228 Лист і. Франка до б. Грінченка / Подали в. Яременко та а. Погрібний // Літературна Україна.— 1970.— 1 вересня.

Відомі також передмови Грінченка до ви­дань творів українських письменників (Т. Зіньківського, Ганни Барвінок та ін.); численні літературно-критичні роздуми та оцінки містить його багата епістолярна спадщина.

Об'єктивна характеристика літературно-критичної спадщини письменника немож­лива без урахування його складної ево­люції. Водночас можна виділити ознаку, властиву всім етапам творчого шляху Грінченка. /На його думку, головне зав­дання критичної, як і взагалі будь-якої літературної діяльності, полягало в тому, щоб вона «громадськую працю складала», була однією з форм досягнення культур­но-національних та соціальних цілей. То­му письменник не просто відгукувався чи оцінював, він завжди прагнув той або інший твір співвіднести з вимогами сучас­ної йому дійсності, з'ясувати його значен­ня для визвольної боротьби, визначити місце в літературному процесі. Критична діяльність послугувала Грінченкові вдяч­ною нивою активної громадської бороть­би, самий зміст поняття «суспільна роль літератури» не був для письменника ста­лим і незмінним: він відбивав суттєві зру­шення у його світогляді, поширювався або звужувався відповідно до його загаль­ної еволюції.

Літературні вподобання Грінченка фор­мувалися в руслі демократичної естетики: Шевченко, Некрасов («Некрасову й Шев­ченку» — така назва однієї з його ранніх поезій), поети — революційні народники... «...В четвертому класі бувши»,— згадував він в «Автобіографії», зацікавився також «літературною критикою і зачитувався Писарєвим (почасти Бєлінським та Доб-ролюбовим)». Тоді ж сам почав писати «критичні розвідки» ²²⁹. Знайомство з пере­довою російською критикою і літературою письменник завжди вважав неодмінною умовою правильного літературно-громад­ського виховання. «Белинского й Добро-любова,— підкреслював він у листах до сестри,— тебе не только можно, но даже следует прочитать. Белинского прочитай подряд всего...» ²³°

²²⁹ Грінченко Б. Твори : В 2 т.— К., 1963.— Т. 1.— С. 598. Далі посилання на це видання подаються в тексті.

²³⁰ Радуга.—1963.—№ 12.—С. 161.

273

Виростаючи, отже, на демократичних традиціях, Грінченко розглядав літерату­ру як «одбиток життя». Значення письмен­ника визначається вмінням «одбивати» життя, помітити в ньому найхарактерні­ше, провести через твір «народолюбну» ідею (тенденцію). Не «суб'єктивним», не «тенденціозним» справжній письменник, на думку Грінченка, не може бути. «Шев­ченко,— доводив він в одному з листів 1886 р.,— був більш, ніж хто інший, суб'­єктивним, тенденціозним поетом, бо стояв за українство, за мужиків, за світлі ідеї нашого часу — як же він міг не висловлю­вати власних поглядів?»²³¹ Тобто моло­дий літератор вказував на велику роль світогляду у письменницькій діяльності, підкреслював громадсько-виховну функ­цію красного письменства. Недарма, пла­нуючи видання журналу «Поступ», І. Франко запропонував письменнику вес­ти в ньому бібліографічний відділ; Фран­кові не могли не імпонувати критика Грінченком наслідувальних писань «під Квітку-Основ'яненка», його увага до со­ціально-викривального зображення життя. Безсумнівною була й справжня критична проникливість молодого автора в деяких рецензіях. Так, відгукуючись про перші друковані твори Панаса Мирного «Лихий попутав» та «П'яниця», він писав: «Діобродій] Мирний має всі завдатки для того, щоб зробитись великим поетом на­шого часу. Вимовна мова, пластичність, образність, небажання ганятись за деше­вими ефектами, уміння розгорнути велику картину, досконало її скомбінувати і об­робити деталі (я маю тут на увазі і його романи), знання свого народу,— все те обіцяє нам у ньому письмовця, котрий об­новить наше письменство і стане у лавах великих письмовців європейських»²³². Ре­цензент акцентував на «вірності життю» у творах прозаїка, на його увазі до «смут­них картин нерадісного життя» «бідолаш-ніх людей», причому на відтворення дій­сності «зглибока» — з засад психологіз­му — орієнтував він письменника і надалі.

Багатообіцяючий талант спостеріг Грін­ченко у творах тоді ще юної Лесі Україн­ки («...які пишні твори Олени, Лесі й Оле­сі Пчілок...— найбільш другої!»^2М — від-

²³¹ ЦНБ АН УРСР, ф. З, спр. 40 848.

²³² Зоря.— 1886.- № 17.- С. 291.

²³³ ЦНБ АН УРСР, ф. З, спрі 40807.

гукнувся він з приводу поезій, вміщених у першому номері журналу «Зоря» за 1889 р.), значні надії покладав і на В. Са-мійленка, у першій збірці якого «знайшов те, чого давно не знаходив в українських віршах: поезію». Пояснюючи успіх моло­дого автора, критик вказував на його «прихильність до безщасних та пригніче­них», а також на те, що він є «найкосмо-політичнішим з усіх наших поетів». Ціка­во, що розумів Грінченко під «космополі­тизмом» В. Самійленка: «Але ж знати свій край і почувати себе сином рідної землі —- цього ще мало. Так саме треба знати й усю людськість і почувати себе сином великої уселюдської сім'ї». Про­тиставляючи поезії Самійленка писанням багатьох «віршописців», рецензент заува­жує, що він «не замуровується... в тісну загороду Дніпра та дівчат карооких... І хоча він і дівчат карооких хвалить, але ж рівняє їх не тільки до тополь та квіток, але й до еллінських Муз»²³⁴. Ця турбота про збагачення тематичних і зоб­ражальних обріїв української літератури, про те, щоб у ній з'явилися «десятки» «Левицьких, Мирних, Кропивницьких», аби своїм багатством вона порівнялася з най­розвиненішими літературами світу, була властива Грінченкові-критикові протягом усього життя.

Виходячи з вимог «справжнього реаль­ного життя», Грінченко досить критично поставився до збірок «Думки-мережанки» Олени Пчілки та «Порвані струни» О. Ко-ниського, невисокої думки він був і про ряд творів Ганни Барвінок, «гарних тіль­ки своїми заголовками, але не змістом». Не вагався він осудити деякі вади й у творах класиків. Так, у зв'язку з повістю Г. Квітки-Основ'яненка «Божі діти» кри­тик зазначав, що в цьому та деяких ін­ших творах письменника «сентименталіз­мом так і тхне... робленості іноді багато, і мораль іноді через лад уже дитяча тим, що світогляд вузький» ²³⁵.

Активну участь узяв Грінченко у 80-х рр. у боротьбі з явищем, яке Іван Білик на­звав «літературним злочинством»,— ан­тихудожніми, епігонськими писаннями. У хвилі епігонства він справедливо вбачав певну загрозу дальшому розвитку рідної

²³⁴ Зоря.— 1891.—№ 4,—С. 73. 80

²³⁵ ЦНБ АН УРСР, ф. З, спр. 40819.

274

літератури. Незважаючи на досягнення, твердив критик, «наша література ще убо­га», а тому «кожна безталанність більш у нас має надію уславитись, ніж у якій іншій багатшій літературі». До невтішно­го висновку прийшов Грінченко, зокрема, у статті «Дві книжки»: «Одложіть... твори Левицького, Кропивницького, Карого... ще одну-дві книжки... а усе останнє — глянь­те — що се таке?.. Що таке сі Хуторнич-ки, Шибитьки, Ванченки? Що вони пи­шуть?.. До чого ми дожилися, що Устенки та Кернеренки, або ще й Шибитьки з Онопріенками захарастили усю літератур­ну ниву?» ²³⁶ Численні статті, рецензії, від­гуки критика, спрямовані проти антими-стецьких явищ, сприяли розвиткові літера­тури на засадах критичного реалізму, на­родності, високої художності, були поро­джені щирою турботою про належний престиж рідного письменства.

Для ідейно-естетичних шукань Грінчен-ка на початку літературно-критичної ді­яльності досить характерне його ставлен­ня до програм журналів «Поступ» та «Зо­ря»: свої симпатії критик віддавав саме революційно-демократичному «Поступові».

Водночас вплив ліберальних концепцій у ранніх виступах Грінченка позначився, наприклад, на постановці ним питання про позитивного героя. Позитивних типів у творах українських літераторів («Майор» П. Куліша, «Не судилось» М. Старицько-го, «Хмари» І. Нечуя-Левицького) пи­сьменник критикував правильно, але, пере­буваючи в зачарованому колі народниць­ких уявлень про роль інтелігенції, справді позитивного героя він і не міг бачити, внаслідок чого його критика була позбав­лена конструктивної сили.

Досить суперечливими були позиції Грінченка-критика наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. Застосування вузькона-ціональних критеріїв, «накидання» на тво­ри деяких письменників народницьких уявлень про єднання «мужика» та «інте­лігента» спостерігаємо, наприклад, у стат­тях «Гребінчині байки» (1890) та «Іван Левицький» (1894), а особливо — у вели­кій літературно-публіцистичній праці «Листи з України Наддніпрянської» (1892—1893), з положеннями якої полемі­зував М. Драгоманов.

Зоря.— 1890.— № 24.— С. 378—379.

У цілому, концепція автора «Листів» суперечлива, адже, обравши своїм «глазо-міром», як писав М. Драгоманов, «етно­графічне почуття», письменник допус­тився ряду висновків вузьконаціонального характеру. Вразливі формулювання Грін­ченка слід пояснювати не тільки його сві­тоглядними заблуканнями, а й непомірною полемічною «гарячкою» (М. Драгоманов), яка характеризує працю. Це стосується й осмислення ним зв'язків української та російської літератур. Прикладаючи до цієї проблеми вузьконаціональну мірку, критик заздалегідь прирікав себе на ідейні зриви (за що у статті «Слівце на слівце» його критикував П. Грабовський); однак, оці­нюючи російську літературу як явище ду­ховного життя великої слов'янської нації, він протягом усього творчого шляху не-змінно захоплювався нею, вбачав у ній ті високі орієнтири, на які мали рівнятися українські письменники, пропагував П власною перекладацькою діяльністю. Про­ти «нетолерантності до другого народу» — народу російського — Грінченко виступив у відомій «Заяві» на захист Марка Вовч­ка, яка, до речі, була написана саме в час публікації «Листів з України Над­дніпрянської» — у 1892 р. В інших висту­пах критик наголошував, що переклади Тургенєва, Некрасова, Лєрмонтова та ін­ших російських письменників уводили українську літературу «в коло європей­ських літератур», що діячі українського письменства «виробляли свій літератур­ний смак і на кращих творах російських першорядних письменників».

Ідейну суперечливість, нечіткість Грін-ченкових «Листів» тонко спостерегла Леся Українка: «Чудна людина сей Варт(овий), часом говорить як чоловік, а часом як на-стоящий невіглас!» (10,18). Справді, по­ряд з хибними твердженнями у цій праці є ряд слушних моментів, тим більше, що, починаючи вже з перших розділів «Лис­тів», які писалися і друкувалися протягом тривалого часу, автор відчув стисненість рамками «національної ідеї», а відтак, паралельно з виясненням останньої він взявся простежувати й розвиток «ідеї со­ціальної», ведучи, зрештою, до висновку, що найбільш послідовними представника­ми «національного самопізнання» були виключно ті письменники, котрі займали міцні демократичні позиції.

275

Позитивне значення мала, зокрема, кри­тика Грінченком так званої теорії літера­тури «для домашнього вжитку», а також ідеї «чотирьох літератур» та «поступовос­ті» в розвитку української літератури, роз­горнутої М. Драгомановим у праці «Літе­ратура російська, великоруська, україн­ська і галицька» (1873—1874). «Історія,— доводка Грінченко,— не знає ніяких «під-літератур», ніяких літератур «для домаш-него обихода», ніяких літератур спеціаль­но про пана, або спеціально про мужи­ка» ²³⁷. Полемізуючи з приводу перспектив розвитку рідного письменства, критик зро­бив спробу показати теоретичну неспро­можність уявлень про українську літера­туру як літературу місцевого, провінцій­ного значення, стверджував, що в кращих своїх зразках українська література вже з часу Шевченка вийшла з «простонарод­них» рамок «і буде, безперечно, розвива­тися далі й далі в такому напрямкові». В конкретній літературній ситуації почат­ку 90-х рр. ці акценти були особливо своє­часними, потрібними.

Для розуміння концепції Грінченкових «Листів» принципове значення мала ево­люція, якої він — не без впливу гострих відповідей М. Драгоманова — зазнав уже в ході написання цієї праці. Не випадко­во, ознайомившись з заключним, 18-м, листом Грінченка, М. Драгоманов заува­жив: «Споритись мені далі тепер з д. Вар­товим власне нема чого, бо він тепер не дає об'єктів для спору. Д. Вартовий зго­джується зо всім тим, що я кажу про хиби, котрі спиняють тепер зріст русько-української літератури». Справді, у за­ключних розділах «Листів» (починаючи з 13-го) «під фірмою д. Вартовий появився трохи не новий писатель»²³⁸. Вносячи в свої уявлення про те, що «повільний зріст» літератури викликаний браком у ній «на­ціональної свідомості», щонайпосутніші корективи, справу розвитку й подальшого піднесення рідного письменства Грінченко пов'язує віднині з боротьбою за «політич­ну волю» в Росії, зі знищенням самодер­жавного режиму, з відсіччю антидемокра­тичним, клерикальним тенденціям, причо­му прояви «обскурантизму» та «ретроград-

²³⁷ Грінченко Б. Листи з України Наддніпрян­ської.— К., 1917.—С. 93—94.

^23І Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну.—К., 1917.—С. 116, 117.

ства» критик помічає виключно у таборі «народовських», антидемократичних літе­раторів. Грінченко визнав слушність ба­гатьох тверджень Драгоманова, значною мірою наблизився у поглядах на літера­туру до передових представників україн­ського суспільства. Певну роль відіграло тут і те, що у своїх відповідях М. Драго­манов відмовився від деяких положень «теорії поступовості», переконавшись у її хибності. У пізніші роки Грінченко відгу­кувався самокритично й про деякі свої по­зиції, заявлені в «Листах...».

Започаткована Грінченком дискусія від­бувалася в межах одного табору і її на­слідки були в цілому позитивними. Поста­новкою, хай і нечіткою, ряду назрілих проблем вона, можна сказати, підкинула «хмизу» у вогнище літературного життя, сприяла його активізації.

Значний резонанс викликала і стаття Грінченка «Галицькі вірші» (1891), з якої теж почалася тривала й широка дискусія. Критикуючи твори західноукраїнських пи­сьменників за засміченість діалектизмами, осуджуючи спроби відірвати «галицько-руську мову» від загальноукраїнської лі­тературної, письменник відстоював єднан­ня літературних сил Східної та Західної України. Водночас, ізолювавши мовне пи­тання від питань масштабних, соціально-політичних, критик допустився й прора-хунків: його звинувачення на адресу га­лицьких поетів не враховували їх різної політичної орієнтації і мали огульний ха­рактер. Здебільшого справедливо в дета­лях, але несправедливо по суті критикував він діалектизми у віршах І. Франка, роз­глянувши їх на одному рівні з писаннями другорядних літераторів. Вразливість ви­ступу Грінченка дозволила «народовській» «Правді» використати його в своїх інтере­сах: публікуючи розвідку, вона «прикра­сила» її «Слівцем від редакції», недво­значно спрямованим проти Франка та всьо­го прогресивного табору. За таких умов і з'явилася різка відповідь І. Франка — «Говоримо на вовка — скажімо і за вов­ка», написана на підставі не всієї статті «Галицькі вірші», що друкувалася у трьох номерах «Правди», а лише першої її по­дачі.

Останню обставину слід мати на увазі, щоб зрозуміти, чому всупереч різкій кри­тичності свого виступу І. Франко вже

276

через рік у статті «Наше літературне житє в 1892 році» відвів Грінченкові «пер­ше місце» з-поміж «справдешніх борців за українське слово», а у праці «З остатніх десятиліть XIX в.» писав навіть так: «Його голос (мається на увазі розвідка «Галицькі вірші».— А. П.) викликав був оживлену полеміку, та, що найважніше, пізніше наше письменство йде переважно туди, куди вказав він у тій своїй статті». Цим самим І. Франко підтвердив деяку поспішливість своїх закидів Грінченкові у статті «Говоримо на вовка — скажімо і за вовка», адже, як доводить повний текст «Галицьких віршів», корінних розходжень у поглядах на єдину мовну основу україн­ської літератури між письменниками не було.

Позитивно характеризувало Грінченка те, що, зачувши про ажіотаж, який вороги підняли навколо І. Франка та всього про­гресивного табору, він виступив з «Додат­ком до замітки «Галицькі вірші», у яко­му дав різку відсіч нападникам: «Манень-ка спірка про мову у галицьких віршах — се наше хатнє, сімйове діло, ми його рішимо в своєму гурті і певне той рішинець не на користь буде нашим воро­гам. Ми проміж себе, в своєму гурті можемо й про далеко важливіші речі сперечатися, але це ні трохи не по­шкодить нам іти до однієї мети вкупі, і такі люде, як д. Франко, все ж сидіти-

. й • е * <)ЧО

муть на покуті в українській хаті» ^4<а.

Процес зміцнення демократичних засад Грінченка видно насамперед з того, на­скільки ширше визначав він роль та зав­дання літератури як мистецтва слова у другій половині 90-х — 900-х рр. Усе час­тіше на перший план у письменника ви­ступає аспект соціальний, а в осмисленні окремих літературних явищ критик вдає­ться до класового підходу. Не поділяючи буржуазно-націоналістичних інтерпретацій

українського літературного процесу як ні-

бито поспіль демократичного, загально­національного, «різнації інтересів класо­вих» критик розповсюджував і на кон­кретних діячів літег й. Як «заступника свого класу» характеризує він П. Куліша, давши загалом історично об'єктивну, ви­могливо-критичну оцінку його суперечли­вій діяльності, показавши корінні розхо-

дження його інтересів та інтересів народу. Осуджує він прояви ідеалізації «вкраїн­ського минулого» в оповіданнях О. Сторо-женка типу «Прокіп Іванович», які пояс­нює належністю автора до «панства, яке з козацтва вийшло». У статті «Поет жіно­чого горя. О. М. Кулішева» (1900) вказує всупереч загальній позитивній оцінці твор­чості на консервативне звучання ряду опо­відань Ганни Барвінок; дуже різко пише про вияви релігійного моралізаторства, дидактичності та «сервілістичної тенден­ції» у прозі Д. Мордовця. Особливо пока­зової еволюції Грінченко зазнав у став­ленні до О. Кониського, схарактеризував­ши його у 1906 р. як «головного заступ­ника» «хворобливого напрямку в україн­ському громадянстві» наприкінці 80-х — на початку 90-х років ²⁴°.

У загальній літературно-естетичній кон­цепції критика принцип класовості не по­сів визначального місця, однак його ви­ступи проти затушовування соціальних антагонізмів у художніх творах, підміни соціального національним, дидактизмом, релігійним моралізаторством мали в остан­ній період діяльності все більш цілеспря­мований характер. Вагомим соціальним змістом сповнюється у трактуванні Грін­ченка й категорія народності літератури, яка у ряді його праць початку 90-х рр. осмислювалася в національно-етногра­фічному ключі. Критик переконується: на-рОДНОЮ Є та література, що зображує жит­тя з позицій трудящих, обстоює інтереси поневолених.

Одним з надійних пробних каменів для з'ясування засад Грінченка-критика є його ставлення до творчості великого Каменя­ра. У боротьбі, яка точилася довкола цієї постаті у 90—900-ті рр., Грінченко зайняв виразно прогресивні, демократичні пози­ції.

Зокрема, він вказував на революцій­ний зміст діяльності І. Франка, «воїна і робітника», спрямованої «до визволу від усякої неволі духовної і матеріальної»; акцентував на гармонійному поєднанні у його поглядах національного й інтернаціо­нального та на відразі письменника до на­ціоналістичного «патріотизму», називав «чудернацькими» звинувачення Каменя­ра в «об'явах декадентизму»; заявляв про

²³⁹ Зоря.—1891.—X? 24.—С. 476.

²⁴⁰ Нова громада.— 1906.— № 8.— С. 152.

277

свої розходження в оцінці його творчості з буржуазними тлумачами {наприклад, С. Єфремовим). У статтях «Ив. Франко> (1903) та «Іванові Франкові» (1906), які з усіма підставами варто зараховувати до кращих здобутків дожовтневого франко­знавства, Грінченко одним з перших під­креслив не тільки загальноукраїнське, а й світове значення великого діяча.

Якщо говорити про пережитки лібераль­них ілюзій, то найвиразніше на рубежі століть вони виявлялися у Грінченка в певній «фетишизації» села і селян. Однак це аніскільки не означає, нібито письмен­ник «не помічав» разючих класових супе­речностей в українському селі,— навпаки, у своїй дилогії він першим у нашому пи­сьменстві зобразив куркульство як органі­зований клас, готовий до кривавої бороть­би за свої інтереси. «Вражаючий драма­тизм» глибоко імпонував Грінченкові у новелах В. Стефаника, за розкриття пов­ноти правди про село шанував він також Леся Мартовича, Марка Черемшину та ін­ших письменників. Тому не витримують критики твердження, нібито у листах до П. Грабовського (втрачених) та рецензії на збірку Грицька Григоренка «Наші лю­ди на селі» Грінченко закликав ідеалізу­вати сільську дійсність. Насправді мова може йти тут про інше — про поетиза­цію антагоніста куркуля — селянської бідноти,. про дотримування письменником у даному питанні тих традицій видатних класиків, які в нових умовах початку сто­ліття певною мірою вже втратили своє ко­лишнє значення. Очевидним є те, що про­цес осмислення нових завдань, які висува­ло життя перед літературою, зокрема що­до зображення села, виявився для Грін­ченка важчим, ніж для деяких інших пи­сьменників.

У той же час у статті «Несколько до-полнений к статье Й. Франка об украин-ской литературе» (1902), можливо, не без впливу критики з боку П. Грабовського

письменник критично поставився до ідеа­лізації у творах деяких літераторів мо­ральних якостей селян, вищих, мовляв, ніж у мешканців міста. Докори з приводу «деякої ідеалізації села» він адресує, зо­крема, Л. Яновській.

, Чітко визначив Грінченко своє ставлен­ня до пошуків нового слова і нового сти­лю, якими жила українська література

на початку століття. З одного боку, він розійшовся : з ліберально-буржуазними прибічниками консерватизму й застою, піддав критиці «стару», етнографічно-по­бутову, манеру письма, а з другого — осу­див декадентський напрямок.

Грінченко, як відомо, й сам починав зі «старої» манери, але у 900-ті рр. впевнено від неї відходив, про що свідчать такі його оповідання, як «Болотяна квітка», «Історія одного протесту», «На замку св. Янгола», «Брат на брата», «З заздро­щів», ЦІЛИЙ РЯД ПОЄЗІЙ; КрИТИЧНб СТЗВЛЄН-

ня до етнографічно-побутової школи він виявив, зокрема, у праці про Ганну Бар­вінок. Водночас величезним суспільним злом письменник вважав «умілість задля вмілості»: «...писати твори, зрозумілі й годящі невеличкій купці людей зі смаком, про який можна всяко думати,— се пан­ська забавка, недостойна людей, що серйозно беруться до великого діла — під­няти свій нарід і свою народність з її за­непаду» ²⁴¹.

Характерне ставлення критика до статті С. Єфремова «В поисках новой красоти», яка прозвучала як виступ проти передових сил українського письменства. У листі до X. О. Алчевської від 4 квітня 1903 р. Грінченко заявив про свою незгоду з «лег­коважним поглядом» С. Єфремова на де­кадентство, зазначив, що він «не спочуває часом занадто гострому тонові» його стат­ті, «не згоджується з деякими гострими присудами про авторів в за га л і». Зокре­ма, він узяв під захист «дуже талановиту письменницю» О. Кобилянську, котра «має право на більшу повагу до її таланту, ніж у д. Є[фремова]»²⁴², залишив високі від­гуки про Лесю Українку, проникливе ро­зібрався у «декадентстві» А. Кримсько­го — насправді автора «талановитих, щи­рих і оригінальних» творів, «...талантливое вьіражение оригинальности ума й чувства

всегда будет нас привлекать,— особенно среди той шаблонно-прилизанной «поз-

зииз>^ которой так много...» — писав Прін-

ченко у статті «А. Е. Крьшский как укра-инський писатель» (1903). А у праці: «Пе­ред широким світом» він стверджував, що популярність «старих» письменників «буде нічим», якщо пустити в народ «де-

²⁴¹ ЦНБ АН УРСР, ф. З, спр. 40863. ^24! Там же.

278

шеві видання творів нових і новіших на­ших авторів (...) Та й як же могло б бути інакше? В вічному життєвому посту­пі перевагу завсігди має молоде і свіже».

Для розуміння критичної спадщини Грінченка принципове значення має його ставлення до теорії «двох літератур» — «для народу» і «для інтелігенції», автор­ство якої ряд дослідників пов'язували са­ме з його іменем. Насправді, не будучи творцем згаданої теорії, Грінченко не був і її прибічником. Ще у «Листах з України Наддніпрянської» він писав: «Історія не знає... ніяких літератур спеціально для пана або спеціально про мужика, а знає просто літератури».

Але слід виділити два етапи у виступах критика з цього приводу. На початку 90-х рр., обстоюючи спільну літературу для «пана» та «мужика», Грінченко ви­ходив виключно з ідеї єдиної самосві­домості, що в ній мають злитися селя­нин і народолюбний інтелігент. Тому для них і потрібно творити одну літера­туру, яка задовольняла б естетичні смаки й високоосвіченого читача, і читача з на­роду. Значно ширше трактував критик цю проблему у 900-ті рр., коли твердо переко­нався: інтереси народу та інтереси високо-розвиненої реалістичної, взірцево-худож­ньої літератури цілком збігаються, а тому творити щось «середнє» між «інтелігент­ським» і «мужицьким» смаком нема по­треби. Борючись за велику літературу, Грінченко не тільки розійшовся з лібе­рально-буржуазними діячами — прибічни­ками літератури «для народу» (для про­столюду), а й вступив з ними в тривалу полеміку. Так, уже в статті «К вопросу о журнале для детского чтения в земской народной школе» він писав: «...мьі реши-тельно затрудняемся точно определить, что зто за «н а р о д н н е» книги (...) Если по-зма Мильтона может бьіть названа «на­родною» книгою, то почему же не может сегодня или завтра сделаться такою же «народною» книгою й «Одиссея» или дра-мьі Шекспира? Где граница, разделяющая «народнце» от «ненародньїх» книг? В жиз-ни мн ее не видим...» ²⁴³

Боротьба з «народною» (у антинарод­ному розумінні) літературою значною мі-