§ 2. Юридична відповідальність суб'єктів муніципально–правових відносин

Вступ до проблеми: теорія і методологія питания. У теорії муніципального права особливе місце посідає інститут відповідальності суб'єктів муніципальних правовідносин, який виступає важливим засобом гарантування прав і свобод місцевого самоврядування, його захисту від можливих порушень. Адже сама філософія і практика місцевого самоврядування ґрунтується на ідеях відповідальної муніципальної влади. Продумане й ефективне здійснення цієї влади передбачає прояв ініціативи, творчості, самостійних дій з боку кожного учасника муніципального процесу, який може здійснюватися лише в умовах справжнього самоврядування та свободи вибору оптимальних варіантів рішень і використання засобів з їхньої реалізації. У свою чергу, така свобода неможлива без відповідального ставлення до самоврядування та конкретної відповідальності всіх учасників муніципального процесу за соціальні наслідки своїх дій. Самоврядування і свобода, з одного боку, та відповідальність – з іншого, – це дві сторони однієї медалі, які можуть існувати та розвиватися взаємопов'язано, доповнюючи та зміцнюючи одне одного. «Самоврядування має стати ефективним і відповідальним», – зазначив у своєму виступі на Всеукраїнських зборах представників місцевого самоврядування Президент України В. А. Ющенко⁴⁵⁸.

Уся справа, однак, у тому, що саме слід розуміти під цим, які межі такої відповідальності, форми вираження. У законодавчому визначенні місцевого самоврядування однією з ключових є вказівка на «самостійне або під відповідальність органів і поса–

дових осіб місцевого самоврядування»⁴⁵⁹ вирішення питань місцевого значення. Аналогічну формулу ми знаходимо й у Всесвітній декларації місцевого самоврядування (1985 р.) та Європейській хартії місцевого самоврядування (1985 р.) – загальновизнаних міжнародно–правових стандартах місцевого самоврядування. Так, ст. 2 Всесвітньої декларації встановлює, що місцеве самоврядування – це право і обов'язок місцевих органів влади регулювати та вести державні справи, під свою особисту відповідальність і в інтересах місцевого населення. Згідно зі ст. З Європейської хартії, під місцевим самоврядуванням слід розуміти право і реальну здатність органів місцевого самоврядування регламентувати значну частину місцевих справ і управляти нею, діючи в межах закону, під свою відповідальність і в інтересах місцевого населення.

В якому ж сенсі використовується категорія «відповідальність» у системі муніципально–правових відносин? Яка правова й соціальна природа цієї відповідальності? Хто виступає суб'єктом відповідальності в місцевому самоврядуванні? Хто виступає інстанцією відповідальності в даному разі та які санкції застосовуються в цих суспільних відносинах?

Сучасна вітчизняна муніципально–правова наука, на жаль, фактично не дає обґрунтованих відповідей на ці запитання. Безумовно, позитивним фактором є те що, в останні роки об'єктом наукових пошуків як у зарубіжній, так і у вітчизняній юридичній літературі стає конституційно–правова відповідальність, але в той же час конституційно–правові аспекти відповідальності в місцевому самоврядуванні фактично випадають з поля зору дослідників. Незважаючи на важливість інституту юридичної відповідальності в праві взагалі та в конституційному і муніципальному зокрема, він мало розроблений у науці, має багато прогалин і, мабуть, саме тому не знайшов свого належного висвітлення в науковій літературі з питань місцевого самоврядування.

Причинами, які гальмували й гальмують включення конституційно–правової відповідальності у традиційний набір видів юридичної відповідальності як у науковому, так і в нормативному закріпленні, є особливості конституційно–правових відносин. По–перше, це їх комплексний, різнобічний характер,

У зв’язку з яким конституційно–правова відповідальність може носити характер відповідальності влади в цілому перед громадянами, відповідальності конкретних органів і посадових осіб, відповідальності фізичних і юридичних осіб, а звідси гостро постають питання розмежування конституційно–правової та постають питання, цивільно–правової та адміністративної відповідальності. По–друге, це латентний (прихований) характер конституційно–правових відносин: щоб виявити конституційний делікт, необхідний комплексний аналіз конституційних норм. По–третє, мають місце особливості санкцій (багато з них, наприклад скасування актів, психологічно буває складно сприйняти як санкцію). Означені моменти повністю можна перенести й на проблему відповідальності у місцевому самоврядуванні. Адже, незважаючи на те, що на сьогоднішній день сам факт існування інституту мніституційно–правової відповідальності фактично ніхто не станіт, під сумнів, в деяких підручниках з конституційного та муніципального права або взагалі нічого не говориться про юридичну відповідальність, в тому числі суб'єктів місцевого самоврядування⁴⁶⁰, або це питання висвітлюється лише фрагментарно⁴⁶¹.

У той самий час аналіз відповідальності в місцевому самоврядуванні є важливим не лише в суто академічному аспекті, а й має вихід на реальне муніципальне життя. Адже занадто специфічне коло суб'єктів, на які поширюється відповідальність у системі правових відносин місцевого самоврядування: територіальні громади, депутати, органи та посадові особи місцевого самоврядування, органи самоорганізації населення, місцеві державні адміністрації тощо, тобто ті інституції, які щоденно приймають найважливіші для життєдіяльності окремого муніципального організму рішення. Тому є всі підстави вважати відповідальність у місцевому самоврядуванні одним з ключових інститутів публічного права.

Аналіз деяких теоретичних моментів відповідальності в місцевому самоврядуванні свідчить, що практичне значення даної категорії полягає в тому, що разом з визнанням свободи дій (правової, організаційної та матеріально–фінансової самостійності місцевого самоврядування) держава в певному сенсі дистанціюється і від наслідків, які є результатом самостійних самоврядних дій територіальних громад. Формулу «під власну відповідальність» слід розуміти як самовідповідальність у тому сенсі, що заплановані та здійснювані рішення та дії місцевого самоврядування повинні спиратися тільки або переважно на власні ресурси, матеріальні та інші засоби. Безумовно, йдеться переважно про відповідальність лише за те коло питань, які прагнуть вирішувати (безпосередньо або через створювані ними органи) самі територіальні громади, тобто місцеві жителі. Ось чому багато що залежить від чіткості розділу державних і місцевих функцій, від того, наскільки рельєфно виділена в системі останніх виключна прерогатива територіальних громад, від того, наскільки є реальним коло питань місцевого значення.

Відразу зазначимо, що діяльність «під свою відповідальність» – це не обов'язок територіальної громади нести колективні нестат–ки, які застосовуються державою, а обов'язок активно здійснювати власні визнані державою самоврядні права. Формула «під свою відповідальність» означає, що байдуже ставлення жителів–членів територіальних громад до того, кого вони обирають до органів місцевого самоврядування, погана робота жителів на своїх робочих місцях, небажання та невміння брати участь в організаційних формах контролю за місцевими владами, відсутність активного співробітництва, соціальної солідарності мешканців (мікротериторіальний егоїзм) тощо може призвести

(і призводить) до низького рівня добробуту основної маси насе–н пня в селі, селищі, місті. Територіальна громада в даному разі відповідає сама перед собою, і на кожного мешканця лягає частка цієї відповідальності⁴⁶².

Правда, відповідальне місцеве самоврядування передбачає, що у разі неналежного здійснення громадянами своїх прав та Зумовлені цим несприятливі соціально–економічні, політичні й інші наслідки покладаються на населення та можуть державою не компенсуватися. Методологічною позицією тут є ідея руху до самоуправлінської, тобто самовідповідальної співдружності, де внутрішньоособові регулятори поведінки підмінюють собою зовнішні, насамперед державницькі.

Слід констатувати, що чинний Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. заклав правову основу відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування, закріпивши загальні принципи та моделі її реалізації. Проте інститут відповідальності в місцевому самоврядуванні є одним з найбільш проблематичних з точки зору як його юридичного змісту, так і коректності термінології, що використовується у відповідних нормах. Він складається з великої групи норм, які закріплюються на різних рівнях правового регулювання (загальнонаціональному, локальному) та різними галузями українського права (конституційним, муніципальним, адміністративним, цивільним, кримінальним тощо). У даний момент правова основа відповідальності суб'єктів муніципально–правових відносин не створює міцної, єдиної системи норм, які б забезпечували відповідальність і законність їхньої діяльності.

Складність побудови теоретичної моделі механізму відповідальності в місцевому самоврядуванні зумовлюється, насамперед, правовою природою місцевої демократії, багатофакторним феноменом відповідальності, різноманітністю видів відповідальності та необхідністю диференційованого підходу до відповідальності залежно від сфери соціальних відносин і соціальної ролі суб'єктів відповідальності. Відповідальність – явище за–гальносоціальне, яке включає політичні, економічні, моральні, культурні, психологічні та інші аспекти. Як суспільні відносини, вона має досить складну структуру та розкривається насампе–

ред у взаємозв'язку, взаємодії однієї особи з іншими особами, особи з колективом, суспільством і державою.

Юридична відповідальність у місцевому самоврядуванні, або, власно кажучи, муніципально–правова відповідальність, як і будь–яка інша юридична категорія, об'єктивно потребує своєї детермінації, дефінітивного визначення. На сьогоднішній день у науці муніципального права немає єдиного загальновизнаного визначення юридичної відповідальності у місцевому самоврядуванні, переліку суб'єктів цієї відповідальності, її підстав і відповідних санкцій. Множинність підходів обумовлена відмінністю у методологічних підходах у дослідженні цього правового явища та відсутністю нормативно–правового визначення цієї відповідальності у чинному законодавстві України. Незважаючи на особливу академічну складність розуміння даної проблеми на перших сходах формування майбутнього юриста, уникнути її розгляду неможливо.

Учених юристів, які досліджують проблеми відповідальності умовно поділяють на дві групи – прихильників тільки її вузького розуміння, так званої «негативної» відповідальності, та прихильників «двохаспектної» відповідальності, яка включає як «негативну», так і «позитивну» відповідальність. Сенс протистояння цих двох концепцій у тому, що одна – визнає можливість юридичної відповідальності лише після правопорушення, інша – виходить із існування відповідальності ще до порушення норми. Відповідно до цього одна частина юристів вбачає у відповідальності прояв правоохоронної функції, інша – прагне пов'язати відповідальність з регулятивною й навіть стимулюючою функцією права.

Як же відстоюють свою позицію «негативісти»? Так, відомі російські вчені–муніципалісти О. О. Кутафін і В. І. Фадєєв, фактично зводячи відносини відповідальності в місцевому самоврядуванні до відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування, визначають її як несприятливі правові наслідки за прийняті ними протиправні рішення та неналежне здійснення своїх завдань і функцій⁴⁶³.

Фактично аналогічним чином визначають відповідальність органів із посадових осіб місцевого самоврядування автори одного з вітчизняних посібників з місцевого самоврядування: це

настання негативних наслідків у разі невиконання покладених на них законом або договором обов'язків⁴⁶⁴.

В. О. Баранчиков вважає, що відповідальність – негативні юридичні наслідки за протиправне діяння – наступає в результаті здійснення населенням і державними органами функцій контролю і нагляду за діяльністю муніципальних органів і посадових осіб⁴⁶⁵.

В. Є. Чиркін, аналізуючи форми відповідальності місцевого самоврядування та його посадових осіб, акцентує увагу передусім на відповідальності при виконанні службових обов'язків. На його думку, відповідальність у муніципальному праві – це настання для суб'єктів муніципальних правовідносин несприятливих наслідків, якщо дані суб'єкти зовсім не виконують або неналежним чином виконують свої обов'язки по відношенню до інших учасників правовідносин⁴⁶⁶.

Зустрічається думка, що відповідальність у муніципальному праві – це застосовувані несприятливі наслідки до суб'єктів муніципальних відносин, які не виконують або неналежним чином здійснюють свої обов'язки у відношенні до інших суб'єктів правовідносин⁴⁶⁷.

Вітчизняні вчені В. В. Кравченко та М. В. Пітцик, розглядаючи відповідальність у муніципальному праві, в загальному вигляді, розуміють під нею несприятливі наслідки, що настають для суб'єкта муніципальних правовідносин, який порушив норму муніципального права (суб'єкта муніципального правопорушення), що має визначальне значення при визначенні кола суб'єктів відповідальності в муніципальному праві та її підстав⁵.

Тобто, дані автори фактично розглядають відповідальність як охоронні правові відносини, що виявляються у застосуванні певних встановлених державою санкцій. Суть останніх – покладання на індивідів обов'язку нести певні нестатки за правопорушення, здійснені ними самими.

На інших позиціях стоять прихильники двохаспектного трактування відповідальності не тільки як засобу, який попереджує порушення правових норм, а й як засобу виховання в людині внутрішніх регуляторів поведінки. Так, деякі автори розглядають позитивну відповідальність як усвідомлення та відтворення особою у своїй поведінці необхідності виконання дорученої справи як морального боргу, морального обов'язку, який лише при порушенні стає юридичним. Позитивна відповідальність – це розуміння важливості своїх дій для суспільства, прагнення та бажання виконати їх якнайкраще, найефективніше, швидше, тобто належним чином виконати свою соціальну роль. У правовій сфері остання пов'язана з соціально–правовою активністю, проявом ініціативи при реалізації правових приписів⁴⁶⁸.

М. М. Черногор, відносячи до загальних методологічних принципів дослідження юридичної відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування, насамперед, її розгляд з позицій широкого, двохаспектного розуміння, в той же час вважає, що «механічне перенесення теорії юридичної відповідальності з акцентом на кару та примус (тим більше державний) на сферу місцевого самоврядування призводить до того, що не враховуються характер виникнення даного виду відповідальності, її сутність, механізм і способи реалізації»⁴⁶⁹.

3. Л. Астеміров пише про існування об'єктивної та суб'єктивної сторін відповідальності. Під об'єктивною стороною він розуміє вираз нормативно сформульованої вимоги та застосування санкцій. Із суб'єктивної сторони відповідальність – це відображення даної вимоги у свідомості особи і психології людської cпільноти, засвоєння ними соціальних норм та імперативів, вироблення в них соціально позитивної мотивації та співутворення соціальних норм з практичною життєдіяльністю, а в разі порушення цих норм – здатність зазнати наслідків негативного характеру⁴⁷⁰.

На тлі різного тлумачення сенсу та змісту «позитивної» відповідальності прихильників означеної точки зору об'єднує в єдину

концептуальну позицію прагнення знайти правовий еквівалент, юридичне пояснення лексичному феномену, який має вираз у поняттях «відповідальність за доручену справу», «підійти з усією відповідальністю» тощо. Але в запропонованій цими авторами теоретичній конструкції втрачається якісна специфіка категорії «відповідальність». По суті вона підміняється іншими категоріями (обов'язком, боргом, звітністю, позитивним ставленням тощо), кожна з яких має власне призначення і зміст. Внаслідок цього «позитивна» відповідальність втрачає будь–який практичний сенс. Таким чином, достатньо виправдане прагнення з допомогою відповідальності стимулювати опосередковану правом соціально–корисну діяльність не виконується практичним смислом.

Висловлюючи заперечення з приводу можливості застосування поняття юридичної відповідальності у позитивному смислі, Б. Ю. Тихонова вказує, що така відповідальність є «ніщо інше, як юридичний обов'язок. З того моменту, як особа приступає до виконання юридичного обов'язку, на ньому лежить тільки обов'язок поводити себе правомірно. Моральна вимога поводити себе при цьому «відповідально» – на її думку – не входить у зміст юридичного обов'язку, і тим більше не є різновидом юридичної відповідальності. За своїм змістом позитивна відповідальність повністю поглинається юридичним обов'язком»⁴⁷¹.

Рівень підручника для студентів не дозволяє нам вдаватися у глибокі теоретичні дискусії з приводу правової природи та структури відповідальності, однак, зазначимо, що, підтримуючи в принципі широке розуміння будь–якої відповідальності, в тому числі й юридичної, ми виступаємо проти її поділу на будь–які аспекти: відповідальність, і насамперед юридична, є категорією, цілісну тканину якої досить небезпечно руйнувати. В якій би галузі права відповідальність не мала би прояву, вона завжди містить свої базові елементи. При розмежуванні «позитивної» та «негативної» відповідальності випадають деякі з таких елементів. Тим самим інститут відповідальності втрачає свій потенціал і призначення як ефективного регулятора очікуваної поведінки⁴⁷².

У самому широкому вигляді відповідальність – це суспільні відносини, які забезпечують інтереси та свободу взаємопов'язаних сторін і які гарантовані суспільством і державою. Вона формується на основі послідовної взаємодії трьох складових: а) усвідомлення боргу; б) оцінки поведінки; в) накладення санкцій. Провідним елементом у відповідальності виступає оцінка рішення, дії громадянина, колективу, органу, держави або іншого компонента соціальної системи з точки зору визнаних і чинних ідеалів, принципів, норм та користі для суспільного розвитку. Саме широке розуміння відповідальності, хоча воно і включає суб'єктивні переживання, засновані на приписах норм, не обмежуючись ними, відносить людину на більш високий ступінь психічної діяльності і відповідної їй поведінки. Воно являє її вже не тільки законослухняним суб'єктом, а й особою, яка має особливу якість – самостійна, добровільна сумірність своєї вільної поведінки з наслідками користування свободою. Гіпертрофоване розуміння свободи, життя за формулою «влада думає за нас», яка вимагає підпорядкування лише офіційно встановленим нормам, які можуть і не відповідати загальновизнаним моральним цінностям, зумовлює індиферентне ставлення людей до природного права, одним з яких і є право на місцеве самоврядування. Ідеал самоврядування тому і сприймається переважно як утопія, оскільки пов'язаний з корінними змінами стереотипів політичної поведінки широких верств населення.

Вважаємо, що до загальних методологічних принципів дослідження відповідальності в місцевому самоврядуванні слід віднести такі позиції.

По–перше, її слід розглядати як самостійний вид соціально–політичної та конституційної відповідальності – муніципальної.

По–друге, відповідальність у місцевому самоврядуванні має досліджуватися з використанням моделі правовідносин (зокрема, муніципально–правових), що дозволить повніше розкрити багатогранність її впливу на поведінку суб'єктів.

По–третє, вивчення відносин, які регулюються інститутом відповідальності у місцевому самоврядуванні, потребує системного підходу, що передбачає поелементний, структурний, функціональний, процесуальний аналіз даного явища.

Подібний розгляд її у системно–теоретичному аспекті дозволяє стверджувати, що відповідальність зазначених суб'єктів має певні ознаки та якості, яких немає в інших видів відповідальності, рівно як і не відтворює усіх характеристик, властивих ним.

Тому її не слід уявляти як механічне об'єднання галузевих видів Юридичної відповідальності. Це зовсім не сумарне утворення, як цє не рідко тлумачиться у літературі. Через це, на нашу думку, Можна поставити питання про доцільність виділення відповідальності суб'єктів муніципально–правових відносин як галузевого їй іду відповідальності однойменної галузі права та введення у науковий обіг поняття «муніципально–правова відповідальність».

Поняття та ознаки муніципально–правової відповідальності. З курсу теорії держави і права відомо, що структура відповідальності як соціологічної категорії включає:

1) свободу вибору варіантів поведінки самим суб'єктом відповідальності, який має свободу волі;

2) встановлення моделі очікуваної поведінки;

3) причинний зв'язок між поведінкою та її наслідками;

4) інстанцію відповідальності;

5) контроль і оцінку поведінки;

6) можливість несприятливих наслідків для відповідального суб'єкта визнаного винним.

Дані системні ознаки дозволяють сформулювати відповідальність як зв'язок між двома суб'єктами за якого одна сторона (суб'єкт відповідальності), що має свободу волі й вибору, зобов'язується в силу свого статусу будувати поведінку згідно з очікуваною моделлю, а інша сторона (інстанція відповідальності) контролює, оцінює таку поведінку та її результати, а в разі негативної оцінки і наявності вини має право певним чином реагувати⁴⁷³.

У місцевому самоврядуванні означені риси відносин відповідальності набувають особливого характеру, оскільки в ньому багато вчинків і дій породжують глибоко соціальні наслідки як для окремої особи, територіальної громади, так і для суспільства й держави в цілому. Саме цим зумовлена актуальність забезпечення відносин відповідальності в місцевому самоврядуванні. Причому йдеться про розвиток усіх видів та елементів відповідальності. Відомо, що відповідальність буває матеріальною і моральною, політичною і юридичною, особистою і колективною тощо. Саме тому найбільш повно з'ясувати суть і зміст відповідальності у місцевому самоврядуванні можна через аналіз притаманних їй ознак. Проведення комплексного системного

аналізу відповідальності в місцевому самоврядуванні дозволяє визначити її ознаки та умовно класифікувати на дві групи:

1) загальні ознаки, що характеризують відповідальність як соціально–політичний феномен, її місце і значення в суспільстві, співвідношення та взаємозв'язки з іншими видами відповідальності, тобто такі ознаки, що характеризують явище в цілому, його основне призначення, не вдаючись до детальної характеристики;

2) ознаки, що вказують на специфічні риси, притаманні відповідальності у місцевому самоврядуванні, визначають її зміст, сутність і форми.

До першої групи належать такі ознаки:

а) відповідальність у місцевому самоврядуванні має комплексний характер і є особливою формою соціально–політичної та конституційної відповідальності;

б) відповідальність в місцевому самоврядуванні є одним з елементів конституційного (не державного) механізму, виступає особливим феноменом у системі соціальних зв'язків;

в) відповідальність у місцевому самоврядуванні має соціально–політичний характер, що зумовлюється специфікою муніципальних відносин;

г) відповідальність у місцевому самоврядуванні є однією із специфічних системоутворюючих, кваліфікуючих ознак муніципального права;

ґ) відповідальність у місцевому самоврядуванні входить до методу муніципального права, вказує на комплексний характер цієї галузі права й виокремлює цю галузь з–поміж інших;

д) відповідальність у місцевому самоврядуванні має важливе значення для легалізації та легітимації муніципальної влади територіальних громад.

До другої групи ознак відповідальності в місцевому самоврядуванні можна віднести такі:

а) комплексний характер інституту відповідальності в місцевому самоврядуванні;

б) множинність напрямів і видів впливу суб'єктів відповідальності у сфері муніципально–правових відносин на об'єкти місцевого самоврядування;

в) програмне уявлення про бажані результати діяльності цих суб'єктів, а також про потенційні негативні наслідки їхньої незадовільної поведінки;

г) причинний зв'язок між реальною діяльністю суб'єктів му–ніципально–правових відносин та її наслідками;

ґ) інстанція відповідальності. Тут варто зазначити, що всередині системи місцевого самоврядування, враховуючи єдність жителів–членів територіальних громад як суб'єкта і об'єкта управління, як інстанція відповідальності виступають самі мешканці;

д) наявність законодавчо оформлених механізмів контролю за місцевим самоврядуванням з боку держави, а також реальна спроможність територіальної громади до самоконтролю та самооцінки результатів власної діяльності (дієздатність і делік–тоздатність територіальної громади);

є) розбіжність первинного уявлення суб'єкта муніципальних правовідносин про бажані результати власної діяльності при вирішенні проблем життєзабезпечення муніципального організму з реальними результатами муніципальної діяльності, яке має прояв у наслідках негативного характеру;

є) близькість (але не збіг!) складів муніципальних правопорушень зі складами інших галузевих видів відповідальності.

На підставі цього можна визначити муніципально–правову відповідальність як самостійний вид соціальної та юридичної відповідальності, передбачений нормами муніципального законодавства, що являє собою зв'язок між суб'єктами муніципально–правових відносин, коли одна сторона (суб'єкт відповідальності), володіючи комплексом прав у сфері місцевого самоврядування, зобов'язується в силу свого статусу будувати поведінку згідно з очікуваною моделлю, а інша (інстанція відповідальності) безпосередньо або через представників контролює, оцінює таку поведінку та (або) її результати, а у разі негативної оцінки або наявності вини вправі (може або зобов'язана) певним чином відреагувати.

Для того щоб існував ефективний механізм відносин відповідальності, необхідно створити та розумно виконувати певні умови:

1) постійно і активно вдосконалювати організацію і функціонування системи місцевого самоврядування, особливо форми, методи, способи реалізації форм безпосередньої діяльності територіальних громад як первинних суб'єктів місцевого самоврядування;

2) покращити нормативне регулювання різноманітних управлінських взаємозв'язків усередині місцевої спільноти. У певному сенсі це і умова, і фактор відповідальності. Умова – тому, що значною мірою тільки нормативне закріплення відносин відповідальності слугуватиме підставою і орієнтиром оцінки, шкалою реакції

і процедурою виміру дій органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб та інших учасників муніципального процесу;

3) використовувати у відповідних відносинах таких громадських інститутів впливу на свідомість, поведінку і діяльність людей як моральні норми, традиції та звичаї, громадську думку, засоби масової інформації тощо. Лише поєднання правових вимог з вимогами моралі, традиції та звичаїв, підтримка цих вимог в їх реалізації з боку громадської думки, широке висвітлення даних вимог і практики їх реалізації у засобах масової інформації, на радіо та телебаченні – усе це сприяє розвитку мотивів і установок відповідальності, дозволяє комплексно реагувати на відхилення;

4) використовувати систему стимулювання, яка традиційно недооцінюється як умова формування відносин відповідальності. Якщо примусова, санкціонована, каральна сторони важливі для підтримання відносин відповідальності, то не менше значення в цій справі можуть відігравати і стимули. Правильне використання економічних, соціальних, політичних і духовних стимулів є не тільки доцільним, а й обов'язковим у місцевому самоврядуванні;

5) мати у наявності ефективний механізм державної підтримки та гарантування місцевого самоврядування тощо.

Джерела мупіципально–правовоі відповідальності. Серед небагатьох наукових праць, присвячених вивченню відповідальності в місцевому самоврядуванні, відсутні роботи, які так чи інакше зачіпали б проблему джерел відповідальності в місцевому самоврядуванні. І це не випадково. Адже інститут місцевого самоврядування в Україні перебуває у стадії свого формування, у стадії становлення знаходиться профільне законодавство, у тому числі й у сфері відповідальності. У даний час систему джерел відповідальності в місцевому самоврядуванні можна уявити такою: Конституція України, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 p., інші закони України, а також спеціальні акти місцевого самоврядування, які конкретизують ці закони (статути територіальних громад, положення про відкликання депутатів і посадових осіб місцевого самоврядування тощо).

Конституція України покликана регламентувати основи всіх видів відповідальності, які підлягають подальшій конкретизації в галузевому (в тому числі муніципальному) законодавстві. Так, наприклад, відповідно до ст. 56 Конституції України, кожен має

право па відшкодування за рахунок органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень; а ст. 144 закріплює, що рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Однак Конституція України природно не може бути єдиним джерелом відповідальності в місцевому самоврядуванні, враховуючи те, що вона покликана регламентувати лише основні засади всіх видів юридичної відповідальності, які підлягають подальшій конкретизації в галузевому законодавстві. Пріоритетне місце в системі законодавчих актів–джерел відповідальності в місцевому самоврядуванні посідає Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», який містить окремий розділ IV, присвячений відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Положення щодо відповідальності в місцевому самоврядуванні містяться і в інших законах України, зокрема в Законі «Про статус депутатів місцевих рад» 2002 р., «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад і сільських, селищних, міських голів» 2004 р. та інших. Тобто джерелом відповідальності в місцевому самоврядуванні є не тільки Конституція України, а й ціла серія законів, які складають масив конституційного та муніципального законодавства. Умови застосування кримінальної відповідальності до посадових осіб місцевого самоврядування встановлені в Кримінальному кодексі України, адміністративної – в Кодексі України про адміністративні правопорушення, дисциплінарної – передбачені нормами трудового законодавства та законодавством про службу в органах місцевого самоврядування, а цивільно–правової – Цивільним кодексом.

Проте, в системі вітчизняного конституційного і муніципального законодавства відсутня певна інтеграційна одиниця, яка б впорядковувала та зводила до одного знаменника всі складові відповідальності в системі муніципально–правових відносин.

Вважаємо, що для ліквідації цього правового вакууму необхідно розробити та прийняти спеціальні закони типу «Про конституційно–правову відповідальність» або «Про відповідальності в системі місцевого самоврядування» або «Про муніципально–правову відповідальність», в яких були б чітко визначені суб'єкти,

юридичні підстави, види та санкції такої відповідальності⁴⁷⁴. Прийняття таких законів мало б велике значення в плані вдосконалення системи локальної демократії, а також чинило б психологічний вплив на зміни стереотипів поведінки жителів–членів територіальних громад. Без формування цілісного механізму муніципально–правової відповідальності народ не може стати реальним сувереном у своїй державі, а незадоволення політикою влади, може призводити до нецивілізованих, насильницьких форм вирішення політичних та інших проблем.

Підстави муніципально–правової відповідальності. Стратегічним питанням у теорії відповідальності є питання про її підстави, під якими слід розуміти те, за що згідно з муніципально–правовими нормами відповідають належні суб'єкти. У даному разі виникає непроста проблема, яка потребує теоретичного вирішення. Традиційно вважається, що відповідальність наступає за правопорушення. Теза про те, що без правопорушення не може бути відповідальності, стала фактично загальновизнаною в літературі. Так, наприклад, російський дослідник М. Д. Шиндяпіна вважає, що «підставою юридичної відповідальності визнається єдність фактичної та юридичної підстав відповідальності. Під фактичною підставою слід розуміти здійснення правопорушення, а в деяких випадках – об'єктивно протиправне діяння. Юридичною підставою є наявність правової норми, яка встановлює юридичну відповідальність за здійснене діяння»⁴⁷⁵. Даної точки зору дотримується велика група вчених–теоретиків⁴⁷⁶.

В. О. Лучин, розглядаючи проблеми конституційної відповідальності, вважає, що підставою ретроспективної конституційної відповідальності виступає конституційний делікт. Причому цей автор категорично не погоджується з висловленим Н. А. Бобровою та Т. Д. Зражевською твердженням, що «на конституційному рівні термін «правопорушення» є занадто вузьким, неточним, а говорити про правопорушення тут немає сенсу»⁴⁷⁷. В. О. Лучин прямо заявляє: якщо немає правопорушення, немає і ретроспективної конституційної відповідальності⁴⁷⁸. К. С Шугрина пише, що підставою будь–якого виду відповідальності є правопорушення, але підставою кримінальної відповідальності є такий його різновид, як злочин, цивільно–правової – цивільно–правовий делікт, дисциплінарної – дисциплінарний проступок, а муніципально–правової – втрата довіри⁴⁷⁹.

Аналогічної думки дотримуються і деякі вітчизняні автори, які зазначають, що фактичною підставою в муніципальному праві є конкретне муніципальне правопорушення, склад якого передбачає наявність чотирьох елементів: об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єкта та суб'єктивної сторони. Нормативною ж підставою може бути визнане порушення муніципально–правової норми. При цьому, зазначають дані вчені, слід пам'ятати, що норми муніципального права мають полівалентний характер, \ одночасно вони належать до інших (основних) галузей національного права України. Тому порушення норми муніципального права виступає водночас і як порушення норми відповідної основної галузі права – конституційного, адміністративного, земельного тощо⁴⁸⁰.

Протилежні позиції займають інші вчені, які вважають, що відповідальність (зокрема, конституційна) наступає як у результаті здійснення правопорушення, так й за його відсутності (затримка у прийнятті рішень, прийняття неефективного рішення). Так, наприклад, С. А. Авак'ян визнає, що конституційна відповідальність специфічна у зв'язку з тим, що вона не може бути побудована за звичною схемою «правопорушення – відпові–

дальність», оскільки іноді немає правопорушення, а відповідальність вже наступає⁴⁸¹. В. М. Баранов відмічає, що підставою конституційної відповідальності можуть бути аморальні вчинки⁴⁸².

М. В. Вітрук, аналізуючи підстави конституційно–правової відповідальності, виходячи з надгалузевого характеру конституційно–правової відповідальності, виділяє два її види: поновлювальну (захисну), властиву приватному праву, та каральну (репресивну), характерну для публічного права. При цьому він підкреслює, що конституційно–правова відповідальність навіть у більшій мірі виступає як поновлювальна (наприклад, визнання нормативного правового акта неконституційним). Така класифікація, вважає вій, має значення у зв'язку з тим, що принаймні для поновлювальної відповідальності наявність вини не повинна мати значення⁴⁸³.

На позиціях прихильників тієї точки зору, згідно з якою підставою конституційно–правової відповідальності є не тільки конституційні правопорушення (хоча, переважно, вони) стоїть Г .А. Василевич. Він вважає, що визначити ці грані – в силу винної поведінки або в силу політичної безвідповідальності настає відповідальність – завдання дуже складне. У той же час як особливість конституційно–правової відповідальності він відзначає велику свободу вибору, хоча для деяких її механізмів існує досить жорстка регламентація. Але в будь–якому разі, конституційно–правова відповідальність повинна базуватися на найважливіших принципах відповідальності, в тому числі й неможливості надання нормам зворотної сили, законності, конституційності тощо⁴⁸⁴.

Розглядаючи питання про підстави конституційно–правової відповідальності з урахуванням її поділу на негативну та позитивну, Ж. І. Овсепян підкреслює, що позитивна конституційно–правова відповідальність в будь–якому випадку передбачає як підстави певний юридичний факт. Це не негативний юридичний факт, це не конституційне правопорушення, але це юридич–

ний факт, на основі якого будується вся процедура відповідальності. Ж. І. Овсепян називає його «юридичним фактом про конституційну неадекватність державного органу, посадової особи». Негативна ж конституційно–правова відповідальність, на її думку, пов'язана з конституційним правопорушенням, яке має свій склад: суб'єкт, об'єкт, суб'єктивна сторона, об'єктивна сторона⁴⁸⁵.

Ми вважаємо, що відповідальність у місцевому самоврядуванні наступає не лише за правопорушення. В муніципально–правовій відповідальності, тобто, по суті, відповідальності за неналежне здійснення місцевої публічно–самоврядної влади, вимога обов'язкової наявності вини у здійсненні конкретного правопорушення надмірно би звужувала діапазон її застосування і знецінювала б соціальне призначення цього виду відповідальності.

Особливість відповідальності в місцевому самоврядуванні полягає в тому, що наявність, на перший погляд, конкретних правових підстав (а саме – незадовільне становище місцевого господарства, падіння виробництва, невиконання місцевого бюджету тощо) не повинно означати обов'язку територіальної громади достроково відкликати депутата ради, припинити повноваження ради чи відповідного сільського, селищного або міського голови.

Безумовно, в даному аспекті, з теоретичної і нормативної точок зору найбільш відпрацьованою та практично діючою є юридична відповідальність, тобто відповідальність за порушення конкретних норм закону, яка застосовується в певних процесуальних формах уповноваженими суб'єктами. Не випадково цитовані вище визначення відповідальності в місцевому самоврядуванні мають юридичний характер. Юридична відповідальність безпосередньо пов'язана з неправомірними рішеннями, вчинками, діями, правопорушеннями з боку органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Так, наприклад, згідно зі ст. 37 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» (2002 р. із змінами, внесеними згідно із Законом від 20.11.2003), серед підстав відкликання виборцями депутата представницького органу місцевого самоврядування виділяють такі:

порушення депутатом місцевої ради положень Конституції і законів України, що встановлено судом;

пропуск депутатом місцевої ради протягом року більше половини пленарних засідань ради або засідань постійної комісії,

невиконання депутатом без поважних причин рішень і доручень ради та її органів;

невідповідність практичної діяльності депутата місцевої ради основним принципам і положенням його передвиборної програми.

У той самий час, не менш гострим є питання про моральну відповідальність, її підстави. Дуже часто самі посадові особи місцевого самоврядування, маючи можливості владного впливу на свідомість, поведінку і діяльність людей, ігнорують норми моралі, а іноді, прикриваючись імунітетом влади, уникають будь–якої відповідальності. Здійснення аморального проступку депутатом або посадовою особою місцевого самоврядування може слугувати підставою звільнення його з посади або позбавлення депутатського мандата. Від імені територіальної громади ці особи здійснюють важливі владні повноваження, їх поведінка контролюється громадськістю, їх авторитет і моральна гідність сприймаються як символ гідності й авторитету самої муніципальної влади. Цим пояснюється той факт, що в ряді країн біографія кандидата в депутати, навіть у місцевому самоврядуванні, привертає велику увагу виборців. Жорсткість політичної боротьби полягає в тому, що здійснення кандидатом аморального проступку навіть у далекому минулому стає бар'єром на шляху як до влади в муніципальних, так і в державних структурах.

Таким чином, підставою відповідальності в місцевому самоврядуванні можуть бути і аморальні проступки. Це правило закріплене в законодавстві деяких країн. Загальне формулювання «не виправдав довіри» або «здійснив дії, недостойні звання» – це, можливо, і здійснення саме аморального проступку. Так, наприклад, за згаданою раніше ст. 37 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» у редакції 2002 p., однією з підстав для відкликання депутата було «систематичне порушення депутатом місцевої ради норм депутатської етики». Хоча слід зазначити, що не завжди в законі чітко зафіксовані моральні підстави відповідальності. У більшості випадків це правило лише визнається практикою, є конституційним звичаєм. Можливо цим і керувався законодавець, коли виключив з числа підстав відкликання депутата місцевої ради «етичні» моменти.

Таким чином, відсутність чітких юридичних підстав у кожному конкретному випадку для виникнення відносин відповідальності в місцевому самоврядуванні свідчить або про пробільність в муніципальному законодавстві, або про те, що тут виникає соціально–політична чи морально–психологічна відповідальність, підстави якої фактично неможливо норматизувати. Саме тому при вирі–

шенні питань щодо відповідальності суб'єктів муніципально–правових відносин, зокрема органів і посадових осіб місцевого самоврядування, можна наочно відчути комплексну природу місцевого самоврядування та муніципального права як галузі права.

Суб'єкти муніципально–правової відповідальності. Досить складною є і проблема стосовно суб'єктів муніципальної відповідальності. В існуючій муніципально–правовій літературі розглядуване коло суб'єктів відповідальності в місцевому самоврядуванні має досить обмежений характер, а саме: органи й посадові особи місцевого самоврядування⁴⁸⁶. Тобто ті структури, які приймають найбільш важливі рішення в місцевому самоврядуванні.

Насправді ж коло суб'єктів відповідальності в місцевому самоврядуванні, тобто тих, хто може нести цю відповідальність та притягувати до неї, а також тих, хто може лише притягувати до цієї відповідальності (бути інстанцією відповідальності), набагато ширше. Так, російський дослідник А. А. Сергеев, критикуючи положення чинного Федерального закону «Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації», говорить про комплексний інститут конституційно–правової відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Він вважає, що на сьогоднішній день у Російській Федерації відповідальність у місцевому самоврядуванні несе тільки вузьке коло суб'єктів – представницький орган місцевого самоврядування та головна посадова особа місцевого самоврядування. Причому така відповідальність наступає переважно у зв'язку з виданням незаконного нормативного акта (а раніше незаконність правозастосувальної діяльності була підставою для відповідальності). Крім того, відповідальність покладається не за видання правового акта, а за невиконання судового рішення про його скасування: це дає змогу прийняти той самий незаконний акт, але з іншою назвою, і чекати кілька місяців, поки суд не розгляне справу знову⁴⁸⁷.

У літературі поширена думка, що суб'єктами, які можуть нести відповідальність (у тому числі конституційно– та муніципально–правову), є лише такі суб'єкти, які володіють деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність за свої протиправні вчинки². Від правильного вирішення питання

про деліктоздатність кожного суб'єкта залежить законність застосування будь–якої юридичної відповідальності, включаючи й конституційно– та муніципально–правову.

Говорячи про необхідність включення норм про муніципально–правову відповідальність до статусу кожного суб'єкта, видається, що відповідальність є проявом повинності, а вона є у кожного з суб'єктів муніципального права. Повинність присутня в обов'язках, у правах, повноваженнях. Через це при включенні муніципально–правової відповідальності до структури статусу суб'єктів муніципального права слід виділяти два типи існуючих муніципально–правових відносин: відносини влади і відносини свободи, тобто прав людини стосовно влади (державної та муніципальної). У першому типі відносин повинна передбачатися відповідальність за правильне здійснення публічної влади, яку несуть органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи, а також відповідальність за порушення прав влади, яку несуть громадяни та організації. У сфері відносин свободи, своєю чергою, необхідно передбачати відповідальність за вторгнення у сферу свободи людини, яка покладається на державу, та відповідальність за дотримання меж прав і свобод громадян, а також відповідальність за правильне виконання обов'язків громадян, яка покладається на громадян.

Даючи суб'єктну характеристику відповідальності в місцевому самоврядуванні, ми підтримуємо позицію тих дослідників, які вважають, що суб'єктами конституційної (а, отже, і муніципально–правової) відповідальності можуть бути всі суб'єкти конституційно–правових відносин, за виключенням народу даної держави, нації (етнічної групи) в цілому. Народ не може нести конституційну відповідальність, він – верховний суверен. Нація (етнічна група) також не підлягає конституційній відповідальності – вона володіє національним суверенітетом і має право визначати спосіб організації свого життя (у рамках прийнятої багатонаціональним народом конституції; в умовах мононаціональної держави народ багато в чому має збіжність з єдиною, а, отже, компактно проживаючою нацією). У той самий час конституційну відповідальність може нести утворена етносом (нацією тощо) державно–територіальна одиниця всередині даної держави (зокрема, автономна область)⁴⁸⁸. Наприклад, таку позицію займає Ж. І. Овсепян, яка вважає, що народ, нація не

можуть бути суб'єктами конституційних правопорушень, враховуючи, що народ – джерело влади, а джерело влади не може нести у собі заперечення цієї влади⁴⁸⁹. Певною мірою можна говорити лише про самовідповідальність народу, але така постановка питання переводить проблему у сферу соціальної відповідальності, змушує розділяти поняття «суспільство» і «народ», включаючи до останнього виборчий корпус або сукупність громадян, кожний з яких самостійно (індивідуально або колективно) несе конституційно–правову відповідальність⁴⁹⁰.

На нашу думку, в муніципальному праві деліктоздатністю володіють два види суб'єктів: індивідуальні та колективні. До індивідуальних належать: жителі–члени відповідних територіальних громад, які можуть перебувати у різних громадських станах (громадяни України, іноземці, біженці тощо); депутати представницьких органів місцевого самоврядування; посадові особи.

Слід зазначити, що якщо питання про конституційну та муніципальну деліктоздатність депутатів і посадових осіб не викликає сумнівів, то питання про конституційну деліктоздатність людини і громадянина є дискусійним в юридичній літературі. Так, О. О. Майданник включає до кола суб'єктів конституційно–правової відповідальності фізичних осіб (громадян України, іноземців, осіб без громадянства)⁴⁹¹.

Діаметрально протилежну позицію займають вчені, які, заперечуючи конституційну деліктоздатність цих суб'єктів, вважають, що навіть порушення людиною конституційних обов'язків є підставою адміністративної, кримінальної чи цивільної відповідальності в конституційному праві, але не конституційно–правової. Оперуючи такими аргументами, вони вважають, що на громадянина, якщо він не є посадовою особою, конституційно–правова відповідальність не поширюється⁴⁹².

З цим навряд чи можна погодитися. Думається, що твердження прихильників останньої точки зору суперечать частині

першій ст. 47 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 р.⁴⁹³ яка передбачає, що територіальна виборча комісія може прийняти рішення про відмову в реєстрації кандидата на посаду сільського, селищного, міського голови, кандидата у депутати із зазначенням мотивів відмови. Підставами для відмови в реєстрації громадянина як кандидата можуть бути певні порушення порядку висування кандидата на відповідну посаду, зокрема при складанні списків громадян України, які підтримали його кандидатуру, відсутність або надання претендентом у кандидати неправильних відомостей про себе, припинення громадянства України кандидата, визнання судом кандидата на посаду сільського, селищного, міського голови, кандидата у депутати недієздатним, набрання щодо нього законної сили обвинувальним вироком суду за вчинення умисного злочину, виявлення територіальною виборчою комісією обставин, які позбавляють особу права бути обраною депутатом або сільським, селищним, міським головою. Наприклад, частиною 2 ст. 9 цього Закону передбачається, що депутатом, сільським, селищним, міським головою не може бути обраний громадянин України, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята у встановленому законом порядку. Відмова в реєстрації в даному випадку є мірою (санкцією) конституційно– та муніципально–правової відповідальності громадянина України, який знаходиться в особливому статусному (модусному) становищі кандидата на відповідну посаду, а не власне посадової особи.

На користь позиції щодо наявності у громадян конституційної деліктоздатності свідчить й зарубіжний досвід. У ряді країн з метою зменшення абсентеїзму на виборах передбачається обов'язковий вотум, тобто конституційний обов'язок виборців прийняти участь у голосуванні. Так, згідно зі ст. 49 Конституції Португальської Республіки «виборче право реалізується кожним особисто, здійснення його є громадянським обов'язком», а за ст. 43 Конституції Італійської Республіки «голосування є особистим і рівним, вільним і таємним... Його здійснення є громадянським

обов'язком»⁴⁹⁴. Щоправда, в Італії покарання за порушення цього конституційного обов'язку – виключно моральні, а в Австралії ледачому виборцю загрожує штраф, в Греції і Туреччині – навіть позбавлення волі. У Бельгії за неучасть у голосуванні на перший раз винесуть догану або накладуть невеликий штраф, на другий раз, якщо пройшло не більше шести років після першого, накладуть штраф значно більший, а якщо після першого разу пройшло від шести до десяти років, вивісять прізвище виборця у спеціальному списку на будівлі комунальної адміністрації за місцем проживання. В Аргентині особа, яка не з'явилася на вибори, не лише підлягає штрафу, а й позбавляється права протягом трьох років займати державні посади⁴⁹⁵. Хоча більшість з означених санкцій не є конституційно–правовими, їх кореспондування відповідному конституційному правообов'язку громадянина брати участь у виборах свідчить про наявність конституційної та муніципальної деліктоздатності у даної категорії суб'єктів.

Колективними суб'єктами, які мають конституційно– та му–ніципально–правову деліктоздатність є:

територіальні громади;

органи державної влади;

представницькі та виконавчі органи місцевого самоврядування;

органи самоорганізації населення;

об'єднання громадян, інші соціальні утворення (комітети та комісії представницьких органів; виконавчі апарати, президії районних і обласних рад; виборчі комісії тощо).

У свою чергу, можлива й інституційна та внутрішньовидова диференціація відповідальності в місцевому самоврядуванні. Як приклад візьмемо відповідальність у муніципальному виборчому та референдумному праві. Так, залежно від суб'єктного складу, а також від індивідуальних особливостей підстав і правового змісту санкцій відповідальність можна поділяти на колегіальну публічно–правову відповідальність – відповідальність виборчих комісій, комісій з проведення місцевого референдуму, виборчих об'єднань, виборчих блоків, а також індивідуальну публічно–правову відповідальність – відповідальність пре–

тендентів в кандидати, зареєстрованих кандидатів, посадових осіб і членів виборчих комісій (комісій з місцевого референдуму), офіційних спостерігачів, довірених осіб кандидатів, журналістів та інших учасників виборчого процесу.

Слід констатувати, що на сучасному етапі відкритим і абсолютно не розробленим є питання про конституційно– та муніципально–правову відповідальність територіальних громад (згідно з чинним законодавством конституційно–правову відповідальність несуть лише органи та посадові особи місцевого самоврядування – ст. 144 Конституції України). Остання, як цілком справедливо вважає В. В. Кравченко, пов'язана з невизначеністю юридичного статусу територіальної громади⁴⁹⁶.

Що ж стосується держави, то питання про наявність або відсутність в неї деліктоздатності є достатньо спірним в літературі. Зокрема, у 80–ті роки думка про відсутність в держави (так само як і в народу, нації) деліктоздатності висловлювалась Т. Д. Зражевською⁴⁹⁷, хоча пізніше вона визнала деліктоздатність держави. По суті аналогічної думки дотримується і вітчизняний вчений–конституціоналіст В. М. Шаповал, який зазначає, що конституційно–правовій відповідальності підлягають усі суб'єкти конституційного права, крім держави в цілому⁴⁹⁸.

Ми повністю солідарні з думкою тих учених, які вважають, що держава є самостійним суб'єктом конституційно– та муніципально–правової відповідальності. Даний вид відповідальності поширюється на державу як суб'єкт муніципального права. Адже, якщо бути до кінця послідовним, то самостійними суб'єктами відповідальності в місцевому самоврядуванні слід визнавати не лише органи державної влади, а й державу в цілому. Держава повинна нести муніципально–правову відповідальність у всіх випадках, коли вона не виконує офіційно прийнятих на себе зобов'язань, якщо внаслідок цього було нанесено шкоду будь–кому. Передусім усе це стосується діяльності із захисту прав і свобод людини і громадянина. Такий висновок випливає, зокрема, з аналізу ст. З Конституції України, в якій закріплено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина (в тому числі і права на місцеве самоврядування) є головним

обов'язком держави. Тому невиконання покладених на себе державою обов'язків у цій галузі має вести за собою її відповідальність.

Згідно із ст. 56 Основного Закону кожен має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Держава відповідає також за рішення судів, які прийняті з порушенням законів і завдали шкоди громадянам.

У даному разі йдеться не тільки про цивільно–правову відповідальність. Хоча, безумовно, питання про відшкодування державою шкоди не є виключно питанням конституційно– та муніципально–правової відповідальності, воно повною мірою свідчить про наявність у держави деліктоздатності. Крім того, незаконні дії (або бездіяльність) органів державної влади та її посадових осіб повністю можна віднести до питання конституційної та муніципальної відповідальності. У зв'язку з цим, вважаємо, що при порушенні обов'язків з боку держави має наступати не тільки цивільно–правова, а й конституційна та муніципальна відповідальність, якщо наявне здійснення публічних функцій з боку держави⁴⁹⁹.

Отже, аналіз Конституції України та профільного законодавства про місцеве самоврядування дозволяє назвати такі суб'єкти відповідальності в місцевому самоврядуванні: держава, органи державної влади, територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самоврядування, депутати, органи самоорганізації населення, громадські об'єднання, виборчі комісії, фізичні особи–члени територіальних громад тощо. Вважаємо, що всі суб'єкти муніципального права та муніципально–правових відносин можуть бути суб'єктами відповідальності в місцевому самоврядуванні. Суб'єкти відповідальності в місцевому самоврядуванні потенційно збігаються з суб'єктами муніципально–правових відносин. Іншими словами, якщо суб'єкт права володіє муніципальними правами та несе обов'язки у сфері місцевого самоврядування, то він – суб'єкт відповідальності в місцевому самоврядуванні.

Санкції муніципально–правової відповідальності. Характерною рисою відповідальності в місцевому самоврядуванні, яка відрізняє її від інших видів відповідальності, є специфіка її санкцій. Санкція – обов'язковий елемент відповідальності в муніципальному праві. На нашу думку, слід критично ставитися до пануючого раніше у літературі підходу, згідно з яким у конституційного та муніципального права немає санкцій і тому реалізація їх норм забезпечується санкціями інших галузей права: кримінального, адміністративного та частково цивільного.

Так, наприклад, автори одного з навчальних посібників з муніципального права України В. В. Кравченко та М. В. Пітцик, аналізуючи питання відповідальності в муніципальному праві, зазначають, що переважна більшість норм муніципального права не містить санкцій і відповідальність за їх порушення передбачається іншими галузями національного права України⁵⁰⁰. Такий підхід є спірним принаймні тому, що кожна галузь права повинна забезпечувати реалізацію своїх норм власними засобами і в тому числі, якщо це необхідно, санкціями: наявність мір відповідальності – це така саме ознака галузі, як і «власні» суспільні відносини та «власні» норми, які регулюють дані відносини.

Санкцією, в точному розумінні цього слова слід називати лише закладену в юридичній формі можливість (загрозу) примусу у відношенні до зобов'язаної особи на випадок невиконання нею обов'язку. Саме санкція вказує на ті несприятливі наслідки (правові втрати, обтяження, правові позбавлення та ущемлення матеріального або юридичного характеру), які наступають (можуть наступити) для суб'єктів муніципально–правових відносин у процесі неадекватної реалізації (діяльності або бездіяльності) ними своїх прав у сфері місцевого самоврядування. Таким чином, відповідальність виступає як форма реалізації відповідної санкції, а санкція – мірою цієї відповідальності.

Визнаючи існування муніципально–правових санкцій, необхідно зазначити, що вони відіграють специфічну роль, яка зумовлена суб'єктно–об'єктними характеристиками муніципальних правовідносин. Головне призначення муніципально–правових санкцій – організуюче, стимулююче, виховальне, превентивне (профілактичне). Можливість реального застосування санкцій існує як остання міра, необхідні муніципально

значущі результати досягаються переважно правовими та організаційними засобами, практичною діяльністю суб'єктів самоврядних відносин. Для муніципально–правових санкцій характерні й особливі суб'єкти, які їх застосовують. Це або безпосередньо територіальні громади, або органи та посадові особи місцевого самоврядування чи органи державної влади.

Санкціям у муніципальному праві притаманні певні особливості. По–перше, вони застосовуються лише у зв'язку з необхідністю забезпечення належного виконання муніципально–правових норм. Даний момент обумовлений тим, що деякі порушення муніципально–правових норм помітні не відразу, їм передує одночасне порушення норм іншої галузі права. Але поряд з цим порушенням обов'язково наявне порушення норм муніципального права. Наприклад, депутат місцевої ради скоїв злочин. При цьому він порушив не тільки норму Кримінального кодексу, а й відповідні норми муніципального законодавства, які вимагають від нього певної поведінки (норми законів «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про статус депутатів місцевих рад»). І саме за останнє порушення застосовується така санкція, як дострокове припинення депутатського мандату.

По–друге, муніципально–правова санкція існує не як санкція будь–якої однієї норми муніципального права. Переважно це узагальнена санкція, яка застосовується за порушення системи норм муніципального права. Так, наприклад, відкликання депутата місцевої ради є санкцією ряду або всіх тих норм, які встановлюють обов'язки депутата.

Наступною характерною рисою муніципально–правових санкцій є те, що вони застосовуються не лише в разі порушення суб'єктом муніципально–правових відносин юридичного закону, а й у разі якщо поведінка, діяльність (дія або бездіяльність) вказаних суб'єктів порушує норми моралі чи є невинною з формально–юридичної точки зору (наприклад, здійснення аморального проступку або коли про посадову особу чи депутата місцевого самоврядування можна сказати, що вони «не впоралися з обов'язками», «не виправдали довіри» тощо). Дана риса муніципально–правових санкцій обумовлена тим, що вони певною мірою є проявом політико–правової відповідальності суб'єктів конституційних відносин, межі яких визначаються не тільки юридичними нормами, а й політико–ідеологічними, моральними, організаційними чинниками. Наявність означених моментів безумовно підсилює суспільну значущість муніципально–пра–

вових санкцій, а їх застосування безумовно слугуватиме підвищенню результативності діяльності суб'єктів муніципальних відносин в процесі вирішення питань місцевого значення.

До основних (власно муніципально–правових) санкцій, зокрема, належать такі.

1. Дострокове позбавлення (зміна) конституційного статусу органу місцевого самоврядування, органу державної влади, ^:іх посадових осіб, громадського об'єднання тощо. Наприклад, дострокове припинення повноважень органів місцевого самоврядування або сільського, селищного, міського голови. Так, за ст. 75 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», територіальна громада в будь–який час може достроково припинити повноваження органів і посадових осіб місцевого самоврядування, якщо вони порушують Конституцію або закони України, обмежують права і свободи громадян, не забезпечують здійснення наданих їм законом повноважень. Стаття 80 даного Закону встановлює, що повноваження органу самоорганізації населення можуть припинятися достроково в разі невиконання рішень сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради, її виконавчого комітету, загальних зборів громадян або невиконання своїх повноважень. Аналогічна, по суті, за своєю природою санкція, однак стосовно посадової особи виконавчої влади, передбачена ст. 72 цього Закону, за якою районна, обласна рада може шляхом таємного голосування висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає відповідній раді обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові районної, обласної державної адміністрації висловили не менш як дві третини депутатів від загального складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації. Дострокова зміна конституційного статусу може застосовуватися й щодо виборчих комісій. Так, відповідно частини третьої ст. 28 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад і сільських, селищних, міських голів» повноваження відповідної територіальної, дільничної виборчої комісії у разі порушення комісією Конституції та законів України можуть бути достроково припинені органом, який її утворив, або за рішенням суду в установленому законом порядку.

Аналізуючи даного роду санкції, О. О. Кутафін зазначає, що відставка посадової особи як міра конституційної відповідаль–

ності іноді є близькою до дисциплінарної відповідальності як за формою, так і за порядком застосування. Однак, відмінність полягає в тому, що дисциплінарна відповідальність застосовується за порушення трудової дисципліни, невиконання завдань, а конституційно–правова має більш широкий арсенал підстав⁵⁰¹.

Також як відносно самостійну міру конституційно–правової відповідальності білоруський вчений Г. А. Василевич розглядає саморозпуск органу місцевої влади, проводячи паралель з явкою з повинною або добровільним відшкодуванням збитків⁵⁰².

2. Ліквідація конституційного порушення, зокрема визнання неконституційними актів або їх окремих положень, зупинення дії актів органів і посадових осіб місцевого самоврядування та органів і посадових осіб державної влади. Так, відповідно до п. 4 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» рішення сільської, селищної, міської ради у п'ятиденний строк з моменту його прийняття може бути зупинено сільським, селищним, міським головою і внесено на повторний розгляд відповідної ради з обґрунтуванням зауважень; згідно з п. 7, у разі незгоди сільського, селищного, міського голови (голови районної у місті ради) з рішенням виконавчого комітету ради він може зупинити дію цього рішення своїм розпорядженням і внести це питання на розгляд відповідної ради; за п. 9 рішення виконавчого комітету ради з питань, віднесених до власної компетенції виконавчих органів ради, можуть бути скасовані відповідною радою; за п. 10 цієї статті акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

У Законі України «Про органи самоорганізації населення» встановлено, що рішення органу самоорганізації населення, що не відповідають чинному законодавству або прийняті з питань, не віднесених до його повноважень, зупиняються відповідною сільською, селищною, міською, районною у місті (в разі її створення) радою з одночасним зверненням до суду про скасування такого рішення.

Також, відповідно до п. 26 ч. 2 ст. 26 Конституції АРК до відання Верховної Ради АРК належить зупинення дії постанов і розпоряджень Ради міністрів АРК з питань виконання держав–

них функцій і повноважень у випадках, якщо вони суперечать Конституції України і законам України, актам Президента України і Кабінету Міністрів України, Конституції АРК і нормативно–правовим актам Верховної Ради АРК, з одночасним зверненням до Президента України про їх скасування.

Водночас Верховна Рада АРК наділена правом скасування постанов і розпоряджень Ради міністрів АРК з питань, віднесених до відання АРК, у разі, якщо вони суперечать Конституції України, Конституції АРК, законам України і нормативно–правовим актам Верховної Ради АРК.

Аналогічні положення ми знаходимо у п. 27 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим», до відання Верховної Ради АРК належить зупинення дії постанов і розпоряджень Ради міністрів АРК у випадках, якщо вони суперечать Конституції і законам України, Конституції АРК та іншим нормативно–правовим актам Верховної Ради АРК, з одночасним зверненням до Президента України щодо їх скасування.

Варто зазначити, що в літературі зупинення та скасування актів переважно розглядалося як міра конституційної відповідальності⁵⁰³ або як самостійний вид відповідальності⁵⁰⁴. Так, С. А. Авак'ян пише, що скасування акта одного органу іншим означає, що акт був незаконним або недоцільним. Скасування є оцінка діяльності органу, який прийняв акт. Це міра державного примусу, що характеризує її як санкцію⁵⁰⁵. М. Д. Шиндяпіна вважає, що видання незаконних актів і рішень слід розглядати як різновид конституційних правопорушень, якщо воно порушує передусім конституційні норми. Скасування, зупинення дії неконституційного акта, на її думку, є в даному разі мірою конституційної відповідальності, що, своєю чергою, не виключає застосування до правопорушника заходів дисциплінарної або іншої відповідальності⁵⁰⁶. Розглядаючи означену санкцію як міру державно–

правової відповідальності, Л. П. Красовська вважає, що несприятливі наслідки у даному разі полягають у приниженні авторитету органу (посадової особи), який прийняв акт⁵⁰⁷.

Деякі вчені вважають, що ця міра являє собою лише усунення з правового простору акта, якого в ньому бути не може: тут ніхто нікого не наказує. Саме по собі визнання правового акта частково або повністю незаконним або навіть неконституційним, стверджує Д. Т. Шон, не викликає будь–яких обмежень або позбавлень матеріального чи юридичного характеру для тих, хто їх видав. Скасування акта не позбавляє від відповідальності її авторів⁵⁰⁸. На даних позиціях стоять і деякі вітчизняні науковці. Зокрема, Д. М. Лук'янець, по суті заперечуючи існування конституційної відповідальності як самостійного виду юридичної відповідальності, вважає, що в даному разі має місце ліквідація наслідків протиправної діяльності у вигляді неконституційних актів, а не вплив на особу, яка вчинила ці дії⁵⁰⁹.

Відмічаючи дискусійність цього питання, на наш погляд, зупинення дії та скасування незаконних актів таки можна визнати однією з санкцій муніципально–правової відповідальності: у даному разі наявна негативна публічно–правова оцінка діяльності тих, хто видав незаконний акт, та несприятливих наслідків для них. Так, систематичне скасування актів того чи іншого органу дозволить поставити питання про неналежне виконання ним своїх обов'язків. Саме ці дві ознаки (негативна оцінка діяння та несприятливі наслідки для суб'єкта) мають стати основним критерієм для віднесення тієї чи іншої міри до санкцій юридичної, у тому числі конституційної та муніципальної, відповідальності, причому несприятливі наслідки в даному разі мають розширювальне тлумачення. Скасування акта передбачає жорсткий, категоричний імператив і позбавляє акт усіх його юридичних потенцій, у тому числі ретроспективно. Вона може усувати всі правові наслідки дії такого акта з моменту його прийняття. Також слід зазначити, що зупинення та скасування – близькі, але не тотожні міри відповідальності. Зупинення – це також відміна,

але за умови, обмежена в часі, така міра, яка не вирішує остаточно долю акта й не анулює його дію в попередній період.

3. Визнання недійсним юридично значущого результаті (анулювання юридичних результатів тих чи інших конституційно –та муніципально–правових дій). Дана санкція зустрічається у сфері відносин по виборах депутатів або виборних посадових осіб місцевого самоврядування: скасування результатів голосування, визнання виборів недійсними, касація повноважень депутатів і т. ін. На своєрідний характер даної міри відповідальності ще 1975 р. звертав увагу С. А. Авак'ян, який зазначав, що «порушення закону про вибори депутата тягне касування виборів. Воно може розглядатися як міра державно–правової відповідальності тих учасників державно–правового відносин, які не забезпечили (хоча й зобов'язані були забезпечити) належне проведення виборів. Анулювання результатів державно–правових дій може бути доповнено іншими мірами, зокрема оновленням складу органу (наприклад, тієї ж виборчої комісії)»⁵¹⁰.

Так, згідно зі ст. 70 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» дільнична виборча комісія може визнати голосування по окремих місцевих виборах або в цілому на виборчій дільниці недійсними у разі встановлення нею порушень вимог цього Закону, внаслідок яких неможливо достовірно встановити результати волевиявлення виборців. У ст. 75 цього Закону передбачається можливість визнання територіальною виборчою комісією виборів недійсними по окремих видах місцевих виборів або в цілому по виборчому округу чи по окремих виборчих дільницях, якщо в ході їх проведення або під час підрахунку голосів допущено порушення законодавства про місцеві вибори, яке вплинуло на результати місцевих виборів. Аналогічні за своєю природою санкції ми знаходимо й у рефе–рендумному законодавстві України. Так, згідно з ч. 8 ст. 41 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» 1991 p., референдум вважається таким, що не відбувся, якщо в ньому взяло участь менше половини громадян, внесених у списки для голосування, а за ст. 43 цього Закону, якщо під час проведення місцевого референдуму було допущено грубі порушення законодавства про референдуми, відповідна місцева рада у 15–ден–ний строк може призначити повторний місцевий референдум

на всій території відповідної адміністративно–територіальної одиниці або її частини.

Аналіз такого роду санкцій дозволив С. А. Авак'яну виділити існування «сумісних складів правопорушення», коли одне діяння породжує два види відповідальності. Наприклад, підлог на виборах тягне таку конституційну міру, як визнання виборів недійсними (дана міра стосується всіх – виборчих комісій, виборців, кандидатів) та одночасно – кримінальну відповідальність відносно винних осіб, які його зробили. Таким чином, відповідальність різного виду застосовується до різних суб'єктів, тобто не порушується вимога про одне покарання за одне правопорушення⁵¹¹.

Скасування результатів виборів за своєю природою є право–поновлювальною санкцією. Хоча, передусім, вона слугує в основному усуненню збитків, які завдані суспільним відносинам у сфері виборчого процесу, дана міра не позбавлена також і певних карних якостей. Разом з тим визнання виборів такими, що не відбулися, або недійсними, є по суті державним примусом, який застосовується у зв'язку з правопорушеннями, і тому слугує мірою юридичної відповідальності.

4. Відкликання депутата місцевої ради виборцями. В юридичній літературі дана міра тривалий час визнається як санкція, для чого, на наш погляд, є всі підстави. Відкликання є мірою впливу, що застосовується у відношенні до депутата як суб'єкта муніципально–правових відносин. Призначення цієї міри – організуюче–превентивне: депутат зобов'язаний певним чином виконувати свої обов'язки, а в противному разі його можуть відкликати. Саме відкликання, поза всякого сумніву, – негативна оцінка поведінки депутата. Згідно із законодавством України, повноваження депутата місцевої ради припиняються достроково в разі відкликання депутата виборцями в установленому порядку (п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону «Про статус депутатів місцевих рад»). Закріплення цієї санкції обумовлено тим, що у своїй діяльності депутат несе відповідальність, насамперед, перед виборцями. Він зобов'язаний підтримувати постійний зв'язок зі своїми виборцями, систематично, не рідше одного разу на місяць, вести особистий прийом громадян, звітувати (не рідше одного разу на рік) про свою роботу перед територіальною громадою на зборах виборців за місцем їх трудової діяльності чи проживання. Підставами для

відкликання виборцями обраного ними депутата представницького органу місцевого самоврядування можуть бути:

порушення депутатом положень Конституції і законів України, що встановлено судом;

пропуск депутатом протягом року більше половини пленарних засідань ради або засідань постійної комісії, невиконання ним без поважних причин рішень і доручень ради та її органів;

невідповідність практичної діяльності депутата основним принципам і положенням його передвиборної програми.

5. Дострокове припинення повноважень депутата за рішенням представницького органу. Дана санкція може застосовуватися у зв'язку з набранням чинності обвинувальним вироком суду, за яким депутата засуджено до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі (п. 1 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад»). Слід зазначити, що позбавлення за рішенням представницького органу місцевого самоврядування повноважень не означає, що таке рішення приймається тільки тому, що у зв'язку з судовим вироком депутат позбавляється фактичної можливості виконувати свої обов'язки. Головне в даному випадку полягає в тому, що, здійснивши злочин, депутат втрачає саме право продовжувати здійснення депутатських повноважень. Він порушує одночасно і кримінальний закон, і норму муніципального права, яка зобов'язує депутата в своїй діяльності керуватися Конституцією України та чинним законодавством. Тому депутат у таких випадках несе подвійну відповідальність: і як депутат (позбавлення мандату), і як фізична особа (кримінальне покарання).

6. Дисциплінарні санкції. Можна виділити таку систему засобів муніципально–дисциплінарного впливу: попередження про позбавлення слова, позбавлення слова з обговорюваного питання, усунення із зали засідання, утримання з місячної депутатської винагороди певної суми, догана, порушення питання про відкликання. Так, щодо попередження про позбавлення слова та позбавлення слова – це дві міри, які послідовно накладаються на депутата. По суті, це дві міри, які пов'язані зі змістом депутатського виступу: якщо в ньому містяться некоректні висловлення, образи, заклики до насильницьких дій, відхилення від теми обговорення тощо. Рішення про усунення із зали засідання може прийматися, наприклад, на період до чергового засідання ради. Так, згідно з п. 26.1 ст. 26 Регламенту Київської міської ради XXIV скликання, на засіданнях Київради промовець не повинен вживати образливі висловлювання та непристойні і лай–

ливі слова, закликати до незаконних і насильницьких дій. Головуючий на засіданні має право попередити промовця про недопустимість таких висловлювань і закликів або припинити його виступ, а у разі повторного порушення – позбавити його права виступу на даному засіданні⁵¹².

Така санкція, як утримання з депутатського заробітку, зважаючи на її певну невластивість нашим традиціям, є більш природною й ефективною у відношенні осіб, які працюють в органах місцевого самоврядування на постійній основі. Мірою менш оперативного, але набагато більш широкого характеру є догана та порушення питання про відкликання. На перший погляд, догана поступається по дієвості іншим санкціям, має здебільшого психологічний характер, але якщо передбачити, що накладатися така міра повинна радою на сесії і той факт, що повторне порушення після винесення догани слугує підставою для порушення питання про відкликання даного депутата, то даний вид санкції виступає достатньо жорсткою та ефективною мірою⁵¹³. Так, наприклад, згідно з ч. 2 п. 26.6 ст. 26 Регламенту Київської міської ради XXIV скликання у разі невиконання депутатом Київради своїх обов'язків у Київраді та її органах, систематичного порушення ним встановленого порядку їх роботи Київська міська рада за попередніми висновками відповідної профільної комісії може прийняти рішення про часткове або повне позбавлення його на певний період щомісячних компенсаційних виплат як депутату Київради, про повідомлення виборців про ставлення депутата до виконання своїх обов'язків або про призначення голосування щодо відкликання депутата Київради⁵¹⁴.

7. Майнові санкції. Так, відповідно до ст. 77 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», шкода, заподіяна юридичним і фізичним особам у результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування, відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету, а в результаті неправомірних рішень, дій або бездіяльності посадових осіб місцевого самоврядування – за рахунок їх власних коштів у порядку, встановленому законом.

8. Процесуальні санкції містяться в регламентах різних місцевих рад у разі порушення процесуальних норм. Так, відповідно до п. 24.11 ст. 24 Регламенту Київської міської ради XXIV скликання, рішення Київради (крім процедурних) приймаються лише з питань, внесених до порядку денного засідання ради, крім випадків, встановлених Регламентом. У разі порушення цієї вимоги прийняте рішення є недійсним⁵¹⁵.

9. Обмеження (позбавлення) або призупинення спеціального чи загального статусу фізичної особи–члена територіальної громади. Даного роду санкції можуть застосовуватися в зв'язку з певними протиправними діями громадян. Так, згідно ч. З ст. 7 Закону «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», у референдумах не беруть участі особи, які тримаються в місцях позбавлення волі. Дана санкція є тимчасовим обмеженням з боку держави деяких право–мочностей громадян України. Також у ряді випадків обмеження прав і свобод використовується не тільки для впливу на правопорушників, а й для попередження правопорушень. Наприклад, за ст. 64 Конституції України, в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Аналогічну норму містить Закон «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 21 якого передбачається можливість обмеження прав місцевого самоврядування в умовах надзвичайного чи воєнного стану.

Щодо «санкцій» в механізмі відповідальності територіальних громад, то несприятливі наслідки неумілості, пасивності, утриманства саме й виступають у вигляді низького рівня соціальних благ (на рівні гарантованого державою мінімального рівня соціальних послуг на душу населення в межах усієї території України), нездорового й некомфортного середовища, високого рівня криміналізації суспільства тощо. У цьому механізмі немає нічого нового. Практично таку саме відповідальність несе й підприємець. Адже бізнес здійснюється під свою відповідальність – відповідальність власника, індивідуального або колективного. Якщо «справи не йдуть», власник може стати банкрутом. І для нього це найсуворіша санкція, міра відповідальності.

Зазначимо, що відповідальність територіальних громад, як і інших соціальних спільностей, завжди регулювалася правовими нормами досить обмежено. Здебільшого така регламентація

обмежувалася цільовими установками активніше брати участь в суспільно–політичному житті, сприяти соціально–економічному розвитку території і т. ін. На це ще в 1991 р. звертав увагу російський дослідник І. В. Видрін, за словами якого в поняття відповідальності територіальних колективів вкладався позитивний смисл, переважно морального, а не правового характеру⁵¹⁶.

Слід констатувати, що означена проблема залишається абсолютно не розробленою ні в теорії муніципального права, ні тим більше у законодавстві. Але саме вона повинна привернути до себе особливу увагу, враховуючи, що без її вирішення не можна вести мову про цілісний механізм місцевого самоврядування. Повністю підтримуючи І. В. Видріна в тому, що відповідальність є важливим елементом конституційно–правового статусу територіальних громад⁵¹⁷, вважаємо, що доцільним було б введення у правовий механізм функціонування місцевого самоврядування поняття «банкрутства» територіальної громади. Одночасно слід встановити спеціальну процедуру оголошення або самооголошення «банкрутства місцевого самоврядування». Держава в особі спеціальних органів (наприклад, адміністративних судів) повинна з'ясувати, чим було спричинено «банкрутство» територіальної громади, чи була надана їй своєчасна й достатня допомога. Якщо з'ясується, що «банкрутство» породжено суто суб'єктивними чинниками (необміркованими рішеннями, пасивністю), то, можливо, на певний період (наприклад, на період до проведення чергових місцевих виборів) на території даної місцевої співдружності запровадити централізоване (агентське) управління.

Так, наприклад, у Польщі в разі неодноразового порушення радою гміни конституції чи законів, сейм за поданням прем'єр–міністра може прийняти рішення про розпуск ради гміни. У такому разі прем'єр–міністр за поданням міністра внутрішніх справ та адміністрації призначає особу, яка на період до обрання нових органів гміни виконує функції цих органів. Якщо правління гміни неодноразово порушує Конституцію чи закони, то воєвода звертається до ради гміни з проханням вжити необхідних заходів, а у разі, якщо таке звернення є безрезультатним, то воєвода звертається з пропозицією до прем'єр–міністра про розпуск правління гміни. У разі відсутності надій на швидке виправлен–

ня ситуації і явної неспроможності органів гмши виконувати свої функції, голова ради міністрів має право призупинити діяльність цих органів і встановлювати правління урядового комісара строком до двох років, але не довше як до обрання правління радою наступного скликання. Встановлення комісарського правління можливе після попереднього пред'явлення претензій органам гміни та вимоги про негайне представлення програми виправлення ситуації у гміні (§ 2 ст. 97 Закону Польщі «Про гмінне самоврядування»). Урядового комісара призначає прем'єр–міністр за поданням воєводи, кандидатуру якого представляє міністр внутрішніх справ і адміністрації. Урядовий комісар бере на себе виконання завдань і повноважень гміни⁵¹⁸. Тим самим, тимчасово призупиняється право населення здійснювати окремі повноваження місцевого самоврядування, але без заборони громадських самоврядних структур. Несприятливі наслідки в даному разі мають прояв у тому, що централізоване управління зобов'язується забезпечувати лише гарантований загальнодержавний мінімум соціальних благ громадянам.

Резюмуючи, зазначимо, що в даний час питання відповідальності в місцевому самоврядуванні, насамперед її санкцій, у вітчизняному законодавстві вирішуються настільки неповно й суперечливо, що іноді перенесення цієї відповідальності із сфери формально–юридичної до сфери практичної є проблематичним і фактично нереальним. Усе це свідчить про те, що система санкцій, які використовуються для захисту норм муніципального права, потребує вдосконалення, поповнення їх арсеналу, зокрема за рахунок конституювання, таких «радикальних» санкцій, як «банкрутство місцевого самоврядування», так і запровадження таких «м'яких» санкцій конституційно–правової відповідальності, як конституційний штраф.

Також, конституювання санкцій як мір відповідальності у місцевому самоврядуванні породжує необхідність закріплення цілого комплексу проблем, пов'язаного з механізмом її реалізації: процедурою звільнення від відповідальності, застосування мір відповідальності за сукупністю, виявленням меж відповідальності; заміною одних видів відповідальності іншими тощо.

Роль відповідальності у муніципальному житті. Окреслені вище питання щільно пов'язані з однією з найбільш складних

проблем сучасного муніципального права: питанням про з'ясування ролі відповідальності у муніципальному житті та мотивації поведінки як окремої людини–члена територіальної громади, так і всього муніципального організму⁵¹⁹. Ця складність зумовлена насамперед тим, що саме в даному разі ми стикаємося з ламкою традиційної уяви про відповідальність. Складність визначається і тим, що в даному разі доводиться розділяти відповідальність на внутрішню і зовнішню. Без цього неможливо зрозуміти, яким чином моральні, юридичні або інші соціальні постанови активізують мотиви позитивно оцінюваної громадськістю діяльності⁵²⁰.

Під внутрішньою відповідальністю слід розуміти самостійне установлення суб'єктом зв'язку між його поведінкою (в нашому випадку – діяльність стосовно об'єктів місцевого самоврядування) і прогнозованими ним наслідками даної поведінки, а також самооцінка останнього. Тобто людина (група людей, колектив органу влади тощо) самоусвідомлює свої соціальні взаємозв'язки та приводить їх у відповідність із суспільними інтересами.

Важливішою характерною рисою внутрішньої відповідальності є самостійність і добровільність покладання на себе обов'язку вирішувати питання місцевого значення. Головним в даному разі є те, що людина сама, не в силу службового, громадського, іншого боргу, при відсутності можливої реакції на її поведінку (зовнішньої оцінки) пов'язує свою поведінку з тими чи іншими її наслідками. Відповідальність впливає на свідомість людини, змушує його піддавати аналізу та внутрішній оцінці свої думки, мотиви, установки, поведінку та діяльність. Несення відповідальності завжди утворює серйозне психологічне навантаження. Відповідальність зачіпає, як правило, певні інтереси людей: в одних випадках вона відкриває простір для їхньої реалізації, сприяє формуванню позитивних соціальних взаємозв'язків; в інших, навпаки, звужує можливості їх здійснення, примусово (поза волі) обмежує їх. Відповідальність за умовою її трансформації у покарання здатна прямо ущемляти інтереси відповідних осіб.

Але що змушує людину–члена територіальної громади зв'язувати себе відповідальною залежністю? З одного боку, безумов–

но, – це факт перебування її у муніципальному соціумі. Ступінь близькості особи до тих людей, за яких вона приймає на себе відповідальність, відіграє велику роль у виникненні внутрішньої відповідальності. Навіть мінімальні контакти активізують мотиви відповідальної залежності. Найбільш рельєфно така залежність має прояв у свідомо сформованому, самодостатньому у своєму існуванні колективі, яким повинна бути територіальна громада. Так, наприклад, одна справа, коли депутат представницького органу місцевого самоврядування несе відповідальність перед аморфною масою, лише формально виступаючою як виборчий корпус, а, з іншого – депутат, який несе відповідальність перед дієздатною територіальною громадою. В останньому випадку депутат більш ефективно повинен здійснювати свої функції і повноваження представника колективу. Набагато предметнішою стає його відповідальна залежність від виборців. Створюються умови для відповідальності не тільки перед колективом, а й за благополуччя такого колективу. З другого боку, від ставлення населення до того, кого воно обирає в органи місцевого самоврядування, його участі в організаційних формах контролю за місцевими владами, співробітництва мешканців залежить рівень добробуту основної маси населення в селі, селищі, місті.

Однак головним детермінуючим чинником служитиме наявність відчуття відповідальності за стан місцевих справ як стійкої соціальної якості особи–члена територіальної громади. Якщо людина схильна сприймати відповідальність за події, які відбуваються в муніципальному житті територіальної громади, на себе, це і є свідоцтвом наявності в неї внутрішнього контролю. Механізм подібного контролю (самоконтролю) формується в процесі муніципальної соціалізації особи. Саме тому, люди (громадяни України або навіть іноземці, біженці тощо) з їхнім досвідом, професійними навичками, асоційовані у територіальні громади та соціалізовані в процес самостійного, під свою відповідальність, вирішення власних проблем і колективних проблем всієї територіальної громади, членом якої вони є, виступають домінантною ланкою механізму місцевого самоврядування⁵²¹.

Специфіка відповідальності в місцевому самоврядуванні як особливого різновиду соціально–політичної та конституційної відповідальності детермінує й особливості її ефективності. Тут,

передусім, необхідно підкреслити, що відповідальність у місцевому самоврядуванні, внаслідок варіабельності своїх суб'єктно–об'єктних характеристик, має настільки різновекторне цільове призначення, що визначення ступеню його досягнення можливе лише комплексно, з урахуванням кожної з них. Спільне, що об'єднує цілі даного виду відповідальності – подальший розвиток народовладдя, формування ефективного механізму локальної демократії, утворення оптимальних умов для вирішення питань місцевого значення. Безумовно, навряд чи сьогодні можна всерйоз розраховувати на швидке становлення й ефективне функціонування територіальних громад, реанімацію почуття самовідповідальності, поки існують у громадській свідомості стереотипи патерналізму та юридичного ідеалізму, психологічна відчуженість більшості людей від будь–яких офіційних структур, відсутність активного співробітництва, солідарності жителів, деформація моральних цінностей, втрата навичок общин–ності тощо. Навіть найдосконаліше законодавство не може створити цих даних; воно може користуватися існуючими даними. Законодавство, визнаючи місцеве самоврядування як новий елемент політичного життя, повинно обмежитися найнеоб–хіднішими визначеннями, встановлюючи лише загальні, широкі засади, дозволяючи законом тільки установчі питання. Законодавчо проголосивши місцеве самоврядування, подальшу долю місцевих установ слід надати часу та життю, яке само вимагатиме й породжуватиме нові законодавчі визначення. Однак саме місцеве самоврядування оптимальне середовище, в якому могли б викристалізовуватися механізми людської солідарності та публічно–правової відповідальності владних структур за вирішення публічно–значущих справ. У той самий час, передусім, все залежить від самих людей. Лише слабкі інстинктивно тяжіють до авторитарних централізованих форм правління, сильні – до ліберальних, основною формою яких і є місцеве самоврядування. Реалізація механізмів відповідальності в системі місцевого самоврядування стане свідоцтвом прагнення людей до більшого ступеню власної свободи і власної відповідальності, політичної зрілості населення, що усвідомлює себе здатним не тільки до підкорення зверху, а й до самоорганізації.

Контрольні запитання

До розділу І. Муніципальне право як галузь права України

1. Дайте визначення поняття муніципального права України як галузі права. Наведіть аргументи, які доводять можливість та доцільність виділення муніципального права України в самостійну галузь національного права.

2. Які етапи у своєму розвиткові пройшло муніципальне право України? Порівняйте закони про місцеве самоврядування 1990,1992 і 1997 років, а також законодавство про місцеві ради народних депутатів радянських часів 80–х років XX ст. з точки зору становлення і розвитку предмета муніципального права.

3. Назвіть та охарактеризуйте основні джерела муніципального права України як галузі права. Яке місце в системі джерел муніципального права України займає статут територіальної громади?

4. Охарактеризуйте систему муніципального права України як галузі права.

5. У чому полягають особливості норм муніципального права України? Порівняйте муніципально–правові норми із нормами інших галузей права: конституційного, адміністративного, екологічного.

6. Дайте визначення поняття муніципально–правових відносин. Наведіть приклад муніципально–правового відношення, визначте його елементи (суб'єкти, об'єкт, зміст).

До розділу II. Муніципальне право як наука і навчальна дисципліна

1. Що являє собою муніципальне право як наука? Дайте визначення поняття науки муніципального права та

муніципальної науки, розгляньте їх співвідношення як частини і цілого.

2. Назвіть основні джерела науки муніципального права. Як співвідносяться між собою джерела науки муніципального права та джерела муніципального права України як галузі права?

3. Яку роль відіграє наука муніципального права в процесі становлення місцевого самоврядування в Україні?

4. Назвіть та охарактеризуйте основні теорії (концепції) виникнення місцевого самоврядування. Охарактеризуйте з точки зору теорій (концепцій) виникнення місцевого самоврядування конституційну модель місцевого самоврядування в Україні.

5. Яку роль відіграє муніципальне право як навчальна дисципліна у процесі професійної підготовки юриста?

До розділу III. Конституційно–правові основи місцевого самоврядування

1. Дайте визначення поняття місцевого самоврядування. Які положення чинного законодавства України свідчать про те, що місцеве самоврядування – це інститут конституційного ладу України, самостійний вид публічної влади, форма здійснення прав і свобод людини і громадянина?

2. Охарактеризуйте основні принципи місцевого самоврядування, проаналізуйте положення Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Європейської хартії місцевого самоврядування, що закріплюють принципи місцевого самоврядування. Що в них спільного і відмінного?

3. У чому полягають особливості системи місцевого самоврядування в Україні? Як співвідносяться між собою поняття «система місцевого самоврядування» та «система суб'єктів муніципально–правових відносин»?

До розділу IV. Місцеве самоврядування та державна влада в Україні

1. Яке місце в системі функцій української держави займають функції у сфері місцевого самоврядування?

2. Охарактеризуйте основні повноваження органів державної влади в сфері місцевого самоврядування. Яку роль у

здійсненні державної політики у сфері місцевого самоврядування відіграє Президент України? Відповідь обґрунтувати.

3. Які спільні та відмінні особливості державної влади та муніципальної влади ви знаєте? Відповідь обґрунтувати із посиланням на основні теорії (концепції) походження місцевого самоврядування та положення чинного законодавства України.

До розділу V. Територіальна громада –основа місцевого самоврядування в Україні

1. Дайте визначення поняття територіальної громади. На основі аналізу ознак територіальних громад охарактеризуйте юрвдичнии та фактичний статус цих суб'єктів місцевого самоврядування в Україні.

2. Які види територіальних громад ви знаєте? У чому полягає відмінність між окремими видами територіальних громад?

3. Охарактеризуйте основні функції і повноваження територіальних громад в Україні. Яке місце в системі функцій місцевого самоврядування займають функції територіальних громад?

4. Назвіть основні форми діяльності територіальних громад

До розділу VI. Місцеві ради – представницькі органи місцевого самоврядування України

1. Дайте визначення поняття представницьких органів місцевого самоврядування. У чому полягає відмінність правової природи місцевих рад в сучасній Україні від місцевих рад народних депутатів за радянських часів?

2. Які існують види місцевих рад як представницьких органів місцевого самоврядування? У чому полягають особливості правового статусу окремих видів представницьких органів місцевого самоврядування в Україні?

3. У якому порядку відбувається формування представницьких органів місцевого самоврядування в Україні?

5. Назвіть основні функції представницьких органів місцевого самоврядування в Україні

До розділу VII. Форми і методи діяльності представницьких органів місцевого самоврядування

1. Які форми і методи діяльності представницьких органів місцевого самоврядування ви знаєте?

2. Яке місце займає сесія у системі форм роботи представницьких органів місцевого самоврядування?

3. Назвіть основні форми і методи роботи постійних та тимчасових контрольних комісій місцевих рад.

До розділу VIII. Конституційно–правовий статус сільських, селищних, міських голів, голів районної, обласної, районної в місті ради

1. Назвіть особливості статусу сільських, селищних, міських голів. Яке місце займають ці суб'єкти в системі місцевого самоврядування України? Чи є відмінності у юридичному та фактичному статусі сільських, селищних, міських голів?

2. Охарактеризуйте статус голів районної, обласної, районної у місті ради. У чому полягає відмінність статусу голів районної, обласної, районної у місті ради від статусу сільських, селищних, міських голів?

3. Які існують особливості статусу головних посадових осіб місцевого самоврядування в містах Києві і Севастополі? З чим це пов'язано?

До розділу IX. Виконавчі органи сільських, селищних і міських рад

1. Яке місце у системі місцевого самоврядування займають виконавчі комітети місцевих рад? Відповідь обґрунтуйте на основі аналізу їх основних функцій та повноважень.

2. Назвіть особливості правового статусу відділів та управлінь виконавчих комітетів місцевих рад.

3. Що являє собою служба в органах місцевого самоврядування як самостійний вид публічної служби? У чому полягає відмінність статусу службовців в органах місцевого самоврядування від статусу державних службовців?

До розділу X. Органи самоорганізації населення

1. Назвіть особливості статусу органів самоорганізації населення. Яке місце в системі місцевого самоврядування в Україні займають ці органи?

2. Охарактеризуйте основні повноваження органів самоорганізації населення.

3. Яке значення в процесі становлення місцевого самоврядування в Україні займають ці органи?

До розділу XI. Правовий статус органів місцевого самоврядування Автономної Республіки Крим

1. Які особливості здійснення місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим ви знаєте?

2. Яким є механізм взаємодії органів державної влади України, з органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування в Автономній Республіці Крим?

3. Охарактеризуйте особливості правового статусу Верховної Ради Автономної Республіки Крим. У чому відмінність цього органу від обласних рад?

4. У чому полягають особливості правового регулювання муніципально–правових відносин в Автономній Республіці Крим?

До розділу XII. Матеріально–фінансові (економічні) основи місцевого самоврядування

1. У чому полягають особливості правового регулювання права комунальної власності в Україні. Об'єкти права комунальної власності.

2. Співвідношення комунальної власності з державною та іншими формами власності.

3. Як впливають міжнародно–правові стандарти місцевої демократії на бюджетний процес у місцевому самоврядуванні в Україні?

4. Місцеві бюджети та інші місцеві фінанси. Участь держави у формуванні доходів місцевих бюджетів.

До розділу XIII. Муніципальні асоціації в Україні

1. Назвіть особливості статусу асоціацій та інших об'єднань органів місцевого самоврядування в Україні.

2. Які муніципальні асоціації в сучасній Україні ви знаєте? Яке значення в процесі становлення місцевого самоврядування в Україні займають ці суб'єкти?

Розділ XIV. Міжнародні зв'язки органів місцевого самоврядування України

1. Назвіть основні етапи становлення та форми міжнародного співробітництва органів місцевого самоврядування України.

2. Яке місце в системі функцій місцевого самоврядування займають міжнародні зв'язки органів місцевого самоврядування України?

До розділу XV. Міжнародні стандарти місцевого самоврядування України

1. У чому полягають особливості правової природи міжнародно–правових стандартів місцевого самоврядування?

2. Яке місце в системі джерел муніципального права України займають міжнародно–правові стандарти місцевого самоврядування?

3. Особливості та форми сприйняття Україною міжнародно–правових стандартів місцевого самоврядування і місцевої демократії.

До розділу XVI. Гарантії місцевого самоврядування. Юридична відповідальність суб'єктів муніципально–правових відносин

1. Дайте визначення поняття гарантій місцевого самоврядування. У чому полягають особливості системи гарантій місцевого самоврядування?

2. Охарактеризуйте основні види гарантій місцевого самоврядування. Які проблеми їх реалізації в сучасній Україні ви знаєте?

3. Яке місце в системі гарантій місцевого самоврядування займає судовий захист місцевого самоврядування? Роль адміністративної юстиції як форми судового захисту прав місцевого самоврядування.

4. У чому полягають особливості юридичної відповідальності в муніципальному праві? Яку роль відіграє відповідальність у муніципальному житті?

Рекомендована література

1. Андресюк Б. П. Місцеве самоврядування в сучасній Україні: проблеми і перспективи. – К., 1997.

2. Анимица Е. Г., Тертышный А. Т. Основы местного самоуправления. – М.: ИНФРА–М, 2000.

3. Баймуратов М. Горизонты сотрудничества: международные неправительственные организации и органы местного самоуправления Украины // Місцеве та регіональне самоврядування України. – К., 1994. – Вип. 3(8). – С. 80–89.

4. Баймуратов М. Законодавство України про місцеве самоврядування: актуальні питання реалізації// 36. наук, праць Української Академії державного управління при Президентові України. – К.: Вид–во УАДУ, 1999. – Вип. 1.–С 300–302.

5. Баймуратов М. Конституционно–правовая регламентация местного самоуправления и территориальных коллективов // Юридический вестник. – 1996. – № 1. –С. 95–100.

6. Баймуратов М. Міжнародні зв'язки органів місцевого самоврядування у системі глобальних кроскультурних комунікацій // Право та культура: теорія і практика: Матер, міжнародної наук.–практ. конф., м. Київ 15–16 квітня 1997 р. – К., 1997. – С 128–130.

7. Баймуратов М., Сергеев Ю. Роль органов местного самоуправления Украины, их международных связей в формировании и функционировании свободных экономических зон // Юридический вестник. – 1994. – № 1. – С. 73–76.

8. Баймуратов М. А. Европейские стандарты локальной демократии и местное самоуправление в Украине. –X.: Одиссей, 2000.

9. Баймуратов М. А. Международные связи местных Советов народных депутатов и народная дипломатия // Демократия и законность: проблемы развития и взаимоотношения. – Самара: СГУ, 1991. – С. 80–87.

10. Баймуратов М. А. Международные связи местных Советов. – Одесса, 1995.

11. Баймуратов М. А. Проблема международной правосубъектности органов местного самоуправления Украины. – Одесса, 1996.

12. Баймуратов М. А. Публичная самоуправленческая (муниципальная) власть и гражданское общество: проблемы взаимосвязи и взаимозависимости // Право и политика. – 2004. –№ 3. – С. 82–87.

13. Баймуратов М. А. Роль публичной самоуправленческой (муниципальной) власти в становлении и развитии гражданского общества в Украине // Актуальні проблеми політики: 36. наук, праць – Одеса, 2003. – Вип.16. – С. 41–52.

14. Баймуратов М. А., Григорьев В. А. Роль международных стандартов местного самоуправления в формировании компетенции публичной самоуправленческой (муниципальной) власти. – Одесса, 2003.

15. Баймуратов М. А., Коссей В. С. Международное сотрудничество органов местного самоуправления Украины: концептуальные основы, инновационная деятельность: Лекции. – Одесса: АО БАХВА, 1998.

16. Баймуратов М. О. Локальна система захисту прав людини в Україні: сутність та становлення // Юридична освіта і правова держава (до 150–річчя юрид. інституту ОДУ ім. 1.1. Мечнікова): 36. наук, праць. – Одеса, 1997. – С.96–101.

17. Баймуратов М. О. Публічна самоврядна (муніципальна) влада в Україні: основні ознаки й особливості // Актуальні проблеми виконання законів України «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації». – К., 2003. –С.71–87.

18. Баймуратов М. О., Батанов О. В. Деякі теоретичні аспекти становлення функцій територіальних громад в Україні // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1999. – № 1. –С 31–36.

19. Баймуратов М. О., Григор'єв В. А. Муніципальна влада: актуальні проблеми становлення й розвитку в Україні. – О., 2003.

20. Барабашев Г. В. Идеалы самоуправления и российская действительность // Государство и право. – 1996. – № 11. –С. 137–145.

21. Барабашев Г. В. Местное самоуправление. – М., 1996.

22. Барабашев Г. В. Муниципальные органы современного государства (США, Великобритания). – М., 1971.

23. Барабашев Г. В. О хартиях местного самоуправления в США // Государство и право. – 1994. – № 5. – С. 126–134.

24. Батанов А. В. Муниципальная власть и некоторые проблемы становления науки муниципального права // Актуальные проблемы государственного и правового строительства в Азербайджанской Республике в переходном периоде: Сб. науч. статей. 11 вып. – Баку, 2005. – С. 31–39.

25. Батанов А. В. Муниципальная власть и некоторые теоретико–методологические проблемы формирования муниципаль–но–правового статуса личности // Конституционные права и свободы человека и гражданина как высшая ценность демократического, правового государства: Сборник науч.–практ. статей. –Тирасполь, 2005. – С. 58–61.

26. Батанов А. В. Проблемы защиты прав местного самоуправления и территориальных громад в Конституционном Суде Украины // Конституционный контроль на рубеже веков: актуальные проблемы и перспективы развития: Науч.–практ. издание. – Тирасполь, 2004. – С. 186–197.

27. Батанов О. Місцевий уповноважений з прав територіальної громади в механізмі захисту прав людини (проблеми теорії та практики) // Право України. – 2001. – № 2. – С 43–46.

28. Батанов О. Муніципальне право України як навчальна дисципліна: проблеми становлення і розвитку // Правова держава: Щорічник наук, праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – Вип.12. – К.,2001. – С 243–259.

29. Батанов О. В. Актуальні проблеми конституційно–правової відповідальності в місцевому самоврядуванні // Держава та регіони. – 2005. – Серія: Право. – № 1. – С 39–50.

30. Батанов О. В. Відповідальність в місцевому самоврядуванні: деякі питання теорії // Правова держава: Щорічник наук, праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Вип. 13. – К., 2002. – С 135–146.

31. Батанов О. В. Деякі теоретичні проблеми співвідношення місцевого самоврядування та державної влади // Часопис Київського університету права. – 2002. – № 2. – С 21–30.

32. Батанов О. В. Конституційні засади місцевого самоврядування в Україні // Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика/ Відп. ред. В. Ф. Погорілко: Монографія. – К.:

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. – С. 482–524.

33. Батанов О. В. Конституційно–правовий статус територіальних громад в Україні: Монографія. – К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. –512 с.

34. Батанов О. В. Місцеве самоврядування в Україні // Державотворення і правотворення в Україні: досвід, проблеми, перспективи / За ред. Ю. С. Шемшученка: Монографія. – К., 2001. –С 293–308.

35. Батанов О. В. Муніципальна влада – самостійний вид публічної влади в Україні: поняття, ознаки, тенденції становлення // Правова держава: Щоріч. наук, праць. Вип.15. – К., 2004. –С 109–120.

36. Батанов О. В. Муніципальна влада: через місцеві інтереси до нації самоврядних громад // Національний інтерес. – 2005. –Грудень. – С. 23–27.

37. Батанов О. В. Муніципальне право – наука про муніципальну владу (новий погляд на предмет дослідження) // Часопис Київського університету права. – 2005. – № 2. – С. 60–67.

38. Батанов О. В. Органи державної влади і місцеве самоврядування в Україні // Органи державної влади України / За ред. В. Ф. Погорілка: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького, 2002. – С 535–588.

39. Батанов О. В. Повноваження органів державної влади у сфері місцевого самоврядування: система та загальна характеристика // Часопис Київського університету права. – 2002. –№1.–С 44–53.

40. Батанов О. В. Територіальна громада – основа місцевого самоврядування в Україні: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – 260 с

41. Батанов О. В. Територіальні громади як первинні суб'єкти місцевого самоврядування в Україні: проблеми класифікації // Наук, праці Одеської національної юридичної академії. Т. 1. –Одеса: Юридична література, 2002. – С 137–146.

42. Батанов О. В., Кампо В. М. Муніципальне право зарубіжних країн: Навч. посіб.: У 2 ч.: Ч. 1 / За заг. ред П. Ф. Мартинен–ка. – К.: Знання України, 2005. – 148 с.

43. Безобразов В. П. Государство и общество: Управление, самоуправление и судебная власть. – СПб., 1882.

44. Безсмертний Р. Основні засади адміністративно–територіальної реформи в Україні // Реформування місцевого само–

врядування в контексті конституційної реформи: Матеріали науково–практичного семінару (23–24 червня 2005 р., м. Бердянськ). – К., 2005. – С 64–68.

45. Безсмертний Р. Основні засади адміністративно–територіальної реформи в Україні // Воля–регіон. – 2005. – Червень–липень.

46. Безсмертний Р. П. Концепція реформування системи влади на регіональному та місцевому рівнях // Засідання Спілки секретарів місцевих рад Асоціації міст України та громад. Науково–практичний семінар «Реформування місцевого самоврядування в контексті конституційної реформи», м. Бердянськ. 23–24 червня 2005 р. 36. матеріалів / За ред. В. В. Кравченка та М. В. Пітцика. – К., 2005. – С 16–23.

47. Биринберг Б. М., Инякин В. Н., Ляшенко В. И. Местное самоуправление в условиях перехода к рынку. – К., 1991.

48. Біленчук П., Кравченко В. Система міського самоврядування: деякі питання теорії та розвитку // Розвиток місцевої демократії: забезпечення прав громадян на здійснення місцевого самоврядування: 36. матеріалів конфер. (21–22 грудня 1998 p., Київ). – К.: Перспектива, 1999. – С 9–14.

49. Біленчук П. Д., Кравченко В. В., Підмогильний М. В. Місцеве самоврядування в Україні (муніципальне право). Навчальний посібник. – К, 2000.

50. Бондаренко В. Місцевому самоврядуванню – ідеологію й політику помаранчевої революції // Воля–регіон. – 2005. –Січень. – № 1.

51. Бондарь Н. С. Гражданин и публичная власть: Конституционное обеспечение прав и свобод в местном самоуправлении. –М., 2004.

52. Бондарь Н. С. Местное самоуправление и муниципальные права граждан // Местные Советы в условиях политических и экономических реформ. – М., 1991. – С. 78–88.

53. Бондарь Н. С. Права человека и местное самоуправление в Российской Федерации: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. –Саратов, 1997.

54. Бондарь Н. С. Права человека и местное самоуправление в Российской Федерации. – Ростов, 1998.

55. Бондарь Н. С, Чернышев М. А. Муниципальное право и практика его реализации в городском самоуправлении. – Ростов н/Д, 1996.

56. Борденюк В. Добровільне об'єднання територіальних громад в конституційно–правовому вимірі // Вісник Конституційного Суду України. – 2003. – № 4. – С. 58–66.

57. Борденюк В. Конституція України та становлення галузі права місцевого самоврядування // 36. наук, праць Української Академії державного управління при Президентові України. –К., 1999. – Вип.1. – С 282–291.

58. Борденюк В. Муніципальна реформа: що, як і задля чого// Віче. – 1998. – № 7. – С 63–79.

59. Бородкин Ф. М. Ценности населения и возможности местного самоуправления // Социологические исследования. –1997.–№ 1.–С. 98–111.

60. Бурмистров А. С. Местное сообщество как субъект местного самоуправления // Правоведение. – 2000. – № 5. – С. 36–42.

61. Бурмистров Н. В. Сельское благоустройство и отделения местного хозяйства при райисполкомах. – Краснодар, 1929.

62. Вакуленко В. Проблеми управління комунальною власністю великих міст в сучасних умовах // Вісник Української Академії державного управління. – 1996. – № 1. – С. 172–185.

63. Варламова Н. В. Самоуправление сквозь призму праксиологии // Гражданское общество и правовое государство: предпосылки формирования. – М., 1991. – С. 55–66.

64. Васильев В. И. От Советов к муниципалитетам // Журнал российского права. – 1998. – № 4–5. – С.23–35.

65. Васютин М. В. Государственное строительство и самоуправление в Украине. – К., 2001.

66. Велихов Л. А. Основы городского хозяйства: Общее учение о городе, его самоуправлении, финансах и методах хозяйства. – М.: Наука, 1996.

67. Волков В. Д., Гринюк Р. Ф., Щебетун И. Ф. Местное государственное управление и самоуправление. – Донецк, 1995.

68. Воронин А. Г., Лапин В. А., Широков А. Н. Основы управления муниципальным хозяйством. – М.: Дело, 1998.

69. Выдрин И. В. Территориальный коллектив как субъект местного самоуправления (государственно–правовые аспекты): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. / 12.00.02. – Екатеринбург, 1991.

70. Выдрин И. В. Территориальный коллектив как субъект местного самоуправления (государственно–правовые аспекты) // Правоведение. – 1992. – № 4. – С. 84–91.

71. Выдрин И. В., Кокотов А. Н. Муниципальное право России. – М., 1999.

72. Вюртенбергер Т. Європейська ідея субсидіарності як основа регіоналізації, децентралізації та деконцентрації // Організація регіональної та місцевої влади: досвід держав – членів Європейського Союзу та вибір України. – К., 2000. – С. 5–6.

73. Газарян А. Некоторые теоретические предпосылки становления и развития местного самоуправления в посттоталитарном обществе. – Клайпеда, 1992.

74. Галиахметов Р. Начальный курс муниципального управления. – Ижевск, 1993.

75. Гараджаев Д., Куранин В. Защита прав граждан как членов территориального коллектива // Юридический вестник. –1995.–№ 2.–С. 91–94.

76. Гнилорыбов В. В., Тихонов В. Н. Государственное строительство и местное самоуправление в Украине: Учеб. пос. – Луганск, 2004.

77. Григор'єв В. А. Становлення публічної самоврядної (муніципальної) влади в Україні: Автореф. дис.... канд. юрид. наук/ 12.00.13.–Одеса, 2002.

78. Григорьев В. А. Местное самоуправление. Сравнительно–правовой анализ основ организации и деятельности. – Одеса: Юридична література, 2001.

79. Григорьев В. А. Становление местного самоуправления в Украине. – Одесса, 2000.

80. Гриценко Е. Местное самоуправление и государство: сравнительный анализ теоретических и правовых основ Германии и России // Муниципальное право. – 2000. – № 2. – С. 74–94.

81. Грицяк І. А. Правові та організаційні проблеми реалізації повноважень органів місцевого самоврядування: Автореф. дис.... канд. юрид. наук/ 12.00.02. – К., 1993.

82. Давидов Р. Політико–правові засади децентралізації влади і розвитку місцевого самоврядування в Україні // Вісник Української Академії державного управління. – 1996. – № 1. –С 90–101.

83. Давыдов Р. Конституционные начала и принципы местного самоуправления в Украине // Місцеве та регіональне самоврядування України. – Вип.4(9). – К., 1994. – С. 8–16.

84. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: Підруч. / За ред. С. Г. Серьогіної. – X., 2005.

85. Емельянов Н. А. Местное самоуправление: проблемы, поиски, решения: Монография. – Москва–Тула: ТИГИМУС, 1997.

86. Еремин А. Р. Проблемы определения конституционно–правовой ответственности в сфере местного самоуправления // Конституционно–правовая ответственность: проблемы России, опыт зарубежных стран / Под ред. С. А. Авакьяна. – М., 2001. –С. 374–378.

87. Еремин А. Р. Реализация права человека и гражданина на местное самоуправление в Российской Федерации: конституционные вопросы: Автореф. дис.... докт. юрид. наук – Саратов, 2004.

88. Ермошенко Н. Н. Опыт самоуправления территорий за рубежом. – К.: УкрИНТЭИ, 1992.

89. Журавсъкий В. С, Серьогін В. О., Ярмиш О. Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підручник. –К., 2003.

90. Закон «Про місцеве самоврядування в Україні»: Науково–практичний коментар./ Ред. кол. В. Ф. Опришко, М. Ф. Ве–ремчук, В. В. Медведчук. – К., 1999.

91. Иванова Г. А. Муниципальное право: конспект лекций. –СПб.: Изд–во Михайлова В. А., 2000.

92. Институты самоуправления: историко–правовое исследование / В. Г. Графских, Н. Н. Ефремова, В. И. Карпец и др. – М.: Наука, 1995.

93. Казанчев Ю. Д., Писарев А. Н. Муниципальное право. –ML: Новый Юрист, 1998.

94. Кампо В. Дві системи місцевої влади: взаємодія, а не протистояння // Місцеве самоврядування. – 1998. – № 1–2. – С. 35–38.

95. Кампо В. Деякі проблеми становлення і розвитку місцевого самоврядування // Місцеве та регіональне самоврядування України. – Вип.1 –2. – К., 1993. – С 68–73.

96. Кампо В. Європейська модель місцевого самоврядування: проблеми і перспективи її реалізації в Україні // Українсь–ко–Європейський журнал міжнародного та порівняльного права. – 2001. – Т.1. – Вип. 2. – С 71–84.

97. Кампо В. Конституційні засади комунального права України. // Місцеве самоврядування в Україні: історія, проблеми, пропозиції. – К, 1994. – С 72–92.

98. Кампо В. Консультативно–дорадчі органи при Президентові України з питань державної муніципальної політики //

Президент України та державна регіональна і муніципальна політика: 36. матеріалів і документів / Упоряд. О. Іщенко, В. Кампо, М. Пухтинський, В. Тихонов. – К., 2002. – С. 48–53.

99. Кампо В. Сто днів нового Президента у сфері місцевого самоврядування // Воля–регіон. – 2005. – Січень. – № 1.

100. Кампо В. Що таке державна муніципальна політика? // Міжнаціональний конгрес «Злагода». – 2002.– №5(13). – Жовтень.

101. Кампо В., Пухтинський М. Муніципальна політика Президента України. – К., 2003.

102. Кампо В. М. Конституційно–правові проблеми державної муніципальної політики в Україні: теорія і практика // Актуальні проблеми політики: 36. наук, праць / Голов, ред. С. В. Ківалов. – О., 2003. – Вип.16. – С. 175–186.

103. Кампо В. М. Місцеве самоврядування в Україні – К.: Ін Юре, 1997.

104. Карлов А. А. Формирование института местного самоуправления. – К., 1993.

105. Коваленко А. А. Конституційно–правове регулювання місцевого самоврядування в Україні: питання теорії і практики. –К, 1997.

106. Колодій А. М., Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування: Навч. посіб. – К, 2000.

107. Комментарий к Федеральному закону «Об общих принципах организации местного самоуправления в Российской Федерации»/ Под ред. Ю. А. Тихомирова. – М., 1997.

108. Кононов А. М. Роль и место органов местного самоуправления в осуществлении охраны общественного порядка. (Вопросы теории и практики). // Государство и право. – 1997. –№ 12. – С. 33–36.

109. Копиленко М., Копиленко О. Місцеве самоврядування в УНР: теоретична модель і практика державного будівництва // Місцеве самоврядування в Україні: історія, проблеми, пропозиції. – К, 1994. – С 17–27.

110. Копиленко М., Копиленко О. Місцеве самоврядування і місцева адміністрація Української гетьманської держави // Місцеве самоврядування в Україні: історія, проблеми, пропозиції. – К, 1994. – С 28–33.

111. Корнієнко М. Державна влада і місцеве самоврядування: актуальні проблеми теорії і практики // Українське право. –1995. – № 1. – С 68–77.

112. Корнієнко М. За принципом розподілу влад // Воля. –2004.–№ 1–2.–Січень.

113. Корнієнко М. Місцеве самоврядування та «урядова вертикаль» // Місцеве самоврядування. – 1997. – № 3–4. –С 37–41.

114. Корнієнко М. Статут територіальної громади: яким він може бути? // Розвиток місцевої демократії: забезпечення прав громадян на здійснення місцевого самоврядування: 36. матеріалів конфер. (21–22 грудня 1998 p., Київ). – К.: Перспектива, 1999. – С 15–20.

115. Корнієнко М. І. Муніципальне право України. Концептуальні та організаційно–правові питання: Навч. посіб. – К.: Алерта, 2005. – 144 с

116. Корнієнко М. І. Проблеми місцевого самоврядування в юрисдикції Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 4. – С 7–10.

117. Костецька Т. Інформаційні аспекти місцевого самоврядування // Юридический вестник. – 1995. – № 1. – С. 115–120.

118. Кравченко В. Деякі питання реалізації права громадян на участь у місцевому самоврядуванні // Розвиток місцевої демократії: забезпечення прав громадян на здійснення місцевого самоврядування: 36. матеріалів конфер. (21–22 грудня 1998 p., Київ). – К.: Перспектива, 1999. – С 62–66.

119. Кравченко В. Концепція місцевого самоврядування в Європейській хартії місцевого самоврядування та в Конституції України // Самостійність місцевих влад та розподіл повноважень між ними: організація місцевого самоврядування відповідно до принципів Європейської хартії місцевого самоврядування: Матеріали міжнар. конф., м. Київ, 11–12 червня 2002 р. – К., 2002. – С 198–206.

120. Кравченко В. Місцеве самоврядування в історії України // Місцеве самоврядування в Україні: історія, проблеми, пропозиції. – К., 1994. – С 8–17.

121. Кравченко В. Територіальний устрій та місцеві органи влади України. – К., 1995.

122. Кравченко В., ПіпгцикМ., Яловий В. До питання щодо напрямів та пріоритетів трансформації системи територіальної організації влади в Україні // Проблеми трансформації територіальної організації влади: 36. матеріалів та документів / Наук, ред.: М. Пухтинський. – К., 2005. – С 261–273.

123. Кравченко В. В., Пітцик М. В. Конституційні засади місцевого самоврядування в Україні (основи муніципального права). –К., 2001.

124. Кравченко В. В., Пітцик М. В. Муніципальне право України: Навч. посіб. – К., 2003.

125. Кравченко В. В., Пітцик М. В., Салій І. М. Основи муніципального менеджменту / За ред. В. В. Кравченка. – К, 2003.

126. Кравченко В. І. Місцеві фінанси України: Навч. посіб. –К, 1999.

127. Красникова А. Конституционные санкции за нарушение правового статуса субъектов местного самоуправления // Юридический вестник. – 2003. – № 2. – С. 79–83.

128. Красникова А. В. Конституционная ответственность за нарушение права на местное самоуправление // Актуальні проблеми держави і права: 36. наук, праць. – Вип 11.– Одеса: Юрид. літ., 2001.–С 210–212.

129. Краснікова О. В. Конституційна відповідальність в системі захисту правового статусу суб'єктів місцевого самоврядування: Автореф. дис... канд. юрид. наук. – О., 2004.

130. Краснікова О. В. Конституційна відповідальність органів місцевого самоврядування в сфері прав членів територіальної громади // Актуальні проблеми політики: 36. наук, праць. –Одеса: Юрид. літ. – 2001. – Вип. 12. – С 484–488.

131. Краснов М. А. Введение в муниципальное право. – М., 1993.

132. Краснов М. А. Местное самоуправление: государственное или общественное? // Советское государство и право. – 1990. –№ 10. – С. 81–89.

133. Краснов М. А. Проблема ответственности в местном самоуправлении // Местное самоуправление: современный российский опыт и законодательное регулирование / Под ред. К. Ф. Шеремета и И. И. Овчинникова. – М., 1998. – С. 186–199.

134. Круіс К. Проблеми місцевого самоврядування в судочинстві Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 4. – С 11–17.

135. Крусян А. Децентрализация и деконцентрация публичной власти: соотношение в теории и законодательстве Украины // Юридический вестник. – 1999. – № 1. – С. 29–33.

136. Крусян А. Конституционное регулирование взаимоотношений местных органов государственной исполнительной вла–

сти и органов местного самоуправления// Юридический вестник. – 1996. – № 4. – С. 58.

137. Крусян А. Конституционные принципы взаимодействия местных органов исполнительной власти и органов местного самоуправления // Актуальні проблеми держави та права: 36. наук, праць. – Одеса,1999. – Вип.6. – С. 110–115.

138. Крусян А. Местное управление и самоуправление: к постановке вопроса о содержании и понятии // Юридический вестник. – 1998. – № 1. – С. 84–87.

139– Крусян А. Р. Взаємодія місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування в Україні: Автореф. дис.... канд. юрид. наук / 12.00.02. – Одеса, 1999.

\S 140. Куйбіда В., Чушенко В. Система місцевого самоврядування України.// Вісник Української Академії державного управління. – 1998. – № 2. – С 186–193.

141. Кутафин О. Е., Фадеев В. И. Муниципальное право РФ: Учебник. – М.: Юристъ, 1997.

142. Кушнарьов Є. П. Про діяльність Асоціації міст України.// Місцеве та регіональне самоврядування України. – Вип.1–2 (10–11). – К., 1995. – С 134–140.

143. Ларькина А. П. Органы территориального общественного самоуправления. – Саранск, 1993.

144. Литвиненко І. Л. Деякі аспекти забезпечення органами місцевого самоврядування конституційних прав і свобод громадян // Держава і право: 36. наук, праць. Вип. 7. – К., 2000.

145. Литвиненко І. Л. Діяльність органів місцевого самоврядування по забезпеченню конституційних прав та свобод людини і громадянина: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. – К., 2003.

146. Литвиненко І. Л. Особливості муніципально–правового статусу людини і громадянина в Україні // Держава і право: 36. наук, праць. Юридичні і політичні науки. Вип. 8. – К., 2000. –С 175–182.

147. Литягин Н. Н. Местное самоуправление: понятие, организационно–экономические основы и гарантии его осуществления. – М.: Общ. «Знание» РФ, 1992.

148. Лопатина С. Н. Правовой акт органа или должностного лица местного самоуправления как источник права: общетеоретический аспект // Правоведение. – 2000. – № 2. – С. 44–46.

149. Лысенко В. И. Законодательство о выборах в местные органы самоуправления и практика его применения в зарубеж–

ных странах в 80–90–е годы: сравнительный анализ и тенденции развития // Государство и право. – 1992. – № 12. – С. 127–136.

150. Любченко П. Н. Компетенція місцевого самоврядування: організаційно–правові питання реалізації: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. / 12.00.02. – X., 1998.

151. Мартиненко П. Децентралізація у здійсненні державної влади як конституційний принцип в Україні // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 6. – С. 38–56.

152. Медведев Н. 77. Местное самоуправление в зарубежных странах. – М.: Юрид. лит., 1994.

153. Местное самоуправление: Учеб. и науч.–практ. пос. /

B. И. Васильев. – М., 1999.

154. Местное управление в России/ Под ред. П. Н. Подлигайлова. – СПб: Типография М. А. Хана, 1884.

155– Мирошниченко Е. В. Местное самоуправление в России. Теория и практика // Государство и право. – 1993. – № 6. –

C. 141–147.

156. Місцеве самоврядування в Україні: історія, сучасність, перспективи розвитку: Навч. носібн. / Кравченко В. В., Кравченко Н. В., Лисюченко В. П., Негода В.А. та ін. – К, 2000.

157. Мокрый В. С. Местное самоуправление в Российской Федерации как институт публичной власти и гражданского общества: Автореф. дис.... докт. юрид. наук. – М., 2003.

158. Молодцов О. В. Лобіювання інтересів місцевого самоврядування: регіональна практика та перспективи // Аспекти самоврядування. – 2001. – № 4(12). – С 7–14.

159– Молодцов О. В. Проблеми створення системи лобізму у сфері захисту інтересів місцевого самоврядування України // Роль громадських організацій та інших неурядових структур у становленні та розвитку місцевого самоврядування в Україні / За ред. В. В. Кравченка. – К., 2003. – С 105–118.

160. Муниципалитеты: Экономическая и социально–политическая роль // МЭМО. – 1993. – № 9. – С. 87–95.

161. Муниципальное право Российской Федерации: Учеб. / Под ред. Ю. А. Дмитриева. – М., 1999.

162. Муніципальне право України / В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький, М. О. Баймуратов та ін.; Зазаг. ред. В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фрицького. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

163. Наврузов Ю. Категорія «громада» в сучасному лексиконі місцевого самоврядування // 36. наук, праць Української Ака–

демії державного управління при Президентові України. – К., 2000. – Вип. 1. – С 272–289,

164. Оніщук М., Кампо В. Правові засади місцевого самоврядування в Україні. – К., 1998.

165. Орзих М. Интерес в системе местного самоуправления // Аппарат государственного управления: интересы и деятельность. –К., 1993. – С. 86–96.

166. Орзих М. Регионализм в Украине: критический анализ современной ситуации // Юридический вестник. – 1996. – № 4. –С. 64–66.

167. Орзих М. Суверенитет республики и местное самоуправление// Развитие национальной государственности союзной республики на современном этапе. – К., 1990. – С. 24–27.

168. Орзих М., Баймуратов М., Шанцер А. Рационализация организации местного самоуправления в Украине: опыт концептуального анализа// Юридический вестник. – 1995. – № 2. –С. 42–50.

169. Орзих М. Ф., Баймуратов М. А. Международные стандарты местного самоуправления. – Одесса: АО БАХВА, 1996.

170. Орзіх М. Концепція правового статусу самоврядних територій і органів місцевого самоврядування в Україні // Місцеве та регіональне самоврядування України. – Вип. 4 (9). – К., 1994. – С 44–52.

171. Орзіх М. Концепція правового статусу самоврядних територій і органів місцевого самоврядування в Україні // Місцеве та регіональне самоврядування України. – Вип.1–2(10–11). –К., 1995. – С 67–75.

172. Орзіх М. Проект Муніципального кодексу України (огляд за матеріалами обговорення в Одеській національній юридичній академії) // Юридический вестник. – 2001. – № 2.

173. Орзіх М. Самоврядні території в системі державного устрою України // Місцеве та регіональне самоврядування України. – Вип. 1–2. – К, 1993. – С 61–67.

174. Орзіх М. П. Раціоналізація територіального устрою України – основа оптимального управління територіями // Актуальні проблеми управління територіями в Україні: Тези наук.–практ. конф. (26–27 листопада 1992 p., м. Київ). – К., 1992. –С 13–16.

175. Панейко Ю. Теоретичні основи самоврядування. – Мюнхен, 1963.

176. Пархоменко В. Проблеми місцевого самоврядування в Україні 1990–х років. – К., 1999.

177. Пастернак Е. К вопросу о правосубъектности территориальной громады // Підприємництво, господарство і право. –2003. – № 3. – С. 87–90.

178. Патнэм Р. Процветающая комьюнити, социальный капитал и общественная жизнь // МЭМО. – 1995. – № 4.

179. Пережняк Б. А. Теоретичні аспекти становлення науки муніципального права України // Наук, праці Одеської національної юридичної академії. Т. 1. – О., 2002.

180. Погорілко В. Ф. Місцеві органи управління буржуазних країн // Радянське право. – 1971. – С 18–23.

181. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Референдуми в Україні: Історія та сучасність: Монографія. – К., 2000.

182. Постовой Н. В. Муниципальное право России. – М.: Новый Юрист, 1998.

183. Прохоров В. Т., Кашо В. С. Органы территориального общественного самоуправления в системе местного самоуправления // Государство и право. – 1992. – № 7. – С. 46–53.

184. Пухтинсъкий М. Проблеми поступу місцевого самоврядування // Самостійність місцевих влад та розподіл повноважень між ними: організація місцевого самоврядування відповідно до принципів Європейської хартії місцевого самоврядування: Матеріали міжнар. конф., м. Київ, 11–12 червня 2002 р. –К.,2002. – С 182–198.

185. Пухтинсъкий М. Система місцевого самоврядування в Україні// Вісник Академії державного управління. – 1996. –№ 1.–С 68–89.

186. Пухтинсъкий М., Власенко О. Місцеве самоврядування: сучасні проблеми та перспективи // Проблеми трансформації територіальної організації влади: 36. матеріалів та документів / Наук, ред.: М. Пухтинський. – К., 2005.

187. Пухтинський М., Толкованов В. Актуальні питання імплементації Європейської хартії місцевого самоврядування та реформування місцевого самоврядування в Україні // Європейська хартія місцевого самоврядування та розвиток місцевої і регіональної демократії в Україні. Наук–практ. пос. / За ред. М. О. Пух–тинського, В. В. Толкованова. – К., 2003. – С. 148–159.

188. Ровный В. В. О категории «правовой модус» и её содержании.// Государство и право. – 1998. – № 4. – С. 86–88.

189. Рубцов В. Самоуправление как инструмент демократического переустройства // Місцеве та регіональне самоврядування України. – Вип. 1–2. – К., 1995. – С. 84–96.

190. Руда Н. І. Законодавче закріплення правового статусу територіального колективу (громади) – гарантія становлення самоорганізованої публічної влади на місцях // Концепція розвитку законодавства України: Матер, наук.–практ. конф. (травень 1996 p., Київ). – К., 1996. – С 174–175.

191. Руда Н. І. Політико–правове визнання територіального колективу – гарантія децентралізації державної влади та розвитку самоврядування // Проблеми реформування державної влади: конституційні та управлінські аспекти. – Тези доп. і наук, повід, наук.–практ. конф. (10–11 березня 1995 p., Київ). – К., 1995. –С 119–120.

192. Руда Н. І. Право громадян України на здійснення місцевого самоврядування: теоретичні аспекти // Держава і право: 3б. наук. праць. Вип. 7. – К, 2000. – С 183–188.

193. Руда II. І. Правовий статус територіального колективу // Місцеве самоврядування в Україні: історія, проблеми, пропозиції. – К, 1994. – С 65–71.

194. Руда II. І. Територіальна громада – суб'єкт конституційно–правових відносин: теоретичний та історичний аспекти // Правова держава: Щорічник наук, праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – Вип.12. – К., 2001. –С. 232–243.

195. Руда Н. І. Формування соціального статусу територіального колективу в період переходу до ринкових відносин // Правова система України: теорія і практика. – Тези доп. і наук, повід, наук.–практ. конф. (7–8 жовтня 1993 p., Київ). – К., 1993. –С 203–205.

196. Свирский Б. М. Государственное строительство и местное самоуправление в Украине: Учеб. пос. – X., 2001.

197. Сиддиков Р. Р. Местные органы власти и местного самоуправления: Автореф. дис.... докт. юрид. наук. – М., 1993.

198. Смирнова Т. С. Закріплення в Конституції України основоположних принципів місцевого самоврядування // Держава і право: Щорічник наук, праць молод, вчених. – К.: ІнЮре. –1999.–Вип. 2.–С 128–134.

199. Смола М., Ветроумов Г. Местное самоуправление: некоторые проблемы организации и деятельности // Юридический вестник. – 1996. – № 2. – С. 72–74.

200. Соловьев С. Г. Система фундаментальных понятий муниципального права: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. – Екатеринбург, 1998.

201. Социально ориентированное местное управление: Опыт городов Германии для России. – СПб.: Наука, 1999.

202. Судовий захист прав та інтересів місцевого самоврядування в Україні. Навч.–практ. посібник / Ю. Р. Вавринюк, М. М. Клепацький, В. В. Кравченко, Н. В. Кравченко, М. В. Штцик, Л. С. Подобед. – К., 2002.

203. Тоболин В. В. Право муниципального управления. –М.,1997.

204. Тодика О. Правова політика держави щодо органів місцевого самоврядування в аспекті реалізації народовладдя // Правничий часопис Донецького університету. – 2004. – № 1. – С 9–15.

205. Тодыка Ю. Н., Яворский В. Д. Выборы органов местного самоуправления: конституционно–правовой аспект. – X.: Факт, 1998.

206. Токвилъ А. Демократия в Америке. – М.: Прогресс, 1992.

207. Трачук П. А. Участь громадян України у місцевому самоврядуванні: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. – К., 2003.

208. Фадеев В. И. Краткий очерк истории муниципального права. // Право и жизнь. – 1994. – № 5. – С. 143–171.

209. Фадеев В. И. Муниципальное право России. – М.: Юристъ, 1994.

210. Фадеев В. И. Система гарантий местного самоуправления//Право и жизнь. – 1995.–№ 5.–С. 184–217.

211. Федів І. Місцеве самоврядування, територіальне і регіональне управління в історії України // Місцеве та регіональне самоврядування України. – Вип.1–2. – К.,1995. – С 46–51.

212. Филиппов Ю. В. Нужна ли нам еще одна профессия? (Развитие местных сообществ: теория и практика) // Вестник Московского ун–та. Сер. 6. Экономика. – 1996. – № 4. – С. 68–69.

213. Филиппов Ю. В., Авдеева Т. Т. Основы развития местного хозяйства: Учеб. – М., 2000.

214. Холлис Г., Плоккер К. На пути к демократической децентрализации. Перестройка региональных и местных органов власти в новой Европе. – Tacis services DGIA, European Commission, 1995.

215. Хоменецъ Р. Особливості правового статусу фізичних осіб як суб'єктів місцевого самоврядування // Право України. – 2001. –№11.–С 36–38.

216. Чапала Г. В. Місцеве самоврядування в системі публічної влади: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. – X., 2004.

217. Черкасов А. Сравнительное местное управление: теория и практика. – М.: ФОРУМ – ИНФРА–М, 1998.

218. Чукаева В. А. Государственное строительство и самоуправление Украины: Учеб. пос. – Днепропетровск, 1999.

219. Швидько Г. К., Романов В. Є. Державне управління і самоврядування в Україні: Істор. нарис: [Навч. посібник].– К.: Вид–во УАДУД997. – Ч. 1.

220. Шиба О. Сільське самоврядування на Буковині (1 861–1918 pp.) // Місцеве та регіональне самоврядування України. –Вип. 1–2. – К., 1994. – С 31–37.

221. Штатина М. А. Местное управление в зарубежных странах (Великобритания, США, Франция, страны Латинской Америки). – М., 1994.

222. Штейн Л. Ученіе объ управленій и право управленія: съ сравненіемь литературы и законодательствъ Францій, Англіи и Германій. – СПб., 1874.

223. Штейнберг Д., Шашкова А. Местное самоуправление в России и Испании: сравнительный анализ // Российская юстиция. – 1999. – № 12. – С. 51–53.

224. Шугрина Е. С. Институт отзыва выборного лица местного самоуправления // Проблемы народного представительства в Российской Федерации. – М., 1998. – С. 166–172.

225. Шугрина Е. С. Муниципальное право. – Новосибирск, 1995.

226. Шугрина Е. С. Муниципальное право. Учебник. – М.: Дело, 1999.

227. Шугрина Е. С. Система муниципального права как отрасли права // Проблемы преподавания конституционного и муниципального права / Под ред. С. А. Авакьяна. – М., 1999.

228. Яковлев В. В. К вопросу о природе ответственности органов местного самоуправления // Сибирский юридический вестник. – 1999. – № 2. – С. 29–31.

229. Яковлев В. В. Общая характеристика законодательства об ответственности органов и должностных лиц местного самоуправления// Сибирский юридический вестник. – 1999. – № 4. –С. 29–32.

230. Ярмиш О. Н., Серьогін В. О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підручник. – X., 2002.

231. Ярошенко А. А. Конституционная ответственности в системе местного самоуправления // Конституционно–правовая ответственность: проблемы России, опыт зарубежных стран / Под ред. С. А. Авакьяна. – М., 2001. – С. 385–388.

232. Ярощук О. В. Досвід організації муніципального управління в зарубіжних країнах. – Т.: Екон. думка, 1999. – 64 с

233. Ястребов В. И. Формы местного управления в государствах тропической Африки // Известия вузов: Правоведение –1974. – № 3. – С. 69–79.

234. ЯсюнасВ. Основы местного самоуправления. – М.: Ось–89, 1998.

Іменний покажчик

Авак'ян А. –53, 115, 529, 544, 546, 547 Адріан Ч. –99 Аксаков К. –75 Алексеев М. –115 Алі Хан М. – 98 Альтузіус Й. – 65, 70, 88 д'Аргенсон Р. Л. – 66 Арене Г. – 69 Аскеров А. А. – 50 Астеміров 3. А. – 520 Атаманчук Г. В. – 53, 115 Ашлей П. – 115 Баймуратов М. О. – 49, 53, 56, 59, 116, 184,206,222,365 Бакунін М. О. – 86, 88 Баллейс 3. – 97 Барабашев Г. В. – 50, 53,115 Баранов В. М. – 530 Баранчиков В. О. – 210,519 Барахтян В. А. – 47 Батанов О. В. – 59, 116, 206, 217, 222 БахрахД. М. – 53,115,365 Бачило І. – 115 Безобразов В. П. – 78,115 Безуглов А. О. – 53,115,473 Бєдний О. І. – 365 Біленчук П. Д. – 56 Блюнчлі – 90

Бобкова А. Г. – 365 Боброва Н. А. – 529 Бойцов В. Я. – 207 Бондар М. – 53 Борденюк В. І. – 188 Бориславський Л. В. – 49 Бражников В. Є. – 47, 49 Бурмистров М. В. – 91 Бурчак Ф.Г. – 53 Бутко І. П. – 47, 49, 50, 52, 53, 54, 207,365 Бялкіна Т. М. – 185 Валуев П. О. – 79 Василевич Г. А. – 530, 543 Василик О. – 53 Васильєв В. І. – 53,115 Васильчиков О. І. – 71, 72, 73, 74, 115 Вебб Б. – 94 Вебб – 94 Ведель Ж. – 53 Веліхов Л. О. – 80, 91, 107,115 Видрін І. В. – 116, 208, 216,551 Вітрук М. В. – 530 Власенко О. – 53 Волков В. Д. – 365 Вормс–90

Гарнер Г. – 53 Гербер Н. – 69 Гессен В. – 115 Гірке О. – 69, 70 Гнейст Р. – 78, 80, 81, 115,122 Головачев А. А. – 76 Граверт Р. – 98 Градовський О. Д. – 78, 83, 84, 85, 105 Григоніс В. П. – 186 Григоніс Е. П. –186 Григор'єв В. А. – 59, 365 Гумплович Л. – 85 Гурне Б. – 53,230 Давидов Р. К. – 49, 53,54 Давід Р. – 53 Делія Ю. В. – 126 Деттон Е. – 53 Деттон Е. – 97 Джеферсон Т. – 68 ДиденкоО. О. – 101 Дмитрієв Ю. О. –116 Драгоманов М. П. –76 ДюгіЛ. –88, 115 Євтіхієв 1.1. – 78 Єлістратов О. І. – 92 ЄллінекГ.–35,83,115,127 ЗагряцковМ. Д. – 88 Захарченко М. А. – 365 Зіллер Ж. – 53 Зражевська Т. Д. – 529, 538 Іванов М. – 207,213 Ільїнський І. П. – 213 Іонассен К.– 204 Ісаєва Н. К. – 54 Казанчев Ю. Д. – 472 Кампанелла Т. – 67 Кампо В. М. – 49, 53, 54, 55, 116, 206,365

Карлов О. О. – 229 Кармолицький А. А. – 53 Кирюшин ОЛ. –213 Коваленко А. А. – 365 Коваленко А. І. – 53 Козлов Ю. М. –53,115 Козлова Є. І. – 53 Козюбра МЛ. – 53 Копєйчиков В. В. – 53 Копиленко М. Л. – 54 Копиленко О. Л. – 53, 54 Коркунов М. М. – 78,115 Корнієнко М. І. – 49, 50, 51, 53, 54, 58,77,115,116,206,473 Коул Дж. – 94 Кравченко В. В. – 50, 53, 54, 56, 57, 186,473,519,538,540 Кравченко В. І. – 53, 54, 210 Кравченко Вал. – 53 Краснов М. О. – 53,116, 205,233 Красовська Л. П. – 545 Кривенко Л. Т. – 53 Кропоткін П. О. – 86–87, 88 Крусян А. Р. – 49 Кряжков В. А. – 53, 115 Кудрявцев В. М. – 53 Кузнецова В. Ф. – 49, 50, 53 Куйбіда В. – 53 Куликов В. В. – 187 КуранінВ. О.–213,231 Курчинський М. А. – 88 Кутафін О. О. – 53, 115, 116, 185, 518, 542 Кучма Л.Д.–430,469 Кушнарьов Є. – 53 Лабанд О. – 69, 83, 115 Лазаревський М. І. – 78,115 Лаптев Л. Є. – 53 Ленін В. І. – 89–90 ЛешковВ.М.–71,72,74,75 Литвин В. М.–62,176 Лілієнфельд – 90 Лук'янець Д. М. – 545

Лук'янов А. – 115 Лучин В. О. – 529 Любашиц В. Я. – 185 Майданник О. О. – 535 МайєрО.–81 Макогон О. – 47,49 Мальцев В. Г.– 101 Мальчин Ю. – 53 Мамут Л. – 86 Манохін В. М. – 53 Маркс К. – 90 Мауренбрехер – 69 Медведчук В. В. – 207 МейєрЕ*–69,115 Мелащенко В. Ф. – 50,53 Михайловський А. Г. – 78 Мілдон Я. – 430 Міль Дж. – 68 Мілютін М. О. – 72 Моль Р.–71,115 Монтін–98, 187 Мор Т. – 67 Мороз В. М. – 54 Мутталіб М. – 98 Мюллер О. – 95 Недогрєєва А. І. – 49 Немур Дюпон де – 66 НольдеБ.Е.–78,80,115 Овсепян Ж. І. – 530–531,534 Овчинников 1.1. – 53 Оніщук М. В. – 55 Орзіх М. П. – 49, 53,101,116, 188, 204, 208 Орлик П.– 12 Остром В. – 97,186 Оуен Р. – 67 Павловський Р. – 47,49 Панейко Ю. – 66,83,85 Пейдж Е. К. – 99 Пережняк Б. А. – 365

ПєртцикВ.А. –53, 115 Писарєв О. М. – 472 Підмогильний М. В. – 56 Пітцик М. В. – 53, 57, 473,519,540 Плеханов Г. В. – 89 Погорелко А. К. – 409 Погорілко В.Ф. – 49, 50, 51, 53, 54, 57,115,184,365 Подлігайлов П. М. – 73,126 Попович С – 206 Постовой М. В. –53, 116 Прейс X. – 83 Пригожин І. – 40 Прокопій – 10 Прудон П. Ж. – 86, 87, 88 Пухтинський М. О. – 49,50,53,54, 488 Райт Г. – 53 Ревенко Л. А. – 53 РедліхІ.–64, 115 Рейснер М. А. – 91 Ресслер О. – 69 Романович–Славатинський О. В. –83 Руда НЛ.–54,58,228, 231 Руденко В. М. – 53, 54 Руссо Ж. Ж. – 67 Самарін Ю. Ф. – 75 Селіванов А. О. – 50, 53 Селівон М. Ф. – 49 Сен–Сімон А. – 67 Сергеев А. А. – 533 Скалой В. Ю. – 79 Слива А. Я. –53,115 Слоу П. М. – 98 Смирнова Т. – 126 Солдатов О. – 473 Солоненко О. М. – 511 Спенсер Г. – 90 Стахів М. – 92–93 Страшун Б. А. – 207 Стременовський М. – 365

СтучкаП. І.–90, 91 СурмінЮ.–210 Твердохлібов В. М. – 91 Терлецький В. М. – 47,49 Тимошенко Ю. В. – 502 Тихомиров Ю. О. – 53,115, 205 Тихонова Б.А. – 520 Ткаченко В. – 53 Ткачук А. – 53 ТодикаЮ. М. – 115,488 Токвіль А. де – 69, 88,115 Трачук П. А. – 57 Туган–Барановський М. І. – 82–83 Туре – 68 Фадєєв В. І. – 53,115,116,205,518 Федонюк А. Є. – 49 Франклін Б. – 67 Франко І. Я. – 76 Фрицький О. Ф. – 47,48,49,50,53, 57,115,365,473 Фур'є Ш. – 67 ХєссеК.–53 Хіллер Дж. – 204 Цветков В. В. – 48,49

Целевич В. – 92 Чеботарьов Г. М. – 187 Черкасов О. І. – 99–100,116 Черногор М. М. – 520 ЧиркінВ. Є. – 184,519 ЧичерінБ. М.–69,115 Шаповал В. М. – 53, 54, 187–188, 538 Шемшученко Ю. С. – 53 Шеремет К. Ф. – 50, 53,115,187 Шеффле – 69 Шиндяпіна М. Д. – 528, 544 Шон Д. Т. – 545 ШтейнЛ.–78,80,81,82, 115 ШугринаК.–116,488,529 Щапов А. П. – 70 Щепаньський Я. – 209 ЮговА. А.–207, 213 Юзьков Л. П. – 48,49, 51, 53,115 Ющенко В. А. – 152, 181,513 Яворський В. Д. – 49 Ядринцев М. М. – 70 Ященко А. – 127,148,153

Предметний покажчик

Автономія – 153–157 Автономна Республіка Крим –388–389 Адміністративна юстиція – 176–179 Адміністративно–територіальний устрій – 244 Асоціації органів місцевого самоврядування – 409–433 Верховна Рада Автономної Республіки Крим – 243, 390, 392–393 Виконавчі комітети місцевих рад –329–331 – рішення – 352–354 Виконавчі органи місцевого самоврядування – 27,328–329 Відкликання депутата місцевої ради–313,547–548 Відповідальність суб'єктів муніципально–правових відносин –513–555 Всесвітня Декларація місцевого самоврядування – 459–461 Всесвітня федерація об'єднаних і споріднених міст – 437–438 Гарантії місцевого самоврядування – 472–480 Голова районної, обласної, районної у місті ради – 319–320

Громадські слухання – 239–240 Громадянське суспільство –179–180 Делегування повноважень –150–152,161 Депутат місцевої ради – 304–305 Депутатське запитання – 307 Депутатський запит – 307 Депутатські групи – 309–310 Депутатські фракції – 308, 311 Державна політика у сфері місцевого самоврядування – 158–159, 162–163 Децентралізація – 146–147 Джерела муніципального права –16–22,110–111 Європейська типова конвенція про основні принципи транскордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади – 462–467 Європейська Хартія місцевого самоврядування – 444–459 Загальні збори громадян за місцем проживання – 236–238 Засідання виконавчого комітету місцевої ради – 350

Інститут муніципального права –22–24 Категорії посад в органах місцевого самоврядування –372–373 Комунальна власність – 6, 28, 397,398–399,503 Конгрес місцевих і регіональних влад України – 428–430 Магдебурзьке право – 11 Мажоритарна виборча система –260–261 Методологія науки муніципального права– 37–46 Міжнародні стандарти місцевого самоврядування – 442–444,496 Місцеве самоврядування – 7, 121–127 Місцевий бюджет – 402–403 Місцевий референдум – 235–236 Місцевий уповноважений з прав територіальної громади – 166–168 Місцеві вибори – 233–235 Місцеві ініціативи – 238–239 Муніципальна влада – 183–201 Муніципальне право: – як галузь права – 5–10, 33 – як навчальна дисципліна –104–120 – як наука – 30–63 Муніципальний менеджмент –118 Муніципальний соціалізм – 88–89 Муніципальні права і свободи –166,168,196,474,498 Муніципально–правові відносини – 26–29 Муніципально–правові норми –25–26 Органи державної влади – 27, 158–179

Органи самоорганізації населення – 27, 381–387 Повноваження місцевого самоврядування – 270 Політична система суспільства –191 Політичні партії – 27, 254–255 Посадові особи місцевого самоврядування – 368–370 Постійні комісії місцевих рад –299–302 Представницькі органи місцевого самоврядування – 27, 242–243 – функції – 267 Принципи місцевого самоврядування – 127–133 Публічна влада – 5, 27,31,34–35, 106,108,139,182–183 Рада міністрів Автономної Республіки Крим – 391 Ранги службовців в органах місцевого самоврядування –373–375 Регламент місцевої ради – 20,291–292 Санкції у муніципальному праві –540–552 Секретар сільської, селищної, міської ради – 297–298 Сесія – 290–299 Система місцевого самоврядування – 40, 41, 134–146 Сільські, селищні, міські голови –27,138,314–315 Служба в органах місцевого самоврядування – 364–368 Статут територіальної громади –5,20–21,497 Субсидіарність – 65–66,133,154,493–494

Судовий захист місцевого самоврядування – 507–510 Територіальна громада – 27, 136, 202–241 – функції – 216 Територіальний колектив –202–206

Тимчасові контрольні комісії місцевих рад – 302–303 Федералізація – 153 Фонд сприяння місцевому самоврядуванню України при Президентові України – 52, 62,169–170

Зміст

Передмова...................................................................................3

Розділ І. Муніципальне право як галузь права

України.......................................................................................5

§ 1. Поняття муніципального права України...........................5

§ 2. Історія муніципального права України............................10

§ 3. Джерела муніципального права України.........................16

§ 4. Система муніципального права України..........................22

§ 5. Муніципально–правові відносини.....................................26

Розділ II. Муніципальне право як наука

і навчальна дисципліна ..........................................................30

§ 1. Муніципальне право як наука.............................................30

§ 2. Теоретичні основи місцевого самоврядування.................63

§ 3. Муніципальне право як навчальна дисципліна...............104

Розділ III. Конституційно–правові основи

місцевого самоврядування.....................................................121

§ 1. Поняття місцевого самоврядування..................................121

§ 2. Основні принципи місцевого самоврядування................127

§ 3. Система місцевого самоврядування..................................134

§ 4. Місцеве самоврядування і місцеві

органи виконавчої влади............................................................146

§ 5. Місцеве самоврядування і територіальна

автономія.....................................................................................153

Розділ IV. Місцеве самоврядування

та державна влада в Україні..................................................158

§ 1. Повноваження органів державної влади у сфері

місцевого самоврядування.........................................................158

§ 2. Державна влада та актуальні проблеми

становлення муніципальної влади в Україні............................179

Розділ V. Територіальна громада – основа

місцевого самоврядування в Україні....................................202

§ 1. Поняття територіальної громади........................................202

§ 2. Види територіальних громад...............................................213

§ 3. Функції і повноваження територіальних громад..............215

§ 4. Форми діяльності територіальних громад.........................232

Розділ VI. Місцеві ради – представницькі

органи місцевого самоврядування України.........................242

§ 1. Поняття місцевих рад як представницьких органів

місцевого самоврядування і їх види...........................................242

§ 2. Місцевий (базовий) і регіональний рівні місцевих

рад як представницьких органів місцевого самоврядування...243

§ 3. Правовий статус представницьких

органів місцевого самоврядування України..............................249

§ 4. Порядок формування представницьких

органів місцевого самоврядування.............................................253

§ 5. Функції і компетенція представницьких

органів місцевого самоврядування.............................................267

Розділ VII. Форми і методи діяльності

представницьких органів місцевого самоврядування .......284

§ 1. Поняття форм і методів діяльності

представницьких органів місцевого самоврядування...............284

§ 2. Сесія як основна форма роботи представницьких

органів місцевого самоврядування.............................................290

§ 3. Форми й методи роботи постійних

комісій місцевих рад.....................................................................299

§ 4. Форми й методи роботи тимчасових

контрольних комісій рад..............................................................302

§ 5. Форми і методи роботи депутатів місцевих рад.................304

Розділ VIII. Конституційно–правовий статус сільських,

селищних, міських голів, голів районної, обласної,

районної в місті ради.................................................................314

§ 1. Статус сільських, селищних, міських голів........................314

§ 2. Статус голів районної, обласної, районної

у місті ради....................................................................................319

§ 3. Статус голів міст Києва і Севастополя................................323

Розділ IX. Виконавчі органи сільських,

селищних і міських рад.............................................................328

§ 1. Виконавчі комітети місцевих рад, їх основні

функції та повноваження, організація роботи...........................328

§ 2. Відділи та управління виконавчих

комітетів місцевих рад....................................................................360

§ 3. Статус службовців органів місцевого

самоврядування...............................................................................364

Розділ X. Органи самоорганізації населення............................381

Розділ XI. Правовий статус органів місцевого

самоврядування Автономної Республіки Крим......................388

Розділ XII. Матеріально–фінансові (економічні)

основи місцевого самоврядування ............................................397

Розділ XIII. Муніципальні асоціації в Україні.........................409

Розділ XIV. Міжнародні зв'язки органів

місцевого самоврядування України...........................................434

Розділ XV. Міжнародні стандарти у системі

місцевого самоврядування України...........................................442

§ 1. Правова природа міжнародних стандартів

місцевого самоврядування...............................................................442

§ 2. Європейська хартія місцевого самоврядування......................444

§ 3. Всесвітня декларація місцевого самоврядування……….......459

§ 4. Європейська типова конвенція про основні

принципи транскордонного співробітництва

між територіальними общинами або органами влади...................462

§ 5. Інші європейські стандарти місцевого

самоврядування................................................................................468

Розділ XVI. Гарантії місцевого самоврядування.

Юридична відповідальність суб'єктів

муніципально–правових відносин................................................472

§ 1. Поняття та система гарантій

місцевого самоврядування................................................................472

§ 2. Юридична відповідальність суб'єктів

муніципально–правових відносин.....................................................513

Контрольні запитання........................................................................556

Рекомендована література.................................................................562

Іменний покажчик..............................................................................581

Предметний покажчик.......................................................................585

Навчальне видання