1 Офіційно назва «уніатська» проіснувала до 1774 р., коли вона бу­ла замінена на греко-католицьку. З 1960-х рр. Ватикан застосовує назву «Українська католицька церква східного обряду».

У 1598 р. Г. Балабан відкрито говорив про «ненависних во­рогів і супостатів наших — ляхів, які пильно стараються, щоб руський народ-унівець повернути і зовсім викорінити». Поряд з поняттями «руський» (у розумінні - український) народ у творах дедалі частіше стали вживатися слова «Вітчизна», «рідна земля». Можна погодитись з думкою Н. Яковенко, що з 20-х рр. XVII ст. представники духівництва та інтелі­генції поширювали поняття руський народ на все населення етнічної території України, а не тільки на православних Речі Посполитої.

Політично-риторична література актуалізувала і продовжу­вала нагромаджувати знання з історії Київської держави, за­провадження християнства, прищеплювала почуття причет­ності тогочасних політичних еліт українського суспільства: шляхти, князівських родів, козацької старшини до княжих традицій минулого, що мало важливе значення для утвер­дження національної ідентичності.

З огляду християнської парадигми, звернення полемістів до минувшої історії давало підстави розглядати руський народ як такий, що має Богом дане право на самостійний розвиток на своїй землі, як такий, що повинен мати рівні права з поляка­ми, литовцями і московитами, а значить неправомірним вида­валося входження українських земель до Польщі. Оригінальне трактування поняття «руського народу» належить Мелетію Смотрицькому (1572-1633), яке він ув'язував не стільки з віросповідуванням, скільки з історичною традицією, із спільні­стю мови, культури, обрядів і звичаїв, а також території ук­раїнських земель, інкорпорованих за умовами Люблінської унії.

У творах інших тогочасних авторів українські землі ототож­нювались з територією тієї держави, сакральним і політичним центром якої був Київ як етнічне ядро руського народу. Водночас дедалі активніше стало міфологізуватися українське козацтво як виразник помислів цього народу, його передова верства, продовжувач княжих традицій. Зокрема, Захарій Копистенський проводив думку про те, що руські князі за пев­ними пактами приєдналися до Королівства Польського, а зна­чить, є підстави для виокремлення українських земель. До речі, його «Книга оборони...» на захист українських право­славних християн (1619-1622), яка була відповіддю на книгу уніатського архімандрита Л. Кревзи «Оборона церковної єдності», містить різноманітні відомості з історії церкви і

104

105

світського життя. 3. Копистенський у «Палінодії» (1621-1622) розглядає населення «Малої Росії» і «Великої Росії»¹ як окремі гілки «Яфето-Руського покоління».

У більшості полемічних творів велику питому вагу займає історичний матеріал. У них досить рельєфно стала проводити­ся ідея спадкоємності і безперервності розвитку українського народу з часів княжої Русі зі столицею в Києві. Іов Борецький - викладач, а згодом ректор Львівської братської школи, один із засновників і ректор братської школи в Києві, Київський православний митрополит намагався примирити дві укра­їнські церкви - православну і греко-католицьку. У відомій «Протестації» (1621), він наголошував, що ми боремося за те, що мали раніше, що нам наші предки залишили. Обстоюючи права козаків, він підкреслював, що вони з того племені, яке за Володимира, святого монаха руського, воювали Грецію, Маке­донію, що їх предки разом із Володимиром хрестилися. Поряд з І. Борецьким активно обстоював православ'я М. Смотрицький, який у творі «Оборона виправдання» та інших обстоював право українців і білорусів на національно-релігійну свободу. Після тривалих роздумів він дійшов висновку, що вихід з конфрон­тації православних та католиків лежить у прийнятті між­конфесійної унії. Його «Міркування про шість розходжень» містять виклад основних розбіжностей між православною і католицькою гілками християнства. Трактату І. Борецького «Апологія моєї мандрівки до країв східних» православна церква оголосила анафему, оскільки в ньому був заклик до згоди і братерської любові, тобто до визнання унії. Нарешті, «Протестація» (1628) вийшла за межі чисто релігійні і була мемуарно-епістолярним твором. І. Борецький балансував між московською і польською орієнтаціями, а П. Могила і С. Косов виявляли більше лояльності до Польщі. Промосковська налаш-тованість більшою мірою характерна для І. Копинського, що був усунутий з митрополичої кафедри П. Могилою.

Памво Беринда (1560-1632), вважаючи себе «русином», у знаменитій праці «Лексикон...» розрізняв великоросів, русинів, білорусів, болгар, вказував на різницю «словенської» (церковнослов'янської) мови від рідної - «словяноруської». Свою працю він побудував на різних джерелах, зокрема на

¹ Ці поняття мали літературно-церковне походження і були запро­ваджені до церковного словника константинопольським патріархатом у середині XIV ст. за аналогією «Мала Греція» та «Велика Греція».

«Острозькій Біблії», на працях Фукідіда, Плутарха, Арістоте-ля, Флавія та ін.

Серед полемічних творів, що мають історичне забарвлення, слід виокремити «Перспективу» К. Саковича (1642), в якому він обґрунтував свій перехід від православ'я до греко-като­ликів, а далі до римо-католиків. Автор обстоював розвиток народної освіти і культури на українських землях як найваж­ливіший чинник збереження духовності та історичної пам'яті. Як уже зазначалося, в процесі міжконфесійної полеміки зріс інтерес до історії хрещення Русі, в якому вбачалася духовна першооснова русичів. У першій половині XVII ст. викриста­лізувалось виділення ряду етапів християнізації Русі: у творі Л. Кревзи «Оборона церковної єдності» (1617) виділялись три етапи: а) Кирила і Мефодія за часів імператора Михай­ла III; б) за часів імператора Василя І і патріарха Потія; в) за митрополита Миколи Хрисоверга.

Л. Зизаній у «Катехізисі» (1627) твердив, що перше хре­щення Русі відбулося під час відвідання апостолом Андрієм Київських пагорбів; друге - за князювання Аскольда і Діра; третє - в часи Ольги; четверте - при Володимирі. Ідея поетап­ності хрещення України-Русі віддзеркалена і в Густинському літописі.

Міжконфесійна конфронтація відбилася також на харак­тері та змісті монастирських літописів. Показовим у цьому відношенні є Густинський літопис, виявлений в однойменному монастирі недалеко від Прилук на Полтавщині. Його створен­ня відносять до 20-х рр. XVII ст. Існують припущення, що автором літопису міг бути історик церкви Захарій Копистен­ський (1585-1627) - письменник-полеміст, громадсько-куль­турний і церковний діяч. Той список Густинського літопису, який зберігся, переписаний 1670 р. ієромонахом монастиря Михайлом Лосицьким. Він має назву «Кройніка» і включає в себе уривки з давніх руських та польських писемних творів, охоплюючи період від Київської Русі до Берестейської унії включно. Автор літопису торкається здебільшого зовнішньої політики Київської та Галицько-Волинської Русі, її відносин з Литвою, Польщею, Кримським ханством, Туреччиною. Окре­мо виділені оповідання «Про початок козацтва», «Про застосу­вання нового календаря». Нарешті, літописець подав своє бачен­ня унії, описав, як вона творилася і що вона означала для руської землі. Автор негативно оцінював унію та її наслідки для Ук­раїни, а самому твору надав антикатолицького спрямування.

106

107

Для Густинського літопису, збірки «Літописці Волині й України», Острозького літопису характерне при збереженні княжої літописної традиції поширення прагматичного спря­мування і тематичного висвітлення подій. Проглядаються спроби авторів виявити внутрішні причини подій, докумен-талізувати виклад. Наводилися повні тексти документів, або витяги з них, зароджувалась практика посилань. До складу літописного збірника «Літописці Волині й України» увійшла перша редакція «Кроніки Руської», створеної на початку XVII ст., в якій давалась хронологічна схема історії давньої і «нової» Русі.

Стиль тогочасного історичного мислення - це подієво-кон-статаційний і подієво-описовий підхід до історичного процесу з елементами примітивної аналітики. Авторам не вдавалося уникнути фрагментарності викладу, неузгодженості з попе­редніми подіями. Помітним ставав і ретроспективний підхід, тобто екскурси у минуле аж до античних часів.

Як уже зазначалось, під впливом польських істориків у ряді творів XVII ст., зокрема у Густинському літописі, вмотивову­вався сарматський корінь походження слов'ян, а термін «Русь» вживався як спільна назва слов'янських племен, що за­селяли «Європейську Сарматію». Автор літопису відмежував «Україну», «козаків» від населення Московського царства, ув'язавши походження козацтва від руського, тобто україн­ського народу.

Не дивлячись на міжконфесійну конфронтацію, протягом багатьох десятиріч після Берестейської унії налагоджувались контакти як православних, так і греко-католицьких церков­них служителів з культурно-освітніми діячами, з проводом українського козацтва, що сприяло зростанню духовної і загальної культури, підвищенню історичної свідомості, але стримувало утвердження української ідентичності. У 1620 р. було відновлено православну ієрархію на Правобережжі, яка, хоч і не була визнана польським урядом, позитивно впливала на духовне і суспільне життя. Тільки у 1633 р. «Статті успо-коєння руського народу» легалізували православну ієрархію.

Поділ Київської митрополії на православну та унійну по-різному оцінювався українським поспільством, але єдність обряду, спільність старокиївської церковної традиції, христи­янського календаря вберегли український народ, його культу­ру від розколу і повної денаціоналізації.

Підсумовуючи сказане про історичне підґрунтя міжкон­фесійної конфронтації в Україні в контексті Берестейської унії, слід ще раз наголосити, що кожна полемізуюча сторона шукала аргументи своєї правоти в історичній минувшині і в та­кий спосіб сприяла пошуку нових фактів з історії. Завдяки по­лемічним працям на рубежі ХУІ-ХУП ст. дедалі ширше стала вживатися назва «Україна», хоча в церковній лексиці ще міцню тримався термін «Русь». Правда, польська література під поняттям «Україна» трактувала так звані «східні креси Речі Посполитої», а термін «Русь» найчастіше вживався сто­совно Галичини. Полемічна література збагачувала не тільки філософську, але й філософсько-історичну думку, і вона сама по собі служила добрим стимулом логічного мислення, що ма­ло важливе значення для формування історичної свідомості, розвитку філософії історії.

Загальні висновки

У період XVI - початку XVII ст. українська історична думка продовжувала збагачуватись, хоча її розвиток наштовхнувся на ряд об'єктивних труднощів, що стримували його. Включення ук­раїнських земель до складу Речі Посполитої означало, з одного боку, прилучення України до польської і західноєвропейського історіографічного процесу, а з другого боку, політика полонізації та насильницької католизації українського населення, що її про­водили польські власті, вела до нищення його національної само­бутності, історичної пам'яті. Порятунком від денаціоналізації українців стало зародження українського козацтва, перетворен­ня його у провідну верству українського поспільства, утворення Запорозької Січі, наростання під впливом козацтва національно-визвольного руху і спротиву Речі Посполитій, кримським і ту­рецьким набігам.

Під впливом козацтва підвищувалась національна свідомість українців, їх потреба глибше пізнати свою історію, зростав інте­рес до освіти. Нарощуванню історичних знань сприяла діяльність братств, заснування братських шкіл, Острозької академії та Київського колегіуму. Важливе значення для тиражування цер­ковної і світської літератури, шкільних підручників мали заро­дження і розвиток книгодрукування. Релігійна полеміка навколо Берестейської унії, подвижницька діяльність і творчість І. Бо­рецького, Є. Плетенецького, К. Саковича, М. Смотрицького, П. Могили та інших помітно збагатила знання про окремішність українського народу, його історії, культури, мови, релігії, сприяла усвідомленню необхідності боротьби за національне визволення.

108

109

_ь

ІТОПИО

_{оашовидця ж}

*■ и

&?»щщ

	* . < ШШт ?*- .-? ш^^Я
■"*'і8В	* ■ГГііпД " : ?'*;"'^Ш 'Ми

_ЇШ

Ф. Прокопович"^

О.А. ЩОДО

СІЬьвівсв-ііиіЙе

ДЇІЯШОШ І 0©1ШГО»1&ЇСИЙ

Мета:

Розкрити особливості та новий зміст україн­ської історичної думки в козацько-гетьманські часи, заро­дження козацького літописання та його значення для збага­чення історичних знань, роль Києво-Могилянської академії у розвитку історії та вихованні професійних істориків, з'ясувати вплив автономістських і антимосковських мо­тивів на світогляд та історичну свідомість українського суспільства.

Доба Хмельниччини та Гетьманщини - великий і винятково важливий період історії українського народу, його національ­ної консолідації, утворення національної державності у формі козацько-гетьманської республіки, зародження просвітни­цтва, раннього гуманізму. Все це послужило викликом істо­ричній думці, висунуло перед нею завдання не тільки осмис­лювати історію козацтва, Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, державного устрою Геть­манщини, а й простежити зв'язок і обумовленість подій сере­дини і другої половини XVII ст. з усією попередньою історією України, починаючи з княжих часів.

Нова епоха висунула і сформувала нове покоління україн­ських мислителів, філософів, істориків, письменників, худож­ників, чия творчість збагатила духовний світ українців. З нею пов'язане зародження козацького історичного літописання, поступове виокремлення історичних знань у самостійний ком­понент суспільної свідомості. Потужним осередком історичної думки, своєрідною кузнею інтелектуалів, професійних істо­риків стала Києво-Могилянська академія, інші навчальні за­клади. XVII - початок XVIII ст. - це період започаткування і розвитку автономістських, антипольських, антитурецьких і антимосковських мотивів української історичної думки.

113

VI.1. Зародження козацького літописання як виклик на новий рівень історичних знань

Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького набула характеру народної революції і увінчалась утворенням козацько-гетьманської держави, що справило колосальний вплив і на розвиток історичних знань. Саме в добу Хмельниччини під впливом національно-держав­ницького руху активізується створення хронік, діаріушів, щоденників, історій, синопсисів, зароджується новий, завер­шальний етап історичного літописання, представлений так званими козацько-старшинськими і козацькими літописами. Це, з одного боку, була відповідь на потреби суспільства зафіксувати для майбутніх поколінь найважливіші сторінки козацької історії, а з другого боку, ці літописи послужили прикладом нових форм історичної творчості, вищого рівня ос­мислення подій.

Козацькі літописи - це збірна назва літописних творів на істо­ричну тематику, створених представниками козацького стану в період другої половини XVII - першої половини XVIII ст. Усі вони присвячені козацько-гетьманській добі української історії, Визвольній війні українського народу, Руїні тощо. До них відносять «Літописець» (1673), авторами якого вважають київського полковника Василя Дворецького та його сина Івана, що був київським суддею. Літописний характер має «Короткий опис Малоросії» та ін. Однак найвагомішим внес­ком у збагачення історичних знань можна розглядати «Літо­пис Самовидця», «Літопис Г. Граб'янки», «Літопис С. Велич-ка». Вони мають ряд спільних рис як принципово новий і вод­ночас заключний акорд українського літописання, помітно відрізняються від попереднього періоду літописання і стали перехідним етапом до нових форм історичних творів. У цій лекції зупинимось докладніше лише на одному з найдавніших і найголовніших козацьких літописів XVII ст. - «Літописі Са­мовидця». Його назва, яка належить П. Кулішу, є умовною, оскільки справжній автор не встановлений. Існують припу­щення, що автором літопису міг бути Роман Ракушка-Рома-новський (1623-1703) - козацький сотник, а згодом генераль­ний підскарбій 60-х рр. XVII ст., а ще пізніше стародубський священик. У всякому разі, автор був учасником і свідком ба­гатьох подій, він добре знав ситуацію, мав хист аналізу подій.

Очевидно, літопис створювався протягом тривалого часу на базі особистих щоденників, деяких документальних джерел, народних переказів і власних спостережень. Твір мав первинну назву «Про початок і причини війни Хмельницького» і поба­чив світ у 1846 р. завдяки О. Бодянському. Він видавався також Київською археографічною комісією в 1878 р. і супро­воджувався джерелознавчою розвідкою О. Левицького. Літо­пис складається із вступу, що змальовує українське життя перед Національно-визвольною війною під проводом Б. Хмель­ницького 1648-1657 рр., і двох частин: історичної та літопис­ної. Перша з них описує воєнно-політичні події Національно-визвольної війни, найважливіші битви на Жовтих Водах, під Корсунем, осмислює їх наслідки і окреслює послідовність наступних подій до 1676 р., тобто тих, які історична наука ха­рактеризує як Руїну. Йдеться і про вияви колонізаторської політики московського царизму в Україні.

Друга частина за характером викладу відомостей більше на­гадує літопис або щоденник і висвітлює період 1670-1702 рр. Опис Визвольної війни наближений до аналізу, оскільки автор намагається з'ясувати її причини, рушійні сили, хід воєнних подій. У розділі «Про початок війни Хмельницького» акцент зроблено на таких її чинниках, як обмеження прав і свобод козаків, насильницька панщина, гоніння на православ'я, по­сягання на вольності реєстрового козацтва. Автор досить по­міркований в оцінках Б. Хмельницького, хоч не приховує сим­патій до славетного гетьмана, підкреслюючи його воєнний і дипломатичний хист, державницьку діяльність, широкий кру­гозір. Водночас він не замовчує деяких негативних рис: гонор, зарозумілість, союз з Кримом. Літописець позитивно оцінює Я. Сомка, І. Сірка, І. Мазепу, зате критично ставиться до про-польської орієнтації І. Виговського, спроб Ю. Хмельницького та П. Дорошенка заручитися підтримкою з боку Туреччини. Не приховуючи прихильності до московської протекції, автор негативно ставиться до політики царського уряду Олексія Ми­хайловича, до боярського титулу гетьмана І. Брюховецького. Ознак науковості надає літопису значно ширша, в порівнянні з іншими творами, його джерельна база. Як уже зазначалося, він ґрунтується на кількох групах унікальних джерел. Серед них, окрім власних спостережень автора, давні українські і польські літописи, документи і матеріали канцелярії, офіційні щоденники, журнали подій, українські народні оповідання, перекази, приказки, поетичні твори тощо.

114

115

Варто також зазначити, що погляди літописця зазнали пев­ної еволюції щодо зовнішніх орієнтирів козацької України. Спо­чатку він проводить досить чітку межу в орієнтирах гетьманів, негативно оцінюючи спроби І. Виговського до порозуміння з Польщею, протурецькі кроки Ю. Хмельницького та П. Доро­шенка і прихильно ставиться до проросійської позиції. Однак чим далі, тим виразніше проглядається негативізм оцінок заходів російського уряду щодо Гетьманщини, які ущемляли інтереси українського козацтва, насамперед старшини.

Літопис вирізняється вдалою спробою викладати україн­ську історію на тлі європейських подій, зокрема автор тор­кається війни Угорщини з Туреччиною 1683-1691 рр., ряду інших сюжетів з історії Польщі, Молдови, Австрії, Пруссії, Швеції. Він висвітлює деякі події в Московії, наприклад цер­ковний розкол, селянську війну під проводом С. Разіна, повс­тання стрільців 1682 р., перші реформи Петра І тощо.

Навіть з короткого огляду «Літопису Самовидця» стає очевид­ним, що він склав новий важливий етап у розвитку української історичної думки козацько-гетьманської доби, започаткував козацьке літописання як перехідну форму до створення історич­них праць.

Друга половина XVII ст. пов'язана також з розвитком ко­зацької мемуаристики, щоденників, які відіграли важливу роль у примноженні історичних знань і створенні джерельної бази для наукових досліджень. Йдеться, зокрема, про Самійла Зорку, що був секретарем у Б. Хмельницького, вів щоденник, на який посилається С. Величко у своєму «Літописі». Цю тра­дицію мемуаристики підхопили і розвинули Микола Ханенко, Яків Маркович та ін. Історико-джерельну цінність мали ко­зацькі реєстри (компути), завдяки яким фіксувався не тільки персональний склад полків, а й відомості про адміністративно-полковий поділ та устрій України.

Отже, козацтво, перетворившись у провідну національно-визвольну і державобудівну силу українського суспільства се­редини і другої половини XVII ст., справило потужний вплив і на розвиток української історичної думки. Найважливішими її носіями стали козацькі та козацько-старшинські літописи, насамперед «Історія початку і причин війни Б. Хмельницько­го», з легкої руки П. Куліша названа «Літописом Самовидця». Провідна ідея літопису - самобутність і нескореність козацької України, її історичне право бути окремою державою в трикут-

нику: Річ Посполита, Туреччина, Московія. Ця ідея дістала подальшу конкретизацію у наступних літописно-історичних творах XVIII ст., які започатковували романтичний напрям української історіографії.