Жанротворча і стилетворча роль автологічного слова у збірці івана франка “з вершин і низин” Ганна Попадинець

Дрогобицький державний педагогічний університет імені І.Франка,

Вул. І.Франка, 24, 82100 Дрогобич, Україна

У статті на основі збірки І.Франка “З вершин і низин”, багатої жанрами, тематичними пластами й стильовими модифікаціями, простежено елемент автологічного слова, частоту його вживання та функцію у поетичному тексті.

Ключові слова: автологічне слово, жанр, поезії, тропи, риторична фігура.

Проблему автологічного слова в інтерпретації поетичного твору наша наука про літературу порушувала лише спорадично, а стосовно поетичного світу Івана Франка не розглядала зовсім. Очевидно, що ця стилістична категорія усе ще зали-шається на периферії сучасної поетики, не набувши належного поширення. У шкільній практиці розмова про образність твору зводилася лише до виявлення у тексті тропів. І на широкому тлі метафор, порівнянь, антитез та оксюморонів практично зовсім не брали до уваги автологізми. У поетичному творі автологічне слово – це слово, яке не є локальним тропом. Художнього сенсу такому слову надає контекст, стиль тексту, система прямих і зворотних “зчеплень”, силове поле всього твору, художня структурованість особливого мовлення.

Термін автологізм уживається на позначення “вживання слів і виразів у художньому творі в їх прямому (власному) значенні в противагу словам і виразам з переносним значенням” [17; с.6]. Думаємо, що не слід утворювати поняттєву антитезу тропи – автологізми, оскільки останні є своєрідним будівельним матеріалом мегаобразу.

У своєму феноменальному естетичному трактаті “Із секретів поетичної творчості” Іван Франко не обминув питання природи автологічного слова, його сутності (не вживаючи терміна “автологічне слово”). Автор трактату показує роль змислів (відчуттів) у поетичній творчості. Певні слова апелюють до змислу дотику, інші – до зору, слуху, нюху, смаку. У здатності автологічного слова викликати певні асоціації і полягає їх причетність до образності.

Звертається до проблеми автологічного слова і відомий літературознавець Семен Шаховський. У книзі “Огонь в одежі слова” [24; с.147] він говорить про необхідність досліджувати неметафоричну мову, мову не-тропів.

Майже одночасно проблему автологічного слова ставить у надзвичайно цікавій монографії “Література як мистецтво слова” Михайлина Коцюбинська [15; с.148], розглядаючи у розділі “Слово образне і “необразне” питання спів-відношення образного й необразного, безобразного, тобто автологічного слова.

Щодо автологічного слова у Франковій поезії, то його роль у ній для критиків довго була незрозумілою. Франка звинувачували в тому, що його пое-зія – то “заримована проза”. Звинувачення Франка-поета у прозаїзмі його віршів почалося вже з виходом збірки “З вершин і низин”. Про це пише автор у перед-мові до окремого видання поеми “Панські жарти”: “Рецензент Г.Ц.” (Григорій Цеглинський), ставився взагалі дуже негативно до збірки ліричних поезій, вбачаючи в них лише “римовану прозу і революційну тенденцію” [23;т.2; с.7].

Цю тезу заперечив М.Зеров: “Коли все це і проза, газетна стаття, переказана віршем, то чи не треба визнати, що емоція, доведена тут до найвищої температури, перетоплює цю “Прозу” на щось не нижче і не слабше своїм впливом від сутої поезії”[12; т.2; с.465].

Для з’ясування жанротворчої і стилетворчої ролі автологічного слова у по-етичному тексті звернімося до згаданої збірки Івана Франка “З вершин і низин”.

Кожна збірка поезій І.Франка має свою чітко виражену фізіономію. Авторський універсалізм найвиразніше позначився на певній строкатості монументальної за своїм характером збірки “З вершин і низин”, структуру якої зумовило ще й те, що вона була підсумковою, охоплюючи поетичну продукцію автора багатьох років – поезію малих форм і “огромних” жанрів.

Уже сама назва монументальної збірки І.Франка “З вершин і низин” певною мірою свідчить про опозиційність контрастів у тематиці і в настроях.

І.Франко розумів психологічні закони збудження і гальмування уваги та уяви читача. Його не можна приголомшувати каскадом вишуканих образів. Читач потребує хвилинки перепочинку, щоб зачерпнути повітря й набрати сили для осмислення символу, алегорії, незвичайності образного слова. Він не спроможний весь час “дихати вогнем”, до нього треба промовляти не лише трубним гласом архангела, а й звичайним побутовим словом.

Образ автора збірки “З вершин і низин” – це образ диригента, який згармонізовує тони високого стилю (образного) з низьким (безόбразним).

Приступаючи до аналізу текстури збірки “З вершин і низин”, виокрем-люємо насамперед “Гімн” – один вірш з групи поезій – отих “гімнів, закликів, програмованих тирад”, у яких нібито є суха риторика. Це річ романтично піднесена, пафосна. Ця “декларація нової селянської демократії”, якось по-особливому “овеснена”, її мажор не штучний, а спирається на щирість емоцій “каменярської” генерації, генерації “Молодої України”.

Автологічне слово як правило займає тут небагато місця. Воно перебуває в силовому полі загальної концентрації думки й почуттів, динаміці ритму.

Власне кажучи, автологічними, визволеними, так би мовити, від пресу образності й символіки “прозаїзмами” є лише два рядки:

По курних хатах мужицьких

По верстатах ремісницьких,

за якими стоять асоціації “низинні”, конкретизовані, опредмечені реалії селянської хати й робітничого ремесла. Алегоричний і дещо абстрактний Дух з “вершин” “приземлився” до “низин” соціальних. Означення “курних хатах мужицьких”, “верстатах ремісницьких” не є епітетами. Селянські, мужицькі бідні хати були справді курними, тобто без комина, слово “ремісницький” – прозаїзм.

Цикл “Веснянки” має переважно метафоричний характер. Веснянці “Вже сонечко знов по лугах”, що складається всього з дванадцяти рядків, розчленованих на три строфи, цікаву оригінальну студію присвятив Валерій Корнійчук [14; с.69-76], щоб показати новаторство Франка в олітературенні фольклорного жанру.

Дослідник зауважив важливу прикмету Франкової літературної веснянки – її жанровий синкретизм: це “веснянка і образок водночас”. Франко її вперше помістив таки під назвою “Веснянка” у циклі “Галицькі образки”. Що ж таке образок у літературі? І.Денисюк образок зараховує до так званої фрагментарної, безфабульної прози і вважає, що це “просторовообмежений фрагмент, сцена, силует однієї постаті чи групи з більш-менш статичною конфігурацією, яку б можна закріпити настроєм одного моменту” [9; с.228].

Франкова веснянка акцентує передусім простір, місце, заземленість дета-лей. Не випадкова повторюваність місцевого відмінка з прийменником “по”: “по лугах”, “по … широких полях”, “По … ріці”, “по голій тісній толоці”. Дієслова виступають переважно у теперішньому (презенсному) часі. А це час “образко-вий”: риба гуляє, худоба шкандибає, ліс дзвенить, зозуля кує, віз тягнеться.

Отже, перед нами образок як замальовка з натури. Причому виконана у натуралістичному стилі: фіксуються не лише радісні, “комфортні” деталі весняного пейзажу, а й сумні “дискомфортні”.

Відповідної опозиції набуває й лексика: то вона веснянково-поетична, то буденно-автологічна. З одного боку тиха, чиста ріка, де “сріблястая риба гуляє”, а з другого – “Полились ріки людського поту”.

Навіть сонце “запряжене” до роботи:

Вже сонечко знов по лугах

Почало весняну роботу.

Тут уже наявна певна опозиція автологічного слова образному, але вона ще більше посилиться у другій строфі, в якій чистій ріці зі сріблястою рибою контрастно протиставлено два цілком автологічні рядки:

По голій, тісній толоці