3. Цивільна процесуальна правосуб’єктність за законодавством різних держав

У зарубіжних країнах статус основних учасників судочинства характеризується різним чином. У більшості країн континентальної Європи, як і в українському праві, для цього використовуються поняття:

• процесуальної правоздатності – завдяки їй визначається, хто взагалі може бути стороною по справі та

• процесуальної дієздатності – вона відповідає на питання про те, хто може використовувати засоби судового захисту.

Крім того, в німецькій правовій системі виділяються:

• здатність вчиняти процесуальні дії. В земельних судах і судах вищого рівня ФРН такою здатністю наділені тільки адвокати, що мають допуск до здійснення судового представництва у відповідному суді;

• повноваження на ведення процесу від власного імені в інтересах іншої особи.

У французькому праві традиційно вважається, що реалізація права на судовий захист передбачає наявність у відповідної особи, крім процесуальної правоздатності і дієздатності, інтересу і якості. Даний припис оснований на старому афоризмі: «Нема інтересу – нема позову (провадження)». Поняття інтересу складне для сприйняття. Коротко його зміст можна охарактеризувати тим, що участь у судовому провадженні повинна засновуватися на інтересі, який не обов’язково передбачає порушення певного права. Достатньо того, що процес може дати певну вигоду. Інтерес повинен бути позитивним і конкретним, юридичним або легітимним, актуальним. Особа, яка звертається з позовом про захист власного права або яка захищається від пред’явленого позову, як правило, таким інтересом володіє.

Поняття якості частково співпадає з інтересом. Той, хто має у справі особистий інтерес, наділений і якістю, тобто правом на участь у провадженні. Але якість відрізняється і відносно самостійна від інтересу. По-перше, це стосується випадків, коли з міркувань моралі, доцільності, розумності, справедливості законодавець для певних випадків відмовляє в праві на ведення процесу, не зважаючи на наявність інтересу. Так, заінтересована співмешканка не в праві вимагати розлучення свого співмешканця з його законною дружиною. По-друге, в інших ситуація законодавець вчиняє протилежним чином, наділяючи правом на ведення процесу тих, у кого в справі немає власного прямого інтересу. Наприклад, профспілки або асоціації споживачів можуть брати участь у провадженні на захист своїх членів, представники кредиторів – у провадженні, пов’язаному з оздоровленням або ліквідацією підприємства. Врешті-решт, всупереч відсутності власної заінтересованості необхідною якістю наділені фізичні та юридичні особи, які в силу закону, судового рішення або договору наділені повноваженнями на ведення процесу на захист прав інших осіб. Серед них опікуни, управителі, директори компаній, мери або префекти.

Іспанський ЦПК використовує поняття здатність бути стороною, однак від характерних для германської правової системи розгорнутих визначень утримується. Натомість дається перелік тих, хто може бути стороною цивільного судочинства.

Англійські нормативні акти взагалі не містять загальних положень процесуальної право- і дієздатності. Принцип «той, хто може бути учасником матеріальних правовідносин, може бути і стороною в процесі» вважається очевидним і таким, що не вимагає спеціального закріплення. Правове регулювання зосереджено на конкретних приписах, що визначають, хто може пред’явити позов, кому можуть бути адресовані вимоги, за яких умов допускається залучення до процесу інших осіб.

Американські правила судочинства в якості загальних передумов участі в процесі вказують на наявність правового інтересу та здатності пред’являти позов або відповідати по позову.