2. Державна політика в галузі формування інформаційного суспільства

Інтерес держави в побудові інформаційного суспільства знаходить своє яскраве відображення в проведенні державної інформаційної політики в галузі інформатизації та створенні нової галузі права - інформаційного права. Провідною ознакою інформаційного суспільства є інформатизація. Сутність поняття "інформатизація" розкривається у ст. 1 Закону України "Про національну програму інформатизації" (1998 р.).

Інформатизація – це сукупність взаємопов'язаних організаційних, правових, політичних, соціально-економічних, науково-технічних, виробничих процесів, спрямованих на створення умов для задоволення інформаційних потреб, реалізації прав громадян і суспільства на основі створення, розвитку, використання інформаційних систем, мереж, ресурсів та інформаційних технологій, що ґрунтуються на застосуванні сучасної обчислювальної та комунікаційної техніки.

Як показує досвід інших країн, інформатизація сприяє забезпеченню національних інтересів, поліпшенню керованості економікою, розвитку наукомістких виробництв та високих технологій, зростанню продуктивності праці, вдосконаленню соціально-економічних відносин, збагаченню духовного життя та подальшій демократизації суспільства.

Інформатизація в широкому розумінні полягає в соціальному процесі створення та повсюдного використання інформації як суспільного ресурсу, який забезпечує інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу держави, процесів демократизації та інтелектуалізації суспільства.

Інформатизація передбачає масове впровадження методів та засобів збору, обробки, передання та збереження інформації на базі засобів обчислювальної техніки та засобів передання інформації.

Процес інформатизації дозволяє виявити основні суспільні відносини, які при цьому виникають і мають потребу в правовому врегулюванні. До них можна віднести відносини, що виникають при:

• забезпеченні конституційних прав на інформацію, яка оброблюється за допомогою комп'ютерних технологій;

• розробці, впровадженні та експлуатації комп'ютерних систем і мереж, а також комунікаційних систем;

• створенні, поширенні, передачі, купівлі-продажу програм для ЕОМ та інших засобів забезпечення автоматизованих інформаційних систем;

• формуванні та використанні інформаційних ресурсів, що містять електронні банки даних;

• встановленні і дотриманні режиму доступу до комп'ютерної інформації і проведенні інших мір інформаційної безпеки;

• міжнародному обміні комп'ютерною інформацією.

Згідно ст. 6 Закону України “Про інформацію”, державна інформаційна політика - це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави по одержанню, використанню, поширенню та зберіганню інформації.

Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є:

• забезпечення доступу громадян до інформації;

• створення національних систем і мереж інформації;

• зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

• забезпечення ефективного використання інформації;

• сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

• створення загальної системи охорони інформації;

• сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції.

Інтенсивне впровадження інформаційних технологій у діяльність державних органів надає можливість:

• наблизити їх до громадян, поліпшити і розширити послуги населенню;

• підвищити внутрішню ефективність і скоротити витрати на держсектор;

• стимулювати створення нового інформаційного устаткування, продуктів і послуг приватним сектором шляхом адекватної державної політики.

Практично кожна з розвинутих країн має програму, яка присвячена формуванню інформаційної політики по розбудові інформаційного суспільства. При чому слід зазначити, що ця політика розглядається як імператив, невиконання якого потягне за собою неконкурентну спроможність всієї країни, втрату темпів розвитку, відкидання з передових економічних, торгівельних та технологічних позицій.