Питання 1.2. Типологія держави.

Категорія “тип держави” займає самостійне місце в теорії держави і права: її аналіз уможливлює бачення мінливості сутності держави в контексті розвитку державницько-організованого суспільства. Мислителі різних часів (Арістотель, Єллінек, Кельзен, Дарендорф та інші) підкреслювали наявність певних типових ознак різних держав.

Виділяють три основні підходи до типології держави: формаційний, цивілізаційний і технократичний.

Відповідно до формаційного підходу типи держав розрізняють відповідно до виду суспільно-історичної формації: рабовласницькі, феодальні, капіталістичні, соціалістичні. Представниками даного підходу виступають К.Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін.

Згідно цивілізаційного підходу, тип держави визначається не стільки об’єктивно-матеріальними, скільки культурними факторами. Так, в сучасному світі збереглися єгипетська, китайська, іранська, сірійська, мексиканська, західна, далекосхідна, православна, арабська та деякі інші цивілізації і відповідні їм типи держави. Представником цивілізаційного підходу виступив А.Тойнбі.

Технократичний підхід до типології держави визначає, що усі держави можна поділити на традиційні (з переважанням примітивних технологій, тяжінням форми правління до деспотії) та індустріальні (високий рівень технологій, демократична форма правління.

В межах технократичного підходу, авторами якого виступають Д.Белл та О.Тоффлер виділяють концепцію «постіндустріального суспільства». Для даного суспільства характерний надзвичайно високий рівень розвитку технологій, що визначає перехід центру тяжіння із сфери матеріального виробництва до сфери послуг. Конфлікти між «багатими» та «бідними» втрачають свою гостроту.

Питання 2. Поняття, сутність і ознаки держави.

Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держа­ви, в науковій літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до структури якого входить кілька побічних і кілька головних елементів.

На перше місце серед них висуваються:

Територія – простір в межах якого здійснюється державна влада.

Держава є територіальним утворенням. Вона здійснює управління на обмеженій державними кордонами території, яка відіграє об'єднувальну щодо населення роль. Цією ознакою по­значається її відмінність як від організації родового суспільства, яке формувалося на основі об'єднання за кровнородинними озна­ками, так і від ідеологічних, виховних, етнічних та інших форму­вань у суспільстві.

Населення – сукупність людей, що об’єднані правовим зв’язком з державою. Сучасна держава виступає як представник народу. Більшість населення пов'язана з державою стійкими відносинами громадянства. На відміну від іноземних громадян або осіб без громадянства, які теж можуть проживати на території держави, громадянин держави має найширший пра­вовий статус і найбільш стійкі правові зв'язки з державою. Він та­кож має права і повинен виконувати всі обов'язки, передбачені законодавством держави, тоді як інші мешканці позбавляються деяких з них (права обирати і бути обраним, обов'язку нести військову службу та ін.).

Публічна влада – влада, яка виділилася із суспільства та не співпадає з ним. Державна влада має свій особливий апарат у вигляді державних органів і професійних державних службовців.

Представлені ознаки іноді називають атрибутами держави.

Крім того, до ознак держави відносять:

- Поділ населення за територіальною ознакою.

Як територіальне утворення, що склалося шляхом адміністра­тивно-територіального поділу на окремі територіальні одиниці — області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо.

• Наявність системи збору фінансових коштів (податки, збори тощо).

Ці кошти необхідні для вирішення загальносуспільних потреб а також для утримання державного апарату.

• Наявність права.

Право являє собою систему загальнообов’язкових правил поведінки, що встановлюються державою для забезпечення впорядкованості життя суспільства.

Держава є багатоаспектним явищем. Саме це відбивають і на­ведені вище її різноманітні визначення. Держава виступає в трьох головних аспектах: 1) як організація всього суспільства; 2) як ор­ганізація певних класів або прошарків чи інших груп людей; 3) як апарат влади.

Як організація всього суспільства держава виступає у внут­рішніх та зовнішніх відносинах в інтересах всього населення кра­їни, яке вона повинна репрезентувати і обслуговувати. Саме від імені держави приймаються ті рішення, які, маючи загально­обов'язковий характер, спрямовані на реалізацію і захист прав всіх громадян, на проведення соціальної політики як загально­суспільної політики. Як загальносуспільна організація держава сприяє роботі засобів зв'язку, боротьбі з порушниками закон­ності, зі злочинністю, охороні громадського порядку. Вона є ор­ганізатором усіх спільних справ — громадських робіт, охорони природи, пам'ятників культури, історичних цінностей, здійснює оборону країни від можливих зовнішніх нападів. Як представник всього суспільства держава може виступати в ролі арбітра між ворогуючими угрупованнями, пом'якшувати та узгоджувати різні суспільні конфлікти (національні, мовні, конфлікти між заможними та незаможними верствами населення)..

Ще однією важливою ознакою держави виступає наявність суверенітету. Державним суверенітетом є верховенство державної влади щодо всякої іншої влади всере­дині країни і її незалежність бід усякої іншої влади за її межа­ми. З цього визначення випливає, що суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах внутрішній суверені­тет регулюється нормами конституційного права, а зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами, — ще й нормами міжнародного права. У Конституції України закріп­люється, що Україна є суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її суверенітет поширюється на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чинні міжнародні договори і вважає їх частиною наці­онального законодавства України (ст. 9), що на території України не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17).

Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчу­жуваність.

Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бу­ти одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних ор­ганів. Тому всілякі спроби самопроголошення суверенітету тери­торіями в межах однієї країни є неправомірними.

Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Державна влада не може бути лише частково суве­ренною. Несуверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є суверенними дер­жавами і автономні утворення, які наділені окремими суверенни­ми правами і тому набувають певних ознак державності (напри­клад, Автономна Республіка Крим).

Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суве­ренітету не властивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обме­женою, звуженою, але лише доти і тією мірою, якою держава вва­жає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обме­ження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об'єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, внаслідок чого суве­ренітет державної влади України лишається недоторканним.

Таким чином, державу можна визначити як організацію публічно-політичної влади, яка розповсюджується на населення в межах певної території з метою вирішення загальносоціальних завдань.