4. Причини падіння республіки. Результати громадянських війн
Насамперед слід зазначити, що кризу і падіння Республіки слід розглядати лише як один з аспектів більш ширшого поняття – кризу поліса. Яке ж співвідношення цих понять? По-перше, ми переконані, що криза поліса і криза Республіки не співпадають за часом. Зрозуміло, що назвати якусь точну дату, яка б знаменувала собою початок процесу, визначеного нами як криза поліса, навряд чи можна. Як якусь умовну межу допустимо обрати ту подію, значення якої підкреслювали самі давні автори: остаточна перемога під Карфагеном і перетворення Риму в наймогутнішу середземноморську державу. Чіткіше визначається другий рубіж - кінець Рима-поліса. Рим перестає існувати як поліс, тобто як єдиний центр і зосередження повноправних громадян, після Союзницької війни, коли поширення прав римського громадянства на все населення Італії позбавило Рим і його безпосередніх жителів колишнього привілейованого становища. Важлива ще й та обставина, що криза поліса значно ширше поняття, ніж криза Республіки.
Причини падіння Республіки можна звести до таких основних моментів. Головною і найзагальнішою причиною можна вважати протиріччя між політичною формою Республіки І ст. до н.е. та її соціальним змістом. Тоді як ця форма залишалася старою, зміст її істотно змінився. У вузькі рамки античного поліса, з його народними зборами римських громадян, із сенатом, який виражав інтереси маленької групи римської знаті, зі змінними щорічно магістратами, виявився втиснутим великий і складний зміст. Широкий середземноморський ринок, нові групи провінційних рабовласників, складні відносини між Італією та провінціями, між громадянами і негромадянами постійно вимагали нової системи управління. Не можна було управляти світовою державою методами і апаратом, придатним для маленької общини на Тибрі, в кращому випадку – для італійської федерації.
Зникли з кінця І ст. до н. е. старі класи, інтереси яких відображала Римська республіка. Майже перестало існувати італійське селянство; значна частина нобілів і вершників в результаті громадянських війн загинула фізично чи розорилася. На зміну їм прийшли нові соціальні групи: нові багатії, люмпени, військові колоністи. Вони абсолютно не були пов'язані зі старою Республікою, а їхнє існування тісно перепліталося з військовою імперією, з переможними полководцями кінця Республіки. Професійна армія, яка виросла з громадянських війн, стала безпосередньою опорою цих полководців і головним знаряддям військового перевороту.
Громадянські війни підготували остаточне торжество монархічних порядків у Римі. В них втратив своє значення той прошарок нобілітету, який особливо затято відстоював республіканський лад, пов'язаний із цілковитим пануванням римської олігархії. Громадянські війни супроводжувалися проскрипціями, конфіскаціями земель, непомірними податками, примусовим набором солдатів, утечею рабів і відсутністю особистої безпеки. Особливо постраждало від війн населення Італії. Прагнення пануючих верств до миру і порядку сприяли, безсумнівно, утвердженню монархії, яка спиралася на військову силу, тим більше що в результаті переділів земель зазнала змін і італійська земельна власність. Люди, близькі до Октавіана, стали власниками величезних латифундій, водночас зросла політична вага власників середніх за розмірами земельних ділянок. Це були ветерани Цезаря, поселені в межах італійських міст, зобов'язані всім цим нащадку Цезаря.
Усі ці зміни в соціальних відносинах відобразились і в ідеології того часу. Моральна, психологічна депресія, втома від століть громадянських війн, страх перед новими війнами створили такий суспільний настрій, при якому громадянський мир, куплений будь-якою ціною, вітався як прихід золотого віку.
Правда, в Римі та Італії залишалося чимало прибічників республіканської форми правління, переконаних у необхідності повернення до ідеальних порядків давнього минулого. Тому відкритий перехід до необмеженої монархії, як показав приклад Юлія Цезаря, був для Риму неприйнятним, внаслідок чого у результаті громадянських війн склалася особлива політична форма, яка отримала назву принципат.
Поряд із цими загальними причинами, що зробили падіння Республіки історично необхідним, питання, чому Октавіан переміг Антонія, а не навпаки, здається другорядним, але таким, що теж вимагає вирішення. Октавіан переміг тому, що за ним стояла Італія, він міг використовувати єдиний апарат Римської держави, нехай поганої і розхитаної, але все-таки державний апарат. Він переміг, бо був хитрішим, обережнішим, стриманішим від Антонія, був приймаком Цезаря. І нарешті, Октавіан переміг тому, що його політична воля була єдиною і цілеспрямованою, навколо нього не було тієї боротьби двох угруповань – римського і східного, угруповання римської знаті й угруповання Клеопатри, яка послаблювала і паралізувала волю Антонія.