73/ Цілком закономірно, що нова Конституція передбачила і закріпила ряд гарантій функціонування конституційного ладу. Основними з них є:

український народ;

Конституція і закони;

Українська держава в цілому (в особі її спеціальних інститутів

і безпосередньо);

— Верховна Рада;

^ggr Президент;-*^

Кабінет Міністрів, міністерства та інші органи державної

виконавчої влади;

Конституційний Суд;

суди загальної юрисдикції і прокуратура України;

політичні партії і громадські організації;

засоби масової інформації;

міжнародні організації. ■

Пріоритетне місце в гарантуванні конституційного ладу відводиться Конституцією — народу України. За Конституцією народ України є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади та має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні (ст. 5). Звичайно, визначення і зміна конституційного ладу здійснюються не довільно, а у визначених Конституцією і законами формах, зокрема шляхом виборів, референдумів тощо.

Виключно всеукраїнським референдумом, наприклад, вирішується питання про зміну території України (ст. 73). Право народу визначати і змінювати конституційний лад не може бути узурповане державою, тобто самостійно привласнене нею, її органами або посадовими особами (ст. 5).

Крім того, справою всього українського народу є також захист суверенітету і територіальної цілісності України, її економічної та інформаційної безпеки (ст. 17).

Чільне місце серед гарантій конституційного ладу займають нормативно-правові гарантії і насамперед норми самої Конституції.

Гарантування конституційного ладу безпосередньо Конституцією полягає насамперед у встановленні власного статусу і відповідно статусу тих інститутів, які вона закріплює; у забезпеченні самою Конституцією власної стабільності, обмеженні можливостей внесення до неї змін і доповнень, а також у регулюванні нею порядку визначення, функціонування, охорони і зміни конституційного ладу.

74/ Громадянство України - постійний правовий зв'язок особи з державою Україна, який знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах та обов'язках.

Громадянство в Україні регулюється Конституцією, Законом України "Про громадянство Україні" від 16 квітня 1997р. і прийнятими відповідно до них законодавчими актами України.

Закон України "Про громадянство України" складається з преамбули й 9 розділів (41 стаття). У преамбулі дається визначення громадянства.

Громадянство - це особливий правовий зв'язок між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов'язки. [3]

Першим слід розглянути принцип єдиного громадянства. Цей принцип закріплено і в Законі (пункт 1 статті 2), і в Конституції (стаття 4). Цей принцип має декілька аспектів: по-перше, “внутрішнє” єдине громадянство держави Україна означає, що не можуть існувати громадянства окремих адміністративно-територіальних одиниць України. Тобто, не може бути громадянства Автономної Республіки Крим, чи міста Києва або Севастополя, чи будь-якої області. Зазначений аспект цього принципу спрямований на забезпечення унітарності держави.

По-друге, так би мовити, “зовнішнє” єдине громадянство України означає, що “якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України”. Те ж саме правило застосовується і до іноземців, які набули громадянства України, тобто вони в правовідносинах з Україною вважаються тільки громадянами України, не приймаючи до уваги належність їх і до іншого громадянства. Наступний принцип – принцип запобігання виникненню випадків безгромадянства (апатризму). Цей принцип означає неприпустимість втрати громадянином України громадянства внаслідок колізії національного законодавства України із законодавством інших держав, громадянство яких він бажає отримати. Принцип неможливості позбавлення громадянина України громадянства України. Цей принцип знайшов своє закріплення в пункті 3 статті 2 Закону, в частині 1 статті 25 Конституції і в статті 15 Загальної декларації прав людини. Визнання і закріплення цього принципу має величезне значення для побудови демократичної, правової, якісно нової порівняно з СРСР держави.

75/ Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Суддя Конституційного Суду України призначається строком на дев'ять років без права бути призначеним повторно.

Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менше десяти років, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом останніх двадцяти років.

Судді Конституційного Суду України не можуть належати до політичних партій та профспілок, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

Суддя Конституційного Суду України вступає на посаду з дня складення ним присяги судді Конституційного Суду України.

Суддя Конституційного Суду України при вступі на посаду складає присягу такого змісту: “Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов'язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина”.

Порядок призначення суддів КСУ Президентом України - ст. 6 ЗУ “По КСУ”.

Президент України проводить консультації з Прем’єр-міністром України та Міністром юстиції України, щодо кандидатур на посади суддів КСУ.

Призначеною на посаду судді КСУ вважається особа, про призначення якої видано указ ПУ, що скріплюється підписами ПУ, Прем’єр-Міністра України та Міністра юстиції України.

У разі припинення повноважень судді КСУ, який призначався ПУ, ПУ у місячний строк призначає іншу особу на цю посаду.

77/ 1) за народженням; 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя; 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства; 10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України

78/ ринципи демократичної, соціальної і правової держави, — хоча кожний з них має певну самостійність, — не можуть, проте, бути повністю усвідомленими поза системою, яку утворюють. Це пов'язано як з особливостями історії їх формування, так і зі спе­цифікою реалізації даної концепції в Україні. Так, появу теорії соціальної держави і заснованої на ній практики необхідно роз­глядати як конкретизацію змісту правової держави стосовно вимог, які постають перед громадянським суспільством на певних етапах розвитку. З іншого боку, аналіз соціальної державності необхідно здійснювати з урахуванням її єдності з ліберальними і демократичними традиціями, оскільки соціальна, правова держава залишається ліберальною в політичній сфері. Нарешті, на відміну від країн Заходу, де соціальна держава виникає як характеристика правової, що знаменує собою початок якісно нового етапу її розвитку, в Україні становлення демократичної, правової державності не передує утвердженню соціальної держави, а навпаки, відбувається в умовах, коли соціальні засади вже набули сталого характеру, однак потребують істотного оновлення.

Проголошення в ст. 1 Конституції, що Україна є демократичною державою, означає, що вона заснована на здійсненні реального народовладдя, повазі до прав і свобод людини і громадянина, на їх активній участі у формуванні державного апарату і здійсненні контролю за його діяльністю через вибори і представницькі установи. Демократія має своєю опорою і успішно функціонує в умовах розвинутого громадянського суспільства і таких його інститутів, як ринкова економіка, політичні партії, громадські організації, незалежні засоби масової інформації тощо. Відповідно до цих вимог Українська держава повинна створювати умови для ефективного функціонування структур громадянського суспільства.

80/ — припинення прав, відносин між особою та державою, які пов'язані з належністю особи до громадянства цієї д-ви. В Україні підставами для нього є: вихід з громадянства України; втрата громадянства України; підстави, передбачені міжнар. договорами України. П. г. У даному випадку припинення громадянства виступає елементом зміни особою громадянства. Спочатку особа набуває нове громадянство без припинення наявного громадянства. На підставі факту набуття нового громадянства сторона, громадянство якої припиняється, приймає рішення про припинення громадянства. В цьому випадку дата набуття громадянства однієї сторони (д-ви) є датою припинення громадянства ін. сторони. Під час такої зміни громадянства забезпечується безперервність громадянства, і особа навіть на незначний час не стає особою без громадянства. Отже, П. г. У. відповідно до міжнар. договорів України може виступати елементом зміни громадянства. Особливістю П. г. У. є те, що, на відміну від набуття громадянства, яке може відбуватися за законом або автоматично (напр., за народженням), П. г. У. за законом або автоматично, згідно із Законом «Про громадянство України», не передбачається. Так, відповідно до ст. 106 Конституції України і ст. 22, 28 названого Закону рішення про П. г. У. приймає Президент України. Закон не диференціює підстави П. г. У. залежно від підстав набуття громадянства України: громадянство України може бути припинене за будь-якої підстави, незалежно від того, на якій підставі воно було набуте.

81/ Відповідно до Конституції України (статті 121, 122) [1] і Закону України "Про прокуратуру” (стаття 6) органи прокуратури становлять єдину централізовану систему з суворим підпорядкуванням нижчестоячих прокурорів вищестоячим. Органи прокуратури будуються, як правило, за ознакою адміністративно-територіального устрою. Винятки складають військові, транспортні та природоохоронні прокуратури. Очолює прокуратуру Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України Президентом України строком на п'ять років. Генеральний прокурор України має першого заступника і заступників, які ним же і призначаються [6].

Вищою ланкою в системі органів прокуратури є Генеральна прокуратура України, яку очолює, як уже відмічалось, Генеральний прокурор України. В Генеральній прокуратурі України є головні управління, управління і відділи. Наприклад, головне слідче управління; головне управління військових прокуратур; управління нагляду за додержанням конституційних прав і свобод, управління кадрів; відділ криміналістики, організаційно-методичний відділ тощо.

Крім Генеральної прокуратури України в систему органів прокуратури входять прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), транспортні прокуратури, а також військові прокуратури регіонів, військова прокуратура Чорноморського флоту та Військово-Морських Сил України (на правах обласних).

Нижчою ланкою системи органів прокуратури є міські, районні, міжрайонні та інші прирівняні до них прокуратури – транспортні, природоохоронні, військові прокуратури гарнізонів, прокуратури по нагляду за додержанням законів у виправно-трудових установах тощо.

До осіб, які призначаються на посаду прокурорів і слідчих, ставляться певні вимоги. Відповідно до статті 46 Закону України "Про прокуратуру” прокурорами і слідчими можуть призначатися громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, досвід практичної роботи за спеціальністю та необхідні ділові і моральні якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за спеціальністю, проходять в органах прокуратури стажування строком до одного року.

Особи, які вперше призначаються на посади помічників прокурорів, прокурорів управлінь, відділів, слідчих прокуратури, приймають "Присягу працівника прокуратури”, текст якої затверджується Верховною Радою України.

Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Затверджений Постановою Верховної Ради України 28 січня 1992 р.

82/Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та Герба Війська Запорозького законом, що приймається не менш як двома третинами конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України). Малий Державний Герб України затверджений Постановою Верховної Ради України від 19 січня 1992 p.

В основі гімну незалежної України - національний гімн "Ще не вмерла Україна", слова до якого написав у 60-ті pp. XIX ст. відомий український поет Павло Чубинський (1839-1884), музику - композитор і диригент Михайло Вербицький (1815-1870).

Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього та жовтого кольорів. У всьому світі жовтий і синій кольори символізують основу людського буття — вогонь і воду; чоловіче й жіноче начало. Для українців ці кольори чистого неба і пшеничного лану.

83/ Правове положення іноземців в Україні регулює закон України “Про правовий статус іноземців” від 4.02.94 року. Іноземцями називаються громадяни - особи, що належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, а також особи без громадянства - особи, що не належать до громадянства якоїсь держави (ст.1 Закону України “Про правовий статус іноземців”). Конституція України закріплює, що іноземним громадянам і особам без громадянства гарантуються передбачені законом права і свободи, у тому числі право на обертання в суд і в інші державні органи для захисту приналежних їм особистих, майнових, сімейних і інших прав. Ці особи користуються в Україні такими ж правами і свободами і несуть такі ж обов'язки, як і громадяни України, за винятками, установленими Конституцією, законами або міжнародними договорами України (ст.35 Конституції).

84/ Систему форм здійснення місцевого самоврядування складають:

1. Форми безпосередньої демократії, які використовуються в системі місцевого самоврядування. До них відносяться:

– місцевий референдум – форма вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення;

– місцеві вибори – вибори депутатів відповідної місцевої ради та сільських, селищних, міських голів;

– загальні збори громадян – збори всіх або частини жителів територіальної громади за місцем проживання для вирішення питань місцевого значення;

– місцеві ініціативи – пропозиція членів громади про обов’язковий розгляд на відкритому засіданні ради будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування. Порядок внесення місцевої ініціативи визначається радою або статутом громади. Внесена місцева ініціатива підлягає обов’зковому розгляду на відкритому засідання ради за участю членів ініціативної групи;

– громадські слухання – це заслуховування не рідше одного разу на рік громадою звітів депутатів ради і посадових осіб місцевого самоврядування, під час якого можуть порушуватися різні питання і вноситися пропозиції з питань місцевого значення;

– організація і участь в мітингах, походах, демонстраціях, пікетуваннях на місцевому рівні;

– участь населення у роботі органів місцевого самоврядування на добровільних засадах (в якості експертів, спеціалістів, консультантів, громадських контролерів).

2. Форми представницької демократії, які використовуються в системі місцевого самоврядування – це представницькі органи місцевого самоврядування, місцеві голови, органи самоорганізації населення, які обираються населенням і через діяльність яких громадяни можуть впливати на здійснення місцевого самоврядування на підвідомчій території.

Зупинимося тепер більш детально на характеристиці деяких елементів системи форм безпосередньої демократії на місцевому рівні.

85/ Державна територія – це частина простору Земної кулі і атмосфери, що є надбанням певного народу і у межах якого утворена цим народом держава здійснює належні їй суверенітет та територіальне верховенство.

Приналежність до держави та її територіальне верховенство є основними ознаками державної території, котрі, як правило співіснують одночасно. Проте окремі тимчасові винятки з цього правила можливі у випадках військової окупації та міжнародно-правової оренди території.

Територіальне верховенство держави містить у собі і юрисдикцію держави, тобто право її судових і адміністративних органів у межах своєї компетенції розглядати і вирішувати усі справи на визначеній території. У той час як повна і виключна влада держави обмежена її територією, юрисдикція держави в деяких випадках поширюється за межі її території. Зокрема, юрисдикція

держави поширюється на морські судна, що плавають у відкритому морі під її прапором, на її повітряні судна, що знаходяться у повітряному просторі загального користування, на запущені державою в космічний простір космічні апарати та їхній екіпаж. Таку ж юрисдикцію має прибережна держава стосовно штучних островів, споруд і установок, що знаходяться у межах виключної (морської) економічної зони. Одним із проявів територіального верховенства держави є також її здатність забезпечувати виконання усіма фізичними та юридичними особами, які перебувають у межах її юрисдикції, своїх владно-правових розпоряджень, в т.ч. за допомогою засобів примусу.

До складу території держави входять:

· сухопутний простір, тобто сухопутна територія материка та (або) островів;

· водна територія, яка складається із внутрішніх материкових і морських вод, а також територіального моря;

· повітряний простір держави, тобто частина атмосфери, що знаходиться над сухопутною та водною територіями держави. Верхня межа повітряного простору одночасно є лінією розмежування космічного та повітряного просторів. Висотний показник цієї лінії остаточно не визначений, але в силу звичаю вважається, що повітряний простір простягається до закінчення щільних шарів атмосфери, тобто орієнтовно до висоти в 100-110 км.;

· надра, тобто частина земної кори, що розташована під сухопутною та водною територією держави без обмеження по глибині (до центру Земної кулі). Тут має місце певна колізія норм міжнародного та внутрішнього права України, оскільки внутрішньодержавне законодавство України, зокрема ст. 1 Кодексу України про надра, все ж обмежує надра максимальною глибиною – глибиною, доступною для геологічного вивчення та освоєння. Проте на сучасному технічному і технологічному рівні експлуатації надр практичних проблем наведена колізія не створює.

86 ідповідно до положень Європейської хартії про місцеве самоврядування, основні повноваження місцевого самоврядування встановлюються конституцією або законом. В Україні вони закріплені в загальному вигляді у ст.143 Основного Закону, а їх деталізація міститься в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про столицю України – місто-герой Київ», Положенні про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, а також у галузевому законодавстві – Законах «Про основи містобудування», «Про транспорт», «Про зв`язок», «Про охорону праці», «Про фізичну культуру і спорт», «Про освіту», «Про пожежну безпеку», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про природно-заповідний фонд», у Земельному, Лісовому, Водному кодексах України та інших правових актах.

Повноваження місцевого самоврядування можуть реалізуватися безпосередньо населенням територіальної громади, оскільки вона виступає первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень і може самостійно вирішувати будь-яке питання місцевого значення, віднесене законодавством до відання місцевого самоврядування. Саме цією позицією і обумовлена назва цього параграфу, як функцій і повноважень місцевого самоврядування в цілому, а не тільки його органів, адже в механізм їх реалізації включена вся система місцевого самоврядування, а не тільки його органи.

Делеговані повноваження – повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом (визначення Закону) з одночасною передачею необхідних матеріальних і фінансових ресурсів, реалізація яких підконтрольна органам державної виконавчої влади.