2. Суспільно-політичне життя.
Тоталітаризм – відкрито антидемократичний режим, який базується на однопартійній системі, характеризується всезагальним проникненням держави в економіку, культуру, суспільне і особисте життя.
Тоталітарний режим, як і раніше мав потребу в постійній підтримці обстановки недовіри до громадян, підозрілості, пошуку внутрішніх ворогів, щоб виключити навіть боязкі спроби опору влади.
Після війни побоюючись ослаблення своєї влади, Сталін скерував зусилля на обмеження впливу військовиків на суспільно-політичне життя країни: Рокоссовського було відправлено на посаду міністра оборони до Польщі, заарештовано маршала авіації Новикова, готувався процес проти Жукова, але невдовзі сам Сталін припинив його підготування, призначивши Жукова командувачем до одного з військових округів.
Репресії проти військовополонених. Перша лавина репресій була спрямована проти бійців і командирів, які потрапили в нацистський полон. Ще на початку війни був підписаний наказ, у якому зазначалося, що «командири і політпрацівники, які здалися в полон, вважаються дезертирами, а їхні родини підлягають арешту». Родини полонених червоноармійців позбавлялися державної допомоги. Такі ж заходи були передбачені для родин тих, хто виявився без вісті зниклим. Втеклих з полону очікували перевірки, підозри, допити, недовіра і ГУЛАГ. Колишні військовополонені мали величезні труднощі з працевлаштуванням, пропискою, одержанням житла.
«Ленінградська справа». Особливе місце в ряді післявоєнних репресій займає так звана «ленінградська справа» - серія справ, сфабрикованих проти ряду керівних партійних, радянських, господарських працівників Ленінграда наприкінці 1940-х – на початку 1850-х років.
Формально проти них було висунуте обвинувачення в тому, що вони провели в Ленінграді Всесоюзний оптовий ярмарок, що нібито спричинило розбазарювання державних товарних фондів і коштів. У 1950-1952 рр. за «ленінградською справою» було репресовано ще майже дві тисячі керівників різного рівня і членів їхніх родин. Але за своєю суттю це була боротьба за владу і вплив у країні між московським і ленінградським партійними угрупованнями. Перемогу здобуло московське угруповання сталінського керівництва. Однак уже 30 квітня 1954 р. Верховний суд СРСР реабілітував осіб, які проходили за «ленінградською справою», багатьох з них посмертно.
Боротьба з «космополітизмом». У ці ж роки проводилася кампанія боротьби з «безрідним космополітизмом».
Космополітизм – ідеологія так званого «світового громадянства». У СРСР при сталінському режимі ярлик «космополітів» навішували представникам інтелігенції, обвинувачуючи їх у «антипатріотизмі і низькопоклонстві перед Заходом».
Космополітом оголошували будь-яку людину, яка цікавилася західною музикою, літературою живописом.
Цілеспрямовано знищувались і фізично, і морально відомі діячі культури. Ця кампанія була пов’язана з ім’ям одного з підручних Сталіна – секретарем ЦКВКП(б) А. Ждановим. Тому її ще називають «ждановщиною». Вістря партійної критики було спрямовано проти О.Фадєєва та першого варіанта його роману «Молода гвардія». «Безідейними та ідеологічно шкідливими» було визнано твори М.Зощенка і вірші А.Ахматової.
В Україні сталінський сатрап Л.Каганович розгорнув кампанію цькування видатного майстра слова М.Рильського, який обвинувачувався в «українському буржуазному націоналізмі». У цих же «гріхах» обвинувачували В.Сосюру за його вірш «Любіть Україну».
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води..
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну .
Без неї ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
«Народний» академік, один із керівників аграрної науки в СРСР Т.Лисенко, користуючись підтримкою Сталіна, 1948 р. розпочав кампанію викриття «вейсманістів-морганістів» і критики генетиків, яку ще називають «лисенківщиною». Було заборонено такі перспективні напрями в науці, як квантова фізика, теорія ймовірності, статистичний аналіз у соціології та ін..
Отже, «ждановщина» і «лисенківщина» являли собою спробу партійного керівництва посилити свій вплив у сфері культури, науки і мистецтва в повоєнні роки.
Великодержавний шовінізм у національній політиці. Перед війною і після її закінчення до складу СРСР увійшли ряд територій. Процес приєднання відбувався далеко не завжди добровільно. Особливо це стосувалося республік Прибалтики. Кремлівське керівництво поставило основні задачі своєї політики на нових територіях: соціалістичні перетворення, придушення національно-визвольного руху і національно-культурної самобутності народів, насадження російської мови, заміна місцевих кадрів, які не приймали «курс соціалістичних перетворень».
Народам Латвії, Литви, Естонії, Західної України, Західної Білорусії, які ввійшли до складу СРСР ще в 1939-1940 рр., у грубій формі нав’язувалася суспільна соціалістична власність, здійснення колективізації за зразком 1930-х рр.., що явно суперечило традиціям і укладу життя корінного населення. Спроби збереження національної самобутності, традицій і звичаїв, прагнення розвивати національну культуру і мову в центрі сприймалися як прояв «буржуазного націоналізму».
Ще одним злочином сталінського керівництва було те, що, оголосивши цілі народи зрадниками, протягом другої половини 40-х рр. було здійснено масштабні депортації цих народів з їхніх історичних етнічних територій до районів Сибіру, Казахстану, Середньої Азії. Так, було звинувачено у зраді та депортовано німців Поволжя (400 тис. душ), кримських татар (200 тис.), чеченців (400 тис), інгушів (100 тис), калмиків (140 тис.), карачаївців (80 тис), балкарців (40 тис. душ). Протягом 10 років представники цих національностей були поза законом (позбавлені будь-яких прав).
Репресії 1945-1953 рр. були чітко продуманими акціями і мали на меті зміцнення тоталітарного режиму.