1. Тоталітарний політичний режим: основні характеристики та витоки становлення.

Тоталітаризм - такий політичний режим, який характеризується всебічним і всеосяжним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов’язковою ідеологією. “Тоталітаризм“ як поняття було впроваджено Б.Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії. Пізніше в Німеччині також почали використовувати вислів “тоталітарна держава.“

Передумови виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці з’являються при індустріальній стадії розвитку суспільства, наявності засобів масової інформації, колективістського світогляду, могутньому державному апараті, пов′язані також із станом соціально-економічного розвитку. Виникнення тоталітаризму співпадає з політичною активізацією мас в умовах модернізації старих політичних систем, в кризових періодах індустріалізації. Велику роль відіграє розпад традиційних соціальних структур та деморалізація суспільства. Суспільство деморалізується завдяки тому, що руйнуються традиційні цінності, традиційні системи зв’язків, становище людини змінюється. Вона втрачає економічні основі своєї незалежності і стає практично власністю держави, яка надає людині захист та можливості існування. В такому стані людина підпадає під вплив засобів масової інформації, за допомогою яких проводиться ідеологічна обробка населення, насаджуються уніфіковані стандарти побутового та загальнолюдського характеру, нівелюються особистісні цінності. При тоталітаризмі знищується межа між державою і суспільством, тому що зникають автономні, непідконтрольні владі сфери суспільного життя. Лідерство за тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, навіть найближче оточення лідера значною мірою дистанційоване від нього. В тоталітарних державах виключаються будь-які форми несанкціонованих дій з боку населення, держава вимагає від людини активних проявів лояльності й відданості режиму.

Щодо виникнення радянського режиму, то можна визначити наступні причини: низький рівень економічного розвитку, наявність селянського населення з певним рівнем знань і патріархальної свідомості (самодержавство, православ’я, народність), ідейно-теоретичні основи у вигляді більшовизму, який легко засвоювався патріархальним світоглядом і сприяв формуванню етатизму (сакральність влади). Крім того, політика радянської влади щодо наділення селян землею сприяла створенню соціальної бази та підтримки з боку безземельних селян у перші роки соціалістичного розвитку; модернізаційність (індустріалізація, колективізація, культурна революція) перетворень, які мають розглядатися з різних боків (позитив та негатив) і т.п.

Отже, тоталітаризм як тип політичного режиму має такі риси:

1. Офіційна ідеологія, яка повністю заперечує попередній порядок і має на меті згуртування громадян для розбудови нового суспільства. Всі сфери життя суспільства - мораль, політичні норми, економічна ефективність – підкорені ідеології.

2. Монополія на владу єдиної масової партії на чолі якої харизматичний лідер. Партія “поглинає” державу, виконує її функції, формується так звана “партія-держава“.

3. Система контролю не тільки за “ворогами народу”, але й за всім суспільством.

4. Партійний контроль над засобами масової інформації.

5. Контроль за збройними силами, використання їх не завжди за функціональним призначенням.

6. Централізований контроль економіки, державне управління власністю.

Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та сталінський СРСР. Різниця між ними існувала в ідеологічній сфері (для фашизму - націонал-соціалізм, для радянського соціалізму - марксизм-ленінізм, інтернаціоналізм) та соціальній базі (дрібні власники – робітники та селяни).

Перелічені характеристики, які були запроваджені відомими дослідниками К.Фридрихом та З.Бжезінським у праці «Тоталітарна диктатура і автократія» (1956 р.), вважаються класичними. Вони найбільш притаманні пострадянській політичній науці, яка тільки наприкінці 80-х - початку 90-х рр.. ХХ ст. почала активно розвиватися. Дослідження радянського тоталітаризму базувалося також на працях Х.Арендт (1951 р.), Дж. Талмонда (1952 р.), Р.Арона (1965 р.), пізніше М.Джиласа, Л.Колаковського, Ж.Желева. В цих наукових працях можна виокремити три основні висновки: а) тоталітаризм є нова форма панування, що відрізняє її від інших форм автократії; б) спільність між націонал-соціалізмом і більшовизмом (Р.Гаджиєв); в) для тоталітарних диктатур ХХ ст.. типовим є прагнення мобілізації мас і систематичне порушення прав людини.

Слід підкреслити, що наявність однієї або кількох ознак недостатньо, щоб система вважалася тоталітарною. Існують режими, де використовувався терор, але держава не є тоталітарною. Наприклад, Чилі за часів Піночета, коли масово знищували людей у концтаборах, але Чилі не тоталітарна держава тому що, відсутні інші вищезазначені риси, а саме: не було монополії однієї партії на владу, єдиної “священної“ ідеології, економіка залишалась ринковою. Навпаки, невдовзі Чилі набула значних економічних успіхів. Кампучія теж зазнала нищення людей (геноциду), але не визнавалася тоталітарною за вищенаведеними класичними ознаками. Тоталітаризм відрізняється від інших диктатур високою регламентацією та контролем за всім ходом суспільного життя.

Однак час минає і підходи до вивчення тих або інших явищ, фактів, подій змінюються. Дослідження останніх років сприяли витісненню “давніх“ концепцій тоталітаризму, в яких перелічувалися класичні характеристики тоталітарного правління (Х.Аренд, М.Джилас, К.Фрідріх і З.Бжезинський). Таким тоталітаризмом, вважали автори, можна назвати лише сталінську епоху, а в ході процесу десталінізації він перетворюється на авторитаризм. Прибічником такої думки є західнонімецький вчений Х.Лудц. Однак поступово долалося уявлення про те, що при тоталітаризмі можна маніпулювати цілим суспільством за власним бажанням. Практика відкинула твердження про те, що тоталітаризм не змінюється. На прикладі СРСР можна стверджувати, що тоталітаризм проходить певну еволюцію, за якою розмиваються окремі риси, зокрема, послаблюється роль ідеології, можливості мобілізації, посилюється апатія і т.п. Тому період М.Хрущова та Л.Брежнєва дослідники схильні вважати “розмывающимся“ або “розкладаючимся“ тоталітаризмом. Цікаво, що у 90-ті роки Бжезинський перейшов на позиції Лудца і почав говорити про “комуністичний авторитаризм”. В українській політичній науці також активно досліджуються проблеми сутності, генезису та еволюції тоталітаризму і авторитаризму (М.Чабанна, М.Вонсович, В.Сухонос та ін.).

Існує думка, що в посттоталітарний період розвитку в деяких державах створені різновиди неототалітаризму, тобто є прагнення до здійснення тотального контролю, примусу до більшості населення в м’яких формах за допомогою системи залежностей, наприклад, економічних, правових. Неототалітаризм нав’язує свою волю народу в повсякденному житті, заперечуючи існування тих, хто піклується про політичні права й інтелектуальну свободу. Однак домінуючою залишається точка зору, що більшість країн пострадянського простору зазнали авторитарні тенденції розвитку.

Таким чином, аналіз сутності і еволюції теорії та практики тоталітаризму дає підстави дослідникам розглядати тоталітаризм:

1. як явище світової історії, що сформувалося із автократичних традицій давніх деспотій і досягло свого апогею на конкретно-історичному етапі ХХ ст.. (М.Бердяєв, К.Поппер);

2. як концепт англо-американської політичної науки 50-60-х рр. ХХ ст., який застосовувався для характеристики політичних особливостей націонал-соціалістичного, фашистського і комуністичного режимів (Р.Арон, Х.Лінц, Дж.Сарторі);

3. як напрям світової політичної думки, що виправдовує необмежену етатизацію, репресивно-террористичні методи контролю і управління, маніпулювання свідомістю мас тощо (Дж.Талмонд, Ф.Хайєк);

3. як тип свідомості, що характеризується етатизмом, екстремізмом, радикалізмом, правовим нігілізмом, антілібералізмом (Г.Арендт, Е.Фромм, Г.Алмонд);

4. як форму державного устрою та суспільно-політичний лад “етатизованих ідеократій індустріальної доби“ (М.Вонсович), тобто ХХ ст..

Таке широке розуміння тоталітаризму свідчить про те, що це надзвичайне складне явище, в якому перебували держави та народи, і тому перехід від такого стану до іншого (демократичного) довготривалий, болючий і лежить через “долину сліз“ (Р.Дарендорф). На такому шляху знаходяться сьогодні посттоталітарні (посткомуністичні) країни, в тому числі й Україна.