Публічні виступи як важливий засіб комунікації

Залежно від знаків, якими оперує людина (акустичними чи графічними), розрізняють мову усну і писемну. В основі публічних виступів, зрозуміло, лежать навички усної мови. Усна мова – це мова, у якій використовуються акустичні сигнали, що створюються в процесі говоріння та сприймаються в процесі слухання. Усна мова поділяється на два види: внутрішня та зовнішня мова. Внутрішня мова – це мовне оформлення думки без її висловлювання. Тут мовні знання використовуються поза процесами реальної комунікації, цей процес прихований від безпосереднього спостереження. Він відбувається значно швидше, ніж зовнішня мовна комунікація і має різні ступені мовного оформлення. Прийнято виділяти три типи внутрішньої мови:  а) “мова про себе” – зберігає структуру зовнішньої мови, але позбавлена звукового чи графічного оформлення;  б) власне внутрішня мова як засіб мислення, у цьому ви-падку людина користується специфічними одиницями (кодами образів, предметними кодами тощо);  в) внутрішнє програмування, тобто формування і закріплення в специфічних одиницях програми мовного висловлювання, цілого тексту або його частин. Зовнішня мова – це процес мовної діяльності, який включає різні механізми кодування і декодування інформації. Зов- нішня мова – це те, що ми вимовляємо, слухаємо, пишемо, читаємо.

Характерні риси зовнішньої усної мови Певна імпровізація і мовні особливості (використання простих речень, вживання речень певного типу – спонукальних, запитальних тощо). Спрямованість на співрозмовника, присутнього поряд, який не тільки чує, але й бачить того, хто говорить. Усна мова часто залежить від того, як її сприймають: реакції адресата, його репліки, посмішки тощо можуть вплинути на характер мови. Сприйняття на слух. Щоб її повторити, необхідні спеціальні технічні засоби. Це вимагає такої побудови мови, щоб її сприймали і легко розуміли слухачі. Погані манери та шкідливі звички під час розмовної мови

Мурмотіння: краще бути занадто голосним, ніж занадто тихим. Запинання – надмірні паузи, заповнені численними “е-е”. Майже завжди це ознака недостатніх репетицій. Нечітка мова та зниження голосу. Вислови – паразити (“суть у тому”, “і все таке інше”). Слабкий візуальний контакт -- не потрібно дивитися вбік від аудиторії, понад нею. Погані манери – почухування вуха, постукування по стегнах. сна зовнішня мова представлена двома різновидами: розмовною і кодифікованою. 

Кодифікована мова використовується переважно в офіційних сферах спілкування (засідання, збори, конференції тощо). Найчастіше вона буває завчасно підготовленою і не завжди опирається на розмовну ситуацію (виступ з лекцією, доповіддю, повідомленням тощо).

Монолог – це мова людини наодинці з собою або тривала мова однієї особи, у якій вона звертається до слухачів.

Публічна промова – це монолог, з яким звертаються до великої аудиторії і який має офіційний або діловий характер. Монолог людини при зустрічі з двома друзями не буде публічним виступом, а ось монолог прес-секретаря на прес-конференції для журналістів або його промова на телебаченні – це публічний виступ. Вступ потрібний для встановлення зв’язку між темою, слухачами і тим, хто виступає. Від того, як починається виступ, багато залежить: вдалий початок створює атмосферу чекання, інтересу. Для цього використовують різні засоби: ретроспективний огляд теми, роз’яснення понять, обґрунтування актуальності теми, використання прислів’їв, анекдотів, цитат тощо. Основна частина розкриває суть теми, вона повинна бути логічною, містити в собі достовірні факти, аргументи. У висновках подаються підсумки виступу. Бажано, щоб він був природним і випливав із змісту промови. Пропонують використовувати такі варіанти висновку: викладати основну думку виступу у вигляді тез; робити підсумкові висновки зі своїх висловлювань; висловлювати своє ставлення до змісту промови; вказувати на невирішені проблеми; апелювати до слухачів (заклик до дій, побажання, застереження); навести “дотепне” висловлювання; посилаючись на регламент, подякувати за увагу і можливість висловити свої думки