3. Договори кредитування та фінансового лізингу

Кредитування — один із найважливіших інструментів існування й регулювання господарської діяльності, а надто сільськогосподарських підприємств.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. (ст. 1054-1057).

Аграрні товаровиробники мають П укладати кредитні договори з метою одержання коштів для ведення аграрної господарської діяльності.

Аграрні товаровиробники мають можуть одержувати кредити під заставу майна або в рахунок майбутнього врожаю.

Доцільно відзначити, що будь-якому виду кредитування, в тому числі і кредитуванню сільськогосподарських підприємств, властиві такі принципи:

1) прямий характер кредиту – він надається безпосередньо аграрному товаровиробнику;

2) цільовий характер – позичка використовується тільки за призначенням;

3) строковість – отримані кошти мають бути повернуті в строки, встановлені договором позички;

4) зворотність - за користування коштами банк списує відповідні відсотки. Для того, щоб отримати кредит аграрні підприємці з комерційними банківськими установами укладають договір на його одержання (як правило, тільки короткострокового, до 1 року). Кредитний договір передбачає зобов'язання з повернення позички, розмір позички, сплату відсотків за користування кредитом. При укладанні договору банки з’ясовують платоспроможність і реальність планів щодо перспектив розвитку господарства, але вони не можуть згідно з вимогами чинного законодавства втручатися в господарську діяльність аграрного підприємства.

Державою встановлені правила компенсації за кредитами агр. товаровиробникам.

Лізинг походить від однозвучного англійського слова "leasing" і перекладається як довгострокова оренда (найм) машин, обладнання, транспортних засобів, споруд виробничого призначення. Існують різні погляди щодо історії виникнення та правової природи лізингу.

Господарським Кодексом України (ст. 292) визначено, що лізинг – це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучення фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізінгодавцем) у виключне користування другій стороні (лізінгоодержувачеві) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця), майна, за умови сплати періодичних лізингових платежів.

Лізингодавець – лізингова компанія, лізингоодержувач – аграрний товаровиробник.

Закон України від 11 грудня 2003 року “Про фінансовий лізинг” формулює поняття договору фінансового лізингу. За цим договором лізингодавець зобов’язується що набута у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату.

Учасниками лізингових відносин виступають:

по-перше, лізингодавець, тобто власник майна, який передає його на умовах лізингової угоди;

по-друге, лізингоотримувач;

по-третє, виробник майна, який виступає у ролі продавця.

Для виявлення сутності лізингу слід розглянути його структуру. На основі договору купівлі-продажу виробник лізингового майна передає на нього право власності спеціалізованій, лізинговій компанії, яка однак не може користуватися і розпоряджатися цим майном, її можливості у даному випадку обмежені. З усіх правомочностей власності вона може реалізувати лише право розпорядження, причому тільки відповідним чином: передавати його в тимчасове володіння і користування за лізинговим договором. Це пояснюється, по-перше, тим, що лізингове майно придбавається лізинговою компанією саме з цією метою, а по-друге, тим, що майно передається не контрагенту за договором купівлі-продажу, а користувачу за лізинговим договором. Обмеження прав власності лізингової компанії спричиняє їй деякі збитки, які, як правило, потребують відповідного відшкодування. При лізингу таким відшкодуванням є податкові й амортизаційні пільги, які надаються лізингодавцю державою.

Якщо лізинг для постачальника сільгосптехніки це - ефективна форма її збуту, то для лізингоодержувача - заощаджувальна форма фінансування інвестицій. І, якщо підприємство-лізингоодержувач має можливість користуватися лізинговим майном без одноразової мобілізації як власних, так і залучених коштів, то для лізингодавця - це підприємницька діяльність з метою отримання прибутку.

Як і будь-який договір, лізинг є формою опосередкування майнових (економічних) відносин і регулює лізингові відносини між сторонами договору. Договір лізингу передбачає, що за домовленістю одна сторона придбаває і передає другій в платне, тимчасове користування майно для здійснення господарської діяльності. Залежно від чисельності учасників лізингового договору, конкретних його умов і обсягу зобов'язань лізингодавця окремі частини лізингової операції регулюються за допомогою таких документів: заяви на проведення лізингу; договору купівлі-продажу майна; замовлення на поставку майна; акта приймання-передачі обладнання; договору щодо технічного обслуговування майна; кредитного договору; лізингового договору.

Всі договори лізингу, повинні передбачати суттєві умови, які визначені у ст. 6 Закону “Про фінансовий лізинг”, зокрема, предмет лізингу і строк лізингу, розмір лізингових платежів, інші умови, що до яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Предметом лізингу, як зазначається в ст. 3 Закону “Про фінансовий лізинг”, може бути не споживана річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Державне та комунальне майно може бути предметом лізингу, якщо щодо нього відсутня заборона передачі в користування.

Не можуть бути предметом лізингу єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлених структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), земельні ділянки та інші природні об'єкти.

Як того вимагає ст. 6 Закону “Про фінансовий лізинг”, договір має бути укладений в письмовій формі. За бажанням сторін він може бути нотаріально посвідчений. Хоча договір лізингу може укладатися шляхом обміну листами, телеграмами та іншими письмовими документами, але з метою надійного правового регулювання лізингових відносин між сторонами договору, чіткого визначення їхніх обов'язків і забезпечення прав його доцільно укладати шляхом складання одного документа, підписаного сторонами.

Прийняття майна лізингоодержувачем зазвичай здійснюється на місці його доставки у присутності представників лізингодавця і постачальника й оформляється актом прийняття майна, підписаним лізингоодержувачем тільки після задоволення всіх пред'явлених вимог відносно якості, комплектності поставленого майна згідно з вимогами договору купівлі-продажу. З цього моменту об'єкт лізингу вважається переданим у лізинг і лізингодавець зобов'язаний оплатити всі рахунки постачальника.

При виявленні лізингоодержувачем дефектів, які виключають нормальне використання майна, він зобов'язаний у письмовій формі повідомити про це лізингодавця, що дає право останньому вимагати від постачальника замінити майно на аналогічне або розірвати договір купівлі-продажу майна у разі відмови.

Виключне право власності на придбане і передане майно в лізинг належить лізингодавцю і переходить до нього з моменту оплати останнім вартості майна продавцю, а право володіння і користування майном, переданим у лізинг, належить лізингоодержувачу, тоді як продукція і доходи, одержані в результаті експлуатації лізингового майна, є власністю лізингоодержувача. Лізингоодержувач з дати підписання акта прийняття майна бере на себе відповідальність за його збереження і обов'язки захищати за свій рахунок право власності на це майно лізингодавця, вживаючи необхідних заходів щодо запобігання втрати майна.

Договір лізингу входить до групи договорів, якими узгоджується передача майна в платне користування. Хоч він і має багато спільних ознак з договором оренди, але ставити знак рівності між ними не слід.

На всіх стадіях орендного і лізингового процесу проявляється суттєва різниця в діяльності учасників орендних та лізингових угод.

Якщо оренда передбачає взаємовідносини тільки між двома суб'єктами угоди (орендодавцем і орендарем), то лізинг - щонайменше між трьома учасниками угоди (лізингодавцем, лізингоодержувачем і виробником устаткування).

Складна правова природа лізингу зумовлена тим, що він знаходиться на межі суміжних відносин, які часто переплітаються: доручення, оренди, купівлі-продажу, товарного кредитування та ін. Ця багатосторонність зумовлює складності, які виникають при правовому регулюванні лізингових відносин. Слід зауважити, що на відміну від лізингу при оренді майна укладається тільки одна угода.

При оренді строк, на який укладається орендна угода, значно менший нормативного строку служби майна, тому орендодавець не розраховує відшкодувати вартість майна за рахунок одного орендного контракту і вимушений передавати майно в оренду багаторазово. На відміну від оренди при лізингу, як правило, здійснюється повне відшкодування вартості майна за рахунок укладання одного лізингового контракту.

Відмінність лізингу від оренди полягає також у тому, що в лізинг найчастіше передається в користування нове, спеціально придбане для цього майно на замовлення майбутнього лізингоодержувача, тоді як орендодавець передає в оренду наявне у нього майно.

Різниця між лізингом і орендою суттєвіше проявляється при вирішенні таких важливих питань, як перехід ризиків і відповідальність учасників угод. У договорі оренди орендодавець несе повну відповідальність перед орендарем за несвоєчасне надання останньому майна в користування, за виявлені дефекти в об'єкті оренди та ін. За лізинговим договором за порушення аналогічних умов несе відповідальність виробник устаткування. Ризик випадкової загибелі або псування майна за договором лізингу несе лізингоодержувач, а за орендним договором - орендодавець.

Відповідальність лізингодавця в розмірі заподіяного лізингоодержувачу збитку настає в тому випадку, коли вибір постачальника здійснювався лізингодавцем або він втручався у вибір майна.

Таке обмеження відповідальності лізингодавця пояснюється тим, що лізингоодержувач сам обирає постачальника і не повинен перекладати наслідки свого помилкового вибору на лізингодавця, функція якого полягає в оплаті повної вартості поставленого майна постачальнику.

Незважаючи на те, що лізингодавець протягом всього строку дії лізингового договору залишається власником об'єкта лізингової угоди, лізингоодержувач бере на себе обов'язки, які притаманні власнику (ризик випадкової загибелі, технічне обслуговування, страхування). Оскільки ризик випадкової загибелі майна тут покладається на його користувача, то останній на відміну від орендаря зобов'язаний продовжувати виплачувати лізингові внески або погасити їх повну суму.

Вищенаведений розподіл ризиків у лізинговій угоді на відміну від орендної має своє підґрунтя, тому що лізингодавець придбаває майно на замовлення і в інтересах лізингоодержувача.

При оренді всі ризики бере на себе орендодавець, тому якщо майно виявиться непридатним для використання з незалежних від орендаря причин, останній має право вимагати дострокового розірвання договору. Відповідно з припиненням зобов'язань відпадає і зобов'язання виплати орендних платежів.

Основними особливостями лізингу сільськогосподарської техніки є:

1) спеціальний предмет лізингової угоди - сільськогосподарська техніка, а також устаткування, які необхідні для сільськогосподарського виробництва;

2) однією стороною лізингового договору виступає спеціальний суб'єкт - сільськогосподарське підприємство;

3) продавцем техніки виступає спеціалізоване підприємство, діяльністю якого є виготовлення техніки і устаткування для сільського господарства;

4) лізингові платежі за надану техніку носять періодичний характер і залежать від циклу сільськогосподарських робіт, тобто сільськогосподарське підприємство вспромозі здійснити розрахунки після реалізації вирощеної сільськогосподарської продукції, частіще всього ця можливість наступає восени;

5) лізингодавець несе більший ризик несвоєчасного отримання лізингових платежів від лізингоотримувача тому, що прибуток останнього залежить від природнокліматичних умов;

6) лізингоотримувач несе ризик неспроможності сплатити лізингові платежі, тому що в країні досі не склалися стабільні ціни на сільськогосподарську продукцію на рівні світових.

Аналіз кредитного і лізингового договорів дозволяє дійти висновку, що це різні за своєю правовою природою договори. Так, основний інтерес позичальника при укладенні кредитного договору полягає в одержанні грошових коштів за умов забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Саме з цією метою він вступає у договірні правовідносини з кредитором.

На відміну від цього сплачувані лізингодавцем продавцю кошти при придбанні предмета лізингу безпосереднього інтересу для лізингоодержувача не становлять. Основною метою лізингоодержувача при укладенні договору фінансового лізингу є одержання у строкове користування предмета лізингу з можливістю подальшого набуття права власності на цей об'єкт. Отже принциповою відмінністю між договором фінансового лізингу і кредитним договором є різні правові наслідки, яких прагнуть досягти сторони, укладаючи зазначені договори.

Іншою відмінністю між зазначеними договорами, яка тісно пов'язана з попередньою, є різне коло об'єктів правовідносин, що виникають з договору фінансового лізингу і кредитного договору. Предметом лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена до основних фондів відповідно до законодавства (ст. 3 Закону України «Про фінансовий лізинг»). Положення Національного банку України «Про кредитування» визначає кредит, як позичковий капітал банку у грошовій формі, тобто передбачається, що предметом правовідносин у такому разі виступають гроші. Отже, предмети правовідносин, що опосередковуються договором фінансового лізингу і кредитним договором, різні.

За кредитним договором грошові кошти передаються позичальнику у власність. Лізингоодержувач за договором фінансового лізингу одержує об'єкт лізингу у строкове користування. При цьому набуття ним права власності на об'єкт лізингу може мати місце лише після закінчення строку користування цим об'єктом, а якщо договором передбачено право викупу об'єкта лізингу за залишковою вартістю - то після сплати повної вартості об'єкта лізингу.

Різною у вказаних договорах є також природа платежів, покладених, відповідно, на позичальника і лізингоодержувача. Позичальник за кредитним договором зобов'язаний повернути наданий йому кредит, тобто таку саму суму коштів і сплатити відповідний відсоток за користування ним. При цьому кредит може бути погашений водночас, у розстрочку, достроково, з регресом платежів, після закінчення обумовленого періоду. На відміну від цього лізингоодержувач за договором фінансового лізингу зобов'язаний систематично вносити лізингові платежі за користування предметом лізингу. Крім того, якщо договором фінансового лізингу передбачено право викупу об'єкта лізингу і лізингоодержувач, виявить бажання реалізувати це право, він зобов'язаний сплатити лізингодавцю суму, яка відповідає залишковій вартості об'єкта лізингу.

На основі проведеного вище порівняльного аналізу можна зробити висновок, що між договором фінансового лізингу і кредитним договором існують істотні відмінності, які не дають можливості кваліфікувати перший з них як різновид другого. Тож слід виходити з того, що договір фінансового лізингу і кредитний договір є різними за своєю природою договорами, а тому немає достатніх підстав розглядати договір фінансового лізингу як особливий вид кредитного договору.