Летять вийки, мов на екрані, Мов вогке тьохкання в гаях... Сплелися Боротьба й Кохання, -і кращий хто, не знаю я.
Попередники О. Олеся, поети-народники, віддавали перевагу формам народної пісні, фольклорним образом, лишаючись у полоні наперед визначеного кола тем: минулі нещастя й тогочасні злидні села, картини соціального й національного гноблення, темнота й безправ'я народу, безвихідь і безнадія, заклики до праці на користь народу із вірою, що «праця єдина з неволі нас вирве». Нові часи прагли нові слова. І О. Олесь дав поезію нової якості. Він заперечував своїх попередників не обкиданням грязюкою, ні, - своєю не однаковістю, неповторністю...
О. Олесь скоре прагнув до утвердження романтичного стилю в українській поезії, ніж до символізму. Він створив прекрасну романсову лірику, поезії, близькі до пісень. У його віршах звучать також мотиви, викликані історичними обставинами: благання до народу пробудитися, передчуття боїв:
Тихо з повіток плуги витягайте, Куйте в проваллях мечі!...
(«Міцно і солодко...»).
Зв'язок з романтизмом лежить не в зовнішній, а в психологічній площині, в увазі до незабутніх спогадів молодості, в прагненні служити суспільству. Пафос його громадянських поезій підкупає своєю щирістю й красою вислову, даючи, безперечно, видатні зразки.
О. Олесь, досить ретельно вказуючи час написання майже кожної поезії, укладав свої збірки, не дотримуючись хронології. У цьому виявлялася своєрідність композиції його книжок, побудованих за принципом контрасту [17: 101].
Добрим словом варто згадати перекладацьку діяльність. Ще 1912 року журнал «Літературно-науковий вісник» надрукував Олесів переклад «Пісні про Гаявату» Г. Лонфелло (окремим виданням переклад побачив світ у Державному видавництві України 1923 року). Українською мовою, дякуючи О. Олесеві, зазвучали казки В. Гауфа, арабські казки тощо.
Він перекладав з англійської, німецької, російської, польської, болгарської, білоруської, сербської, грузинської мов. У перекладі О. Олеся вперше пішов на кону українського театру в Києві «Вишневий сад» А. Чехова.
Мало кому з українських поетів-ліриків вдавалося з такою граничною щирістю й проникливістю, як О. Олесеві, висловити інтимні почуття. Уже кілька поколінь не перестають чудуватися Олесевими «Чарами ночі». Йому вдавалося ловити ритми та мелодії гаїв і поля, музикою слова дихав у нього кожен образ. Це був голос самої української землі, розкішної й лагідної природи європейського Півдня.
Останнім спалахом усієї творчості став О.Олеся стала драматична поема «Ніч на полонині», написана 1941 р., тут Олесь знову повертається до феєричних образів [21:135].
Талановитий поет Олександр Олесь зотлів, згорів у вогні журби за рідною землею та своїм народом. Рік за роком втрачав він охоту до праці, дрібнішали його бажання й наміри, згасав талант. Відходив у небуття поет майже самотнім, під доглядом самовідданої дружини Віри Антонівни та безмежно закоханої в поета словачки Марії Фабіанової.
Не приніс радості для поета його ювілей: 65-річчя та 40-ліття літературної творчості. На запитання що він може сказати з приводу цього подвійного свята, Олесь недвозначно відповів: «Багато, але краще нічого не скажу. Коли не можно було це залишити або принаймні відкласти до слушного часу, то нічого не залишилося, як його відбути і почати легко дихати» [21: 232].
Ті, хто знав поета в Празі, малюють нам Олеся широкоплечим, байночубим, обважнілим, хоч у розмові був легкий на жарт, дотеп. Із часом помічалось: постава Олеся втрачала лінію, він ставав байдужіший до всього, обличчя наливалось і блідло, голос втрачав тембр і зривався на шепотіння. Відчував неминучий кінець і чекав його свідомо й спокійно. Його наздогнала звістка про трагічну загибель сиа Олега у фашистському концтаборі Заксенхауені. Хворе серце рвалося з грудей. Кинувся до поїзда. У переповненому вагоні зомлів і прийшов до пам'яті аж у лікарні.