Розділ 2. Архітектурні шедеври Києва та Історичні події

2.1. Приклади архітектурних шедеврів

Особня́к Могильо́вцева, широко відомий як «Шоколадний будиночок» — пам’ятка історії та архітектури у Києві, що знаходиться на вулиці Шовковичній, 17/2 (поряд із відомим будинком Ікскюль-Гільденбанда, що має №19)(Додаток А).

Будинок збудовано у 1901 році за проектом Володимира Ніколаєва на замовлення відомого промисловця, фінансиста та мецената Семена Могильовцева, який жив у ньому до своєї смерті 10 серпня 1917 року. Будівля загальною площею близько 900 м2 має два поверхи, інтер’єри яких були виконані в різних архітетурних стилях та відзначалися вишуканістю та багатством.

В наступні роки мешканцями будинку були:

у 1917-1918 роках тут мешкав Ігор Кістяківський;

1919 року (з приходом до Києва більшовиків) в особняку мешкав Христіян Раковський;

від 1925 року будинок було передано під помешкання для науковців ВУАН та поділено на квартири і у 1929-1930 рр. тут жив Матвій Яворський, а у 1927-1934 роки в квартирі №6 професор Микола Макаренко.

1934 року особняк реконструйовано за проектом Павла Альошина і передано від ВУАН до НКВС.

У 1948 році будівлю було передано Управлінню справами Ради Міністрів УРСР, з 1952 року в ньому містилося «ВОКС» — Всесоюзне товариство культурних зв’язків із закордоном.

З 1960 року тривалий час у приміщенні Шоколадного будинку був міський Палац одружень. Після будівництва нового Палацу одружень 1982 року будинок майже у аварійному стані був переданий Управлінню культури і мистецтв київського виконкому[4].

Київський залізничний вокзал (Додаток З)

За проектом польського професора архітектури А.М. Вербицького та архітектора П.Ф. Альошина в 1928-1932 роках звели нове Вокзальне будинок у стилі українського бароко з частинками конструктивізму.

Постраждала будівля Київського вокзалу і під час Великої Вітчизняної війни. Розробником проекту з відновлення будівлі залізничного вокзалу був архітектор Г.Ф. Домашенко, під його керівництвом у 1945-1949 роках будівля вокзалу було відновлено. Протягом року, з 1954 року по 1955 рік був споруджений Приміський вокзал, також у цей час велося будівництво підземних тунелів, для сполучення між платформами, будівлею вокзалу та Вокзальній площею. Над першою платформою в 1967-1969 роках був побудований навіс, а також пішохідний прохід, шириною в 24 метри і довжиною до 10 платформи. Перед проведенням Олімпійських ігор, в 1978-1980 роках пройшла масштабна реконструкція в головному вестибюлі Київського Центрального залізничного вокзалу.

За рішенням Міністра транспорту Г.Кірпи, в 2001 році вокзальний комплекс був реконструйований, перероблені платформи і підземні тунелі для пішоходів, вдосконалені і перебудовані Вокзальна площа і сам вокзал, також побудовано будівлю Південного вокзалу, яке сполучається з Центральним вокзалом за допомогою подовженого пішохідного проходу над шляхами.

2. 2. Видатні архітектори Польщі в Україні та їх роботи

Лешек Городецький народився в травні 1863 року в родині Владислава Городецького, в селі Шолудьки Подільської губернії Російської імперії. Рід Городецьких належав до католицької шляхти гербу Корніц[2][3]. Антоній Городецький, прадід Олександра Віктора Городецького, діда майбутнього архітектора, був дідичем земель у Петрашівки та Дубинова на Поділлі в 1782 році[4].

Після закінчення реального училища Святого Павла в Одесі та Імператорської академії мистецтв у Петербузі (1890) Городецький переїхав до Києва, де прожив майже 30 років.

Життя в еміграції

Городецький емігрує у 1920 до Польщі, де він продовжив архітектурну практику за рахунок американських інвестицій в розбудову міського господарства розореної війною країни.

1928 року та сама американська компанія запросила Городецького на посаду головного архітектора синдикату зі спорудження перських залізниць. Там, у далекому Тегерані, вже літньою людиною, Владислав Городецький спорудив залізничний вокзал, палац для шаха, спроектував готель тощо.

3 січня 1930 року Владислав Городецький відійшов у вічність і був похований на римо-католицькому цвинтарі Долаб у Тегерані. На сірому камені викарбували польською мовою епітафію зі словами: «Професор архітектури».

А вулиця в центрі Києва, яку він проектував, на якій стоять споруджені за його кресленнями будинки, де він жив, названо ім'ям архітектора Городецького.

Будинок Національного художнього музею України, по вулиці Грушевського, 6, зведено у 1897—1899 із застосуванням у центральному порталі колон класичного давньогрецького доричного ордеру, а горельєф у фронтоні зображує алегорію торжества мистецтв. Пара величних левів стережуть цей храм прекрасного. Храм виконано у досить класичній манері, якби не те, що зведено його з бетону. Справа в тому, що Городецький був власником цементного заводу «Тон» під Києвом і «задля реклами» зводив більшість замовлень винятково зі свого бетону. Тому будинок музею, спроектований з дотриманням усіх пропорцій та канонів класичної архітектури, все ж є унікальним у своєму роді.

Костел Святого Миколая, по вулиці Великій Васильківській, 75, збудовано у рафінованих формах готики — з двома шпилястими вежами, традиційними для стилю круглими вікнами — «трояндою», з насиченим ліпним декором(Додаток В). Щодо костелу, можна зауважити, що у різних джерелах повідомляється про двох різних архітекторів храму. В одних джерелах стверджують про те, що храм зводив саме Городецький, в інших — що його архітектором був Валовський, а Городецький лише керував власне будівництвом. Як би там не було, але храм дійсно вражає своєю пишністю та автентичністю — спорідненістю зі своїми середньовічними західноєвропейськими братами[8, c.99].

Караїмська кенаса, по вулиці Ярославів Вал, 7, зведено 1900 року в ретельно оздоблених формах і деталях мавританського стилю. На жаль, під час реконструкції купол було знищено.

Привертають увагу монументальні фасади колишньої меблевої фабрики Й.Кімаєра, по вул. Архітектора Городецького, 13, та колишнього прибуткового будинку, по вулиці Великій Васильківській, 25, споруджених за проектами Городецького. Натомість практична доцільність і простота форм присутні в корпусах колишнього Південноросійського машинобудівного заводу по вулиці Жилянській, 101, споруджених повністю за проектом Городецького у 1890-х роках.

Але найбільшу славу принесла Городецькому найоригінальніша споруда ХХ століття у Києві — власний прибутковий будинок, зведений ним по вулиці Банковій, 10 у стилі модерн у 1901—1903 роках. Розташований на стрімкому крутосхилі і тому — на три поверхи з вулиці і на шість — із двору, розкритий на всі чотири боки різними асиметричними фасадами, будинок Городецького вражає уяву кожного, хто його бачить. Раціонально розпланований, технічно досконалий будинок оздоблений ззовні і зсередини безліччю скульптурних прикрас. Їх виконав талановитий італійський скульптор і близький друг архітектора — Еліо Саля (1864—1920), співавтор усіх архітектурних творів Городецького у Києві. Новація полягала в тому, що всі оздоби виготовлено з цементу — найпередовішого матеріалу сторіччя, і в тому, що скульптор проходив вже по готовому твору карбом, залишаючи авторську руку, надаючи поверхні виду натурального каменю.

Справжній зоопарк прикрасив фасади будинку на Банковій: голови слонів та носорогів, ящірки та жаби, пітон і крокодил, пантера й орли, нарешті величезні квітки латаття, казкові риби, косулі й дівчата в ретельно й дотепно продуманих та не менш майстерно виконаних композиціях створили незабутній фантастичний образ будинку-казки.

Владислав Городецький будував гімназії в Умані та Черкасах, в Мошнах — лікарню, в Шпикові — цукровий завод, в Печері — мавзолей Потоцьких, в Євпаторії — власну віллу тощо.

Храм св. Архистратига Михайла (Додаток Г)

Достеменно відомо, що у 1751 році поляки капітально відремонтували храм. Те саме було зроблено й у 1852 р., вже за кошти державних служб Російської імперії. Тоді ж первісні чисті лінії храму були порушені добудовою дияконника, ризниці та незугарного тамбура. На щастя, дзвіницю спорудили за українською традицією — окремо від церкви. Наприкінці ХІХ ст. храм належав до «бідного» 5-го розряду (тобто до нього було приписано десь із півтисячі парафіян). Прикро, але факт: як слідує із архівних документів, вишуканий бароковий іконостас ХVІІІ ст. не становив для російських чиновників ніякої цінності, вважався старим та таким, що потребує заміни. Чудо, що його не розібрали або не перемалювали за новою академічною модою. Ще більшим дивом є те, що іконостас та й сам храм уникнули цілковитого знищення під час військових подій та комуністичного богоборства[5].

Будинок з химерами (Додаток Б)

Колись честолюбний Владислав Городецький всерйоз захопився архітектурою та полюванням.

Саме завдяки цьому у центрі Києва з'явився Будинок із Химерами.

Ця відома споруда, збудована у 1902-1903 роках, може сміло бути названа найвизначнішим українським особняком. Його химери не можуть не вражати.

До того ж стиль інтер'єра цього будинку, виконаний в епоху модерну, ніколи й ніде не повторювався.

Дерев'яний будинок лікаря - архітектор Городецький (Додаток Д)

Владислав Лєшек Дезидерій Городецький (1863 - 1930) - нащадок польського шляхетського роду, був не лише геніальним архітектором, а й мандрівнкиком, літератором, авантюристом, містіфікатором.

Владислав славився своєю екцентричністю та широтою інтересів. Але, головним захопленням Городецького було полювання. І не на качок у плавнях, а на левів в Африці.

Цю свою пристрасть він закарбував у "Будинку з химерами".

В. Городецький часто приїздив на полювання до Мошен в маєток Балашових в 90-х роках ХІХ та на початку ХХ століть. В один із приїздів він відгукнувся на прохання поміщиці Катерини Балашової і спроектував в 1905 році дві дерев'яні будівлі лікарні та будиночок лікаря

Наприкінці ХІХ сторіччя В.Городецький заснував у Києві власну будівельну контору, яка за його проектами звела кілька будинків у чотирикутнику між Хрещатиком і вулицями Миколаївською (нині Архітектора Городецького), лютеранською та Банковою. Серед них вирізнялася чотириповерхова будівля Російського страхового товариства на розі Прорізної та Хрещатика, увінчана баштою із шпилем (не зберігалася, зруйнована вибухом 1941року). Її перший поверх займали улюблена киянами кав’ярня-кондитерська «Жорж», фотосалон, хімчистка, ковбасний магазин Карла Бульйона та інші крамниці, які торгували ювелірними виробами, зброєю, годинниками, галантереєю, рамами, лампами, посудом і навіть корсетами.

На початку вулиці Миколаївської архітектор збудував у співавторстві з Георгієм Шлейфером та Едуардом Брадтманом чотириповерховий готель «Континенталь» (тепер тут консерваторія, вул.Архітектора Городецького, буд.3). Актова зала готелю була оформлена у мавританському стилі, а один з трьох ресторанів – у стилі Людовика ХV.

На вул. Архітектора Городецького, біля перетину її з нинішньою вулицею Марії Заньковецької В.Городецький, теж із Г.Шлейфером та Е.Брадтманом, побудував пишно оздоблений шестиповерховий прибутковий будинок, що і сьогодні пофарбований у блакитний колір (будинок №11). Поруч із ним Городецький звів чотириповерховий будинок меблевої фірми Йосипа Кімаєра, який сьогодні займає Міністерство юстиції (будинок №13). На перших двох поверхах будинку розташовувався салон меблів, у флігелях на подвір’ї – виробничі корпуси та склади готової продукції, а внутрішній дворик архітектор накрив скляним дахом.

Вершиною ж творчого злету В.Городецького стає його власний маєток на Банковій, 10, так званий «Будинок з химерами», зведений ним у 1903 році до свого сорокаріччя.

Загалом же впродовж київського періоду творчості В.Городецький здійснив десятки проектів. При цьому творив свої шедеври легко і натхненно.

Своєму рідному краєві його талановитий син Владислав Городецький залишив у спадок одну з перлин його творчої фантазії - мавзолей графів Потоцьких в с.Печера Тульчинського району, що розташований на мальовничому березі Південного Бугу, вище його рідних Шолудьок. Там, серед старовинного парку, стояв тоді двоповерховий палац паладіанської архітектури. В роки визвольних змагань палац було знищено, а на його місці на початку 1930-х років споруджено примітивної архітектури лікувальний корпус санаторію. І чудом, в затишному куточку здичавілого парку, залишився мавзолей як згадка про минулі часи. На цоколі польською мовою викарбовано: «Планував Владислав Городецький» та «Будували Костянтин і Яніна з Потоцьких подружжя Потоцькі. 1904». Це - чи не єдиний напис, що свідчить авторство В.Городецького. Будівля мавзолею виконана в стилі романської архітектури. Невеличкий меморіальний ансамбль у Печері є справжнім шедевром архітектури історизму, однією з кращих робіт Владислава Городецького.

Ще, на Поділлі, були спроектовані також Шпиківський цукроварний завод та будинок управителя шпиківськими маєтками, в Рахнах-Лісових - каплиця для палацу.

Черкаси зобов'язані В.Городецькому спорудженням вишуканого приміщення у стилі модерн для жіночої гімназії, Мошни - двоповерхової лікарні, Волинь - греблі і шлюзів.

Мав він і відомий будівничий інтерес до Криму. В Сімферополі він спорудив власний завод вуглекислоти і штучного льоду, в Євпаторії звів собі віллу.

Вочевидь Городецький був улюбленцем долі - йому вдавалося все, за що не брався. Є багато публікацій, які знайомлять і відкривають його як людину різнобічних обдарувань. Його знали не тільки як архітектора, але і як художника-монументаліста. Він розписував плафони, прагнув осягнути секрети фрескового живопису.

Річ дивна і гідна уваги - прихильність Владислава Владиславовича до матері-природи, його мисливська пристрасть. Він по праву вважався стрільцем світового класу, великим авторитетом у цій справі. Полював по Сибіру, в Монголії та Тибеті, на Алтаї, Кавказі, Закаспійському краї, Східній Африці. Повертаючись із далеких мисливських мандрів, Городецький виготовляв із здобутих трофеїв чучела тварин і птахів, які ставали музейними експонатами.

Про своє мисливське життя В.Городецький повідав в ілюстрованій власними малюнками і фотографіями книзі «В джунглях Африки. Дневник охотника».

В житті Владислав Городецький був спокійною, врівноважено товариською, цікавою висококультурною людиною, людиною високих чеснот серця, розуму, доброти та лагідності[6, c.76].

Тридцять років невтомної і натхненної праці Владислава Городецького у Києві збагатили столицю унікальними архітектурними шедеврами, а їх автору принесли заслужену славу і неабияку заможність. Немає сумніву, що архітектор залишив би улюбленому місту ще немало своїх архітектурних автографів, якби не подих більшовицької революції.Свідок величезних соціальних потрясінь в Україні, повністю втративши всі свої маєтності, нажиті сумлінною працею, В.Городецький навесні 1920 року разом з дружиною Корнелією Йосипівною Марр емігрував до Варшави. Там він працював в Міністерстві суспільних робіт як архітектор. В Польщі за його проектами було споруджено в Пьотркові Трибунальському критий ринок і водогінну вежу, в Радомі і Любліні - водогінну вежу та механізовані бойні, а в останньому ще й електростанцію. Майже всі ці споруди збереглися.

У 1928 році інвестиційна компанія «Генрi Улен i К°» запросила його в Іран на посаду головного архітектора синдикату, що займався прокладанням перських залізниць. Тамтешній шахиншах узяв курс на європеїзацію стародавньої імперії, й будівничому з його фантазією вистачило роботи: у Тегерані В.Городецький на замовлення уряду споруджує театр, вокзал, розкішний палац для шаха, фешенебельний готель. Ці вишукані будівлі збереглися до наших днів.

Купатись у променях слави на Сході довелося недовго... У вівторок 7 січня 1930 року вечірнє видання «Кур’єр Варшавський» подало в чорній жалобній рамочці під католицьким хрестом новину про смерть Владислава-Лешека Городецького. Ще довго у Києві на нього чекали друзі (й газетні репортери, для яких пан Владислав був справжньою знахідкою). До останньої хвилини вони не вірили, що вже ніколи не побачать Городецького за кермом авто з хвацько підкрученими вусами, а головне — його нестримно веселого погляду щасливої людини. Не вірити, власне, підстави були. Адже стільки разів він повертався з полювання в далеких краях, коли його вже оголошували загиблим від пазурів пораненого лева.

Він помер від серцевого нападу у спорудженому ним готелі далеко від України, Києва, якому віддав найкращі роки життя. Похований на римо-католицькому цвинтарі Долаб у Тегерані.

На його могилі встановлено просту кам'яну брилу сірого кольору, яким він так широко користувався у своїх спорудах. Напис на камені викарбовано польською мовою: «С. п. Владислав Лєшек Городецький. 23.5.1863-3.1.1930. Професор архітектури».

Зведення подібних об'єктів було не просто вигідним вкладенням капіталу, а й своєрідним змаганням. Замовники запрошували відомих архітекторів і не шкодували грошей на те, щоб їхній будинок вигідно відрізнявся від сусідніх. Першу скрипку тут грало марнославство, адже називалися ці оселі не за адресою, а на прізвище власника: будинок Гінзбурга, будинок Гільденбранда, будинок Родзянка...

Тепер вони стали окрасою міст України.

1. Будинок Гільденбранда (вул. Шовковична, 19)

Особняк у неоготичному стилі споруджений у 1901 році як прибутковий будинок на замовлення барона Володимира Ікскюль-Гільденбранда, вихідця з Естляндії (північної частини теперішньої Естонії). На фасаді зберігся родовий герб барона. Автор проекту – Микола Вишневський. Зараз завершується реконструкція постраждалої від війни і часу будівлі – їй надають первісного вигляду.

2. Будинок з химерами (вул. Банкова, 10)

Ця споруда спроектована й побудована архітектором Владиславом Городецьким на початку 1900-х років всупереч колегам, які запевняли, що на цьому крутому обриві неможливо нічого спорудити. Передбачалося, що це буде прибутковий будинок, а самому архітектору належатиме один поверх. Проте киян відлякували химери – фантастичні скульптурні прикраси, виконані італійським скульптором Еліо Салой за власними ескізами Городецького. І зодчий врешті-решт змушений був закласти будинок. Нині будівля використовується як резиденція Президента України.

3. Готель «Лейпциг» (вул. Володимирська, 39/24)

Будинок постав на розі вулиць Володимирської та Прорізної на початку ХХ століття за проектом архітектора Карла Шимана, на той момент це була найвища споруда у столиці. Замовник, торговець мисливською зброєю Петро Григорович-Барський, протягом процесу будівництва збанкрутував, і завершив зведення будинку вже купець Олександр Сироткін. Частину приміщень новий власник здав під мебльовані кімнати, а на першому поверсі відкрив знамениту кондитерську «Маркіз», згадану в романі Михайла Булгакова «Біла гвардія».

За радянських часів у будинку відкрився двоповерховий ресторан «Лейпциг», а з початку 1990-х років будівля пустувала. Від 2002-го тут ведеться реконструкція, і до Євро-2012 планують відкрити готель.

4. Готель «Прем'єр Палац» (бульв. Тараса Шевченка / вул. Пушкінська, 5-7/29)

Місце на розі Пушкінської та бульвару Шевченка придбало свій нинішній вигляд у 1911–1912 роках, змінивши кількох власників. Автори будівлі – архітектори з Одеси Адольф Мінкус та Фавель Троуп'янський – перетворили кілька особняків в один цілісний будинок, що став самим помпезним столичним готелем і отримав горду назву «Паласт Готель».

Ще до революції будинок орендував Яків Целлєрмайєр, підданий Австро-Угорської імперії, який проживав у Києві. І відтоді, як він зробив його найкращим готелем Києва, будівля не змінювала свого призначення.

5. Прибутковий будинок (вул. Пушкінська, 45/2)

Один з найкращих творів відомого українського архітектора Михайла Артинова – прибутковий будинок, що належав спадкоємцям київського купця Адама Снєжко.

Споруда добре збереглася, реконструкція майже не змінила її первісного вигляду: на фасадах можна побачити дату завершення будівництва (1901) та ініціали власників. На початку ХХ століття фотограф Дмитро Марков, видавець листівок з краєвидами Києва, включив зображення будинку в серію «Красиві будівлі м. Києва». Удостоєних такої честі можна перерахувати на пальцях.

6. Пасаж (вул. Хрещатик, 15)

Це місце, нині притулок дорогих бутиків і кафе, було забудовано в 1913–1914 роках за проектом Павла Андрєєва. Архітектор обрав стриманий неокласицизм – комплекс складається з двох паралельних корпусів, що завершуються арками, які утворюють проїзд між вулицями Хрещатик та Заньковецької.

Крім квартир, там розташовувалася фабрика кондитерських виробів швейцарця Мартіна Штіфлера, а також два магазини з їх продажу з буфетами й більярдними. Під час Другої світової війни Пасаж був зруйнований, але в післявоєнні роки відновлений у первинному вигляді.

7. Будинок Гінзбурга (вул. Городецького, 9 і 11-а)

На вулиці Городецького (до революції – Миколаївській) розмістилися прибуткові будинки відомого київського забудовника-підрядника Лева Гінзбурга. Київські архітектори Григорій Шлейфер та Едуард Брадтман, яким доручили проект, віддали данину стилю неоренесанс, популярному тоді у Києві. Фасади прикрасили фігурами богів, ангелів, крилатих чудовиськ, і будівлі ідеально вписалися в богемну атмосферу вулиці.

Правда, реставрація тут проводилася після Другої світової війни й нині будівля не може похвалитися ідеальним станом. Але виглядає вона так само елегантно, як і за Гінзбурга[13, c.54].

8. Бессарабський ринок (Додаток Ж)

У другій половині XIX століття місцевість, на якій сьогодні розташовується ринок, була непривабливою міської околицею. Однак незабаром тут заснували площа, яку облюбували численні торговці, з'їжджаються сюди з різних країн. Вже на початку наступного століття прилеглі до площі вулиці, в особливості Хрещатик, почали активно забудовуватися, набуваючи по-європейськи елегантний вигляд, і сусідство безглуздого хаотичного торжища здавалося городянам все більш недоречним. Один з відомих в той час киян називав Бессарабський ринок «гнійним пухирем на кінчику красивого класичного носа». Тоді-то у міської влади і народилася ідея про створення на цьому місці цивілізованого критого ринку. Однак через нестачу коштів (на будівництво потрібна фантастична на той час сума) реалізацію ідеї довелося відкласти.

До неї повернулися на початку ХХ століття, коли відомий київський цукрозаводчик, а за сумісництвом меценат і благодійник Лазар Бродський, відійшовши в інший світ, заповів місту на зведення ринку ні багато ні мало півмільйона рублів. Київський муніципалітет, окрилений значною сумою, вирішив не обмежуватися ринком і розробив проект, що об'єднував в собі продуктовий базар, квітковий ринок і навіть міську публічну бібліотеку. Але, на щастя, в результаті від цього плану відмовилися, всі зусилля направивши на зведення благоустроєного критого ринку.

Автором проекту ринкового будівлі став відомий архітектор Генріх Гай. Він задумав спорудження, яке включало б 31 зовнішній магазин, ресторан і великий торговий зал. Будівництво, яке велося з використанням новітніх для того часу технологій, було завершено в 1912 році - і Бессарабський ринок наповнили перші торговці і покупці.

Це було дивовижне будівлю, що стала втіленням унікальних інженерних рішень. Воно являло собою ефектну конструкцію, стіни якої були збудовані з цегли, а перекриття з заскленою дахом спиралося на металевий склепінчастий каркас. Фасад прикрасили бетонні барельєфи на «ринкову» тему, а на ажурних кованих воротах красувалися скульптурні голови биків, риби і летять гуси. Всередині будинок облицьований керамічною плиткою. Ще одна примітна особливість Бессарабського ринку - величезні вікна і світлові ліхтарі головного залу.

До обох боків будівлі були прибудовані дві башточки, в одній з яких розмістили бак для води, а в іншій - компресор для технічних потреб ринку. Крім того, на Бессарабському ринку - вперше в Києві - була обладнана підземна холодильна установка, спеціально привезена з Таллінна. Причому доступ до неї мали не тільки торговці, а й прості городяни, які бажали зберегти продукти. Що важливо, Бессарабський ринок став одним з небагатьох столичних будівель того часу, де функціональність не була віддана в жертву естетиці та прикрашанню.

Щодо назви ринку досі ведуться суперечки. Одні вважають, що своїм іменем він зобов'язаний торговцям з Бессарабії, які в XIX - початку ХХ століття частенько привозили сюди свої товари. Інші пов'язують назву ринку з «Бессарабія», як тоді називали безпритульних, які промишляли в цьому районі.

Незважаючи на непросту долю, будівля Бессарабського ринку зуміло зберегти до наших днів свої унікальні риси. А нещодавно сама споруда і примикає до нього площа були грунтовно реконструйовані. Так що сьогодні - як і сто років тому - Бесарабка залишається одним з найпопулярніших торгових місць української столиці. І, до слова, найдорожчим: купувати продукти тут можуть дозволити собі лише заможні городяни. Але на Бессарабський ринок коштувати прийти не стільки за покупками, скільки потім, щоб помилуватися його найцікавішою архітектурою. [14, c.28].

2.3. Співставлення історичних подій Польщі та Києва

Дореволюційний Київ був значним польським осередком. Поляки викладали в університеті, мешкали на Липках, впливали на вигляд і значення головної київської вулиці – Хрещатика. Чимало відомих київських будівель збудував польський архітектор Владислав Городецький. Свої приємні враження від нещодавньої мандрівки до Києва описала Івона Трусевіч у польському виданні Rzeczpospolita.

«Коли наприкінці лютого я вперше за одинадцять років відвідала Київ, то не могла відірвати очей від відновлених кам’яниць та церков», – пише Івона Трусевіч. На її думку, Київ завжди мав усе, щоб вирізнятися з-поміж інших міст колишнього Радянського Союзу, а саме – розташування на схилах Дніпра та давню історію.

Починаючи з V століття Київ був «торговельним майданчиком на шляху між Константинополем і Скандинавією», а в ІХ ст. був завойований варягом Олегом і став центром русичів, пише авторка.

«Історія Києва віками перепліталася із історією Речі Посполитої, що помітно і нині», – відзначає Трусевіч. Ще у 1018 році Київ здобув Болеслав Хоробрий. «Золоті Ворота – реконструйована брама ХІ ст. на в’їзді до міста, в яку нібито вдарив своїм мечем Болеслав Хоробрий. Меч пощербився і отримав історичну назву – щербець», – ідеться у статті.

У XV та XVI ст. Київ перебував під владою польської Корони. Відтоді тут оселилося багато поляків, і аж до 1918 року місто залишалося одним із найважливіших польських осередків у Російській імперії. «Поляки викладали в університеті, мешкали на Липках, впливали на вигляд і значення головної київської вулиці – Хрещатика». Крім того, збудували в Києві чимало кам’яниць та костелів, серед них і вцілілий до нашого часу костел св. Олександра (ХІХ ст.), додає Трусевіч.

У своїй статті авторка звертає увагу на діяльність польського архітектора Владислава Городецького, який спроектував будівлю Національного художнього музею України, караїмську кенасу та багато кам’яниць. Утім найвидатнішою будівлею Городецького є так званий «будинок з химерами», нині – одна з президентських резиденцій. Споруджена у стилі модерн у 1901-1902 роках, будівля вражає своїм фасадом із бетонними жабами, слонами, дельфінами, птахами та іншими тваринами. Після революції Городецький виїхав до Польщі, а згодом працював в Ірані.

Далі авторка пропонує пройти чудовим маршрутом від Києво-Печерської Лаври до Подолу. Проте, щоб оглянути барокові церкви монастирського комплексу з фресками та іконостасами, відвідати печери із чернечими останками та насолодитися церковним співом, треба не менше дня, стверджує вона.

Від Лаври Івона Трусевіч іде до Маріїнського парку. З балюстради «добре видно новозбудований міст, а мешканці Києва приходять також, аби подивитися на споруджену за наказом президента Януковича злітно-посадковий майданчик для гелікоптерів за кільканадцять мільйонів доларів», пише вона.

Увагу мандрівниці привертає Музей Води та будівля лялькового театру, збудована у стилі класицизму. «Далі встановлена у радянські часи бетонна арка – символ єдності Радянського Союзу та України, який нині перебуває в оточенні парку розваг, що ніби підкреслює сюрреалізм символу», – ідеться у статті.

Повз філармонію, Олександрівський костел та фунікулер Івона Трусевіч дістається до Андріївської церкви – «біло-зеленої барокової святині, збудованої за проектом Бартоломео Растреллі, яка височіє над цілим районом». Звідси, через лотки із народними виробами, вона прямує на Контрактову площу. «Сорочка ручної вишивки давніх візерунків коштує 600-700 доларів, тож зрозуміло, на якого покупця чекають продавці», – зауважує авторка.

На Андріївському узвозі є театр «Колесо», музей Михаїла Булгакова, а також Музей однієї вулиці. Щодо останнього Івона Трусевіч зазначила: «У кількох приміщеннях дуже ретельно відтворено світ міщанського Подолу на межі ХІХ і ХХ ст. Ніжна музика тих часів супроводжує огляд пам’яток про мешканців Андріївського узвозу»[2, c.43].

«Хоч той світ вже не існує, однак, блукаючи київськими вулицями та провулками, відвідуючи численні собори, музеї та великий скансен у Пирогові чи сучасні галереї, дедалі частіше чуєш іноземні слова та натрапляєш на людей із цілого світу. Бо Київ знову є його частиною», – підсумовує Івона Трусевіч.

XVI—XIX століття — виключно складний і важливий період в житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI—XIX століття

Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Русі була сприйнята на державному рівні.

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських міст з населенням понад 10—15 тисяч жителів. У Львові, Києві кількість ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошових відносин сприяло магдебурзьке право (правова система, яка закріплювала самоврядування городян). На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців — поляки, німці, жиди, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У XV столітті, коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до Львова і Києва. З іншого боку, діти українських вельмож навчалися в університетах Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена українського поета XV століття Павла Русина, професора медицини й астрономії з Дрогобича Юрія Котермака. Гуманістичні настрої та ідеї, європейські художні стилі набували на українському культурному ґрунті нових форм.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу. Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 призвело до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови. У зв'язку зі зростанням міст в Європі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була «житницею Європи», не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини.

Неоднозначною у розвиткові української культури в XVI століття — першій половині XX століття була позиція соціальної еліти. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної віри і сприймали польську. Один з українських публіцистів — Мелетій Смотрицький в полемічному трактаті «Тренос» («Плач») відобразив скорботу православної церкви за династіями, які раніше були віддані вірі своїх предків, а зараз її покинули:«…Де тепер той безцінний камінь карбункул, блискучий як світильник — дім князів Острозьких, що світив над усіма іншими блиском святості старої віри своєї. Де інші, також безцінні камені тієї корони — славні доми руських князів, неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Масальські, Лукомські та інші незчисленні, яких довго було б вичисляти…».

Втрата народом своїх поводирів, еліти суттєво вплинула на розвиток культури.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови[3, c.54].

Всенародна війна за свободу України 1648—1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення — все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

Кризова ситуація в культурі України виникла в кінці XVIII століття після того, як внаслідок трьох поділів Польщі українська територія виявилася у складі двох імперій — Російської та Австрійської, в яких проводився антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії по суті повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації залишилися низи суспільства, простий народ.

В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI століття виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII століття в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або «козацьким» бароко. Видатний український вчений початку нашого сторіччя В. М. Щербаківський так зобразив його особливості:«Характеризується українське бароко своєю меншою обтяженістю прикрасами… Властива українському мистецтву простота і ясність взяла гору над химерністю, і стиль бароко на Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі».

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п'ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубецькому монастирі, Троїцький собор - у Чернігові, Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз — територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. Керував будівництвом талановитий український народний зодчий Стефан Ковнір, а проект, очевидно, розробив І. Г. Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев'яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.

Крім нового будівництва, у XVII столітті на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І. Мазепі. За словами Ф. Прокоповича, Київ стараннями Івана Мазепи перетворився в новий Єрусалим.

У XVIII-XIX століттях, у Києві архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель на запрошення Києво-Печерської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й. Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.

У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі. Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної вулиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало, що невелика за розмірами, легка і витончена церква зайняла домінуюче положення. Цей ефект архітектор посилив, спроектувавши високий підмурівок. Улюблені кольори Растреллі — блакитний, білий і золотий роблять церкву чепурною і дивовижно гармонують з київським небом. Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII століття нові міста півдня України — Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі — палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т. зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти — такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XIX століття ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування)[11, c.51].