Принципи адміністративного процесу

Будучи обмеженою частиною управлінської діяльності, адміністративний процес базується на загальних принципах державного управління. Стосовно до адміністративного процесу ці загальні принципи конкретизуються і набувають специфічні відтінки. Спробуємо розібратися в основних принципах адміністративного процесу. ¹

Найважливішими з них є:

1) забезпечення законності;

2) досягнення об'єктивної істини;

3) право на захист;

4) презумпція невинуватості;

5) рівність всіх перед законом;

6) гласність;

7) оперативність;

8) здійснення адміністративного процесу на мові корінного населення;

9) двустепенность адміністративного процесу.

Система адміністративних судів побудована наступним чином. Судами першої інстанції є: по-перше, неспеціалізовані місцеві загальні суди. Вони поряд з адміністративними справами розглядають цивільні і кримінальні справи. Це районні, міські, районні у містах та міськрайонні суди. По-друге, окружні адміністративні суди. Місцеві загальні суди і окружні адміністративні суди є судами першої інстанції та не підпорядковані одні одному. Апеляційною інстанцією (тобто інстанцією, яка переглядає судові рішення, які не набрали законної сили) для місцевих загальних судів та окружних адміністративних судів є апеляційні адміністративні суди. Вони створюються в округах. Вищою судовою інстанцією, касаційною інстанцією (переглядає судові рішення адміністративних судів першої інстанції та апеляційних адміністративних судів) в адміністративних справах є Вищий адміністративний суд. Законодавством також передбачено можливість перегляду судових рішень у виняткових випадках Верховним Судом України. Винятковими випадками визнаються: 1) неоднакове застосування закону судами різних юрисдикцій; 2) наявність рішення Європейського суду з прав людини, яким констатовано порушення Україною її зобов’язань.

Компетенція адміністративних судів поширюється на:

- спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

- спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

- спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

- спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом;

- спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Компетенція адміністративних судів не поширюється на публічно- правові справи:

- що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України;

- що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства;

- про накладення адміністративних стягнень;

- щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

ПІДСУДНІСТЬ

підсудність поділяється на такі види:

1) предметна;

2) територіальна;

3) інстанційна;

4) підсудність за зв’язком справ.

Слід сказати, що на сьогодні адміністративні суди ще перебувають на етапі формування і їхні функції виконують суди загальної юрисдикції. Але все-таки нижченаведені дані щодо підсудності справ адміністративним судам є актуальною, оскільки структурна побудова системи адміністративних судів і судів загальної юрисдикції аналогічна: суд першої інстанції (місцевий), апеляційний (окружний), спеціалізований (вищий адміністративний суд), Верховний Суд.

Розглянемо кожен із видів підсудності детальніше.

Предметна підсудність адміністративних справ (ст. 18 КАС). Місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам та усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.

Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки.

Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним судом або окружним адміністративним судом за вибором позивача.

Вищому адміністративному суду України як суду першої і останньої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму та щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України.

У випадку якщо законом не визначено предметної підсудності адміністративної справи, така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

Територіальна підсудність адміністративних справ(ст. 19 КАС). Адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача.

Адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача.

Адміністративні справи з приводу оскарження нормативно-правових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб’єкта владних повноважень, повноваження якого поширюються на всю територію України; адміністративні справи, відповідачем у яких є закордонне дипломатичне чи консульське представництво України, їхня посадова чи службова особа; а також адміністративні справи про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирішуються окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

У разі невизначеності законом територіальної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

Інстанційна підсудність адміністративних справ (ст. 20 КАС). Місцеві адміністративні суди (місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди), а також Вищий адміністративний суд України у випадках, встановлених цим Кодексом, вирішують адміністративні справи як суди першої інстанції.

Апеляційні адміністративні суди переглядають судові рішення місцевих адміністративних судів (місцевих загальних судів як адміністративних судів та окружних адміністративних судів), які знаходяться у межах їхньої територіальної юрисдикції, в апеляційному порядку як суди апеляційної інстанції.

Вищий адміністративний суд України переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. Згідно ч.6 ст. 177 КАС, Вищий адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Верховний Суд України переглядає судові рішення адміністративних судів за винятковими обставинами.

Підсудність кількох пов’язаних між собою вимог (за зв’язком справ) (ст. 21КАС). Позивач може заявити кілька вимог в одній позовній заяві, якщо вони пов’язані між собою і підсудні одному адміністративному суду.

Вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб’єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

38. Слушною є позиція В.В. Бойцової і В.Я. Бойцова, які відзначають, що адміністративна юстиція – особлива гілка правосуддя, бо предикатом цього поняття виступає термін “адміністративна”, який вказує, по-перше, на наявність адміністративного елементу в організації адміністративної юстиції (з точки зору кадрового складу) у порядку її функціонування (елементи адміністративного процесу), по-друге, на характер справ, які розв’язують органи адміністративної юстиції (адміністративно-правові, чи управлінські, спори) [86][17].

З викладеного можна зробити висновок, що адміністративне судочинство, як форма здійснення адміністративної юстиції, має певні особливості, зокрема: предметом є особлива категорія спорів – адміністративно-правові; нерівність правового статусу сторін адміністративно-правового спору обумовлює специфічність принципів здійснення адміністративного судочинства; воно регулюється нормами адміністративно-процесуального характеру; у його межах здійснюється як захист прав й законних інтересів осіб, так і контроль за діяльністю органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування; має місце специфіка кадрового забезпечення – судді мають бути обізнані у специфіці управлінської діяльності, до розгляду справи можуть залучатись непрофесійні судді.

Конституція України закріплює право кожної людини на судовий захист своїх прав і свобод, що дозволяє: зробити висновок про демократичність і доступність даного правозахисного засобу для будь-кого, незалежно від кольору шкіри, раси, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового становища, місця проживання й інших ознак, а приоритетним порядком розв’язання адміністративно-правових спорів вважати судовий.

Для розмежування кола справ між судами різних судових юрисдикцій використовується категорія “підвідомчість”. Ця категорія вживається і при розмежуванні справ між різними органами (між судовими і адміністративними органами) [172, 196, 197][18]. Слушно з цього приводу зазначає І.Г. Побірченко, що юридичні норми, сукупність яких утворює інститут підвідомчості, визначають не компетенцію певних юрисдикційних органів, а властивості (характер спірних правовідносин) справ, в силу яких їх вирішення віднесено до компетенції того чи іншого органу [177][19].

Для розмежування справ між судами певної судової системи (система судів загальної, господарської, адміністративної юрисдикцій) використовують категорію „підсудність”. Підсудність справ адміністративним судам, зазначає В.С. Стефанюк, дозволяє розмежувати компетенцію різних ланок адміністративних судів і може бути визначена як коло адміністративних справ, вирішення яких віднесено до компетенції певного адміністративного суду [213][20]. Проте, підсудність визначає не весь обсяг компетенції, а лише коло справ, які можуть бути вирішені у певному суді. Визначаючи підвідомчість та підсудність справ мається на увазі юрисдикція судових органів щодо розв’язання певного кола справ, як судів першої інстанції. Слід зауважити, що при аналізі співвідношення понять “підвідомчість” та “підсудність” висловлюється думка, що їх розмежування виявляється штучним, за тим, що вони не різнопланові, а підсудність є складовою частиною судової підвідомчості суду [136][21]. Але, на наш погляд, необхідно підкреслити, що підсудність поділяється на предметну (родову) та територіальну, а остання може бути загально-териториальною, альтернативною, договірною, виключною). Чинне цивільно-процесуальне й господарсько-процесуальне законодавство по-суті ліквідувало предметну підсудність, шляхом віднесення всіх підвідомчих справ до розгляду відповідного (загального або господарського) суду. Однак територіальна підсудність не охоплюється в повному обсязі категорією “підвідомчість”, а являє собою територіальну обмеженість юрисдикції суду.

36. Стаття 1. Виконавче провадження

1. Виконавче провадження як завершальна стадія судового

провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових

осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у

цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та

інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в

межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими

нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону

та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону

підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Стаття 2. Органи і посадові особи, які здійснюють примусове

виконання рішень та провадять окремі виконавчі дії

1. Примусове виконання рішень покладається на державну

виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства

юстиції України.

2. Примусове виконання рішень здійснюють державні виконавці,

визначені Законом України "Про державну виконавчу службу"

( 202/98-ВР ) (далі - державні виконавці).

3. За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення,

або у разі виконання зведеного виконавчого провадження у

встановленому Міністерством юстиції України порядку можуть

утворюватися виконавчі групи, до складу яких включаються державні

виконавці одного або кількох органів державної виконавчої служби.

Постановою директора Департаменту державної виконавчої служби

Міністерства юстиції України або начальника управління державної

виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства

юстиції України в Автономній Республіці Крим, Головного управління

юстиції в області, містах Києві та Севастополі на керівника групи

можуть покладатися права і повноваження у виконавчому провадженні,

встановлені цим Законом, для начальників відділів примусового

виконання рішень та заступників начальників районних, районних у

містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних управлінь

юстиції - начальників відділів державної виконавчої служби (далі -

начальники відділів).

4. Інші органи, установи, організації і посадові особи

провадять окремі виконавчі дії у випадках, передбачених законом, у

тому числі відповідно до статті 5 цього Закону, на вимогу чи за

дорученням державного виконавця.

Стаття 3. Виконання рішень іншими органами

1. У випадках, передбачених законом, рішення судів та інших

органів щодо стягнення коштів виконуються податковими органами,

банками та іншими фінансовими установами. Рішення зазначених

органів можуть виконуватися відповідно до закону також іншими

органами, установами, організаціями, посадовими особами та

громадянами.

2. Рішення про стягнення коштів з державного та місцевих

бюджетів або бюджетних установ виконуються органами Державного

казначейства України в установленому Кабінетом Міністрів України

порядку.

3. Органи, установи, організації та особи, зазначені в

частинах першій і другій цієї статті, не є органами примусового

виконання, крім органів та посадових осіб, які виконують рішення

про притягнення до кримінальної або адміністративної

відповідальності.

Стаття 5. Обов'язковість вимог державного виконавця

1. Вимоги державного виконавця щодо виконання рішень

обов'язкові для всіх органів, організацій, посадових осіб,

фізичних і юридичних осіб на території України.

2. Державному виконавцю повинні бути безоплатно надані у

встановлений ним строк інформація, документи або їх копії,

необхідні для здійснення його повноважень.

3. Невиконання законних вимог державного виконавця тягне за

собою відповідальність згідно із законом.

Стаття 6. Гарантії прав фізичних і юридичних осіб

у виконавчому провадженні

1. Державний виконавець зобов'язаний використовувати надані

йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності

порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

2. Державний виконавець роз'яснює особам, які беруть участь у

виконавчому провадженні або залучаються до проведення виконавчих

дій, їхні права згідно з вимогами цього Закону.

3. Рішення, дії або бездіяльність державного виконавця можуть

бути оскаржені в порядку, встановленому цим Законом.