60 Бджільництво

Бджільництво відігравало важливу роль у господарстві східних

слов'ян, адже мед не тільки споживали, а й виготовляли з "нього чудовий напій.

Про поширення бджільництва серед селянства свідчить факт, що майже все середньовіччя існувала медова данина з населення. Бджільництво було культивоване (на пасіках) і не-культивоване (бортництво). Перше почало розвиватися на Україні з другої половини XIV ст., коли штучні дупла ро­били у спеціальних колодах, що називалися дуплянками, дупляками, колодками, і підвішувалися до дерев у лісі. З ча­сом їх уже ставили на лісових галявинах — так виникли па­сіки, які згодом почали розташовуватися коло садів або в садах. Поряд з вуликами-дуплянками з'явились і стіжко-подібні вулики — солом'янки, плетені з соломи і покриті соломою, мов снопом. Існували також очеретяні вулики і ву-лики-мазаики. В XIX ст. на Україні використовували рамочний вулик, що витіснив інші типи вуликів.

Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки у садках або гаях, затишних місцях. Пасіки завжди обгород­жувалися, вулики розставляли на відстані 2—3 аршини один від одного, повернуті вікнами до сонця. Поблизу або біля садиби на підвищених місцях будувались погреби, куди ста­вили вулики на зимівлю.

Ранньою весною — на теплого Олексія — а якщо було хо­лодно,— на Благовіщення — вулики з бджолами виставля­лись на пасіки. Бджіл до купальських свят підгодовували з коритця патокою, розведеною водою. Коли з вуликів вилітав рій, його намагалися затримати за допомогою різних шумів, криків, а якщо сідав, оприскували водою, аби бджоли не мог­ли літати. Після цього спочатку матку, а потім весь рій поселя­ли у заздалегідь приготовлений порожній вулик, куди бджоли наносили собі корм на зиму. Роїння продовжувалося до почат­ку жнив. У квітні-травні, коли зацвітали сади, бджік виво­зили в ліс або поле. Медовий взяток бджоли брали з цвітіння різноманітних дерев, трав і квітів, але найголовніший \був з пізньої гречки.

Вибирали мед двічі на рік — у серпні і вересні, але в деяких районах його вперше брали 20 липня. Необхідними прила­дами пасічника були сітка для захисту обличчя, курушка для підкурювання і різець для відрізування щільників. Вирізані щільники з медом переносилися в медові бані — спеціаль­ні приміщення, де над широким коритом ставилися порожні сита, через які мед сам стікав з сотів. Соти після цього пере топлювали, і віск ще гарячим закладали у спеціальний прес — воскобійню.

З рамочних вуликів у другій половині XIX ст. мед почали викачувати також з допомогою спеціальної медокачки.

61 тваринництво Після землеробства друге місце у сільському господарстві України посідало тваринництво. Ще за часів Київської Русі розводили коней, велику і дрібну рогату худобу, свиней, а та­кож домашню птицю. Впродовж майже цілого середньовіччя основною тягловою силою у селян були воли, їх здебільшого відгодовували не тільки для власних потреб, а й на продаж. Починаючи з другої половини XIX ст. волів почали заміню­вати кіньми. Особливу увагу селяни приділяли розведенню великої рогатої худоби, яка забезпечувала їх молочними проі-дуктами, відгодівлі овець. Порівняно з великою рогатою ху­добою та кіньми вівчарство в селянському господарстві ві­дігравало допоміжну роль. У багатьох районах України розвоі-дили також кіз, свинарство задовільняло потреби населення в салі та м'ясі. Не було жодного селянського двору, де б не розводили курей, гусей, качок, індиків та голубів.

Упродовж віків виробились характерні прийоми відгодівлі худоби. В основі вони спільні для всієї території України, але водночас зі своїми особливостями. Найінтенсивніше розвива­лося тваринництво у лісостеповій та степовій смугах, на Поліссі, в Карпатах. Воно мало специфічні форми, що ви­никали і розвивались протягом тривалого часу. Сприятливі природні умови давали змогу випасати худобу на пасовищах більшу частину року, а на півдні, при сприятливій зимі, й цілий рік.

Випасали худобу селяни у спільних стадах, що називали чередою. Переважно сюди зганяли 150—200 голів дійних ко­рів, а інколи корів, телят і волів разом. Однак у багатьох районах України корів, волів та телят випасали окремо. Пас­тухів називали чередниками, а там, де худоба паслась окремо, коровниками, воловниками (у Карпатах — волярами), телятниками. Телятниками здебільшого були підлітки. Найма­ли пастуха найчастіше громадою і регламентували звичаєвим правом. Коней з усього села випасали у табунах не тільки вдень, а й вночі. Для догляду наймали табунників.

Вівці ходили в окремих стадах, що називались шмат­ками, кущанками, отарами. Перший термін означав стадо у 150—200 голів, другий — ще більше стадо, а третій — стадо кількістю до тисячі голів. Для випасу овець наймали чабанів, кількість яких залежала від чисельності отари. В чабани на­бирали, як правило, досвідчених пастухів.

Найпростіше було доглядати свиней. Свиню з поросята­ми випускали на вигін, де вони паслись самі. У деяких селах їх доглядав свинар, а в Карпатах, наприклад, свиней випаса­ли в лісах, де годували буковим насінням та жолудями.

Там, де розводили худобу на продаж, перед вигоном на па­совище її таврували (тобто мітили особливим знаком — тавром). Овець перед вигоном у поле значкували за допо­могою різноманітних надрізів та проколів правого і лівого вуха. Випасали худобу по-різному. Однак було прийнято вига­няти на пашу в день св. Юрія.

Кожна господиня чи господар ще до сходу сонця зганяли свою худобу за село в умовне місце, і вже звідти чередники гнали її на толоку. В полудень, коли починалась спека, череда підходила до водопою, де відпочивала. Пізно увечері худобу гнали додому. Якщо ж пасовище знаходилося далеко від села, ялівник у віці понад один рік залишали на полі, де будували спеціальні загони.

Випас телят відрізнявся від випасу корів. їх виганяли на па­совище вже після того, як череда виходила за село. На ви­гоні телята випасалися в загальному стаді, а коли наступала спека, їх заганяли назад. Худобу, що поверталася додому з па­совища, напоювали водою, а потім доїли (доїли двічі на день: вранці та ввечері).

Коней в табуні випасали впродовж всієї доби, навіть вночі, і щоб вони не розбігалися далеко, їм «накладали пута».

Своєрідно випасали овець. У багатьох районах їх виганя­ли пізно, коли висихала роса, щоб запобігти хворобі ніг. Осіння роса вважалась нешкідливою і тому, починаючи з серп­ня, овець на пасовище виганяли вранці. Охороняти отару допомагали собаки.

На півдні України, де зустрічались великі отари, випас мав деякі східні елементи. Чабани відганяли овець далеко в степ і потім поступово наближали до місця зимового утри­мання, навколо якого зберігалось незаймане пасовище.

Починаючи з ранньої весни, худобу випасали протягом усього літа та осені — до Пилипівки, а з початком заморозків переводили на зимове утримання. У зимовий період худобу утримували в спеціальних приміщеннях — хлівах, повітках, корівниках, конюшнях, телятниках, свинарниках, стайнях, ко­шарах. Перед кожним приміщенням відгороджували майдан­чики для вигулу худоби, що називалися загонами.

Дещо відрізнялось тваринництво Полісся. Тут розводили переважно велику рогату худобу, яку випасали в лісах. Овець в селянському господарстві тримали заради вовни, кожушини, смушків та м'яса. Свиней ніхто не випасав, вони ходили самопас улітку та взимку, відшукуючи їжу в лісі та на болотах. Щоб свині не забігали в городи, їм прив'язували колоди до шиї.

У гірських районах випасали худобу на полонинах, де сіно ніколи не косили. Випасали всю худобу, хоч корів часто кожен селянин пас окремо — на своїй ділянці поля. Жителі села обирали головного вівчаря — ватага, баца, котрий сам най­мав пастухів для різного роду худоби.

На полонинах будували стійбище, загони і кошари, а також житло для чабанів і бойгарів (пастухи великої рогатої ху­доби) — колибу або стаю. В стаї знаходилась комора, де зберігалися різні припаси, посуд та бринза. У житловій частині знаходилось ватрище — вогонь, який підтримували впродовж всього літа.

Худобу охороняли від диких звірів собаки. їжу для пасту­хів готував сам ватаг. У перший день вигону ватаг доїв худобу, вимірюючи загальний надій молока, що його повинен одер­жати кожний селянин протягом сезону. Визначену кількість молока зазначали на палиці, яку розколювали надвоє, причо­му половину ватаг залишав собі, а половину віддавав власни­кові худоби. Паличка ця називалась раваш. її позначки слу­жили підставою для розрахунків ватага з селянами. На поло­нині виробляли бринзу.

Особливістю тваринництва на Україні було дбайливе вирощування молодняка, що давало змогу постійно поповнювати тяглову, молочну та м'ясну худобу. Так, телят, котрі народи­лися взимку, завжди тримали в хаті, поки вони не підростали. В перші місяці після народження молодняк годували моло­ком. З часом, коли теля починало їсти траву, його відлучали від корови. Восени телят підгодовували хлібом, висівками і сіном. Однорічних телят виганяли на пашу.

Коли молодняк підростав, починалося його «виховання». Бичків навчали у трирічному віці. Спочатку їх «парували», тобто відбирали однакових за зростом та норовом. Привча­ли до ярма, а весною запрягали в борону.

Молодняк коней вирощували так само дбайливо, як і мо­лодняк великої рогатої худоби. Годували їх здебільшого «з зем­лі, щоб лоша розправлялось». Після року лошат стригли, аби грива не була дуже м'якою і не спутувалась під упряжжю.

Коней починали навчати у півторарічному віці, коли випа­дали глибокі сніги. Спочатку привчали до вуздечки, а потім об'їжджали верхи без сідла, незабаром вони вже ходили в упряжі.

Заготівля запасів сіна на зиму для худоби була однією з найвідповідальніших робіт українського селянства. Косови­ця починалася на Україні за тиждень до свята Петра і Пав­ла, але залежно від географічних умов та стану погоди, а там, де сінокоси знаходилися в горах — у другій половині липня.

Знатні поміщики наймали ватаги косарів. Оплата праці була значно вищою від оплати інших сільськогосподарських робітників.

Під час косовиці (коли сіножать знаходилась далеко від се­ла) селянин сам і з сім'єю будував у степу курінь, земляну піч, а багатий з найманими косарями переселявся в поле. Косити починали ще до світанку, щоб до спеки пройти кілька ручок — смуг на ширину захвата коси — до кінця сіножаті, а якщо вона була велика, то до певної мітки. Робота продов­жувалась доти, поки біля куреня не з'являлася віха — встром­лені в землю вила з шапкою на ручці — це умовний знак обіду. Після обіднього відпочинку косарі працювали до заходу сонця.

Через кілька днів після початку косовиці прибували греб­ці — дівчата та хлопці. Просушене і зібране сіно чоловіки скла­дали в копиці, а потім возили додому і складали в стоги та обороги.

У тих місцевостях України, де сіножаті перебували в громадському користуванні, на косовицю виходили всім селом, а сіно ділили за принципом, заздалегідь встановленим гро­мадою Зимова годівля худоби проводилась за порядком, вироб­леним на основі багатовікового досвіду. Велику рогату ху­добу годували взимку тричі на день яровою соломою, сіном та сухою половою. Робочих волів і тільних корів часто ви­діляли зі спільного загону та годували сіном і половою, а та­кож різним пійлом, буряками, макухою. Там, де не вистача­ло кормів, худобу годували двічі на день. Коням давали їсти вдень І вночі. Робочим коням — сіно, солому, полову, зерно, ячне і просяне борошно, змішане із запареною половою, та ін­ші корми, а під час роботи — овес. Овець годували 4—5 разів на день соломою, сіном, половою, а свиней — ячним борош­ном, дертю, картоплею, буряками, помиями тощо. На ніч худо­бі робили підстилки, часто із залишків недоїдженої соломи. Загони, повітки, стайні, кошари досить старанно очищали від гною. Але взимку гній лише покривали соломою, щоб було тепло.

62 знаряддя для обробітку грунту Внаслідок вдосконалення і розвитку східнослов'янського ра­ла із залізним наральником у Київській Русі було винайдено плуг. Рало і плуг стали знаряддями обробітку чорноземних грунтів степової та лісостепової України.

У північній частині України, на Поліссі, одночасно з плугом розвивалось і вдосконалювалось більш легке плужне знаряддя, що не перевертало скибу як плуг, а лише розпушу­вало верхній родючий шар грунту, не вивертаючи з-під низу безплідних пісків. На Поліссі побутувала соха-рогач, яка складалась із стебла з «рогачами», «плахи» і «підплашника», двох «сошників», двох «припалків» і «теліжки».

На всій території України були поширені рала, які поділя­лися на однозубі і багатозубі. За конструктивними особ­ливостями можна виділити два основних типи — рало з поло­зом і рало з копистю. Перше за конструкцією ближче до плуга і, ймовірно, генетично передувало йому. Воно склада­лося з «полоза» із залізним гострокутним «наральником», «грядки», однієї чепіги та двох стовпів, що міцно зв'язували грядку з полозом. На заході України побутувало рало з поло­зом, яке мало дві чепіги і короткий вигнутий гряділь.

Рало з копистю — більш давнє. Робоча частина — «ко-писть» (ральник) не розрізала і не підрізала грунту, а роз­ривала його і розсувала, прокладаючи борозну. Кописть (ін­коли із залізним наральником) задовбувалась під кутом у «стебло» (гряділь) і скріплювалась з ним однією вертикаль­ною стовбою. Керували ралом за допомогою «держака» (че­піги) . Стебло і держак часто були суцільними, виготовлялись із стовбура і кореня одного дерева.

Найпоширенішим був двоколісний плуг, який побутував на всій території України. Він складався зі шматків твер­дого стовбура довжиною 70 см. Кожен з них на верхньому кінці мав гілку. Ці шматки, відповідно обтесані і з'єднані вздовж, утворювали «підошву» плуга; а дві гілки, повернені назад вгору,— «чепіги». Передній кінець підошви загострю­вали і на нього втулкою набивали залізний «леміш». Чепіги в «п'яті» скріплювали між собою горизонтальним бруском, а на половині їх висоти — планкою. В отвір, видовбаний в лі­вій (напільній) чепізі, запускали «гряділь» і закріплювали його дерев'яними клинцями, таким чином регулюючи гли­бину оранки. По вертикалі гряділь скріплювали міцною «стов­бою» з підошвою плуга, а напроти переднього кінця лемеша в ньому робили отвір, куди вставляли «чересло». Останнє закріплювали клинами-«заборзенниками», якими регулюва ширину борозни. З правого боку до стовби та орної чепіги дерев'яним шиблом прикріплювали «полицю». У передній час­тині гряділя, загнутій трохи вліво і вгору, пробивали кілька отворів для кілочків, якими гряділь кріпили до колішні. Ко­лішня була окремою частиною плуга. Вона складалась з осі, двох коліс і ключа дишла довжиною близько 1,5 м. Коліш­ня з'єднувалась з воловою упряжжю одним—двома або трьо­ма І більше війцями залежно від того, .. скільки пар робочої худоби впрягали в плуг.

У деяких районах зустрічався плуг одноколісний та без-колісний.

Залізні плуги на Україні, згідно з архівними матеріа­лами, з'явились наприкінці XVII—початку XVIII ст. Вони мали змішану форму і конструкцію окремих складових частин. Поступово дерев'яні частини замінювались заліз­ними. Дерев'яним залишався лише гряділь. Ці плуги збе­реглися й досі.

На всій Україні побутувала борона одного типу. Не­значні відмінності були в способі ЇЇ виготовлення та в матеріа­лі. Борона мала трапецієвидну форму і складалася з п'яти поздовжніх чотиригранних брусків ~ «бил», з'єднаних на од­наковій відстані один від одного двома короткими попереч­ними брусками — «глицями». В місцях з'єднання вони скріп­лювались дерев'яними тиблями абф залізними цвяхами. З вужчого боку трапеції крайні била були трохи довші, ніж передні. їх кінці з'єднувалися додатковою глицею, до якої чіпляли «війа» чи «барок», або затинались півколом і сходились один з одним. У кожне било знизу забивали від шести до де­в'яти залізних або дерев'яних зубців довжиною до 15 см. До раннього типу борони належить волокуша, зроблена з гілок терну,— нею додатково заволочували посіви після борону­вання.

На Україні були поширені знаряддя ручного обробітку землі. Це заступ фабричного та ковальського виробництва і сапи різних форм та видів. Заступ складався із залізного листа овальної чи прямокутної форми, дерев'яного держака. Його в різних місцях називали лопатою, рискалем, город­ником, шуфлею.

Для міжрядного розпушування грунту, кращого збере­ження вологи, обгортання окремих культур використовува­ли сапи (сапка, копачка, дзюбка, сапачка, тяпка тощо). На Поліссі та в Карпатах були залізні й дерев'яні мотики, ними розпушували землю, а також викопували картоплю.

Старовинне знаряддя праці — коса. її застосовували для косіння вівса, ячменю, гречки, гороху, трав. Вона склада­лася з трьох основних частин: коси — металевої ріжучої пластини, «кісся» — дерев'яної жердини довжиною приблиз­но 1,5 м та дерев'яної ручки. Скріплював косу з кіссям де­рев'яний клин, «п'ятки» та залізне кільце — рифа, на­персток.

Для скошування зернових до коси приладнували грабки — своєрідні граблі з кількома (найчастіше трьома) довгими зубцями, які, починаючи від коси, зменшувались за довжи­ною.

Давнім знаряддям праці у сільському господарстві, ві­домим ще з часів Київської Русі, був ціп. Він складався з ціпила — дерев'яної ручки довжиною 1,5 м і більше, та бича — жердини з дуба, граба і бука та іншої твердої деревини дов­жиною 75—95 см, кінець якого був трохи потовщений. Ці частини з'єднувались між собою двома «капицями» і «каб­лучкою», або «гужиною» («ушивальник», «ув'язь» тощо) з си­ром'ятного ременя. Капиці у вигляді петель кріпились по од­ній до ціпила і бича, а гужина зв'язувала їх.

55