, що зумовлюють міжнародний рух капіталу 3 Інфраструктура міжнародного ринку капіталів 4 Форми міжнародного руху капіталу 4.1 За джерелами походження: 4.2 За характером використання коштів: 4.3 За термінами вивезення капіталу:[3] 4.4 За типом фінансових зобов'язань: 4.5 За цілями використання: 5 Примітки 6 Див. також 7 Посилання

Причини міжнародного переміщення капіталу

Основною причиною експорту (вивозу) капіталу за кордон є його відносний надлишок. Це знаходить прояв в насиченні внутрішнього ринку такою кількістю капіталу, коли його застосування на національному ринку не приносить прибутку, або веде до його зменшення. Пошук сфер прибуткового вкладення капіталу штовхає за межі національної економіки.

В основі міжнародного руху капіталу лежать також процеси інтернаціоналізації виробництва, розвиток і поглиблення міжнародних економічних, політичних, культурних та інших відносин між країнами. Серед інших причин вивезення капіталу можна також виділити:

• відмінності у витратах виробництва

• бажання обійти тарифні і нетарифні обмеження

• бажання захистити свій капітал від інфляції

• непередбачуваність економічної і політичної ситуації в країні

• прагнення на довгий період забезпечити задоволення своїх економічних, політичних та інших інтересів на території тієї чи іншої країни.

З іншого боку, завжди є країни, в яких відчувається дефіцит інвестиційних ресурсів, капіталу в грошовій формі. Також країни можуть прагнути залучити іноземні технології в національне виробництво, підвищити його науково-технічний і технологічний рівень, здійснити структурну перебудову в напрямі експортоорієнтованих та високотехнологічних галузей. Причиною ввезення капіталу може бути і намагання країн вирішити за допомогою іноземного капіталу проблеми зайнятості населення, особливо коли відчувається напруга на ринку праці.

Особливо гостру потребу в додаткових ресурсах капіталу відчувають країни, що розвиваються, країни з перехідною економікою, країни, в яких відбуваються структурні перетворення. Як правило, в таких країнах нагромадження власного капіталу недостатні.