Принцип "забруднювач платить"

У відповідності до рекомендації ОЕСР (організація економічного співробітництва та розвитку) 1972 р., принцип "забруднювач платить" означає, що "забруднювач повинен нести витрати з проведення заходів екологічного оздоровлення за рішенням влади".

Сучасне трактування принципу "забруднювач платить" можна звести до двох основних положень:

- забруднювач повинен нести всі витрати по середовищеохоронній діяльності;

- забруднювач має право відшкодовувати свої природоохоронні витрати через ціни на свою продукцію і послуги.

Завдяки використанню цього принципу досягається ряд переваг:

1) альтернативні витрати охорони навколишнього середовища розподіляються раціонально;

2) формується стимул до скорочення та запобігання забруднень;

3) усувається розрив між приватними і суспільними витратами, і в результаті ціни товарів поряд з витратами праці і капіталу включають екологічні витрати.

Практичне застосування принципу «забруднювач платить» ускладнене з ряду причин.

По-перше, існує проблема ідентифікації забруднювача. Юридично відповідальним за забруднення визнається фізична або юридична особа, яка прямо або побічно завдає шкоди навколишньому середовищу або створює умови, що призводять до виникнення такого збитку. Однозначне ж визначення відповідального за забруднення може бути складне, особливо тоді, коли забруднення пов'язане одночасно з декількома джерелами (кумулятивне забруднення) або з послідовними причинами (ланцюгове забруднення): наприклад, в забрудненні повітря вихлопними газами винен як виробник, так і власник автомобіля. У цих випадках відповідні витрати повинні бути розподілені таким чином, щоб забезпечувалося оптимальне з адміністративної та економічної точки зору рішення і досягався б максимальний ефект поліпшення стану навколишнього середовища.

По-друге, політичні причини (втрата популярності серед виборців) можуть перешкоджати прийняттю рішень про проведення політики відповідно до принципу "забруднювач платить".

По-третє, економічні причини, особливо на регіональному рівні (безробіття, закриття основних виробництв) створюють зовні переконливий аргумент проти застосування цього принципу.

Принцип "користувач платить"

Принцип "користувач платить" є аналогом застосування принципу "забруднювач платить" відносно ресурсокористування. Він вимагає, щоб користувач будь-якого природного ресурсу повністю оплатив його використання і подальше відновлення.

Принцип довгострокової перспективи

П ри виборі між охороною або деградацією навколишнього середовища альтернативні витрати повинні визначатися не статично, а в довгостроковій перспективі. Забруднюючі речовини акумулюються з плином часу, і лише через певний термін може виявитися повний збиток.

Не тільки збитки, але й вартість охорони навколишнього середовища повинна розглядатися перспективно. Екологічна діяльність потребує значних капіталовкладень. Потрібно декілька років для накопичення капіталу (наприклад, реконструкція водоочисних споруд та каналізації, будівництво полігона ТПВ тощо). Адаптація виробничих процесів, зміна галузевої структури вимагають одного-двох десятиліть.

Отже, екологічна політика зможе досягти успіху, не лише борючись з існуючими забрудненнями, але і попереджаючи майбутні.

Крім того, довгострокова орієнтація екологічної політики необхідна і тому, що впровадження в практику та отримання результатів деяких регулюючих інструментів часто вимагає тривалого часу.

Зараз же в Україні старі звалища служать яскравим прикладом необдуманої екологічної політики без врахування довгострокової перспективи.