Політичні еліти України.
В. Липипський називає три методи формування національних еліт: класократичний, демократичний, охлократичний. Класократичний метод полягає у інтеграції еліти з іншими соціальними групами, які складають корпоративну монархічну державу. Демократичний метод заснований на відкритій конкуренції за владу, яка точиться між різними групами суспільства, і він характерний для республік. Охлократичний метод створення еліти притаманний диктатурам - це влада окремих суспільно-політичних груп, яку відзначають прояви найнегідніших мотивів, дій: безглузді вбивства, вплив на представників влади шляхом шантажу, погроз тощо.
Обгрунтування явища політичної еліти у спадщині українських політичних мислителів. Найпомітніший слід у теорії елітизму залишили Д. Допцоа та В. Липинський.
Концепція еліти розроблена Д. Донцовим у праці "Дух нашої давнини". На його думку, джерелом формування еліти має бути строгий відбір "кращих людей" з усіх верств суспільства, а не лише з міфічного "демосу", маси, класу, партії. Принциповою для Д. Донцова є обов'язковість суворої "чистки", "проціжування" цього відбору, завдяки чому мас зберігатися духовна, моральна чистота, владна сила, могутність еліти. "Суспільство існує як спільнота, поділена на щаблі, від вищого до нищого, зі стисло означеними функціями кожної з своїх частин... Вимріяне демократами суспільство, яке складалося б лише з селянства, або взагалі лише з т. зв. трудящого народу, без окремої провідної верстви, - це плебейська фантазія, в житті не існуюча..."
Д. Донцов вважає, що без еліти суспільство є "стадом". До еліти відносяться лише люди особливого типу, особливої вдачі. "Це - фанати, аскети, подвижники типу Мономаха, Лойоли, Валенштейна, Вільгельма Орочського, Дмитра Вишневецького, Богуна, Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духу і серця, байдужі на свої тілесні потреби. Це в протилежність до представників субстрату, розлізлих, млявих, сентиментально-сльозливих і осталих - сухі і вогненні душі формотворців, палимі невгасимим внутрішнім вогнем..."
До прикмет членів провідної верстви Д. Донцов відносив:
1) шляхетність, благородство;
2) мудрість (наявність концепції своїх дій);
3) мужність, відвага (проявляється у вмінні протиставитись оточенню й самому собі у всіх слабкостях).
Усі три прикмети члена провідної верстви випливають з його психічної вдачі.
У своєму вченні про еліту В. Липинський виходить із мак'явеллістської традиції європейської соціальної думки, в особах таких дослідників, як В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, які вважали, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.
На думку В. Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є поляки. Поляки, асимілюючись з "українською народною масою", стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен.
В. Липинський є автором концепції "національної аристократії". На його думку, в кожній нації існує група людей, яка керує нацією, стоячи на чолі ЇЇ політичних і організаційних установ. Вона створює певні культурні, моральні, політичні та цивілізаційні вартості, які потім привласнює собі ціла нація для нормальної життєдіяльності. Таку провідну групу В. Липинський й називає "національною аристократією". Національна аристократія може реалізуватися тільки тоді, коли вона захоче створити свою державу. "... Бо без власної держави вона не матиме власної національної аристократії, а не маючи власної аристократії вона ніколи не стане нацією і лишиться по віки балакаючим на іншій мові племенем, підлягаючи державно-національній організації чужої аристократії".
В. Липинський підкреслює важливість процесу "постійного відновлення або зміни аристократії", тобто циркуляції еліт. Коли цей процес припиняється, то нація попадає під провід чужої, сильнішої, ніж власна, політичної еліти, втрачаючи свою національну ідентичність. В. Липинський запевняє, що "без своєї власної національної аристократії - без такої меншості, яка б була настільки активна, сильна та авторитетна, щоб організувати пасивну більшість нації внутри, і тим захистити її од ворожих наскоків зовні - немає і не може бути нації". Постійне відтворення нації - це, за В. Липинським, вічний і незмінний наслідок кожної боротьби творчих, продукуючих класів.
У своєму фундаментальному політичному трактаті "Листи до братів-хліборобів" В. Липинський дуже добре наголошує, що народи, які не вміють витворити власних "панів", тобто політичної еліти, приречені на те, щоб навіки коритися чужим.
Політична еліта України. Політична еліта сучасної України є строкатим конгломератом правлячої і неправлячої груп, які розпадаються, на думку М. Михальчепка. на такі специфічні еліти:
• еліти класів, прошарків, професійних груп населення;
• еліти політичних партій, громадських організацій, рухів;
• еліти державних інституцій;
• еліти регіонів (автономія, область, місто, район);
• еліти надпартійні (незалежні, які опираються на недержавні економічні структури та засоби масової інформації).
Багато вітчизняних політологів вважають, що сучасна політична еліта, яка виникла на теренах колишнього СРСР, формувалася за "номенклатурним принципом", а також має досить "клановий характер поведінки". Д. Видрін та Д. Табачник так оцінюють українську політичну еліту: "Молода Україна - держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 року, Україна виявилася, напевне, найбільшою в світі країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх партійних функціонерів і колишніх політичних дисидентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної кваліфікації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т. д. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти".
Існуюча політична еліта України сформувалася трьома шляхами:
1) як наслідок добору та розстановки кадрів правлячої до 1991 року КПРС;
2) як наслідок активного чи пасивного опору тоталітарно-колоніальному правлінню;
3) як результат входження до політики нових груп та громадських діячів, безпосередньо не пов'язаних ні з комуністичним режимом, ні з опором йому.
І. Мигович відзначає неоднорідність, пістрявість, не завжди компетентність української правлячої верхівки, і виділяє ті основні групи, які входять до неї:
• колишні партійні, державні, господарські керівники;
• вихідці з мистецько-наукових та інших кіл інтелігенції;
• відкриті ідейні противники комуністичного устрою (колишні політв'язні, дисиденти, члени їх сімей);
• вітчизняні підприємці, банкіри, комерсанти;
• кар’єристи-демагоги.
За висновками А. Пахарєва, в Україні поки що правляча верхівка виступає як формальна політична еліта, відповідаючи лише окремим якісним рисам цього поняття. На сьогодні в Україні складається кілька політичних еліт в надрах об'єднань громадян. Простежуються три основні напрямки майбутньої політичної еліти: націоналістичний, ліберально-центристський, лівий.
Предмет соціології міжнародних відносин становить поведінка суб'єктів міжнародної політики, їхні ролі, очікування, цінності, якими вони керуються.». У цьому контексті під світовою політикою розуміється діяльність держав та інших міжнародних суб'єктів на міжнародній арені, а міжнародні відносини розглядаються як система реальних зв'язків, результат взаємодії держав. соціологія міжнародних відносин -- дисципліна, яка покликана аналізувати структури єдиної міжнародної системи на основі соціологічного підходу та використання соціологічних методів (насамперед методик прикладного аналізу, якими є контент-аналіз, івент-аналіз і когнітивне картування, а також біографічного методу, методу включеного спостереження, експерименту, масового опитування тощо). аналіз проблематики міжнародних відносин з позицій соціологічного підходу означає дотримання свого роду "транстеоретичного" принципу, який вимагає: 1) розглядати міжнародні відносини з позицій глобальності (єдності) й системності (цілісності); 2) взаємозалежність тенденцій і зв'язків; 3) поєднання "макро"- і "мікро парадигм".Р. Арон у своїй фундаментальній праці "Мир і війна між націями" виділив чотири аспекти вивчення міжнародних відносин з позицій соціології. Він описав їх у відповідних розділах цієї книги: "Теорія", "Соціологія", "Історія" і "Праксеологія". У першому розділі визначаються основні правила та концептуальні знаряддя аналізу. Р. Арон показав на основі порівняння міжнародних відносин із спортом, що існують два рівні теорії. Перший покликаний відповідати на питання, "які прийоми гравці мають право застосовувати, а які ні; яким чином вони розташовуються на різних лініях ігрового майданчика; що роблять для підвищення ефективності своїх дій і для руйнування зусиль противника". На другому рівні розробляється відповідний план на гру, уточнюються завдання кожного гравця і його дії у тих або інших типових ситуаціях, які можуть скластися на майданчику. Тут як типові види поведінки учасників міжнародних відносин виділяються та аналізуються стратегія і дипломатія, розглядається сукупність засобів і цілей, характерних для будь-якої міжнародної ситуації, а також типові системи міжнародних відносин. На цій основі будується соціологія міжнародних відносин, предметом якої є насамперед поведінка міжнародних акторів. Соціологія покликана відповісти на питання, чому даний актор веде себе на міжнародній арені саме так, а не інакше. Звідси, її головне завдання -- вивчення всіх закономірностей і особливостей, що визначають насамперед політику держав і хід міжнародних подій. Зробити це неможливо без використання історичних досліджень. Тому соціолог повинен постійно звертатися і до теорії і до історії. У четвертій частині книги Р. Арона, яка присвячена праксеології, з'являється ще один символічний персонаж -- арбітр. Стосовно міжнародних відносин це означає, що їх аналіз не може обмежуватися тільки спостереженням і описанням, а вимагає також суджень і оцінок про ті чи інші події, фактори та акторів на арені світової політики. Найбільш впливою школою після Другої світової війни була теорія «політичного реалізму». Г. Моргентау наголошував, що міжнародна політика індетична внутрішній [357, с. 77]. Тут присутня та сама боротьба за панування. Успіх у зовнішній політиці досягається силою національної влади, яка залежить від економічного та військового потенціалу, морального стану народу, особливостей національного характеру .
Етнонаціональні відносним — це відносини між суб'єктами національно-етнічного розвитку — націями, народностями, національними групами та їхніми державними утвореннями. Ці відносини бувають трьох типів: рівноправні; відносини панування й підлеглості; прагнення до знищення інших суб'єктів. В етнонаціональних відносинах відбивається вся сукупність соціальних відносин. Визначальний вплив на них справляють економічні й політичні чинники, причому політичні аспекти частіше стають ключовими, вирішальними. Це зумовлено насамперед значенням держави як важливого чинника розвитку нації. Само життя засвідчує, що етнонаціональні відносини — це міцний сплав національного й політичного. Головними в етнонаціональних відносинах е питання: про рівноправність і підлеглість; про нерівність економічного і культурного розвитку; про міжнаціональну ворожнечу, розбрат, недовіру й підозру на національному ґрунті. Головними проблемами в етнонаціональних відносинах є: - проблеми рівноправності й підлеглості; - нерівності економічного й культурного розвитку; - міжнаціональної ворожнечі; - розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті. Політичні аспекти етнонаціональних відносин проявляються у: - рівноправності націй; - співвідношенні національних та міжнаціональних інтересів; - національному самовизначенні, виборі оптимального національно-державного устрою народів; - підготовці та представництві національних кадрів у структурах влади; - діяльності національних рухів, партій і громадсько-політичних організацій; - діяльності міжнародних організацій по врегулюванню міжнаціональних конфліктів; - взаємозв'язок між національними елітами; - вільному розвитку національних культур та мов; - формуванні політичної культури міжнаціонального спілкування, політичних традицій народів.
Етнонаціональна політика – це цілеспрямована діяльність з регулюванням відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних взаємин з метою їх нормалізації, стабілізації та гармонізації. Головна мета етнонаціональної політики – узгодження етнонаціональних стосунків, демократичне розв'язання міжнаціональних суперечностей і конфліктів.
Консенсус - це угода значної більшості членів будь-якої спільноти щодо найбільш важливих принципів політичної організації, розподілу цінностей, влади і прав у суспільстві. Консенсус - універсальний принцип демократії, що дозволяє вирішувати і попереджати протиріччя і конфлікти, знімати напруженість у суспільстві, досягати згоди щодо спірних питань. Принцип консенсусу передбачає врахування думки як більшості, так і меншості. Його досягнення сприяє високий рівень життя, повагу прав і свобод людини, наявність толерантності (терпимості) в суспільстві, існування інституційних, опрацьованих державою форм вирішення конфлікту, етнічна та релігійна однорідність суспільства. Вперше поняття консенсусу було введено в політичну практику О. Контом. Теорія консенсусу розроблялася А. Токвілем, який обгрунтував висновок про те, що суспільство існує тільки тоді, коли більша частина людей має загальні погляди на різні проблеми, загальні звички. Панівні в конкретному суспільстві цінності та ідеали зумовлюють моделі поведінки індивіда. Спільність цих цінностей змушує індивіда пристосовуватися до позицій інших людей, тим самим досягається рівновага суспільної системи. У закінченій формі теорія консенсусу склалася в 1950-1960-і роки в працях Т. Парсонса, Е. Дюркгейма та ін.. Вона будується на переконаності у здатності людини запобігати різні конфлікти і вести дебати в спокійній атмосфері. У демократичних суспільствах звичайно виділяються три об'єкти можливого угоди, які можуть бути трансформовані у відповідні їм рівні консенсусу.
Перший рівень консенсусу показує, чи поділяє дане суспільство однакові ціннісні уявлення та мети. Він означає згоду з базових нормам і принципам більшості членів суспільства. Другий рівень консенсусу встановлює правила політичної поведінки, що фіксуються в конституціях. Він означає згоду більшості щодо головних «правил гри» (наприклад, визнання результатів виборів, що відбулися). Третій рівень консенсусу висуває на передній план проблему «влада - опозиція». Консенсус з приводу політики означає згоду більшості щодо основних форм організації політичної влади (наприклад, визнання даної форми правління). При цьому розбіжності можуть існувати щодо ставлення до членів уряду, а не до форми управління. Існує два основних принципу консенсусу: 1) підтримка рішення більшістю, що беруть участь у його прийнятті; 2) відсутність прямих заперечень проти прийняття рішення з боку хоча б одного з учасників. Таким чином, консенсус - це не одностайність, але відсутність прямих заперечень при визнанні нейтральної позиції. Такий підхід більш раціональний при вирішенні конфлікту, так як домогтися повного одностайності серед учасників при вирішенні спірної проблеми навряд чи можливо.
Соціальні відносини — це відносно стійкі зв'язки між індивідами і соціальними групами, обумовлені їх неоднаковим положенням в суспільстві та роллю в суспільному житті. Поняття "соціальні відносини" досить часто вживають як синонім суспільних відносин. Однак подібне ототожнення не завжди правомірне. Соціальні відносини це особливий вид суспільних відносин, що виникають між індивідами як членами спільноті виступають одним із способів вияву, трансформації та реалізації соціальності у суспільстві. Головним чинником виникнення і функціонування соціальних відносин є соціальний статус кожного з індивідів, розподіл цих статусів у суспільстві, у межах яких і з позицій яких вступають у взаємодію між собою та з суспільством індивіди, наповнюючи свої відносини реальним змістом статусної взаємодії . Суб'єктами соціальних відносин виступають різноманітні соціальні спільноти й окремі індивіди. На думку О. Айзиковича, за суб'єктом всі соціальні відносини можна розділити на три структурних рівні:1 – соціальні відносини соціально-історичних спільнот (між суспільствами, класами, націями, соціальними групами, містом і селом);2 – соціальні відносини між суспільними організаціями, установами і трудовими колективами; 3 – соціальні відносини в формі міжособистісної взаємодії і спілкування всередині трудових колективів.
Виокремлюють різні види соціальних відносин:
• за обсягом владних повноважень: відносини по горизонталі і відносини по вертикалі;
• за ступенем регламентування: формальні (офіційно оформлені) та неформальні;
• за способом спілкування індивідів: безособові або опосередковані, міжособові або безпосередні;
• за суб'єктами діяльності: між організаційні, внутріорганізаційні;
• за рівнем справедливості: справедливі і несправедливі. Основою відмінностей між соціальними відносинами є мотиви і потреби, головними з яких є первинні та вторинні потреби.
Політичні відносини - це відносини між соціальними групами, націями і народностями, між політичними інститутами, між державою і громадянами з приводу влади у зв'язку з виробленням і здійсненням політики. Політичні відносини показують, яким чином соціальні суб'єкти можуть реалізовувати політичну діяльність через систему політичних інститутів, норм і процедур, визначати засоби і методи, регламентувати цю діяльність. Успіх перебудови політичного життя визначається тим, наскільки нові методи політичної діяльності, створені колективним розумом, будуть втілені у практику, якою мірою під їх впливом оновиться функціонування інститутів політичної системи (держави, політичних партій, громадських організацій тощо). Носіями політичної діяльності і політичних відносин виступають політичні інститути (організації) - держава, політичні партії, громадські організації, рухи, об'єднання тощо. Це система всіх інститутів, організацій, установ, включаючи людей (особистостей), а також механізм керівництва і управління, за допомогою яких здійснюється політична влада. Через них соціальні суб'єкти здійснюють свою функцію суб'єкта політичної діяльності.
А.Лійпхарт відзначає наступні властивості партійної системи : 1) “мінімальні виграшні коаліції”, 2) тривалість існування уряду, 3) ефективна кількість партій, 4) кількість проблемних вимірів, 5) непропорційність результатів виборів. А. Лейпхарт на підставі аналізу партійного життя у 21 країні світу виділив сім типів суперечностей, за якими можна типологізувати партійні системи: 1) соціально-економічні, які стосуються визначення партійних пріоритетів щодо державної чи приватної власності, сильної чи слабкої ролі уряду в економічному регулюванні, підтримки чи опозиції щодо перерозподілу суспільного продукту від багатих до бідних, розширення чи зменшення соціальної допомоги; 2) релігійні — ставлення до релігійних організацій і релігійних цінностей (Ізраїль, Японія, Австралія); 3) культурно-етнічні — відстоювання тих чи інших етнічних груп (Бельгія, Канада, Швейцарія, Швеція, Фінляндія); 4) між містом і селом — репрезентації інтересів сільського або міського населення (наприклад, Швейцарська народна партія — партія, яка виражає здебільшого інтереси сільських верств населення); 5) щодо підтримки режиму — опозиції або захисту існуючого режиму (мало місце у 1945— 1980 рр. у тих країнах, де діяли комуністичні партії, — Франції, Італії, Японії); 6) у міжнародній політиці — ставлення до процесів інтеграції і глобалізації; 7) індустріальні та постіндустріальні — ставлення до традиційних цінностей епохи індустріалізму і постіндустріальних цінностей — партисипітарної демократії (демократії участі) та інвероументалізму (якості життя та навколишнього середовища). А. Лейпхарт наголошує на тому, що “порівняльне вивчення демократій показало, що тип виборчої системи значимим чином пов’язаний із розвитком партійної системи країни, з типом існуючої в ній виконавчої влади (однопартійний чи коаліційний уряд) та з відносинами між виконавчою владою й законодавчим органом”
Суспільно- політичні рухи спрямовані на зміну соціально-політичного устрою Політичних відносин. Або їх збереження завдяки впливу на розподіл влади в суспільстві. Суспільно-політичний рух - добровільне, самокероване формування, створене з ініціативи людей знизу, що об'єдналися на основі спільності інтересів для здійснення загальних цілей. Рух, як правило, структурно не оформлене. При спільності інтересів у ньому можуть бути різномислячі люди. Мети й завдання суспільно-політичного руху рухливі, часто не конкретні, постійно видозмінюються й розширюються. У русі є в наявності широкий, масовий і рухомий склад учасників, широка соціальна база, організаційна, ідейна й духовно-ментальна рыхлость і нестабільність його учасників. У русі немає фіксованого членства. Згідно з Федеральним законом від 14 квітня 1995 р., «суспільним рухом є, що полягає з учасників суспільне об'єднання, що й не має членства масов, що переслідує соціальні, політичні й інші суспільно корисні цілі, підтримувані учасниками суспільного руху». Вищим керівним органом суспільного руху є з'їзд (конференція) або загальні збори, яким підлеглий виборний колегіальний орган, що є постійно діючим керівним органом суспільного руху. Якщо суспільний рух зареєстрований у державних органах, то воно здобуває права юридичної особи. Суспільний рух є суспільно-політичним, якщо у своїй діяльності воно направляє зусилля на інтеграцію інтересів своїх членів у плані їх звертання до інститутів державної влади, участі у виробленні рішень органів державної влади й органів місцевого самоврядування, участі в мітингах, демонстраціях, ходах і інших формах політичної активності громадян, у виборчих кампаніях, виступає з ініціативами з питань політичного життя, вносить пропозиції в органі державної влади. Політична частина питань їх діяльності може захоплювати й сферу їх взаємин з політичними партіями. Класифікація суспільно-політичних рухів може бути зроблена за різними критеріями ( по цілям і сферам діяльності, по соціальній основі, відношенню до державного ладу, політичного режиму, по способах і діям людей і ін.). Особливо важливо те, що становлення суспільно-політичного руху відображає факт виникнення громадянського суспільства, що є базисом усіх демократичних перетворень людину, суспільства й держави. Суспільні організації, спілки, об'єднання виникають як прояв свідомої і цілеспрямованої діяльності людей, відображення суспільних зв'язків, активності людей в різних сферах їх життя, їх диференційованих інтересів і потреб, що усвідомлюються і вимагають відповідної діяльності.
На відміну від рухів для суспільних організацій і об'єднань вирішальним є тип об'єднання, встановлення довготривалих відносин між членами, факт фіксованого членства в даному об'єднанні. У зв'язку з цим мета вже не є вирішальним елементом, навпаки, створюється певний простір для зміни цілей, а домінуючим інтегратором організації є поряд із спільністю інтересів і членство. Для суспільних організацій характерним є те, що в процесі реалізації інтересів її членів висуваються і реалізуються конкретні цілі. Інтереси, що спонукають людей до створення об'єднань, умовно можуть бути поділені на інструментальні, коли для членів їх членство і діяльність є засобом для досягнення певного завдання, та інтереси заради об'єднання, з метою отримання задоволення від зв'язку зі своїми друзями і звільнення від відчуття загубленості серед супротивників.
Суспільна організація є добровільним об'єднанням у тому розумінні, що особа, яка планує вступити до неї, повинна заявити про причину свого вступу хоча б формально.
ромадсько-політичні рухи відрізняються від громадських організацій, як правило, відсутністю фіксованого членства, хоча це не є головною характерною ознакою. Громадсько-політичні рухи виникають як форми об'єднання громадян, що протидіють тоталітаризмові й монопольно правлячим партіям. З часом вони дезінтегрують, втрачають свій вплив, водночас створюючи умови для формування багатопартійної системи.
Політичний лідер — це особа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі, органах місцевого самоврядування, політичних партіях, групах тиску тощо. Феномен політичного лідерства завжди привертав увагу представників світової політичної думки. Н. Макіавеллі розглядав політичного лідера як володаря, здатного використати всі доступні засоби для збереження влади, наведення порядку. Т. Карлейль і Р. Бмерсон вважали лідера творцем історії, наділеним особливим талантом. Ідею політичного лідера як надлюдини сформулював Ф. Ніцше. На його думку, політичний лідер — це завжди сильна особистість, наділена всіма можливими достоїнствами, яка здатна нав'язати свою волю широким верствам. Г. Тард розглядав феномен лідерства, виходячи з теорії наслідування. За Г. Тардом, люди схильні діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. Марксисти розглядають політичне лідерство у контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такому розумінні лідер обслуговує інтереси класу, що висунув його на політичну арену.
Політичний лідер - це людина, яка керує політичними процесами, робить вплив на соціальну поведінку індивідів, груп, прошарків і суспільства в цілому. Лі́дер політи́чний — глава держави, керівник політичної партії, громадської організації, народного руху тощо, який має високий авторитет, реальну владу і здатний здійснювати її задля розв'язання соціальних і політичних завдань. Найбільш впливові особистісні характеристики:
· Подання політичного лідера про себе самого;
· Потреби і мотиви, що впливають на політичну поведінку;
· Система найважливіших політичних переконань;
· Стиль прийняття політичних рішень;
· Стиль міжособистісних відносин;
· Стійкість до стресу.
Г. Лассуеллом вирізняють три типи політичних лідерів -- адміністратор, агітатор, теоретик. Звичайно, в чистому вигляді таких лідерів також практично не існує. Втім, помітні відмінності між ними є.
Лідер-агітатор -- це скоріше харизматичний лідер, який є улюбленцем мас за рахунок уміння декларувати прості, зрозумілі і ясні рішення.
Лідер-адміністратор -- це політик, здатний приймати виважені, часто вдалі компромісні рішення.
Лідер-теоретик -- це стратег, що вміє вирішувати перспективні, стратегічні питання, довіряючи поточні своїм однодумцям.
. Традиційні лідери - їх влада грунтується на традиції, є звичною і ні в кого не викликає сумнівів; наприклад, при сходженні на престол законного спадкоємця династії він стає політичним лідером країни по праву традиції престолонаслідування.
2. Легальні лідери - вони приходять до влади завдяки дії правових механізмів, тобто обираються або призначаються на вакантні керівні посади. Таке лідерство, хоч і залежить багато в чому від особистих якостей обраного, наполовину укладено не в ньому самому, а на посаді, яку він зайняв. Втративши посаду, він втратить і владу.
3. Харизматичні лідери ближче всього до вождів, вірніше, влада вождя типологічно підпадає під цю категорію. Влада харизматичного лідера спирається на реальні або уявні особистісні якості, що мають надприродну або, принаймні, ірраціональну природу. Коли маси переконуються у відсутності або ослабленні таких якостей лідера, їх інтерес до нього пропадає, і він втрачає владу.
Вождь - Проводир війська, племені. Ідейний і політичний керівник громадського руху, партії, класу; керманич.
Політична соціологія в широкому сенсі є вивчення влади і домінування в соціальні відносини. Це може включати в себе аналіз тим самим сім'ї, засобів масової інформації, університетів, профспілок, і так далі. Політологія і соціологія стала розвиватися як самостійні дисципліни в дев'ятнадцятому столітті під впливом маржиналистской економіки, які намагалися розмежувати вивчення «політичного» від «соціального» та «економічні» (див. політичної економії ). Політична наука стала зосереджено на аналізі механізмів державного управління, механізми державного управління та теорії управління. Соціологія прийняла більш широке визначення його предмета. Вебер забезпечили теоретичну основу для сучасної соціології визначається як про тлумачення розуміння соціальної дії пов'язана з причинне пояснення його хід і наслідки. Зосередивши увагу на взаємний вплив соціальної структури соціальної дії, соціологія має право аналізувати всі форми соціальної взаємодії (від мови і сексуальності до релігії і промисловості). Три основні підходи до політичної соціології значно звузив його предметної області. Перший грунтується безпосередньо на поняття Макса Вебера «політично орієнтовані дії. Вебер визначив організацію як «політичним», оскільки його існування і порядок постійний захист в межах територіального району від загрози і застосування фізичної сили з боку адміністративного персоналу (див. стан ). Вивчення прямих агентів на законне застосування сили може, Вебер стверджував, слід відрізняти від вивчення груп, які намагаються впливати на діяльність політичних організацій. Останнє дослідження Вебер позначається як «політично орієнтовані" дії. Веберовской політичної соціології Тому традиційно акцентували увагу на таких питаннях, як голосування поведінки в спільнотах, ідеологій політичних рухів і груп інтересів, соціально-психологічні кореляти політичної поведінки та організації, а також взаємозв'язок між економічної потужності і політичного рішення. В кінці 1960-х років під впливом Сеймур Ліпсет та Стейн Роккан Другий основний підхід до політичної соціології була розроблена. Субдісціпліна тепер охоплює порівняльно-історичного вивчення політичної системи та державного будівництва. Аналізуючи роль політичних інститутів у розвитку суспільства (і революції) цієї галузі політичної соціології внесла свій внесок у порівняльний аналіз системи соціального забезпечення, у вивченні взаємозв'язку між демократією та індустріалізацією, а також графіків роль держави у створенні національної ідентичності. Третій центр сучасної політичної соціології з теорії держави і тут субдісціпліна приваблює особливо на струми західного марксизму і сучасної політичної теорії. Спираючись на марксистську критику плюралістичний підходи до державної, політичної соціології були зосереджені на проблемі державних / суспільних відносин і розробили докладні емпіричні дослідження здійснення влади як всередині, так і між державами.
Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.
Що відрізняє партію від інших суспільно-політичних організацій і груп тиску?
Організаційна оформленість: стійкі внутрішньопартійні відносини і наявність розгалуженої структури на загальнонаціональному, регіональному і місцевому рівнях (виборні центральні органи і сітка регіональних відділень).
Відкрита налаштованість на владу. Ця ознака відрізняє партії не тільки від суспільних рухів, але й від груп тиску. Останні часом володіють реальною владою, але не афішують цього, віддаючи перевагу озвученню своїх інтересів через партійних лідерів.
Пошук масової опори: безпосередньо активних членів і виборців. Це вимагає від партій проведення агітаційної роботи, пропаганди своїх доктрин.
Ідеологічність партійних доктрин. Правда, у сучасній практиці поширений феномен електоральних партій, в яких ідеологія виступає на задній план, а головними функціями стає висування кандидатів: мобілізація виборців на підтримку кандидата. На думку відомого французького політолога М.Дюверше, такими є демократична і республіканська партії США - свого роду команди спеціалістів з завоювання голосів і адміністративних посад. Але в будь-якому випадку партія пропонує своїм послідовникам певну систему орієнтацій стосовно стратегії розвитку суспільства.
Наявність програмної мети - певного проекту розвитку суспільства. Програма відображає інтереси окремої соціальної групи або претендує на вираження інтересів більш широких мас. Ці риси відрізняють реальну партію не тільки від суспільних рухів, але й від карликових партій, "одноденних" партій, характерних для країн, які здійснюють перехід до демократії.
Не дивлячись на наявність значної літератури, присвяченої партіям, єдності в розумінні їх сутності немає. Найбільш поширеними є такі підходи:
Класовий. Становлення партій пов'язується з виділенням великих соціальних груп (класів), а самі партії є найбільш активною і організованою частиною якого-небудь класу, що виражає його інтереси. Цей погляд на партію отримав обґрунтування у роботах К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна. Сьогодні класовий підхід зустрічає все більше критики, що пов'язано з розмиванням самих класів;
Ідеологічний. Становлення партій пов'язується з виділенням груп, основних не стільки на спільності соціально-економічного становища, скільки на спільності поглядів. Сама ж партія, як писав Б.Констан, є групою людей, які визнають одну і ту ж політичну доктрину.
Інституціональний. Партія розуміється як організація, діюча в системі держави (М.Дюверже).
Функціонально-прагматичний. Становлення партій пов'язується з метою завоювання влади, самі вони трактуються як групи людей, що ставлять перед собою завдання приходу до влади. Саме даний підхід домінує у сучасній політології.
Партії покликані виражати і захищати специфічні інтереси певних груп і верств суспільства. В цьому розумінні партійні утворення існували уже в Стародавньому світі. Зокрема, про них згадує Аристотель, який виділяє серед громадян Афінської держави партії жителів гори, рівнини і узбережжя. Аналогічні угруповання існували і в Римі. В Римі вперше виникає і сам термін "партія", що в перекладі з латинської означає "частина" - частина якоїсь великої спільноти. Для всіх партій вказаного періоду були характерні такі риси: становий характер, нечисленність, нестійкість (будь-яка зміна ситуації вела до розпаду групи), організаційна неоформленість, слабкий зв'язок з масами (угруповання носили елітарний характер). Аналогічні аморфні угруповання виникали і в період європейського Середньовіччя, наприклад, відома боротьба партій "чорних" (феодалів-нобілей) і "білих" (багатих міщан) у Флоренції в XI ст. Буржуазні революції дали імпульс для появи багатьох партій у формі політичних клубів. Вони відрізнялися від аристократичних угруповань більшою організованою оформленістю й ідеологічними орієнтаціями. Так, французька революція 1789 р. призвела до формування політичних клубів фельянів, жирондистів і якобінців.
Посиленню ролі партій у політичному процесі в XIX-XX ст. сприяло декілька причин:
формування елементів демократизму у сфері суспільного управління, тільки система, що допускає різні думки (ідеологічний плюралізм), могла стати основою для політичних партій;
усвідомлення великими соціальними групами (буржуазія, пролетаріат, селянство, інтелігенція, жителі колоній, нації тощо) спільності своїх внутрішніх інтересів і бажання їх реалізувати;
розширення виборчих прав громадян, оформлення політичного плюралізму, а також необхідність проведення виборчих кампаній і агітації за конкретних кандидатів.
1. метою будь-якої політичної партії є влада — рухи, 2. політичні партії формують люди, об'єднані політичною ідеологією 3. політичні партії зазвичай є значно стійкішими, довготривалими об'єднаннями 4. політичні партії мають більш-менш чітку організаційну структуру . політична партія — форма організованої участі громадян у політиці, яка виражає інтереси певних соціальних груп, спирається на ідеологію і ставить за мету здобуття, реалізацію та утримання влади або здійснення впливу на неї. Для кращого розуміння сутності діяльності політичних партій та їх місця у політичній системі розглянемо їх суспільні функції: — виявлення та представництво групових інтересів; — підготовка та проведення виборчих кампаній; — розроблення ідеології як бази для формування політичних курсів; — політична соціалізація; — участь у формуванні владних структур; — добір і підготовка кадрів для державних структур.
Первинною функцією політичних партій є виявлення та представництво групових інтересів, їх урахування і реалізація через курси державної політики.
Політичні партії поділяються:
1. За соціальною базою на:
• класові (робітничі, селянські, буржуазні);
• міжкласові (буржуазно-поміщицькі);
• партії класоподібних груп (партії інтелігенції та інших міжкласових прошарків);
• національні;
• народні;
• релігійні тощо.
2. За способом формування і поповнення на:
• кадрові, в яких, як правило, перебуває відносно незначна кількість політично активних членів;
• масові – об'єднують широкі маси населення.
3. За умовами функціонування на:
• легальні (дозволені правлячою верхівкою і зареєстровані);
• нелегальні.
4. По відношенню до існуючої влади на:
• правлячі — ті, що перебувають при владі;
• опозиційні — партії, що протидіють правлячим.
5. За формами боротьби на:
• консервативні;
• радикальні;
• реформістські,
• революційні;
• контрреволюційні.
6. За ідеологією на:
• консервативні;
• ліберальні;
• соціалістичні;
• комуністичні;
• демократичні та інші.
Інтереси — це зовнішній прояв потреби, що є усвідомленням, відчуттям необхідності певних умов життєдіяльності. Одні умови спонукають потребу привласнювати й споживати, а інші — створювати і примножувати. Історичний досвід свідчить, що жодне соціальне утворення, жодна соціальна група не поступаються своїми інтересами добровільно. Прохання враховувати інтереси інших, заклики до гуманності, морально-етична аргументація тут не діють. Кожне соціальне утворення, соціальна група спрямовують свої зусилля на реалізацію власних інтересів, навіть більше — на експансію, досягнення й зміцнення успіху за рахунок ущемлення інтересів інших. Однак особисті соціальні інтереси майже ніколи не виступають у «чистому» вигляді. Вони, як правило, завуальовані, поєднуються з ідеологічними поглядами, морально-етичними міркуваннями загального характеру.
ІНТЕРЕСИ СОЦІАЛЬНІ — спонукальні сили діяльності соціальних груп, мас людей, спираючись на які суспільство може вдаватися до необхідних управлінських впливів на цю діяльність. Соціальний (суспільний) інтерес спрямований на соціальні інститути, устаноіи, норші взаещовідіоси у суспільстві, від яких залежить розподіл предметів, цінностей і благ, що забезпечують задоволення потреб. Соціальні інтереси лежать в основі будь-яких форм боротьби й співробітництва між людьми. ІНТЕРЕСИ ПОЛІТИЧНІ — один з головних спонукальних мотивів політичної діяльності, що зумовлює безпосередні спонуки людей, які беруть участь у політиці, соціальних груп, класів, націй. Інтереси політичні виражають ставлення соціально-класових груп, громадсько-політичних організацій, рухів, держави до матеріального, соціального і духовного життя. Політичний інтерес— першопричина, один з найголовніших важелів політичної діяльності, що криються за безпосередніми спонуканнями націй, народів, соціальних груп, особистостей, створених ними організацій, які беруть участь у політиці. Множинність суб'єктів політики визначає і різноманітність політичних інтересів, а саме: загальнонародні, регіональні, відомчі, колективні, національні, соціально-групові, особисті. Усвідомлення суб'єктами політики цих політичних інтересів і реалізація їх у політичній діяльності, створення механізму такого втілення забезпечують політичну стабільність у суспільстві, а отже, і нормальний природний еволюційний розвиток політики, втілення в ній політичних потреб. Інтереси стають найсильнішими активізаторами політичної діяльності за умов досить зрілого соціального і політичного життя, коли суспільні класи і соціальні групи, усвідомивши глибинні стратегічні потреби, створюють політичні інституції і механізми задоволення їх. На менш зрілих стадіях, як зазначав видатний російський політолог і правознавець Б. Чичерін, активну роль можуть відігравати не інтереси, а забобони.
Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства. Еліта політична — це меншість суспільства, що утворює достатньо самостійну, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов’язаних із використанням державної влади або впливом на неї [1]. так називають людей, які отримали
найвищий індекс у сфері своєї діяльності (Парето); найбільш активних у
політичному відношенні особистостей, що зорієнтовані на владу, тобто
організовану меншість суспільства, правлячий клас (Моска); людей, які
користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством;
осіб, що інтелектуально чи морально стоять над масою, мають розвинуте
почуття відповідальності (Ортега-і-Гассет); людей, наділених владою
(Етціоні); людей, які мають формальну владу в організаціях та
інститутах, що визначають суспільне життя (Дай); особистостей, наділених
харизмою (Фройнд); творчу меншість суспільства на противагу нетворчій
більшості (Тойнбі); меншість, що здійснює найбільш важливі функції в
суспільстві (Келлер); порівняно невеликі групи, які складаються з осіб,
що посідають провідне становище в політичному, економічному, культурному
житті суспільства (теорія елітного плюралізму); найбільш кваліфікованих
спеціалістів, менеджерів та вищих службовців у системі бюрократичного
управління (теорія технологічного детермінізму); провідних представників
різних соціальних груп — професійних, етнічних, локальних (Боден). У
будь-якому разі, дихотомія еліта — маса є провідним методологічним
принципом аналізу соціальної структури суспільства [2].