2. Майно комерційного банку, статутний капітал і порядок його формування

Реформування банківського сектору пов'язане з діями на рівні національної банківської системи, що тягне за собою як закриття або реорганізацію банків (які не можуть викона­ти вимоги НБУ щодо капіталізації та неплатоспроможність яких створює загрозу системного ризику), так і висування певних вимог до капіталу банків. Центральний банк прой­шов довгий шлях, перш ніж запровадив вимоги до капіта­лу, що відповідають міжнародним стандартам і базуються в першу чергу не на розмірі статутного фонду, а на співвід­ношенні капіталу та активів, тобто демонструють реальний запас надійності банку та відображають суму, на яку активи перевищують зобов'язання банку.

Капітал покликаний захистити інтереси вкладників, він покриває збитки банку. Органи нагляду відповідальні пев­ною мірою за збереження коштів вкладників, саме тому, що одним із завдань НБУ є підтримка стабільності функціо­нування банківської системи та захист клієнтів. До капіта­лу слід пред'являти дві вимоги: відповідність мінімальному розміру капіталу банку й адекватність його рівня ризику. Закон «Про банки і банківську діяльність» визначив міні­мальний розмір статутного капіталу на момент реєстрації банку — 120 млн. грн.

НБУ на виконання вимог законів «Про Національний банк України» та «Про банки і банківську діяльність» з метою забезпечення стабільної діяльності бан­ків і своєчасного виконання ними зобов'язань перед вкладни­ками в 2001 р. ухвалив Інструкцію про порядок регулювання діяльності банків в Україні. Зазначена Інструкція встановила, зокрема, порядок визначення регулятивного капіталу банку та економічні нормативи, що є обов'язковими до виконання всіма банками, у тому числі нормативи капіталу: мінімаль­ний розмір регулятивного капіталу, адекватність регулятив­ного капіталу, адекватність основного капіталу.

НБУ встановив порядок визначення регулятивного капіта­лу банку та ряд економічних нормативів, що є обов'язковими до виконання всіма банками, у тому числі: нормативи капі­талу (мінімальний розмір регулятивного капіталу, адекват­ність (достатність) регулятивного капіталу, співвідношення регулятивного капіталу до сукупних активів, співвідношення регулятивного капіталу до зобов’язань); нормативи ліквідності (миттєва ліквідність, поточна ліквідність, короткострокова ліквідність); нормативи кредит­ного ризику (максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента, великих кредитних ризиків, макси­мального розміру кредитів, гарантій та поручительств, на­даних одному інсайдеру, максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам); нормативи інвестування (інвестування в цінні папери окре­мо за кожною установою, нормативи ризику загальної від­критої (довгої/короткої) валютної позиції банку). Базою для розрахунку економічних нормативів є регулятивний та статутний капі­тали банку.

Банки з метою визначення реального розміру регуля­тивного капіталу з урахуванням ризиків у своїй діяльності зобов'язані постійно оцінювати якість усіх своїх активів і позабалансових зобов'язань (здійснювати їх класифікацію, визначати сумнівні та безнадійні щодо погашення); здійсню­вати відповідні коригування їхньої вартості шляхом форму­вання резервів для покриття очікуваних (можливих) збитків за зобов'язаннями контрагентів.

Норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу (нор­матив платоспроможності) відображає здатність банку своєчасно і в повному обсязі розрахуватися за своїми зобов’язаннями, що випливають із торговельних, кредитних або інших операцій грошового характеру. Чим вище значення показника достатності (адекватності) регулятивного капіталу, тим більша частка ризику, що її беруть на себе власники банку; і навпаки, чим нижче значення показника, тим більша частка ризику, що її приймають на себе кредитори/вкладники банку. І навпаки: чим нижче значення показника, тим більша частка ризику, що її беруть на себе кредитори або вкладники банку. Норматив достатності (адекватності) регулятивного капіталу встановлюють для запобігання надмірному пе­рекладанню банком кредитного ризику та ризику непо­вернення банківських активів на кредиторів або вкладни­ків банку. Значення показника достатності (адекватності) регулятивного капіталу визначається як співвідношення регулятивного капіталу банку до сумарних активів і певних позабалан­сових величин, зважених за ступенем кредитного ризику та зменшених на суму відповідних резервів за активними операціями та на суму забезпечення кредиту (вкладень у боргові цінні папери) безумовним зобов'язанням або грошовим покриттям у вигляді застави майнових прав і зважених за ступенем кредитного ризику.

Для розрахунку показника достатності (адекватності) регулятивного капіталу банку активи останнього поділяють на п'ять груп за ступенем ризику та підсумовують з урахуванням відповід­них коефіцієнтів зваження.

У свою чергу, норматив достатності (адекватності) основного капіталу встановлюють, щоб визначити спроможність банку захис­тити кредиторів і вкладників від непередбачуваних збитків, яких може зазнати банк у процесі своєї діяльності залежно від розміру того чи іншого ризику. Показник достатності (адекватності) основного капіталу банку розраховують як співвідношення основного капіталу до загальних активів банку.

З 1 березня 2004 р. значення нормативу достатності (адекватності) ка­піталу банків має складати не менше 10%. Це викликано невідповід­ністю капіталізації банківської системи та темпів зростання її активів. Дисбаланс у темпах зростання може призвес­ти не лише до недостачі ресурсів для кредитування клієнтів та підвищення процентних ставок, але й до збільшення кре­дитних ризиків банківської системи.

Законодавство України передбачає, що регулятивний ка­пітал банку складається з основного (І рівня) капіталу та додаткового (II рівня) капіталу. Основний капітал вважаєть­ся незмінним, таким, що не підлягає передаванню, пере­розподілу та має повністю покривати поточні збитки.

Основний капітал (капітал І рівня) складається з таких еле­ментів:

а) фактично сплачений зареєстрований статутний капітал;

б) розкриті резерви - резерви і фонди, створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку та оприлюднені у фінансовій звітності банку, до яких можна віднести дивіденди, спрямовані на збільшення статутного капіталу; емісійні різ­ниці; резервні фонди, створені згідно із законами України; загальні резерви, створені під невизначений ризик під час про­ведення банківської діяльності; інші фонди банку.

При цьому умовою включення зазначених вище складових до основного капіталу є відповідність критеріям, визначеним законодавством, зокрема: відрахування до резервів і фондів здійснено з прибутку після або до оподаткування, зважаю­чи на всі потенційні податкові зобов'язання; призначення резервів та фондів і рух коштів за цими резервами і фон­дами окремо розкрито в оприлюднених звітах банку; фон­ди перебувають у розпорядженні банку і можуть бути необмежено та негайного використані для покриття збитків; покриття збитків за рахунок резервів та фондів проводиться лише через рахунок прибутків та збитків.

Загальний розмір основного капіталу визначають з ураху­ванням розміру очікуваних (можливих) збитків за невико­наними зобов'язаннями контрагентів та зменшують на суму:

- недосформованих резервів під можливі збитки за: кредитними операціями; операціями з цінними паперами; дебіторською заборгованістю; простроченими понад 31 день та сумнівними до отримання нарахованими доходами за активними операціями; коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банках (резидентах і нерезидентах), які визнані банкрутами або ліквідовуються за рішенням уповноважених органів, або які зареєстровані в офшорних зонах;

- нематеріальних активів за винятком суми зносу;

- ка­пітальних вкладень у нематеріальні активи;

- збитків мину­лих років і збитків минулих років, що очікують на затверд­ження;

- збитків поточного року.

Додатковий капітал (капітал II рівня) має менш постійний характер, його розмір зазнає змін. Він складається з таких елементів:

- резерви під стандартну заборгованість інших банків;

- резерви під стандартну заборгованість клієнтів за кредитними операціями банків (крім резервів за виданими банком зобов’язаннями);

- результат переоцінки основних засобів;

- результат поточного року (прибуток), зменшений на суму доходів, неотриманих понад 30 днів з дати їх нарахування;

- субординований борг, що врахо­вується до капіталу (субординований капітал);

- нерозподілений прибуток минулих років;

- прибуток звітного року, що очікує затвердження.

За європейськими правилами власний капітал складаєть­ся з двох частин, що відрізняються одна від одної за харак­тером: базового та додаткового капіталу. До базового капі­талу належить сплачений капітал учасників та невиплачені прибутки, його склад залежить від організаційно-правової форми підприємства. Додатковий капітал виконує функ­ції власного капіталу в обмеженому розмірі, оскільки реалі­зувати його можна лише умовно. Він підлягає поверненню або може розглядатися як гарантія пайщиків кооператив­ного банку. Як власний капітал банку додатковий ка­пітал не може перевищувати суму базового капіталу.

За підсумками року на основі фінансової звітності банки зобов'язані коригувати розмір статутного капіталу, зважаю­чи на індекс девальвації чи ревальвації гривні, за рахунок та в межах валових доходів або валових витрат банку відповід­но до методики, затвердженої НБУ.

Додаткова гарантія, яку пропонує статутний капітал бан­ку, полягає також в особливих вимогах його формування.

По-перше, формувати та збільшувати статутний капітал банку можна винятково за рахунок грошових внесків (на відміну від звичайних господарських товариств, для яких не встановлюється таких обмежень).

По-друге, статутний капітал банку не можна формувати з непідтверджених джерел. Чинне законодавств встановлює пе­релік документів, пов'язаних із фінансовою звітністю, і які мо­жуть підтвердити законність джерела походження капіталу і які мають подати до НБУ засновники банку.

По-третє, банк не має права без згоди Національного банку України зменшувати розмір регулятивного капіталу нижче мінімально встановленого рівня. Регулятивний капітал банку не може бути меншим за статутний капітал. Ця вимога не поширюється на новостворений банк протягом одного року з дня отримання ним банківської ліцензії..

По-четверте, забороняється використовувати для форму­вання капіталу банку бюджетні кошти, якщо останні мають інше цільове призначення (у цьому разі йдеться про засну­вання банку із державною формою власності, оскільки част­ка статутного фонду, що належить державі, має формувати­ся за рахунок бюджетних ресурсів).

Банки здійснюють емісію власних акцій відповідно до законодавства України про господарські товариства та цінні папери з урахуванням особливостей, визначених ЗУ «Про банки і банківську діяльність». Закон забороняє банкам випускати акції на пред'явника. Водночас наявність збитків у банку не є перешкодою для збільшення його статутного капіталу.

Аналіз статутного капіталу банку, його структури, кіль­кості (розміру) акцій (часток) акціонерів (учасників) банку дозволяє підвищити ефективність управління самим банком і виявити його вплив на формування власних коштів банку, на його економічну базу.

Згідно з чинним законодавством без статутно­го капіталу певного розміру банк не може бути створено. Отже, статутний капітал — це майнова база, потрібна для створення банку, як і будь-якого господарського товарист­ва. Слід враховувати, що статутний капітал є реальним ка­піталом, оскільки він впливає на формування власних кош­тів банку та економічних нормативів, на управління банком тощо. Статутний капітал є також активним капіта­лом, він виконує функцію, чітко визначену загальним та банківським законодавством.

Ліквідність та надійність — необхідні передумови бан­ківських установ. Без них існування банку опи­няється під загрозою. Практика свідчить, що причиною неплатоспроможності банку здебільшого є недостатньо ефективні заходи із забезпечення ліквідності, а також недо­статність власного капіталу. Для уникнення цих перешкод законодавці більшості країн встановлюють структурні нор­мативи та мінімальні вимоги, які впливають на дії банків.

Ліквідність — один з економічних нормативів діяльності банку, який засвідчує здатність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов'язань і визначається як зба­лансованість між строками і сумами погашення розміщених активів та строками і сумами виконання зобов'язань банку, а також строками та сумами інших джерел і напрямів вико­ристання коштів (надання кредитів, інші витрати).

Ліквідними активами є кошти в касі, які відкриті в НБУ та інших банках, а також активи, що можуть бути швидко проконвертовані в готівкові чи безготівкові кошти. Оскільки банківська діяльність піддається ризику ліквідності (ризи­ку недостатнього надходження коштів для покриття їх від­пливу, тобто ризику того, що банк не зможе розрахуватися в строк за власними зобов'язаннями у зв'язку з неможливіс­тю за певних умов швидко конвертувати фінансові активи у платіжні засоби без суттєвих втрат), банки мають постійно управляти ліквідністю, підтримуючи її на рівні, достатньо­му для своєчасного виконання всіх прийнятих зобов'язань з урахуванням їхніх обсягів, строковості й валюти платежів; забезпечувати потрібне співвідношення між власними та залученими коштами; формувати оптимальну структуру активів зі збільшенням частки високоякісних активів з при­йнятним рівнем кредитного ризику для виконання право­мірних вимог вкладників, кредиторів і всіх інших клієнтів.

З метою контролю за станом ліквідності банків НБУ вста­новлює такі нормативи ліквідності: миттєва, поточна та ко­роткострокова.

Значення власного капіталу банку можна розкрити через його функції. Зокрема, виокремлюють такі:

• функція фінансування (при довгостроковому фінансуванні основні фонди має покривати власний капітал, заснування банку без власного капіталу неможливе);

• функція обмеження ризику кредитних та валютних угод;

• функція гарантії (забезпечення можливих збитків, пов'язаних з неповерненням кредитів, курсовими збитками за операціями з цінними паперами та валютами, ризиком зміни процентних ставок тощо).

• функція забезпечення довіри клієнтів.

Розмір статутного капіталу можна розглядати і як своєрідний економічний бар'єр на шляху створення банків, майбутнє яких, зважаючи на кошти можливих акціонерів (учасників), може виглядати достатньо проблематичним.

Банки формують резерви за рядом власних операцій, у тому числі за активними операціями: кредитними операціями; операціями з цінними паперами; дебіторською заборгованістю; простроченими понад 30 днів та сумнівними до отримання нарахованими доходами за активними операціями; коштами, розміщеними на кореспондентських рахунках у банках (резидентах і нерезидентах), які визнані банкрутами або ліквідовуються за рішенням уповноважених органів, або які зареєстровані в офшорних зонах.

Обов'язковому резервуванню підлягають також усі залу­чені та обліковані на балансі банку кошти клієнтів як у на­ціональній, так і в іноземній валюті, за винятком кредитів, залучених від інших банків та іноземних інвестицій, отрима­них від міжнародних фінансових установ. Порядок форму­вання обов'язкових резервів для банків визначений відповід­ним положенням НБУ. Норматив обов'язкових резервів єдиний для всіх банків. Проте за центральним банком за­лишено право встановлювати диференційовані нормативи обов'язкового резервування для різних видів зобов'язань за­лежно від природи останніх (депозити, ощадні вклади, кош­ти в розрахунках, поточні рахунки клієнтів, рахунки бюд­жетних організацій тощо) та строку зобов'язань або пасивів (короткострокові та довгострокові пасиви).