2.Філософія Стародавньої Індії

Зародки філософського мисленні Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.). Вже у ІІ тис. До Р.Х. на території Індії склались дрібні державні утворення. Староіндійське суспільство мало кастовий характер. Світоглядом цього суспільства була міфологія. Давньосхідна і давньогрецька філософія виникають майже одночасно, але історію цієї науки починають завжди зі Сходу. Чому? Це можна пояснити так:

Східна філософія тісніше переплетена з такими науками, як міфологія, релігія, магія, традиціями та обрядами.

Філософська думка Стародавнього Сходу опиралась на канонічні духовні джерела і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж алятична.

Зміст філософського мислення відображають: 1) “Веди” – канонічне духовне джерело Стародавньої Індії. “Веди” – збірник міфів (“відати”, “знати”) записані на листях пальми приблизно 1,5 тис. Років до Р.Х.

Веди – стародавні пам’ятки індійської літератури написані віршем і прозою. До складу входять саліхіти – це 4 збірки до яких входять молитви, заклинання, певні тлумачення, міфи, розповіді про богів, гімни, давні світоглядні уявлення.

Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це повальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану. З філософської точки зору “Упанішади” є найцікавішими текстами (від слова “сидіти поруч” мається на увазі поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах “Вед” – саммітах).

Упанінгади містять:

найдавніші версії виникнення світу, серед яких найважливіше значення мали:

а) виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого у якості живого);

б) виникнення світу внаслідок глибокого само зосередження (тапасу) первинного духу;

в) виникнення світу внаслідок жертвоприношення (ідея, згідно якої народження та смерть невід’ємні одне від одного).

Трактування першооснови буття, як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атаман).

Певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми).

Позитивну оцінку ролі пізнання як самозосреедження на превнних сутностях світу (необхідність, усвідомлення ждності Брахмана і атмана як умови “звільнення” від безмежного кола перевтілень).

Думку про можливість та умови здійснення людської свободи, яка здатна подолати комічний закон карми.

Міркування про співвідношення дій, активності людини і свободи.

Принципи закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем:

брахманізм;

бхагаватизм;

буддизм;

джайнізм.

При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.

Таким чином вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармінних законів долі, найкращими з яких є шлях дійового самовдосконалення.

В цілому тут роздуми про людину перевалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське “Я” стає ключем до пояснення природи.

Джайнізм (від слова “джіна” – переможець) закликав людину підпорядковувати своє життя суворим аскетичним регламентарям. Якщо людина здатна це втримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.

Але найважливішим з погляду філософської думки постає буддизм. За переказами засновником його був принц Гаутама Сіддхартха з роду Шак’ів (563- 483 рр. До Р.Х.). Життя Гаутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Пільгимен достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основі життя. Тут на нього найшло просвітлення він став Буддою (просвітленим, знаючим) проголосивши учням чотири основні (“діамантові”) істини.

Основні істини проголошені монахом Гаутамою Сідфсартхою:

Життя – це страждання (народження, хвороба, старість і т.д.);

Причиною страждань є бажання і жага життя;

Припинення страждань можливе лише шляхом відмови від спраги життя, залишення її;

Шлях до позбавлення страждань є восьмиразовий (правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне життя, правильна увага, правильне зосередження, правильне устремління).

Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану “нірвани” – повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність, доступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише енергетичні “крапки”, згущення під назвою “дхарми”.

Вони перебувають у збудженому, динамічному стані і тому вступають маж собою у з’єднання та переплетіння. Уся навколишня реальність, як і людина, постає певними вузликами енергетичних зв’язків дхарм.

Людина може свідомими зусиллями розв’язати їх сплетіння і випустити дхарми у вільний стан. Це і буде нірвана. Іноді нірвану описують так:

У суцільній темряві на поверхні океану плаває лампа з вогником, що ледве освітлює невеличку частину простору. Олія у лампі поступово вигорає, і вогник згасає. Коли він згасне повністю, ніхто не зможе сказати, де небоЮ, де вода, а де лампа. Все розчиниться у всьому.

Бріхаспаті, Вардхзамана, Га тама, Будда, Канада, Капіле, Патанджалі, Джайміні і Бадарайана вважали засновниками цих світоглядних систем. Вони залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу, пожертвування, домашнього життя і громадських обов’язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб істори6чних умов.

Характерною особливістю староіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

Аналіз перших, власне вже філософських, систем дарман (Дарман – найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну “Філософія”), можна, наприклад, подати через такі школи:

Основні:

Санкх’я (обсичлення, точне знання).

Червона-локоаята (заперечення існування Бога).

Ньяя (в центрі уваги питання логіки та пізнання).

Ваймешіка (школа своєрідного атомізму).

Йога

Міманса

Ведонта

При цьому слід зауважити, що ці школи характеризують неоднорідністю, а їх основною є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх’я, ніяк, вайшешика, йога, мімінса, ведонта) називають астіка. А ті, які не приймають авторитет Вед – називаються настіка. (Н-д: червока-локаята).

Виникненю філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: звільнення людини від нескінченних перевтілень, блукань душі.

Серед філософських шкіл провідне місце займала школа:

Санк’я (засновник Капіла, VІІ ст. До Р.Х.). На першому плані в судженнях коли – питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві:

“Пракриті” або “прадхана” (природа).

“Пуруша” (свідомість, споглядання)

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії.“Пракріті” (субстрактна першопричина), “пуруша” (“Я”, свідомість). У філософському плані пракриті можна розуміти як першопричину світу об’єктів. Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та пракриті. Санкх’я має свою систему категорій. Ці категорії є начало існування (зір, слух, смак, розум, душа, дух).

Червака–локаята (засн. Бріхаспаті, VІІ-VІ ст. до Р.Х). Локаята вважають, що не існує Бога, а також немає винагороди за благочинне життя. Вирішуючи вічну філософську проблему – смисл людського життя – чарвака-локаята вбачає сенс людського життя в щасті. Щастя розуміє як насолоду, але це щастя людина повинна створити сама.

Ньяя (Готама ІІІ ст. до Р.Х). Тут докладно розглядали основи та засоби пізнання форми умовиводів ознаки достовірності знань.

Заосби знань поділяли на 4 види:

Сприйняття

Виведення

Аналогія

Усне свідчення

Школа є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання. Логіка пізнання ньяя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів філософських виступів.

Вайшешіка (Канада, VІ-V ст. до Р.Х), дають підстави вважати її шкалою своєрідного атомізму. Це школа, яка найбільш пов’язана з природно-науковими уявленнями тодішнього світу. Школа займалась розробкою таких традиційних ідей філософії. Стародавньої Індії:

розуміння світу, як поєднання фізичних елементів – землі, води, світла.

уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів.

Вчення школи вайшешика про атоми ґрунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі. За вченням вайшешика все існуюче обіймають 7 категорій: субстанція, якість, дія, запальне, особливе, притаманне, заперечення або небуття.

Веданта – яскраво представляє об’єктивно-ідеалістичну систему Веданта бере свій початок у вченні Упанішад. Основою веданти є обґрунтування існування бога Брахмана, який є кішечкою і єдиною основою буття.

Людська душа (Атаман) тотожна з Брахманом. Реальний світ – це Брахман у своєму емпіричному прояві.

6. Міманса – визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у цьому світі. Заперечує ідею нереальності чи ілюзорності світу. Мімаса вважає, що світ вічний і незмінний, він не має ні початку ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати. Слова і їх конкретні і фонетичні вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом людини.

Йога – виходить із своєрідного з’ясування питання про сутність відношення душі до тіла духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдосконаленні душі й тіла внутрішній світ, що реалізуються через безпосереднє бачення й переживання.

(Засновник Патанджалі).

Треба сказати, що запальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях позбавлення від страждань – у правильному способі життя.

Однак, головною особливість є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно-діяльної сутності і людини і світу.

3. Китайська стародавня культура своїми витоками сягає середини II тис. до н.е. її своєрідність, незвичайність полягає у рівні буденної свідомості, яка вже давно отримала назву "китайські церемонії" -- етико-ритуальні принципи з відповідними їм нормами поведінки. Етика і ритуал були позбавлені міфологічного й, певною мірою, сакрального (потаємного) та священного змісту. Словом, міфологія і релігія поступалися етико-ритуальним нормам. Цей процес знайшов своє найповніше відображення і завершення у вченні Конфуція (551--479 рр. до н.е.), яке у II ст. до н. е. було канонізовано і покладено в основу офіційної ідеології феодального Китаю.

Китайська культура бере свій початок у глибокій давнині: на його території виявлені залишки первісної культури часів раннього палеоліту та бронзового віку. Первіснообщинний лад існував тут довго -- коли в XIV ст. до н.е. сформувалася перша рабовласницька держава Інь. Саме в інську епоху зародилася культура, яка дала початок китайській цивілізації в усій її специфіці та значущості.. Тоді були накопичені первинні наукові знання. Китайці знали місячний календар, поділяли рік на чотири сезони, фіксували сонячні та місячні затемнення, виділяли сузір'я. У давніх китайських літописах збереглися записи про астрономічні спостереження, цінність яких підтвердилась сучасною астрономією. У IV ст. до н. е. вчений Ши Шень упорядкував перший в світі зоряний каталог. Починаючи з 240 р, до н. е. китайські вчені точно фіксували кожну появу комети Галлея. Чжан Хен (139--78 pp. до н. е.) створив небесний глобус, який відтворював рух світил. Він також винайшов перший сейсмограф Було винайдене письмо -- прообраз сучасної ієрогліфічної каліграфії. Подальший розвиток культури відбувався у перших централізованих імперіях -- династії Цінь (221--207 рр. до н. е.) та династії Хань (206 р. до н. е. -- 220 р. н. е.).

Стародавній Китай збагатив світову науку та культуру значними досягненнями: він є батьківщиною таких винаходів, як компас (III ст. до н. е.), спідометр (III ст. до н. е.), порох (X ст.н. е.), книгодрукування (VI--VIII ст.), фарфор (III -- V ст). У галузі математики був відкритий метод розв'язання рівнянь першого ступеня з двома і трьома невідомими, обчислено відношення довжини кола до його діаметра -- число ?. У галузі астрономії китайці знали, як вираховувати дату затемнення сонця, склали один із перших каталогів зірок, вели спостереження за плямами на Сонці та ін.

Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї зародилося в найдавніші часи. Філософські погляди китайців, їхні релігійні уявлення тлумачили життя на землі, природу, як творіння божественної сили. Одночасно з'явилися і наївні, стихійні матеріалістичні погляди, в основу яких було покладено уявлення про те, що всесвіт складається з першоелементів -- землі, неба, вогню, води, озера, вітру, гори, грому. Усі речі постійно рухаються і змішуються внаслідок взаємодії та взаємозіткнення двох космічних сил -- сили Світла та сили Темряви. Ці погляди про всесвіт відображені у „Книзі перемін" („І цзин"), „Книзі пісень" („Ші-цзин") та в „Книзі історії" („Шу цзин").

Найбільшого значення в Китаї набули релігійно-філософські системи, що склалися у VI--V ст. до н. е. Їх своєрідність, незвичайність полягає у рівні буденної свідомості, яка вже давно отримала назву "китайські церемонії" -- етико-ритуальні принципи з відповідними їм нормами поведінки. Етика і ритуал були позбавлені міфологічного й, певною мірою, сакрального (потаємного) та священного змісту. Словом, міфологія і релігія поступалися етико-ритуальним нормам.

Непересічне значення у культурному житті Китаю мала релігійно-філософська система Конфуція, яка у II ст. до н. е. була канонізована і покладена в основу офіційної ідеології феодального Китаю Даних про особистість засновника конфуціанства дуже мало. За традиційною китайською хронологією він жив бл. 551--479 pp. до н.е. Походив з аристократичного роду чиновників. Все його вчення проникнуто глибокою повагою до старовинних китайських звичаїв та обрядів.

Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція -- це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи:

1) людяність (жень);

2) справедливість і обов'язок (і);

3) ритуальність (лі);

4) знання (чжи);

5) довіра (сінь).

Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманнним" -- означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним -- означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами. Таким чином, філософія Конфуція -- це яскраве відбиття тенденції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба. Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, -- це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція (Чжун-пі).

Вічними цінностями китайської традиційної культури є акцент на розвиток культури, моральне самовдосконалення людини, гармонію взаємовідносин між особистістю і суспільством; повага до старших, допомога ближньому, традиції родинних стосунків та ін.

Визначну роль у китайській культурі відіграв і даосизм, філософсько-релігійний напрям, з яким пов'язаний розвиток науки і техніки. Ледь не половина найважливіших відкриттів і винаходів, на які спирається сьогодні наша цивілізація, прийшли із Стародавнього Китаю.

На весь світ славиться китайська медицина, яка має тритисячолітню історію. В Стародавньому Китаї вперше було написано "Фармакологію" (Бень цао), вперше стали робити хірургічні операції з застосуванням наркотичного засобу, вперше описали і застосували метод лікування голковколюванням, припеченням, масажем.

У духовній культурі Стародавнього Китаю важливе місце посідав феномен буденної свідомості, відомий в історії як "китайські церемонії". Це суворо фіксовані стереотипи етико-ритуальних норм поведінки і мислення, які складалися на основі дотримування культу старовини. Гіпертрофія цих етико-ритуальних принципів зрештою призвела до того, що вони замінили релігійно-міфологічне сприйняття світу. А деміфологізація й до певної міри десакралізація етики та ритуалу спричинили формування унікальності китайця як представника культури. Насамперед місце культу богів посів культ реальних кланових та сімейних предків. З іншого боку, ті боги, які залишилися в пошані, позбавилися найменшого олюднення і стали холодними, абстрактними божествами-символами, як-от Небо, Піднебесна, Дао тощо. Ці поняття не мають аналогій в інших стародавніх культурах, бо, скажімо, китайське Небо -- не якийсь бог, а вища загальність, холодна, сувора, абсолютно байдужа до людини. Великий Дао - це всеохоплюючий, всезагальний Закон і Абсолют, безформний і безіменний, небачений і не-чуваний, недоступний органам чуттів людини, але всемогутній творець світу. Пізнати Дао, зрозуміти його своїм розумом, спробувати злитися з ним -- ось ключові принципи та кінцева мета стародавнього китайця.

Культура Стародавнього Китаю відіграла велику роль у подальшому розвитку китайської культури. Вона мала непересічне значення для країн Сходу -- Японії, Кореї, Індокитаю, Монголії, які впродовж багатьох віків використовували культурні досягнення Стародавнього Китаю.