7. Визначити дипломатичні аспекти діяльності Петра і як дипломат, і Катерини 2.

Петро міцно тримав у своїх руках всі нитки російської дипломатії. Він особисто брав участь у всіх переговорах, виконуючи функції і посла та міністра закордонних справ. Він двічі їздив за кордон з дипломатичними цілями і особисто укладав такі важливі договори, як угоду в Раві (1698 г) і договір в Амстердамі (1717 р). У себе на батьківщині цар безпосередньо зносився з іноземними послами і розмовляв з ними запросто в домашній обстановці, - це був самий вірний, а іноді й єдиний спосіб довести ту чи іншу справу до кінця. Певних аудієнцій не було, царя треба було "відшукувати на бенкетах і там виконувати свої доручення". "Я скористався нинішнім обідом, - розповідає Юля, - за яким сидів з ним поруч, щоб згідно наказу мого государя і короля переговорити з ним про різні речі; під час цієї бесіди цар вельми прихильно й охоче слухав мене і відповідав на все, що я йому говорив ". За сприяння царських денщиків можна було бачити царя і вдома, де той же Юль раз застав його "неодягнений, в шкіряному, як у ремісників, фартуху, що сидить за токарним верстатом". Петро терпіти не міг Жодних офіційних. Не без гумору оповідає Юль про таємну аудієнції, яку він попросив у царя через канцлера. Аудієнція була призначена на адміралтейської верфі. Посланник поспішив у визначене місце в розрахунку, що цар прийме його в якому-небудь будинку і вислухає. Коли Петро під'їжджав в шлюпці до берега, Юль спустився до нього назустріч. Цар відразу ж почав дуже голосно говорити з ним про державні справи, так що всі оточуючі могли чути. Юль став просити вислухати його наодинці, але Петро наказав сказати прямо, в чому його доручення, а коли посланець заговорив пошепки, то він відповідав нарочито голосно. "Тим і закінчилася ця іспрошенное мною приватна аудієнція, від якої цар таким чином відбувся, щоб не чути того, чого слухати не хотів". Петра були свої принципи міжнародної політики. Основним його правилом була політична сумлінність і вірність зобов'язанням. "Краще можна бачити, - писав він, - що ми від союзників залишені будемо, ніж ми їх залишимо, бо гонор пароля честь даного слова Дражан всього є". Сила зовнішньої політики Петра полягала в тому, що він не розкидався на кілька проблем, а зосереджувався на одній; цієї однієї проблеми він і підкорявся всі зусилля своєї дипломатії, відмовляючись від виконання інших, якщо вони не стояли на першій черзі. Так, польська питання для Петра існував тільки в рамках Північної війни. Єдиний раз Петру довелося проти волі ухилитися від цього основного принципу його зовнішньої політики, - це було в 1711 р., під час нав'язаної йому війни з Туреччиною. Цим відрізняється зовнішня політика Петра I від коливається і суперечливою політики його попередників. Такий твердості у проведенні певної лінії не було і в політиці його найближчих наступників. Відмінною рисою зовнішньої політики Росії в першій чверті XVIII сторіччя була її висока активність. Майже безперервні війни, які велися Петром, були спрямовані на вирішення основної загальнонаціональної задачі - здобуття Росією виходу до моря. Без вирішення цього завдання неможливо було подолати техніко-економічну відсталість країни і усунути політичну та економічну блокаду з боку західноєвропейських держав і Туреччини. Петро прагнув зміцнити міжнародне становище держави, підвищити його роль у міжнародних відносинах. Це був час Європейської експансії, захоплення нових територій. У ситуації, що склалася Росія повинна була або стати залежною державою, або, подолавши відставання, вийти в категорію Великих Держав. Саме для цього Росії потрібен був вихід до морів: судноплавні шляхи швидше і безпечніше, Річ Посполита всіляко заважала проходу купців і фахівців у Росію. Країна була відрізана і від північних і від південних морів: вихід у Балтику замикала Швеція, Азовське і Чорне моря тримали турки.Петро успадкував основні принципи і напрямки зовнішньої політики у своїх предків, Петро сам підкреслював свій зв'язок з минулим, наприклад, Петро, ​​коли прийшов до влади він продовжив війну з Туреччиною, хоча міг її закінчити. Потім, він почав військові дії проти Швеції і домагався виходу до Балтійського моря. Для Росії балтійське напрям завжди було метою для захоплення. Ще у спадок Петру перейшла такий обов'язок, як платити данину платити данину кримському ханові. Безсумнівно, головна військова заслуга Петра I полягає в тому, що він зміг здобути перемогу над непереможною шведської армії. Вона в той час володіла могутнім морським флотом, великою кількістю солдатів. Росія поступово перетворювалася на велику державу, навіть можна сказати те, що вона їй вже стала. Росія вже змагалася і вважалася рівною з високорозвиненими країнами, навіть із самої Англією. У всіх сферах дипломатії Росії, за Петра відбулися докорінні зміни. До Петра Росія не має постійних дипломатичних представництв, а наприклад Франція має дев'ятнадцять послів в інших країнах. Але проходить кілька років після початку царювання Петра і посли Росії, вже освічені, не поступаються ні в чому європейським дипломатам, чудово діють в найбільших європейських столицях. Вони стають впливовими і шановні, з ними все вважаються і навіть побоюються. Росія стає впливовим державою міжнародних відносин у всіх напрямках. До численних заслугах Петра можна додати завоювання балтійського узбережжя. Багато предки Петра розуміли, що вихід у Балтійське море необхідний, але здійснити це їм не вдавалося. Іван Грозний воював за Балтику 24 роки, але все безуспішно він навіть втратив деякі частини балтійського узбережжя. Петро ж за 10 років завоював велику частину балтійського узбережжя, розгромив найнебезпечнішого і сильного ворога, а пізніше він змусив Європу визнати те, що це чесні придбання. Отже, відмінність між петровської дипломатією і допетрівською дуже величезне, тут навіть не треба порівнювати це просто безглуздо, виникає нова, діюча сила світової політики, а Петербург стає одним з головних центрів світової політики. Для досягнення своєї мети Петро використовував все цінне, починаючи з того, що він зберіг на дипломатичній службі старих, досвідчених дипломатів. Петро зберігав все, що було розумним, перевіреним досвідом, а все інше відкидав в сторону.

У дипломатії Петро постійно все вирішував сам. Він висунув і виховав ціле покоління дипломатів, але жоден з них не зміг піднятися в дипломатії на рівень Петра I. І так, на початку XVIII століття оновлена ​​російська дипломатія стає важливим членом міжнародних відносин. За допомогою сил російського народу, російська дипломатія спокійно змагається з досвідченими, давно склалися органами європейських держав. Дипломатія Петра забезпечувала важлива умова для розвитку Росії. Вона встановлювала близькі зв'язки з країнами, які обігнали Росію в торговому, промисловому, культурному розвитку. Дипломатія допомагала отримувати від європейських країн новітні технології, сучасну зброю, машини, апарати і багато іншого. Все це дало початок величезним можливостям російського народу. Росія отримала сильний поштовх до розвитку в усіх сферах життя: від виробництва різних продуктів до створення цілих духовних цінностей у науки, літератури, мистецтві. Але, проте, різкий розвиток зв'язків з Європою мало і негативні наслідки. Вступ Росії до Європи сильно не сподобалося багатьом країнам Європи, вони не бажали співпрацювати з Росією, тим самим, допомагаючи їй зміцніти, стати на ноги. З'єднання Росії з Європою відбувалося в умовах жорсткої боротьби. Підводячи підсумок, можна сказати, що доля піднесла Росії цінний подарунок, у вигляді розумного, енергійного і сильного правителя - Петра І.Царювання Катерини ІІ та її внутрішня політикаДруга половина XVIII ст. характеризувалася подальшим розвитком абсолютизму в Російській імперії. Внутрішня політика самодержавства цього періоду дістала назву освіченого абсолютизму. Освічений абсолютизм був явищем загальноєвропейським. Такий варіант державної політики виник під безпосереднім впливом ідей просвітництва. Ключовим в політиці освіченого абсолютизму стала ідею переустрою держави "на розумних початках". З цього випливало, що існуючий устрій держави, влади, система відносин у суспільстві мали бути переглянуті і в разі потреб змінені з точки зору їх доцільності новими умовами. на чолі всього цього процесу мов стояти "монарх-філософ". У практичному типі освічений абсолютизм виражався у проведенні адміністративних реформ, обмеженню впливу церкви, запровадженні системи освіти, у впорядкуванні системи податків, у змінах становища деяких прошарків суспільства тощо. Найбільш яскравого вияву ця політика в Росії набула за часів правління Катерини II (1762—1796 рр.); цей період назвали “золотим віком”.Захопивши російський престол 28 червня 1762 р. внаслідок двірцевого перевороту і вбивства Петра ІІІ, Катерина II продовжила реформи, спрямовані на подальше зміцнення самодержавства в країні та збереження непорушності феодально-кріпосницької системи. Отримавши владу з рук дворянства, вона діяла винятково в його інтересах, зокрема зміцнювала привілеї та задовольняла вимоги участі в управлінні державою.Найяскравішим проявом політики освіченого абсолютизму стало скликання Уложеної комісії, одним із завдань якої була заміна застарілого збірника законів (Уложення) 1649 р. Влітку 1767 р. нова законодавча комісія розпочала роботу. Але виробити якийсь реальний документ комісія не змогла, і Катерина II припинила її роботу (указ від 4 грудня 1774 р.). Імператриця остаточно перебрала на себе видання законів (указів).

Своїми указами Катерина II заборонила кріпосним селянам, подавати скарги на поміщиків до урядових органів; дозволила поміщикам засилати селян за провини до Сибіру, продавати їх без землі; поширила 1783 р. кріпосне право на Лівобережну Україну тощо.Вершиною дворянських привілеїв став маніфест від 21 квітня 1785 р. про жалувані грамоти дворянству й містам. За дворянами юридично закріплювали селян із нерухомим майном; дворян звільняли від податків, повинностей, тілесних покарань, обов'язку нести військову й державну службу тощо. У містах створювалися міські думи, а міщани поділялися на 6 розрядів за майновим цензом.Відбувалися подальші централізація та бюрократизація державного апарату. У 1763 р. імператриця видала указ про поділ сенату на 6 департаментів із різними функціями, чим було послаблено його вплив як найвищого державного органу. Катерина II створила особисту канцелярію — “Кабінет Її Величності” та сконцентрувала в своїх руках усю повноту виконавчої влади. У 60-х рр. провадилася реформа місцевих органів державної влади, згідно з якою вся влада на місцях зосереджувалась у губернатора. Було проведено також секуляризацію монастирських земель. У 1775 р. здійснено адміністративну обласну реформу, за якою Росію переділили на 50 губерній (замість 23), які, своєю чергою, складалися з повітів. У губерніях влада належала губернаторам, призначуваним урядом, а в повітах і повітових містах — “капітан-ісправникам” і “городничим”.Важливим елементом адміністративних реформ Катерини ІІ була ліквідація автономних утворень, що існували у складі Російської імперії. Імператриця скасувала “особливий прибалтійський порядок”, реорганізувала управління Донським краєм. Одначе найбільше втратило від адміністративних перетворень Катерини ІІ населення України. 10 листопада 1764 р. було оголошено маніфест цариці про ліквідацію гетьманства на Лівобережній Україні. Натомість створено нову Малоросійську колегію, якою керував президент генерал-губернатор П. Рум'янцев. У 1765 р. ліквідовано козацький устрій на Слобідській Україні: козацькі полки перетворювалися на регулярні, частину козаків переведено у стан державних селян. 3 серпня 1775 р. царським маніфестом було оголошено про знищення Запорозької Січі. У 1781—1783 рр. на Гетьманщині проведено нові адміністративні перетворення: скасовувався полково-сотенний адміністративний устрій і вводився повітовий, замість Гетьманщини утворювалося Малоросійське генерал-губернаторство. Самобутню Україну було перетворено на пересічну частину Російської імперії — Малоросію.