Хореографія — вид сценічного мистецтва
Хореографічне мистецтво, як і театр, — синтетичне. У ньому в одному художньому просторі співіснують танець і пантоміма, музика і скульптурні пози, драматургія літературного твору.
У перекладі з грецької хореографія означає «запис танцю». Але значення цього слова набагато ширше. Поняття «хореографія» сьогодні включає в себе все, що стосується мистецтва танцю: професійний класичний балет, народні, бальні, естрадні, спортивні танці.
Хореографія має свою художньо виразну мову, за допомогою якої створюється хореографічний образ. Він виникає передусім з музично-ритмічних рухів, системи специфічних засобів та прийомів умовно-узагальненого характеру і розкриває внутрішній стан та духовний світ людини.
З давніх-давен танець прикрашав життя людей. У найпростішому своєму вигляді — це виразні рухи людського тіла, які підкоряються певному ритму. Люди створили танець як засіб вираження своїх думок і почуттів, і він став однією з форм художнього спілкування. Ще в первісному суспільстві існували танці, що відтворювали трудові процеси, копіювали рухи тварин, несли магічний зміст. За допомогою танцю люди зверталися до сил природи, просили вдалого полювання, дощу, сонця, народження дитини чи кари для ворога. З розвитком музики змінювався й танець: із суто ілюстративного перетворювався на витончене мистецтво передавання людських емоцій, настроїв, переживань, думок.
Специфічною особливістю мистецтва хореографії є його безпосередній зв’язок із музикою, яка диктує хореографічний образ.
З історії жанру балету
За доби Відродження в Італії балет представляли під час придворних бенкетів і свят. Звідти його було перенесено Катериною Медичі до Франції, де спочатку балетні вистави поєднували спів, танці й декламацію. Французький балетмейстер Ж. Ж. Новер перетворив балет на самостійний жанр із певним сюжетом і пантомімою.
Світове визнання здобув російський класичний балет, репрезентований знаними іменами танцівниць Ганни Павлової, Галини Уланової, Майї Плісецької і балетмейстерів Вацлава Ніжинського, Михайла Фокіна. Шедеврами світової класики стали балети «Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик» П. Чайковського, «Попелюшка», «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва, «Петрушка», «Жар3птиця», «Весна священна» І.Стравінського.
У XX ст. митці прагнули перебороти стереотипи й умовності академічного балетного стилю минулих століть, істотно розширити коло ідей і образів, збагатити його новими музичними формами, хореографічними прийомами.
В Україні балет як самостійний жанр хореографічного мистецтва виник у ХХ ст., хоча здавна танці входили до народних обрядових ігор, а класичні балети виконувалися ще в кріпацьких театрах. Створення першого українського балету «Пан Каньовський» Михайла Вериківського (Харків, 1930 р.) започаткувало самобутній український національний балет. На основі фольклорних джерел і творів класичної літератури створено різноманітні балети: «Лілея» К. Данькевича, «Лісова пісня» М. Скорульського, «Хустка Довбуша» А. Кос-Анатольського та ін.
Аналізуючи музичне мистецтво, ми говорили про наявність важливого зв’язку «композитор — виконавець». У хореографії цей зв’язок значно ускладнюється, адже між композитором і виконавцем з’являється постать хореографа. Саме цей «потрійний союз» і робить хореографію специфічним видом мистецтва.
Музика — основа хореографічного твору, якій підпорядковується ідейний задум хореографа і яка спонукає його добирати засоби для розкриття образу у всій яскравості і повноті. Прослуховуючи музику, хореограф спочатку уявляє собі музичний образ, потім, після копіткої роботи, з’являється його хореографічний відповідник.
У створенні художнього образу велике значення має світогляд хореографа. Він має бути спостережливим, асоціативно й хореографічно мислити, вдало застосовувати знання з композиційної і драматургічної побудови танцю, уособлювати режисера й психолога. Узагальнюючи весь комплекс накопичених знань і вражень, хореограф виробляє власний підхід, стиль.
Уміння вибрати найістотніше та донести це до глядача зумовлює успішність кінцевого результату роботи — створення хореографічного образу.
«Потрійний союз» композитора, виконавця музики й хореографа буде неповним без артиста танцю. Танцівник — це також майстер, художник, який творить образ. Незалежно від того чи є він солістом, чи виступає в кордебалеті, справжній митець танцю не буде просто механічно виконувати рухи, запропоновані хореографом. Він стає справжнім співавтором, перевтілюється, надає танцю індивідуальності й неповторності. У чому полягає творчість танцівника? Її специфіка виявляється в тому, що думки, почуття, переживання свого героя він передає без допомоги мовлення, мовні засоби тут — рухи тіла, жести рук, міміка обличчя. Від ступеня наповнюваності танцю змістом залежить сила його виразності.
Професійна танцювальна майстерність складається із зовнішньої й внутрішньої техніки артиста. Зовнішня техніка полягає в умінні досконало виконувати рухи, з яких складається танець — класичний, народно-сценічний, естрадний, спортивний. Та одного фізичного вміння танцівникові недостатньо. Щоби бути справжнім артистом, він повинен не тільки навчитися добре танцювати, а й уміти правдиво зіграти (перевтілитися, як театральний актор) на сцені, створити образ. А для цього йому потрібно стати актором. Тому паралельно із зовнішньою технікою танцівник оволодіває технікою внутрішньою — акторською майстерністю.
Балет — вид музично-сценічного мистецтва, зміст якого розкривається в хореографічних образах. Складові балету: музика, танець — класичний і характерний — пантоміма, лібрето, сценографія.
ТЕАТР
драматичний;
музично- драматичний;
ляльок;
пантоміми.
За аудиторією:
дитячий;
молодіжний тощо.
За складом виконавців:
професійний;
аматорський;
камерний.
За тематикою і жанрами:
драми і комедії;
опери;
пісні;
естради;
моди тощо.