12 Зміст цивільного правовідношення може бути охарактеризований з двох позицій — соціальної і юридичної.

Соціальним змістом цивільного правовідношення є те суспільне відношення, юридичною формою якого є цей правовий зв'язок. Змістом цивільного правовідношення можна вважати відповідне цивільне відношення, яке існує між приватними особами І урегульоване нормами цивільного права (законодавства).

Юридичний зміст цивільного правовідношення — це права і обов'язки його суб'єктів (учасників). Оскільки ці права і обов'язки належать суб'єктам конкретних цивільних правовідносин, то нерідко їх називають суб'єктивними цивільними правами і обов'язками, маючи на меті підкреслити ту обставину, що визначає ознаку, якою "цивільне право конкретної особи" відрізняється від "цивільного права в об'єктивному значенні", тобто від трактування цивільного права як галузі права.

Таке уточнення наведеного поняття, звісно, можливе. Однак практична необхідність цього існує не завжди, оскільки у разі коли йдеться про право особи, з контексту вбачається, що мається на увазі саме суб'єктивне право. Очевидно, з цих міркувань у ЦК йдеться просто про "цивільні права та обов'язки". Водночас вживання терміна "суб'єктивне цивільне право" є доцільним при спеціальному дослідженні чи характеристиці цієї категорії. Тому далі зазначений термін використовуватиметься у випадках, коли це буде доцільним з наведених вище міркувань.

Суб'єктивне цивільне право - - це міра можливої поведінки уповноваженої особи, якій відповідає міра належної поведінки зобов'язаної особи.

Традиційно цивільне (суб'єктивне) право характеризується через так звану "тріаду" можливостей. Згідно з цією характеристикою володіння суб'єктивним правом для уповноваженої особи означає:

1) Можливість поводитися певним чином;

2) Можливість вимагати певної поведінки від інших суб'єктів цивільного права;

3) Можливість звернутися у необхідному випадку до суду та інших органів, що мають юрисдикцію у цивільних справах, за захистом порушеного права.

Наприклад, власник має можливість здійснювати своє право власності, не вдаючись до допомоги інших осіб. Він також має право вимагати, щоб інші суб'єкти права не перешкоджали йому в здійсненні повноважень володіння, користування, розпоряджання, управління його майном. Нарешті, у разі порушення його права власності (наприклад, позбавлення можливості користуватися річчю, спроба привласнення його майна тощо) власник може звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування річчю, про повернення її з чужого незаконного володіння тощо.

Цивільне право, що належить суб'єкту цивільного правовідношення, слід відрізняти від цивільної правоздатності.

Основні відмінності між цими категоріями полягають у такому:

• цивільна правоздатність є загальною, абстрактною можливістю мати права І обов'язки. Суб'єктивне право завжди конкретне і означає наявність конкретних правомочностей стосовно визначених благ;

• правоздатність невідчужувана, а суб'єктивне право може бути передане іншій особі;

• правоздатність є органічною (природною) властивістю суб'єкта цивільного правовідношення, а суб'єктивне право виникає, змінюється або припиняється за наявності певних обставин, передбачених нормою права (юридичних фактів).

Цивільний обов'язок — це міра належної поведінки зобов'язаної особи. Розрізняють обов'язки активного і пасивного типу.

Обов'язок активного типу полягає у вимозі до зобов'язаного суб'єкта цивільних правовідносин здійснити ту або іншу дію (дії). Невиконання ним цієї вимоги призводить до застосування санкцій, передбачених договором або законом.

Обов'язок пасивного типу грунтується на існуванні правової заборони здійснювати певні дії. У цьому разі зобов'язана особа повинна утримуватись від здійснення заборонених дій під страхом застосування правових санкцій.

Заборона при цьому може бути прямою або такою, що мається на увазі.

Так, з прямою забороною маємо справу, коли йдеться про обов'язок наймача жилого приміщення не порушувати правила користування ним, правила співжиття тощо. Мається на увазі, що заборона існує у тих випадках, коли за здійснення якихось дій передбачене застосування санкцій, настання відповідальності тощо Наприклад, із самої суті права власності випливає обов'язок пасивного типу, встановлений для всіх інших, крім власника, суб'єктів права не перешкоджати йому у володінні, користуванні, розпорядженні, управлінні його власністю. При цьому необхідно мати на увазі, що пряма заборона зазвичай має місце у зобов'язанні (правовідношенні), яке вже існує. Зазначена заборона може бути у правовідношенні, яке вже існує, і може також слугувати правовстановлюючим або правостворюючим юридичним фактом.

Структура змісту цивільного правовідношення може бути простою або складною.

При простій структурі має місце одне право і один обов'язок Наприклад, за звичайним договором позики особа, яка надає позику, має право вимагати повернення боргу, а боржник зобов'язаний його повернути.

При складній структурі змісту правовідношення його учасники мають кілька прав і обов'язків.

Наприклад, в тому ж таки договорі позики може бути передбачене забезпечення виконання його умов за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках, крім основного зобов'язання (правовідношення), з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов'язання або правовідношення, пов'язані з вимогами щодо забезпечення виконання основного зобов'язання.

13Поняття юридичних фактів. Підставою виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Тому юридичні факти виступають як проміжна ланка між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Юридичними фактами можуть бути різні життєві обставини, що належать як до сфери природи (народження і смерть особи, перебіг часу), так і до соціальної сфери життя (дії і вчинки людей, адміністративні акти, рішення суду). Без юридичних фактів не встановлюються, не змінюються і не припиняються жодні цивільні правовідносини. Так, глава 25 ЦК України передбачає можливість виникнення, зміни або припинення правовідносин майнового найму. Однак для того, щоб вказані цивільні правовідносини виникли, необхідно укласти угоду, передбачену ст. 256 ЦК України. Вже існуючі правовідносини майнового найму можуть бути змінені на правовідносини купівлі-продажу, якщо сторони дійдуть до відповідної угоди і змінять уже існуючий договір. Нарешті, правовідносини майнового найму можуть бути припинені достроково на вимогу наймодавця при настанні одного з юридичних фактів, передбачених ст. 269 ЦК України. Значення юридичних фактів у цивільному праві не вичерпується тим, що вони є підставою виникнення, зміни і припинення правовідносин. Такі юридичні факти, як народження, досягнення повноліття, визнання громадянина недієздатним тягне за собою виникнення або припинення правоздатності і дієздатності.Однак не кожна життєва обставина є юридичним фактом, а лише така, з якою норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Так, наприклад, досягнення 18-річного віку само по собі не викликає будь-яких правових наслідків. Але законодавство, пов'язуючи з досягненням цього віку виникнення цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 11 ЦК України), робить його юридичним фактом. Таким чином можна зробити висновок, що юридичний факт характеризується двома чинниками: наявністю явищ зовнішнього світу (життєві обставини) і визнання їх державою юридичними фактами. Одні й ті самі факти можуть бути або не бути юридичними залежно від того, як до них ставиться держава в даний період. Така життєва обставина, як смерть громадянина або ліквідація юридичної особи як підстава припинення зобов'язань ЦК УРСР 1922 p. юридичним фактом не визнавалися.

Юридичний факт - це зазначене в гіпотезі норми права конкретна життєва обставина, що є підставою виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Юридичні факти ставляться до так званих юридичних передумов виникнення правовідносин (норма праві, правосуб'єктність, юридичний факт).

Види юридичних фактів:

По характері наслідків:

правообразующие, правоизменяющие, правоприпинені;

По вольовій ознаці:

події, дії (бездіяльність).

Настання подій не залежить від волі суб'єктів правовідносин (наприклад, загибель застрахованого майна від пожежі або повені).

Дії (бездіяльність) - це зовнішнє вираження волі й свідомості людей (наприклад, складання заповіту, дарування).

Дії підрозділяються на правомірні (дозволені) і неправомірні (заборонені).

Серед правомірних дій розрізняють: юридичні вчинки, тобто дії зроблені без мети породити певні юридичні наслідки (наприклад, знахідка чужої загубленої речі) і - юридичні акти, тобто дії, зроблені з метою породити відповідні юридичні наслідки (наприклад, висновок угоди, винесення судом вироку).

Синонімом «неправомірної дії (бездіяльності)» є «правопорушення» (карне, адміністративне й т.д.).

По характері дії в часі:

факти однократної дії (наприклад, повернення позички), факту-стану (наприклад, стан у кревному спорідненні, у трудовому договорі, у шлюбі, непрацездатність і т.п.) - це факти безперервної юридичної дії, які викликають безліч правовідносин.

14 Правомірні дії - це дії, що відповідають вимогам законів, інших правових актів та принципів права. Правомірні дії, в свою чергу, поділяються на юридичні акти та юридичні вчинки.

Юридичні акти - правомірні дії суб'єктів, метою яких є виникнення, зміна або припинення цивільних правовідносин, тобто спрямовані на досягнення правових наслідків. До юридичних актів належать угоди, адміністративні акти (акти державних органів та органів місцевого самоврядування), рішення суду[14, с. 158].

Основним, видом цивільно-правових юридичних актів є угоди - вольові дії юридичної або фізичної особи, спрямовані на досягнення певного правового результату. Так, укладаючи угоди поставки, суб'єкт намагається набути права власності на гроші або партію товару. Підставою виникнення, зміни або припинення цивільних правовідносин можуть бути і односторонні угоди, коли для їх змісту достатньо виявлення волі однієї сторони (скасування довіреності особою, яка її видала; ч. 1. ст. 69 ЦК України) [14, с. 158].

Адміністративні акти завжди здійснюються з наміром спричинити відповідні адміністративно-правові наслідки. Тому більшість адміністративних актів є підставою адміністративних правовідносин і не належать до числа цивільно-правових юридичних актів. Але деякі адміністративні акти приймають з метою викликати як адміністративно-правові, так і цивільно-правові наслідки. Одні адміністративні акти передують виникненню цивільних правовідносин (наприклад, здійсненню опікуном угоди з відчуження майна підопічного має передувати дозвіл на здійснення такої угоди органом опіки і піклування), інші адміністративні акти породжують цивільні правовідносини (видача ордеру на жиле приміщення зобов'язує житлово-експлуатаційну організацію укласти з особою, яка отримала ордер, договір найму жилого приміщення). Адміністративні акти можуть спричинити також припинення цивільних правовідносин.

В історії нашої держави за існування державного централізованого регулювання економіки на формування змісту цивільно-правових відносин значний вплив мали планові акти з розподілу товарів і продукції тощо, що є різновидом адміністративних актів. В умовах ринкової економіки підставою виникнення цивільних прав і свобод виступають якісно інші акти. Так, одним з основних засобів упорядкування ринкових відносин є ліцензування окремих видів підприємницької діяльності. Видача державними органами або органом місцевого самоврядування будь-якому суб'єктові права ліцензії означає надання йому права здійснювати певні види діяльності (наприклад, надання юридичних, банківських, аудиторських послуг і т. п.) або укладати певні угоди (наприклад, зовнішньоекономічні угоди, валютні операції тощо).

Спільним між угодами та адміністративними актами як юридичними фактами цивільного права є те, що вони являють собою правомірні дії і здійснюються зі спеціальним наміром спричинити відповідні цивільно-правові наслідки. Разом з тим між ними існують і відмінності.

По-перше, адміністративні акти можуть бути здійснені тільки органом державної влади і місцевого самоврядування, в той час як угоди укладаються суб'єктами цивільного права.

По-друге, адміністративні акти, спрямовані на встановлення цивільних правовідносин, завжди породжують і певні адміністративно-правові наслідки, тоді як угоди спричинюють виключно цивільно-правові наслідки.

По-третє, орган, який здійснив адміністративний акт, спрямований на встановлення цивільно-правових відносин, ніколи сам не стає учасником цих правовідносин, у той час як особа, що уклала угоду з метою встановлення цивільних правовідносин, неодмінно стає їх учасником[10, с. 13].

Особливий різновид юридичних актів - судові рішення, що встановлюють цивільні права та обов'язки. Як приклад можна навести рішення про визнання права власності на самовільну забудову за умов, що земельну ділянку у встановленому порядку буде надано забудовникові; про примусове укладення договору на умовах, визначених у судовому рішенні.

Юридичні вчинки - це правомірні дії суб'єктів цивільних правовідносин, з якими закон пов'язує певні юридичні наслідки незалежно від того, чи була у суб'єктів мета досягти того чи іншого правового результату (а іноді й всупереч наміру суб'єкта, який здійснив юридичний вчинок). Так, авторські правовідносини виникають у момент створення письменником твору в доступній для відтворення формі незалежно від того, чи прагнув він при написанні твору до набуття авторських прав, чи ні. Автор може навіть і не знати про комплекс прав, що виникають у нього, але він стає їх володільцем вже за наявності факту створення твору. З огляду на вищевикладене не можна віднести до юридичних вчинків створення винаходу, корисної моделі і промислового зразка, бо права на винахід, корисну модель і промисловий зразок можуть виникнути при визнанні їх такими патентним відомством і видачі відповідних патентів і свідоцтв[10, с. 14.

15 и 16 17 .Правоздатність і дієздатність громадян.Дя того щоб громадяни були учасниками цивільних правовідносин, вони мусять мати певний юридичний ста­тус, фізичні, психічні, інтелектуальні властивості. Перед­усім громадяни мають бути правоздатні і дієздатні.

Цивільна правоздатність — це здатність людини бути носієм цивільних прав та обов'язків, здатність мати ци­вільні права і нести цивільні обов'язки. Змістом цивільної правоздатності є можливість мати майно у власності або в користуванні, одержувати його у спадок або на інших законних підставах, обирати вид діяльності і місце про­живання, бути стороною в договорах, мати авторські та винахідницькі права, право на недоторканність особистого життя, на честь, гідність, ділову репутацію та ін.Правоздатність виникає з моменту народження гро­мадянина і припиняється з його смертю. Жоден грома­дянин за своє життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності. Правоздатність може бути частково обме­жена лише судом на певний строк у випадку покарання за вчинений злочин. Особа, позбавлена за вироком суду волі, втрачає право вільного вибору місця проживання, вільного вибору роду занять. Вона обмежується в праві користу­вання своєю власністю тощо. У минулому цивільними кодексами багатьох країн передбачалася можливість позбавлення людини всіх цивільних прав — цивільна смерть; у теперішній час такі норми не передбачені. Але наявність у громадянина лише однієї правоздат­ності ще не робить його повноцінним суб'єктом цивільного права. Мало володіти правами і мати обов'язки. Важливо також бути здатним самостійно здійснювати права, вико­нувати обов'язки, проводити необхідні для цього дії з прийняттям на себе всієї повноти відповідальності за свою поведінку. Така здатність іменується цивільною дієздат­ністю, тобто здатністю громадянина своїми діями набувати і реалізовувати цивільні права і обов'язки.Правоздатна особа, яка не має дієздатності, також може набувати цивільних прав і обов'язків не тільки своїми діями, а шляхом дії своїх представників і батьків, усиновителів, опікунів і піклувальників.Зміст дієздатності громадян тісно пов'язаний із зміс­том правоздатності. Можна сказати, що дієздатність — це надана громадянину законом можливість реалізації своєї правоздатності власними діями. При здійсненні своїх прав особа має утримуватись від дій, які б порушували права інших осіб, заподіювали шкоду довкіллю та культурній спадщині, зобов'язана додержуватись моральних засад сус­пільства.Обсяг дієздатності залежить від віку, стану психічного здоров'я, а за певних умов — від способу життя і пове­дінки особи.За обсягом дієздатність поділяється на такі види:повна;часткова;неповна;обмежена;недієздатність особи.Повна дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто 18 років. У такому віці громадянин стає достатньо психічно і розумово зрілим, має певний життєвий досвід і може вчиняти будь-які правомірні дії. Враховуючи, що за певних умов шлюб можуть брати неповнолітні, встанов­лено, що з моменту одруження неповнолітні стають пов­ністю дієздатними. У разі народження дитини неповно­літньою жінкою також наступає її повна дієздатність.Часткова д-ть визначається за малолітніми, яким не виповнилось 14 років. Угоди за цих дітей укла­дають їхні батьки або опікуни. Водночас в цьому віці діти вже можуть укладати дрібні побутові угоди. Це угоди, які задовольняють побутові потреби дитини, стосуються пред­метів, які мають невисоку вартість, відповідають інтересам дитини, її фізичному і духовному розвиткові. Діти ку­пують продукти, книжки, білети в музеї і на виставки, одержують книжки в бібліотеці тощо. У цьому віці діти можуть набувати авторських прав, вкладати кошти в кредитні установи. За шкоду (пошкодження або знищення чужого майна), заподіяну неповнолітніми, які не досягли 14 років, відповідають їхні батьки або опікуни. Відшко­дування шкоди перекладається проте на школу, лікарню, інтернат або іншу подібну установу, якщо в момент запо­діяння шкоди дитина перебувала під її наглядом.їНеповна дієздатність настає у громадян віком від 14 до 18 років (неповнолітніх) і включає права:самостійно вчиняти дрібні побутові угоди;самостійно розпоряджатися своїм заробітком, сти­пендією або прибутком;самостійно здійснювати права автора на свої ви­твори науки, літератури та мистецтва, об'єкти промислової власності абоінші результати своєї творчої діяльності;вкладати кошти в кредитні установи і розпоря­джатися ними;Обмежена дієздатність. Мотивом для обмеження грома­дянина в дієздатності може бути зловживання спиртними напоями, наркотичними або токсичними речовинами, що ставить його чи його сім'ю, а також інших осіб, яких він за законом зобов'язаний утримувати, в скрутне матеріаль­не становище. Обмеження вводиться за рішенням суду і зберігається доти, доки внаслідок припинення зловжи­вання спиртним і наркотичними речовинами не буде від­мінено судом. Протягом усього часу, поки діє обмеження, громадянин, може самостійно вчиняти лише дрібні побу­тові угоди. Інші угоди, у тому числі одержання заробітної плати, пенсії та інших прибутків, а також розпорядження ними, вимагають згоди спеціально призначеного для такої особи піклувальника. Забезпечуючи інтереси сім'ї алко­голіка чи наркомана, ці норми відіграють важливу роль й у загальній справі боротьби з алкоголізмом і наркоманією.Недієздатність особи. Підставою для визнання громадя­нина недієздатним є душевна хвороба або ненормальність розумового розвитку (недоумство), внаслідок яких грома­дянин не здатний розуміти значення своїх дій або керу­вати ними. Проте сам по собі факт душевної хвороби або недоумства, хоча б він і був очевидним для оточення, ще не дає підстав вважати громадянина недієздатним. Грома­дянин може бути визнаний недієздатним лише судом, причому із заявою до суду можуть звернутися лише члени сім'ї громадянина, прокурор, органи опіки і піклування, психіатрична лікувальна установа. Для розгляду такої спра­ви вимагається висновок судово-психіатричної експертизи.Над недієздатною особою встановлюється опікунство. Недієздатна особа позбавляється права на вчинення будь-яких угод. Угоди від її імені та в її інтересах вчиняє опі­кун. У разі видужання або значного поліпшення здоров'я громадянина, визнаного недієздатним, суд поновлює його у дієздатності.

18 § 4. Визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним

Цивільна дієздатність як юридична категорія, що характеризує правовий статус громадянина, його здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (ст. 11 ЦК), може бути змінена, тобто громадянин може бути обмежений судом в дієздатності або визнаний недієздатним.

Суть обмеження дієздатності громадянина полягає в тому, що при цьому він може укладати угоди по розпорядженню майном, а також одержувати заробітну плату, пенсію або інші види доходів і розпоряджатися ними лише за згодою піклувальника, за винятком дрібних побутових угод. При визнанні громадянина недієздатним всі угоди від його імені здійснює опікун. Такі обмеження у сфері цивільної діяльності громадян змінюють їх правовий статус. Тому з метою гарантування захисту громадян від незаконного та необгрунтованого позбавлення їх можливості реалізації належних їм прав та виконання обов'язків встановлена цивільна процесуальна форма обмеження їх дієздатності і визнання недієздатними з підстав, чітко визначених цивільним законодавством (статті 15 і 16 ЦК). Цим самим охороняються матеріальні права та інтереси таких громадян і членів їх сімей, усуваються можливості діяти на шкоду собі.

Обмеження дієздатності громадянина також спрямовано на посилення боротьби з пияцтвом і вживанням наркотичних засобів. Воно має велике значення для запобігання порушенням громадського порядку і виховання громадян в дусі дотримання Конституції, інших законів України, свідомого ставлення до громадських обов'язків. У цьому заінтересовані наша держава і суспільство. Тому цивільна процесуальна діяльність по розгляду і вирішенню цих справ одночасно спрямована на охорону державного і громадського інтересу.

Цивільним процесуальним законодавством (статті 256-260 ЦПК) передбачений процесуальний порядок розгляду справ про обмеження громадянина у дієздатності, про визнання громадянина недієздатним, про скасування обмеження громадянина в дієздатності, про поновлення громадянина в дієздатності.

Право на порушення в суді справи про обмеження громадянина в дієздатності або про визнання громадянина недієздатним надано членам його сім'ї, профспілкам та іншим громадським організаціям, органам опіки і піклування, психіатричним лікувальним закладам (ст. 256 ЦПК). Однак сам громадяни пред'явити вимогу про таку зміну свого правового статусу не може.

Надання права порушення справи в суді громадським об'єднанням зумовлено необхідністю гарантування інтересів самого громадянина та осіб, які оточують його в сім'ї й інших сферах суспільного життя.

Повнолітні члени сім'ї громадянина, які звернулися до суду з вимогою про обмеження його в дієздатності чи визнання недієздатним, а також ті, які залучаються до процесу, беруть участь в ньому як заявники. Громадські організації, органи опіки і піклування, психіатричні лікувальні заклади, які порушили справу в суді, беруть участь в ній як суб'єкти захисту прав інших осіб на підставі ч. 1 ст. 121 ЦПК.

Громадяни, щодо яких ставиться вимога про обмеження їх в дієздатності чи визнання недієздатними, беруть участь у справі як заінтересовані особи.

Суб'єкти права порушення в суді справи про обмеження громадянина в дієздатності або про визнання його недієздатним подають заяву до суду за місцем проживання громадянина, а якщо він перебуває на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі — за місцем знаходження останнього.

Заява повинна відповідати вимогам статей 137 і 257 ЦПК. Вона повинна бути викладена у письмовій формі, мати всі реквізити, передбачені ст. 137 ЦПК. Стаття 257 ЦПК визначає лише її особливості. Згідно з нею в заяві повинні бути викладені обставини, якими обґрунтовуються вимоги про обмеження громадянина в дієздатності чи про визнання його недієздатним з посиланням на засоби доказування.

Подання належним чином оформленої заяви зобов'язує суддю перевірити наявність умов для реалізації права на порушення справи в суді та додержання процесуального порядку звернення до суду (ст. 136 ЦПК) і вирішити питання про прийняття справи до провадження суду. Однією з необхідних передумов порушення справи в суді є відсутність спору про право цивільне. Сумісний розгляд вимоги про визнання громадянина недієздатним і спору про право цивільне можливий тоді, коли такий спір виник після смерті громадянина.

Після прийняття справи до провадження починається підготовка до розгляду. Для цього суддя повинен з додержанням вимог ст. 143 ЦПК сприяти у витребуванні необхідних доказів і залученні до участі у справі всіх заінтересованих осіб — громадян та організацій. У справах про визнання громадянина недієздатним для визначення його психічного стану обов'язково призначається судово-психіатрична експертиза, яка має відповісти на питання: чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу, чи розуміє він значення своїх дій і чи може керувати ними. Однак призначення експертизи відповідно до ст. 258 ЦПК допускається лише за наявності достатніх даних про психічне захворювання або недоумство громадянина. Такі дані можуть бути одержані з довідок про стан здоров'я, виписок з історії хвороби лікувальних закладів, матеріалів слідчих органів тощо, які свідчать про дії психічно хворої людини.

Порядок призначення і проведення судово-психіатричної експертизи, а також дослідження висновку експерта регулюється статтями 57-61,177,190 ЦПК. У виняткових випадках, коли особа, відносно якої порушено справу про визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд в засіданні за участю прокурора і психіатра може винести ухвалу про примусове направлення громадянина на судово-психіатричну експертизу (ч. 2 ст. 258 ЦПК). Ухвала суду для виконання надсилається органам внутрішніх справ.

Доказами у справах про обмеження дієздатності громадянина можуть бути показання свідків, акти органів внутрішніх справ і громадських організацій, документи про доход сім'ї і кількість її членів, а також інші матеріали, що стверджують факти зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами і характеризують матеріальне становище сім'ї.

У процесі підготовки справи до розгляду суддею вирішується також питання про обов'язки притягнення до участі в справі як заявників усіх повнолітніх членів сім'ї громадянина, щодо якого ставиться питання про обмеження дієздатності чи визнання його недієздатним!

Справи про обмеження громадянина в дієздатності чи визнання його недієздатності розглядаються з викликом заявників і за обов'язковою участю органів опіки і піклування. Питання про виклик громадянина, щодо якого розглядається справа, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану його здоров'я.

Якщо під час розгляду справи буде встановлено, що заява подана неправомочною особою, суд повинен, не закриваючи провадження у справі, обговорити питання про заміну неналежного заявника належним виходячи з вимог ст. 105 ЦПК. Провадження у справі, порушеній громадською організацією, органом опіки і піклування, психіатричним лікувальним закладом, не може бути закрито у зв'язку із запереченням члена сім'ї громадянина проти розгляду цієї справи. Суд не вправі також закрити провадження у справі через відмову таких суб'єктів захисту інтересів інших осіб від заявленої ними вимоги про обмеження дієздатності громадянина, якщо члени його сім'ї вимагають розгляду справи по суті (ст. 122 ЦПК).

Рішення суду про обмеження громадянина в дієздатності чи визнання його недієздатним після набрання ним законної сили (з цього часу громадянин вважається недієздатним) надсилається органові опіки і піклування для призначення обмежено дієздатному піклувальника, а недієздатному — опікуна (ст. 260 ЦПК). Копія рішення надсилається також за місцем роботи чи проживання обмежено дієздатної особи для здійснення контролю за її поведінкою.

Важливою процесуальною гарантією захисту прав обмежено дієздатних чи визнаних недієздатними громадян є встановлений порядок скасування обмеження і поновлення їх в дієздатності (ст. 260 ЦПК).

Провадження у справах про скасування обмеження дієздатності чи про поновлення громадянина в дієздатності може бути розпочато за заявою осіб, установ та організацій, зазначених у ст. 256 ЦПК (тобто тих, які мають право на порушення справи про обмеження дієздатності громадянина чи визнання його недієздатним), піклувальника і опікуна, а також за ініціативою суду.

Заяву про скасування обмеження дієздатності вправі подати громадянин, якого стосується таке обмеження. Це пояснюється тим, що рішенням суду обмежується лише цивільна, а не цивільна процесуальна дієздатність. Особа не позбавляється самостійності у здійсненні цивільних процесуальних прав та участі в цивільному процесі. Однак поряд з нею відповідно до статей 101,111 ЦПК діють законні представники, які захищають в суді права та охоронювані інтереси такої особи.

Заява розглядається судом як окрема справа за місцем проживання громадянина, який був обмежений в дієздатності чи визнаний недієздатним

У процесі підготовки справи до розгляду збираються необхідні докази, залучаються всі заінтересовані особи, а у справах про поновлення громадянина в дієздатності обов'язково призначається судово-психіатрична експертиза. Справи розглядаються з обов'язковою участю органів опіки і піклування.

Скасування судом обмеження дієздатності (ч. 2 ст. 260 ЦПК, ст. 15 ЦК) може мати місце за наявності достатніх фактичних даних, які свідчать про припинення громадянином зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами. Таке скасування повинно здійснюватися і тоді, коли сім'я зазначеної особи перестали існувати (розірвання шлюбу, смерть), а, отже, відпав обов'язок надавати кошти на її утримання. •

Рішення суду про скасування обмеження дієздатності громадянина чи про поновлення його в дієздатності після набрання ним законної сили надсилається органові опіки і піклування і є підставою для зняття встановлених над громадянином опіки чи піклування.

Судові витрати по провадженню у справах цього виду відносяться на рахунок держави. Однак суд стягує із заявника всі судові витрати у разі, якщо буде встановлено, що він діяв несумлінно, з метою позбавити дієздатності або обмежити дієздатність психічно здорового громадянина (ст. 259 ЦПК).

19 Визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим

Судова діяльність по розгляду цих справ спрямована на зміну правового статусу осіб. Так, якщо протягом одного року в місці постійного проживання громадянина нема відомостей про місце його перебування, такий громадянин може бути визнаний безвісно відсутнім (ст. 18 ЦК). За відсутності у місці постійного проживання громадянина відомостей про місце його перебування протягом трьох років, а якщо він пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу припускати його загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців, такий громадянин може бути оголошений померлим. Військовослужбовець або інший громадянин, який пропав без вісті в зв'язку з воєнними діями, може бути оголошений померлим не раніше, ніж після збігу двох років з дня закінчення воєнних дій (ст. 21 ЦК).

Така зміна правового статусу громадянина (визнання останнього безвісно відсутнім або оголошення його померлим) викликається необхідністю захисту інтересів інших осіб — громадян та організацій, котрі перебувають з ним у певних юридичних відносинах і для яких тривала відсутність громадянина стала перешкодою для здійснення суб'єктивних цивільних прав. Судовий порядок розгляду справ про визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим є надійною процесуальною гарантією від незаконної та необгрунтованої зміни їх юридичного статусу.

Статті 261-265 ЦПК врегульовують процесуальний порядок розгляду таких справ: про визнання громадянина безвісно відсутнім; про оголошення громадянина померлим; про скасування рішення про визнання громадянина безвісно відсутнім або про оголошення його померлим.

Порушується справа в суді заявником, яким може бути особа, котра має цивільно-правову заінтересованість в зміні правового статусу громадянина. Заявниками можуть бути громадяни, яким це необхідно для здійснення суб'єктивних цивільних прав або охоронюваних законом інтересів, а також організації (наприклад, банк, який видав позику громадянину в разі його тривалої відсутності, щоб вирішити питання про списання чи одержання від спадкоємців суми виданої позики; фінансові органи — про його майно).

Цивільний процес у справі може бути розпочатий за ініціативою органів державного управління, профспілок, підприємств, установ, організацій і окремих громадян, якщо зазначена зміна юридичного статуту громадянина необхідна для захисту прав та інтересів інших осіб, який вони вправі здійснювати.

На порушення справи подається письмова заява до суду за місцем проживання заявника із зазначенням реквізитів, перелічених у ст. 137 ЦПК. В ній, як це передбачено ст. 262 ЦПК, має бути також зазначено, для якої мети необхідно заявникові визнати громадянина безвісно відсутнім або оголосити його померлим, і наведені обставини, що стверджують безвісну відсутність громадянина, або обставини, котрі загрожували громадянинові, який пропав без вісті, або котрі дають підставу припустити його загибель від певного нещасного випадку.

Такі відомості дозволяють судді при прийнятті заяви визначати наявність в особи, що її подає, права на звернення до суду, склад осіб, яких належить притягнути до участі в процесі по справі, а також те, які необхідні докази. Стаття 263 ЦПК зобов'язує суддю в порядку підготовки справи до розгляду встановлювати осіб (родичів, співробітників та ін.), котрі можуть дати відомості про відсутнього, а також звернутися із запитом до відповідних організацій за останнім місцем проживання відсутнього і за останнім місцем його роботи про наявність відомостей про нього

Одночасно суд покликаний вжити заходів через органи опіки і піклування щодо призначення опікуна для охорони майна відсутнього, а якщо потрібно, то і для управління останнім. Як правило, це необхідно тоді, коли є загроза розкрадання чи пошкодження майна.

Розгляд справи відбувається за участю заявника, свідків, зазначених у заяві, та осіб, яких суд визнає потрібним допитати. За наслідками розгляду справи постановляється рішення.

У резолютивній частині рішення зазначаються не тільки відомості про особу громадянина, який визнається безвісно відсутнім чи оголошується померлим, а й початок безвісної відсутності або день смерті громадянина, що визначаються відповідно до правил статей 18 і 21 ЦК.

Рішення суду про оголошення громадянина померлим після набрання ним законної сили надсилається органові реєстрації актів громадянського стану, що є в районі діяльності суду, для реєстрації смерті громадянина, а також до нотаріальної контори або органу, які виконують нотаріальні дії, для вжиття заходів по охороні спадкового майна.

Якщо громадянин, котрого визнано безвісно відсутнім або оголошено померлим, з'явиться або буде виявлено місце його перебування, особи, за заявою яких судом був змінений правовий статус цього громадянина, він сам та інші особи, котрі можуть звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб, вправі подати до суду заяву про скасування рішення про визнання громадянина безвісно відсутнім чи про оголошення його померлим. Статті 20 і 22 ЦК, ст. 265 ЦПК передбачають у цьому разі скасування рішення. Однак згідно зі ст. 213 ЦПК суд, який постановив рішення, не вправі сам скасувати або змінити його. Тому виникає висновок, що суд може скасувати не рішення, а визнання громадянина безвісно відсутнім чи оголошення його померлим. Правильність такого висновку підтверджується аналогічним вирішенням питання ст. 260 ЦПК, де йдеться не про скасування рішення, а про скасування обмеження і поновлення громадянина в дієздатності.

Розгляд справи відбувається в участю цього громадянина, заявника та заінтересованих осіб.

Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається відповідному органові реєстрації актів громадянського стану для анулювання запису про смерть громадянина, а також органам опіки і піклування для зняття опіки над його майном.

20 Розділ 3. Юридичні наслідки явки громадянина, визнаного безвісно відсутнім і оголошеного померлим.

Цивільне законодавство України встановлює, що в разі з'явлення або виявлення місцеперебування громадянина, оголошеного померлим, відповідне рішення скасовується судом. Крім цього Незалежно від часу свого з'явлення, громадянин може зажадати від будь-якої особи повернення майна, що збереглося і безоплатно перейшло до інших осіб після оголошення громадянина померлим (стаття 22 ЦК України).

Правові наслідки скасування визнання безвісно відсутнім такі:

1. Суд надсилає органу опіки та піклування копію рішення для зняття опіки над майном громадянина, який повернувся.

2. Судове рішення про скасування визнання безвісно відсутнім є юридичною підставою для припинення виплати пенсії відповідним громадянам.

3. Можливе поновлення шлюбних відносин між громадянином, що повернувся, та його дружиною шляхом нової реєстрації шлюбу, якщо шлюб було розірвано.

Якщо з•явится громадянин якого оголошено померлим або буде виявлено його місце перебування, суд, одержавши відповідну заяву, призначає справу до слухання, скасовує своє рішення про оголошення громадянина померлим. Копію такого рішення суд надсилає органові ЗАГСу для анулювання запису про смерть (ст. 265 ЦПК України). При цьому поновлюється не лише особисто-правовий статус громадянина, а і його майновий стан. Незалежно від часу його з•явлення громадянин вправі зажадати повернення майна від певних осіб і держави:

a) спадкоємці та інші особи зобов•язані повернути майно, що збереглося і безоплатно перейшло до них після оголошення громадянина померлим. Законодавець допускає лише одну форму поновлення майнового стану громадянина. Повернення майна в натурі. Якщо спадкоємці продали спадкове майно, то виручені від реалізації гроші не повертаються йому;

b) якщо майно оголошеного померлим перейшло за правом спадкування до держави, то громадянину воно повертається як в натурі, так і у вигляді сум, виручених від його реалізації;

c) особи до яких перейшло майно за відплатними угодами, зобов•язані повернути його, якщо буде доведено, що в момент придбання майна вони знали, що громадянин, оголошений померлим, є живим;

d) інші юридичні наслідки явки громадянина, оголошеного померлим: виплата пенсій відповідним особам припиняється; для поновлення шлюбних відносин необхідна нова реєстрація шлюбу.

Таким чином, з врахуванням певних особливостей тих чи інших правовідносин і їх суб•єктивного складу питання про відновлення прав та обов•язків осіб раніше визнаних безвісно відсутніми та оголошених померлими, повинні бути чітко врегульвані відповідними правовими нормами конкретно для кожного випадку. Таке становище дозволить забезпечити належний захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян.

21 Поняття та ознаки юридичної особи.ЦК не дає визначення поняття "юридична особа". Натомість, ст.80 ЦК, яка має назву "Поняття юридичної особи", містить вказівку на деякі характерні ознаки цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.Таким чином, тут маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:1) це організація, тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне утворення;2) вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права та обов'язки від свого імені;4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Серед цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи — таких як: наявність відокремленого майна,самостійна відповідальність за зобов'язаннями.Для аналізу поняття "юридична особа" повинні бути враховані також зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних об'єднань, філій і представництв, які не є суб'єктами цивільного права.Зупинімося на наведених ознаках детальніше.1) Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення — організації.Традиційно у цивілістичній літературі ця ознака юридичної особи іменувалася як вимога організаційної єдності1.Організаційна єдність полягає у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їх функціонування тощо.Організаційна єдність закріпляється у статуті юридичної особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов'язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю (ст.ст.143, 151, 154 ЦК).

22 Правосуб'єктність юридичних осіб (колективних суб'єктів правовідносин) — це правоздатність і дієздатність юридичних осіб.

До юридичних осіб відносять підприємства, установи та організації.