Ідентифікація і символ у соціальному просторі

Широкі означення символічної активності, прийняті у сучасній соціокомунікативній теорії, зводять до мінімуму семантичні дис­танції між поняттями “символ”, “соціальність” і “комунікація”. Завдяки масовій комунікації символи виконують найважливіші со­ці­альні функції: передавання інформації, контролю і спря­мо­ву­вання поведінки, соціальної мобілізації. Одним із аспектів і вираз­ників пер­суазивного потенціалу символів виступає їх іденти­фі­каційна спеціалізація, що полягає у встановленні і доланні кордонів між культурними світами.

Символічна мова схиляє до однозначного вибору “за” чи “проти”, намагаючись привабити позитивом і відлякати вказівкою на пов’язані із символами негативи соціальної дійсності. У карикатурах радянських часів дуже легко було ідентифікувати ворога за сим­волічними ознаками: для внутрішнього ворога – нероби, спеку­лянта – це, як правило, був супермодний одяг із “лейблами”, а зображення гротескної фігури капіталіста-імперіаліста не обхо­дилося без символу долара на “грошовому” мішку чи на “циліндрі дядечка Сема”. У перехідні епохи символи активно використовують для створення чіткої демаркаційної лінії між ідеологіями. Класичним прикладом символічної ідентифікації у пострадянській риторичній спадщині вважають передвиборну кампанію Б. Єльцина 1994 року, побудовану на стратегії відвернення комуністичного реваншу і відповідних дискурсних апеляціях до колективної пам’яті (бігборди із зображенням продуктових талонів, арештантських халатів і коротким, але красномовним підписом: “Ви забули?”). При загост­ренні соціальних протистоянь полярна символічна іден­ти­фікація (влада – опозиція, проєвропейський – проросійський вибір, “месія” – “стабілізатор”) домінує у політичних комунікативних проце­сах і переважає інші (наприклад, рефлексивно-діалогічні) види соціаль­них репрезентацій.

У тоталітарному суспільстві cимволічна мова виконує функції ідеологічного контролю. Робить вона це, вкорінюючи ідеологічні значення у всі сфери соціальної життєдіяльності. У колишньому Ра­дянському Союзі, який від решти світу відділяли не лише реальні державні, а й віртуальні знакові кордони, символи творили нову історичну космологію (“постріл Аврори”, “штурм Зимового”, “пере­мога партії більшовиків”); символічна система ідеологічних звань – жовтеня, піонер, комуніст – та ритуали їх отримання і конфірмації були основним засобом ідейно гомогенізувати сус­пільство; репертуар радянських свят програмував циклічність ідео­ло­гічного життя та зразки вшанування нових сакральних об’єктів; монументальні об’єкти ідолопоклоніння – пам’ятники, постаменти, бюсти вождів, лозунги, емблеми, транспаранти, кількість яких була особливо відчутна і нівелятивна для культурного життя у на­ціо­нальних республіках, – довершували символічний портрет то­та­літарної держави [13].

У своїй книзі про Сталіна І. Дзюба розповідає, як під час зус­трі­чі “батька народів” із Л. Фейхтвангером виникло і легко зникло пи­тання монументального культу: на критичні зауваження євро­пей­ського гостя з приводу надмірної кількості портретів і бюстів Ста­лі­на “той погодився, що сто тисяч портретів на демонстрації – це вже за­надто, але скромно пояснив, що терпить усе це лише знаючи, яку на­ївну радість дає святкова метушня її організаторам” [7].

Демонтаж пам’ятників тоталітарної епохи, швидший і по­слідовніший на заході України порівняно із східними її регіонами, був не чим іншим як частиною масштабного “демонтажу смислів”. Зміна календаря, завершена 2002 року, коли в Україні перестали офіційно святкувати 7 листопада, стала ще одним важливим етапом прощання із конотативним полем радянської дійсності. Це прощання не було ні безболісним, ні безповоротним: у символічних пози­ціюваннях постперехідної доби спостерігалася велика кількість дифузних явищ і регресій.

Верховна Рада України у 2004 році ухвалила постанову про святкування на державному рівні 85-ї річниці Ленінського Кому­ністичного союзу молоді України. Так ніби й не існувало майже п’ятнадцятирічного періоду плюралістичного розвитку суспільства, ювілей був проголошений святом не лише українських комуністів і соціалістів, а й тих, хто не відчував жодного пориву “крокувати лівою”. Негативно відреагували українські національно-демо­кра­тичні сили на пропозицію відзначати на державному рівні ювілей Щербицького (“Ювілей Щербицького: перетворення символу” (ДТ, 22.02.03).

Коли російська Дума у 2000 році більшістю голосів (380 про­ти 51) затвердила використання мелодії колишнього гімну СРСР як державного гімну Росії, з боку українських оглядачів такий реверс недемократичних символів не міг бути потрактований інакше як загроза посилення недемократичних тенденцій у російській політиці і символічна данина імперській об’єднавчій традиції: “Якби у перші роки після розвалу СРСР хтось висловив ідею про можливість відновлення у новій демократичній Росії сталінського гімну, бага­тьом це здалося б просто фантастикою. Однак з обранням президентом В. Путіна це сталося, і в черговий раз підрихтований поетом С. Михалковим гімн набув офіційного статусу. Те, що в російському суспільстві голоси протесту проти повернення старого гімну не переважили, врешті-решт, зрозуміло: Державний гімн СРСР, попри своє комуністичне наповнення, у принципі не суперечив російській державотворчій ідеї, і, вочевидь, зовсім не випадково за часів існування Радянського Союзу сама РРФСР не мала власного гімну” (ДТ, 29.03.03- 4.04.03).

Ще зовсім недавно ми не могли собі уявити, що у Луганську висітимуть портрети Леніна і Сталіна. Сьогодні — це реальність (Д, 13.04.10).

Символічні позиціювання в економічній сфері так само ви­раз­ні, як і в політичній. Користуючись мовою символів, суспільство мо­делює свого соціоекономічного суб’єкта, пояснює йому мету його іс­нування та нав’язує манери зовнішньої при­стойності (одяг, обо­в’яз­кові до володіння речі, обов’язкові до виконання ритуали). За допо­мо­гою символів розрізняють соціальний верх і низ, престиж і статус со­ціального дна. Назви зовнішніх, побутових соціальних атрибутів не­суть значення досягнень і визнання. Виразна символіка у героїв ринкової епохи, які сягнули вершин бізнесового успіху. Преса оперує цими знаками із цілко­витим усвідомленням їх іденти­фікаційної ролі: “Відпочинок “силь­них світу цього” уявляється біль­шості із нас чимсь надреальним, фантастичним, недосяжним: канари, п’ятизірковий готель з такими зручностями, що їх і назви не вимовиш – усілякі там джа­кузі, акваленди, віндсерфінги…” (ВЗ, 13.07.01).