7.3. Методи та інструменти здійснення грошових реформ

Важливе значення для успіху реформи має правильний вибір методу стабілізації грошової одиниці. При цьому необхідно всебіч­но проаналізувати всі внутрішні й зовнішні чинники, що спону­кали до глибокого структурного розбалансування всієї системи функціонування та механізму грошового обігу, підготувати від­повідні економічні передумови.

Нерідко грошовій реформі передує дефляція — процес призу­пинення або стримування темпів зростання грошової маси в обігу. За своїм змістом і наслідками дефляція є протилежністю інфляції. Інфляція — це процес зростання рівня цін. Дефляція, навпаки, є процесом зниження рівня цін. Спочатку дефляція може спричинити негативні наслідки — скорочення ділової активності (виробництва), зниження темпів економічного зростання, збіль­шення безробіття та ін.

Дефляційна політика проводиться державою за допомогою фі­нансових та грошово-кредитних інструментів. Серед фінансових заходів чільне місце посідають підвищення податків, скорочення бюджетних витрат, "заморожування" цін та заробітної плати, пожвавлення продажу державних цінних паперів. Монетарні за­ходи передбачають скорочення грошової емісії та кредитних вкла­день шляхом кредитної рестрикції, підвищення центральним банком облікової ставки та збільшення норми обов'язкових резер­вів комерційних банків.

У процесі грошових реформ можуть застосовуватися такі мето­ди стабілізації валют: деномінація, нуліфікація, девальвація, ре­вальвація.

Деномінація — укрупнення грошової одиниці без зміни її найменування з метою забезпечення грошового обігу і надання більшої повноцінності грошам. Деномінація проводиться шляхом обміну всіх старих грошових знаків на нові в певній пропорції з одночасним перерахунком у цій пропорції цін, тарифів, заробіт­ної плати, пенсій, стипендій, балансової вартості фондів, платіж­них зобов'язань тощо. Внаслідок деномінації відбувається укруп­нення масштабу цін, що спричинює швидке зменшення грошової маси в обігу. Спрощуються і здешевлюються всі розрахунки, змен­шуються витрати на забезпечення грошового обігу тощо.

У колишньому СРСР деномінації відбувалися тричі: дві в 1922— 1923 pp. і одна в 1961 р. В Україні, як уже зазначалось, деноміна­цію проведено в 1996 р. у співвідношенні 100 000 крб за одну грив­ню. Необхідність деномінації зумовлюється тим, що внаслідок інфляції надто збільшується масштаб номіналів грошових знаків, і тому вводяться нові грошові знаки з новим антиінфляційним принципом емісії. Доцільність деномінації очевидна, оскільки зникає потреба в оперуванні надто великими числами як у готів­кових, так і безготівкових розрахунках. Крім того, обмінні курси національної валюти щодо більшості світових валют матимуть такі самі порядки величин. Вагомим є і психологічний чинник. Адже національна валюта, обмінний курс якої щодо основних світових валют виражений числами, далекими від одиниці, інтуїтивно сприймається як слабка, хоча насправді це не завжди так.

Нуліфікація — оголошення державою знецінених грошових знаків недійсними. Нуліфікація належить до конфіскаційного типу реформ. Суть цієї реформи в тому, що старі грошові знаки оголошуються недійсними і вилучаються з обігу, а замість них випускаються нові гроші. Проводиться вона за умови надзвичайно великого падіння купівельної спроможності грошей, коли стає недоцільним будь-який обмін їх на нові гроші. Таким заходом користуються за радикальної зміни влади або створення власної національної грошової системи. Нуліфікація з повним анулюван­ням старих грошей трапляється рідко. Наприклад, наприкінці XVIII ст. у Франції були оголошені недійсними й вилучені з обігу без викупу повністю знецінені асигнації колишнього королівсько­го уряду, натомість випущені металеві й розмінні на золото гроші. Зазвичай знецінені гроші вилучаються з обігу обміном на нові зна­ки у надзвичайно низькій пропорції. Наприклад, у СРСР (1922— 1923 pp.) 1 крб новими знаками обмінювався 1 млн крб старими; у Німеччині в 1924 p. 1 нова рейхсмарка — на 1 трлн старих марок. У всіх цих випадках фактично відбувалася нуліфікація знецінених грошей, хоча за формою ця операція мала вигляд деномінації.

Девальвація — знецінення національної грошової одиниці у порівнянні з іноземною валютою чи міжнародними валютно- розрахунковими одиницями. Вона виявляється у підвищенні ва­лютних курсів іноземних валют щодо національної валюти, тобто у зниженні курсу національної валюти. За золотого стандарту, коли державою законодавчо фіксувався золотий вміст валют та існував прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація полягала у зменшенні їхнього золотого вмісту та зростанні ціни на золото.

Методи стабілізації валют супроводжувалися відновленням їхнього розміну на метал і поверненням до золотого або срібного стандарту. Наприклад, розглянемо реформу в Англії в 1821 р. Починаючи з 1797 р. (під час війни Англії з Францією), англійська валюта перестала розмінюватися на золото і через інфляцію знеці­нилася на 40 % . Коли завдяки зростанню виробництва і товарообі­гу знецінення фунта стерлінгів зменшилось до 2 %, Банк Англії відновив розмін банкнот на золото за номіналом 1:1. У такий спосіб була відновлена доінфляційна вартість фунта. Аналогічний метод стабілізації валюти був застосований у СІЛА: коли інфляція 1861—1865 pp. поступово була подолана, частину паперових гро­шей (грінбеки) було вилучено з обігу, курс їх у золоті підвищився до номіналу. У 1879 р. уряд відновив розмін паперових доларів на золото, але за курсом: один паперовий долар дорівнює одному зо­лотому долару.

При золотому монометалізмі методи стабілізації грошового обігу і курсу валют збігалися. В умовах системи нерозмінних бан­кнот девальвація і ревальвація застосовуються переважно для регулювання курсу національних валют. Наприклад, девальвації, що відбувалися в 30-х роках XX ст., були спрямовані не на стабілі­зацію валют, а на їх знецінення з метою створення умов для валют­ного демпінгу. В період 1946—1973 pp. було здійснено понад 500 де- вальвацій і лише 10 ревальвацій, причому виникло нове явище у вигляді сполучення ревальвації з інфляцією (у ФРН, Японії, Швейцарії в 70-х роках минулого століття).

Після скасування золотих паритетів девальвація полягала лише в зниженні офіційного валютного курсу. Рівень її визначався зне­ціненням валют, тобто новий золотий вміст і курс встановлювались на рівні фактичної вартості валюти, яка формувалася внаслідок інфляційного знецінення.

Девальвація стимулює експорт, здешевлює його, проте імпорт дорожчає, що призводить до зниження внутрішнього попиту. Для населення девальвація має однозначно негативні наслідки через суттєве подорожчання імпортних товарів та зростання реального рівня цін на всі товари. Причиною девальвації є інфляція та хроніч­ний дефіцит платіжного балансу. Наприклад, у зв'язку з інфля­ційним знеціненням радянський карбованець був кілька разів девальвований упродовж 1990—1991 pp., унаслідок чого ринковий курс його до американського долара на кінець 1991 р. становив майже 100 крб за один долар. Аналогічна ситуація відбувалася з українським купоно-карбованцем протягом 1992—1995 pp. За сучасних ринкових умов девальвація може проводитись цілеспря­мовано, як метод валютної політики держави з метою впливу на розвиток зовнішньоекономічних відносин: посилення демпінгу, підвищення конкурентоспроможності продукції, врегулювання платіжного балансу тощо. Навіть більше, за режиму плаваючих курсів валют девальвація може відбуватися стихійно, у вигляді тривалого зниження ринкового курсу валют.

Ревальвація — підвищення курсу вартості національної валюти щодо іноземних чи міжнародних валют. Головна при­чина ревальвації — тривале активне сальдо платіжного балансу держави, що означає наявність дефіцитів у її партнерів. Ревальва­цію може спричинити велика валютна спекуляція, коли на націо­нальну валюту обмінюється така сума іноземної валюти, що пере­вищує інтервентні можливості центрального банку. Поштовхом до ревальвації може бути також значне фінансування у рамках допомоги з боку міжнародних валютно-кредитних організацій, що призводить до збільшення пропозиції іноземної валюти на міжбан- ківській валютній біржі.

Вплив ревальвації на економіку протилежний впливові деваль­вації. Ревальвація вигідна для імпортерів і кредиторів. Після ре­вальвації дорожчає експорт, оскільки іноземні імпортери змушені віддавати більше власної валюти за ревальвовану, проте це погір­шує конкурентоспроможність експортера. Одночасно дешевшає імпорт, бо для оплати імпортних товарів національної валюти потрібно менше. Кредитори, що надали позики нерезидентам у на­ціональній валюті, після її ревальвації отримують значну вигоду, і ринкова ціна її в іноземній валюті зростатиме згідно з ревальва­цією. Для населення ревальвація, з одного боку, приваблива тим, що вона спонукає зниження цін на імпортні товари і гальмує інфля­цію, проте з іншого — призводить до зменшення експорту, що створює реальну загрозу безробіття. Тому оцінювати ревальвацію необхідно відповідно до макроекономічної ситуації.

За золотого стандарту ревальвації зазнали відносно сталі валю­ти збільшенням офіційного золотого вмісту грошової одиниці. Відповідно підвищувався їхній курс щодо знецінених валют. Така ситуація була невигідною для експортерів і боржників та, навпаки, забезпечувала невиправдані доходи імпортерам і кредиторам. Щоб усунути такі невідповідності в зовнішньоекономічних відносинах, держава підвищувала офіційний валютний курс.

У сучасних умовах механізм ревальвації значно модифікувався, особливо після запровадження системи плаваючих валютних курсів. За таких умов ревальвація виявляється у тривалому (по­ступовому) підвищенні курсу національної валюти щодо інших валют чи міжнародних розрахункових одиниць. Вона може здійс­нюватись у формі підвищення валютного паритету не до всіх валют, а лише щодо валют тих країн, з якими ця валюта має спільний режим плавання. Ревальвація може відбуватися також у формі відмови центрального банку країни від проведення валютної ін­тервенції для підтримання або підвищення курсу національної валюти щодо інших валют.

Грошові реформи на основі ревальвації проводилися нечасто, оскільки вони можливі при незначному знеціненні грошей та швидкому розвитку економіки і відновленні стабільності ринку. За таких умов у країні швидко розширюється товарообіг і зменшу­ється бюджетний дефіцит, що сприяє підвищенню вартості грошо­вих знаків і поступовому відновленню її доінфляційного рівня.

Нині курси валют вирівнюються за паритетом купівельної спроможності, а тому зникає потреба у ревальвації й девальвації як елементах грошової реформи. Ревальвація, як і девальвація, — явища однаково небажані. Політика регулювання валютного кур­су має бути такою, аби не заважати інтересам експортерів і підтри­мувати стабільність національної валюти. Отже, валютний курс має бути певним компромісом між інтересами експортерів і ста­більністю грошей.

Регулювання грошового обігу є дуже важливим інструментом у руках держави. Здійснюючи емісію (або вилучення грошей з обі­гу) та використовуючи засоби монетарної політики, вона впливає на наповнення фінансового ринку платіжними засобами, врівно­важує попит і пропозицію на них і тим самим стимулює чи стримує виробництво залежно від фази економічного циклу. Цей інстру­мент є достатньо передбачуваним — у теорії та практиці відпра­цьовані наслідки впливу забезпеченості грошовими коштами на розвиток економіки.