37. Місцеве самоврядування: суть, принципи, основні теорії

МС - це гарантоване держ. право та реальна здатність тер. громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб МС вирішувати питання місцевого значення в межах Конст. і законів Укр. МС здійснюється тер. гром. сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обл. ради, які представляють спільні інтереси тер. громад сіл, селищ, міст. Принципи: народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і держ. інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед тер. громадами їх органів та посадових осіб; держ. підтримки та гарантії МС; судового захисту прав МС. Теорії: Громадівська або теорія природних прав громади ототожнює цілі, завдання і функції органів МС з діяльністю і функціями громади. В основі цієї теорії є положення про те, що громада, як самоврядний тер. колектив, така ж самостійна, як і сама держава, тим більше, що вона виникла раніше держави. Державницька має своєю основою ідею створення органів самоврядування, повністю підпорядкованих державі. Це – ланка держ. влади, яка не має власних прав, власної компетенції. Органи МС діють за принципом “дозволено лише те, що не передбачене законом”. Змішана, громадівсько-державницька, або теорія сусп, чи господарського самоврядування говорить про те, що органи самоврядування самостійні лише в неполітичній сфері, у сфері господарської і громадської діяльності. Держ. не втручається у справи МС і навпаки. Ця теорія обумовлює одночасне співіснування на місцевому рівні як самоврядних, так і органів уряду. Радянська концепція базується на тому, що місцеві ради є органами єдиної держ. влади, що відповідають за проведення в життя на своїй території актів центральних органів. Головне завдання місцевих рад в соціалістичній державі, таким чином, зводиться до того, щоб забезпечити виконання основних державних функцій на кожній ділянці території країни.

38. Суть, зміст, структурні елементи соціального управління. СУ: (широке) – це сфера діяльності людей, (вузьке) – це процес впливу на соц. процеси для досягнення поставлених цілей. СУ є особливим видом діяльності, що спрямований на упорядкування, погодження колективних дій людей щодо досягнення мети, яка стоїть перед ними. СУ є об'єктивно необхідним різновидом праці, яке забезпечує погодженість та упорядкованість сумісної праці людей для досягнення сусп. значущих цілей і вирішення завдань, які при цьому виникають. Базується на аналізі змісту соц діяльності, об’єктивних законів функціонування сусп. Іноді питання про сутність явища ототожнюють з його змістом. Це неправильно, оскільки йдеться про два цілком самостійних поняття. Зміст обумовлюється комплексом взаємопов'язаних функцій та методів їх реалізації, які використовуються при цьому. Цілі СУ випливають із сусп. потреб. Цілі управління досягаються в результаті здійснення таких його загальних функцій, як: аналіз, прогнозування, планування, організація, регулювання, контроль. Які здійснюються за допомогою різних методів та технологічних операцій, які виконуються послідовно; їх сукупність утворює процес управління, який має циклічний характер. Кожен одиничний управлінський цикл включає в себе розробку й прийняття рішення, а також організацію його виконання. Якщо цілі, принципи, функції і методи управління розкривають його зміст, то процес вказаної діяльності характеризує її просторово-часову форму. Цілі, принципи, функції і методи управління у сукупності складають механізм управління, котрий може діяти в рамках спеціально організованої системи. В соціальному управлінні і управляючу підсистему (суб'єкт управління) і керовану підсистему (об'єкт управління) представляють люди – окремі або з'єднані в різні спільності особи, які є носіями певних сусп. відносин. Людина виступає й суб'єктом й об'єктом СУ. Об'єктивно необхідний різновид діяльності, що складається із свідомого та цілеспрямованого впливу суб'єктів упр. на різні соц. сист. з метою підвищення ефективності їх функціонування, приведення його у відповідність до об'єктивних закономірностей розвитку. Компоненти СУ: механізм, структура, функції, кадри, процес упр.

39. Багатозначність поняття “бюрократія”. Концепція формально-раціональної бюрократії Вебера У дем сусп. основні ф-ї Б: 1) Б система забезпечує функціонування пол сист., пол та сусп соц інститутів. 2) Б с-ма сприяє виробленню відповідних справжніх інтересів народу, дем концепцій і механізмів їх реалізації практично. 3) здійснення контрольних функцій за діяльністю окремих елементів. Б с-ми з метою відвернення їх ймовірного відходу від дем принципів пол і сусп упр, закритості і недоступності для будь-якого гром. с-ва. 4) керівництво діяльністю спец інститутів по вивченню пол процесів, що відбуваються в с-ві, узагальненню досвіду і вироблення рекомендацій поглиблення дем-ції пол життя. Б - властива с-ра соц неоднорідного с-ва, неминучий атрибут держ., особливо виконавчих органів. Б обслуговує інтереси, панівних в с-ві соц сил, створює умови для утвердження таких пол відносин, які б сприяли зміцненню базових відносин. Проте не тільки породження об'єктивних обставин, панівних в ек. базі сил, а й здатний конкретними зусиллями сприяти докорінним перетворенням у базі з метою формування нових панівних у екон і пол сил. Форм рац теорія Вебера прийшла на зміну Б патримоніальній (патріархальній), яка властива докапіталістичним сусп. і характ ірраціональністю,стихійним хаотичним керівництвом не на основі розуму, звичайній пересічній людині без грошей і зв’язків домогтися справедливості було практично неможливо. Виникнення рац Б пов’язано з проявами приватногосподарської діяльності, з необхідністю існування посередника між виробниками і засобами виробн. Б упр, панування за допом знання(в цьому полягає специф-рац х-тер бюр).Чиновник-високо каліф спеціаліст розум праці. Честь і гідність доповнюють це. Без них-корупція,яка є загрозою Б управлінню. В ідеалі бюрократії притаманні ведення технічних справ компетентними і безпристрасними виконавцями відповідно до закону і процедури, упорядковане діловодство, незалежність від суб’єктивних впливів. В умовах форм-рац Б існує держ. загальнообов’язкових регламентованих процедур, виконання яких не залежить від того, хто саме і стосовно кого їх виконує. Усі рівні перед порядком. Чиновник – професіоналізується, спеціалізується, високоосв сеціаліст розумової праці.

40. Суть бюрократизму, його ознаки. Противаги бюрократизму в дем. сусп. Не можна ототожнювати бюрократію як професійну групу людей, що зайнята упр. діяльністю і виконує важливі адміністративні функції, з бюрократизмом як крайніми проявами бюрократії, негативним стилем її роботи. Бюрократизм як своєрідне контруправління. Бюрократизм визначається як привласнення (монополізація) апаратом права на виконання функцій упр. У такому значенні відбувається відрив апарату упр від сусп. і, як наслідок, він перетворюється у самодостатню самостійну силу з домінуванням власних інтересів, які він настирливо захищає і задовольняє, користуючись своїм становищем "завідувача" сусп. справами. Також як стиль роботи. Ознаками є некомпетентність, перебільшення значення формальних процедур, скрупульозне виконання інструкцій, тяганина, ієрархічність, регламентація, помилки у керівництві та його неефективність при вирішенні проблем, які вимагають нетрадиційних підходів та засобів, роздутість і заплутаність апарату упр., недоступність держслужбовців, їх зверхність і неповага до громадян, підміна законів підзаконними актами, консервативні методи роботи — протидія необхідним змінам, реформам, або перетворення їх на порожні гасла. Противаги. Такими противагами може бути лише реальна демократизація всіх сфер сусп. життя, і насамперед економічних відносин, забезпечення їх прозорості, утвердження дійових інститутів гром с-ва. Пол. держ. має зосереджуватися і на обмеженні впливу олігархічних структур, протидії їхньому зрощуванню з держ. апаратом. У сучасних сусп. сусп.-пол. рухи відіграють досить важливу роль. Це визначається такими факторами: з одного боку, зростає потреба в спеціалізації організаційних структур у сусп, з іншого - зростають очікування з боку держ. і груп громадян, що сусп. організації і рухи стануть вагомою противагою бюрократизації пол життя.

41. Зміст понятя демократія. Принципи демократії, їх взаємозвязок. Демократія — форма держ-пол. устрою с-ва, яка грунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну держ. Поняття «Д» використовується не тільки для характеристики історичних типів держ.-пол. устрою, а й на означення пол процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в упр держ., всіма сусп справами. Вжив воно і стосовно організації та дія­льності окремих пол і соц структур у різних сферах сусп. життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська). Принципи: Більшості. не можна абсолютизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо ігнорується право меншості на опозицію. У Д сусп. і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах. Плюралізму. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру гром думки і позицій різних суб'єктів пол. У плюралістичному с-ві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опозицію. Рівності. Д передбачає лише пол рівність усіх перед законом, незалежно від соц і матер становища, але не може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерівність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних Д. Проте д-ва під впливом Д сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня со­ціальної захищеності соц груп, які потребують допомоги. Поділу влади. Згідно з ним законодавча, виконавча і судова гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємодіють у процесі формування і здійснення держ пол. Виборність основних органів держ. влади. Д передбачає забезпечення вільних виборів, які докорінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних. Усі гром. за таких умов мають виборчі права і реальну можливість брати участь у виборах. Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і гром. до інформації про діяльність органів влади, господарських, пол., гром. орг. Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «згори», а й постійно та ефективно «знизу». Відсутність контролю за діяльністю держ. структур з боку гром. породжує бюрократизм, корупцію. Але демократичний контроль не має нічого спільного з держ. «контролем» за тоталітарного режиму.

42. Сучасні теорії демократії З методологічної точки зору важливо розрізняти колективістське, плюралістичне та ліберальне бачення демократії у залежності від того, хто має пріоритет у здійсненні влади: народ, соц. група чи особистість. Риси к: · заперечення автономності особистості; · первинність народу у здійсненні влади; · однорідність народу за складом; · абсолютність влади більшості. критикував Шумпетер. Плюралістичні теорії виходять з того, що ні особистість, ні народ не є головними рушійними силами пол. в демократичному сусп. Тільки в групі, а також в міжгрупових відношеннях, формуються інтереси, ціннісні орієнтири та мотиви політичної діяльності індивіду. Риси п зводяться до: · відмови від прямої участі всіх у пол. процесі; · визнанні зацікавленої групи центральним елементом демократичної пол. сист, яка гарантує права та свободи особистості; · значного розширення діяльності держ, збереженню рівноваги конкурентних інтересів; · турботі про формування демокр. культ, підтримки держ соц.-обмежених верств населення. З нею співзвучна елітарна концепція. Пол еліта визначається як самостійна, привілейована група або сукупність груп безпосередньо пов язана з володарюванням або тиском на владу. Ліберальна (індивідуалістична) базується на ідеї автономності особистості, виділенні її з сусп. та держ. Положенням л : · визнання особистості основним джерелом влади; · пріоритет прав людини над правами держ; · обмеження сфери діяльності держ, передусім, охороною сусп порядку, безпеки громадян; · пріоритет ринкового регулювання економікою над держ упр; · розподіл влади як умова контролю громадян над державою. Нову форму демократії Рокар називає “інформаційною демократією”. Складовими частинами: загальне виборне право та вільна інформація.Демократія – це загальнолюдська цінність. Історія вчить, що демократія – благо народу тільки тоді, коли вона відповідає пол. культурі й образу життя людей, має необхідні економічні й соц. передумови. В іншому випадку - вона перероджується в охлократію – владу натовпу – й приводить до хаосу і анархії.

43. Історичні типи демокр, їх особливості. Й. Шумпетер. Виникла разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції (Демокріта). У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).Кожному історичному типові держ, кожній сусп-економічній формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій дем. раби були вилучені з системи гром. відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати держ. чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запорозькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу дем. інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.За Шумпетером, демократія - "це всього лише|усього лише| метод, так би мовити, певний тип інституційного пристрою|устрою| для досягнення законодавчих і адміністративних пол. рішень|вирішень|". Демократія зовсім не означає, що народ безпосередньо управляє; вона "означає|значить| лише те, що у народу є можливість|спроможність| прийняти або не прийняти тих людей, які повинні їм управляти". Важливим|поважним| критерієм демократії як методу є|з'являється| вільна конкуренція за голоси виборців між претендентами на роль лідерів.Шумпетер упевнений, що його власна теорія демократії - він назвав|накликав| її теорією конкурентного лідерства - сповна|цілком| задовільно пояснює|тлумачить| демокр. процес і дозволяє розгадати таємницю співвідношення демократії і соціалістичного порядку|ладу|. Між ними, наполягає учений, немає жорсткого зв'язку. Вони можуть існувати один без одного. В той же час між ними немає і несумісності.

.

44.Демократичні цінності, їх характеристика. ДЦ — це те, заради чого демократію варто захищати, це уособлення її значущості і життєдайності, її привабливості для мільйонів людей, те, завдяки чому демократія здобуває нових прихильників в усьому світі.Громадянство і громадянськість (означають не тільки (і не стільки) формальну належність людини до держави, політико-юридичний зв'язок із її структурами, скільки розвиненість соц. свідомості й індивідуальної гідності, спроможність людини усвідомлювати власні інтереси і захищати їх зі знанням справи та з урахуванням інтересів усього сусп. Конституція і конституціоналізм(покликана обмежувати владу уряду й охороняти права і свободи людини, які є такою цінністю демократії, яка репрезентована в усіх її формах і процедурах. Саме для захисту і реалізації цієї цінності існує дем.) Свобода совісті (Важливе значення цієї цінності полягає в тому, що демократія дає змогу знаходити й ефективно використовувати форми нормального співіснування громадян, які дотримуються різних релігійних уподобань) Свобода слова(створюють вільні в своїх діях і захищені законом ЗМІ, котрі дають змогу гром. бути по-справжньому обізнаними зі станом справ у країні. Через ЗМІ людина може висловити своє судження стосовно тієї чи іншої сусп. проблеми, того чи іншого пол. діяча. Людська гідність(Громадянин - носій гідності та її захисник. Гідність - складова авторитету гром, його самоповаги й поваги до інших. Гідність змушує гром. діяти, ставати на заваді порушенням принципів і основ демократичного ладу, протидіяти будь-яким утискам свободи. Моральна автономія (що людина здійснює своє самовизначення вільно й неупереджено, користуючись власним розумінням щастя й добра. Ніхто не може вплинути на ідеологічні, релігійні вподобання людини.). Приватність, невтручання в особисте життя закон боронить людину і коло її спілкування від стороннього інтересу (таємниця телефонних розмов, листування, заборона фотографувати без дозволу людини). Гром. асоціація (Демократія є соц.-орієнтованою (тобто спрямованою на спільноту, сусп) формою світогляду). Соц. порядок Це універсальна цінність будь-якого сусп. Мається на увазі, що більшість людей хотіли б жити в умовах стабільності, впорядкованості й безпеки.

45. Процеси демократизації в Україні: шанси перспективи. Процес демок-ї — впровадження дем. начал та відповідна перебудова держ. й сусп. Демократизація в пол. сенсі розглядається як поетапний процес подолання авторитаризму, встановлення і розвиток демократії.Сусп.-пол. практиці відомі різні моделі переходу від авторитаризму до демократії. В Україні, за твердженням політологів, простежується «транзитний» варіант демократизації, за якого існує кілька можливих напрямів її втілення: ліберальний, популістський, номенклатурний, націоналістичний, а також їхні поєднання. У процес Укр включилася на поч. 90-х р., коли демократизація в загальноцивілізаційному сенсі переживала пік фази експансії. Цій фазі властиві ринкова економіка, інтеграція в глобальну сист. капіталістичного поділу праці, прагнення соціумів максимально реалізувати свої можливості в боротьбі за гідність людини. Зовнішній універсалізм демократизації породив ілюзорні уявлення, що запровадження ліберально-демокр. цінностей є легкою справою. Найхарактернішим їх виявом стала концепція Фукуями, сформульована 1992 р. в книзі «Кінець історії і остання людина», в якій він визначає дем. капіталізм як безальтернативну модель пол та ек. орг. розвинутих країн Зх та ідеал для сусп, які прагнуть максимально реалізувати свої можливості.В останні роки XX ст., процес демократизації переходить від фази експансії до фази консолідації, що виявляє неповторно-специфічні особливості реакцій конкретних соціумів на демокр. виклик. Тому перед Україною постала проблема відповідності вітчизняних сусп-пол. перетворень основним вимогам консолідаційної фази сучасної демокр. хвилі. Ознаки функціонування дем в сусп, які переходять від тоталітаритаризму до сусп. та індивід. свободи:1. Утвердження ринкових відносин не детерміноване певним пол. режимом. 2. Утвердження демокр. інститутів і форм пол. самоорганізації сусп. в державі більшою мірою залежить від свідомості народу, його готовності реалізувати основні принципи ринку, пол. демократії, ніж від перенесення зх стандартів і цінностей дем. розвитку.3. Українська ментальність відторгує як однобічно індивідуалістичну, так і колективістську форми організації сусп.-пол. життя, визнає органічним співіснування їх там, де кожна з них може принести найбільшу користь людині, сприятиме динамічному безкризовому розвитку.4. В осмисленні демокр. реформування сусп. демократія постає тотожною лібералізму.

46.Процес дем-го переходу його основні фази. Консолідовані, перехідні та псевдодемократії.Більшість транзитологів відзначають циклічність процесів переходу до демократії. Тривалий час популярною була модель демокр. переходу, запропонована ам. політологом Растоу. Фази пол. змін: - підготовчу (загострення конфлікту між основними соц. і пол. силами); - прийняття рішень (коли досягається компроміс між ними щодо нових, дем. правил пол. гри); - звикання (закріплення здобутків), за якої дем інститути набувають стійкості, а дем. зміни стають незворотними. Також виділяють :Фаза лібералізації(розпочинається кризою легітимності авторитарного чи тоталітарного режиму та кризою всередині правлячих еліт, яка зазвичай закінчується їх розколом, зміною балансу сил між правлячими групами й опозицією на користь другої, в результаті чого зростає рівень свободи у сусп); демократизації відрізняється інституціональними змінами в пол. сист. З'являються такі дем. інститути, як пол. партії, виборча сист, які дають змогу формувати органи влади демокр. методами. Теорія консолідованої демократії. Кінцевою метою реформування усіх елементів пол сист. є створення режиму консолідованої (стійкої) демократії. Компоненти: ціннісний (досягнення консенсусу стосовно набору пол процедур); інституц (створення владних структур, що вбирають у себе інтереси конкуруючих пол. сил). Консолідація дем. — це процес перетворення випадкових домовленостей та умовних рішень, що виникають між пол елітами у період переходу, у стійкі норми відносин суперництва і співробітництва між головними дійовими особами пол. процесу; гарантує громадянам, що конкуренція за місце у владній ієрархії або за здійснення пол впливу буде чесною та передбачуваною. Недемократичний шлях до демократії виявляється в тому, що нівелюються змагальність і конфлікт, правляча еліта намагається контролювати публічне обговорення проблем, цілеспрямовано спотворює принципи свободи і рівності громадян. Особливості посткомуністичної трансформації. На початкових стадіях переходу поширеним було спрощене уявлення про можливості дем. змін у країнах, де раніше панували комуністичні режими. Певні ілюзії поділяли як пол. еліти цих держав, так і представники пол. істеблішменту на Зх. Бжезінський на всі фази посткомуністичної трансформації виділяв від 9 до ЗО років, визначаючи послідовність змін у пол, правовій, ек. сферах та способи підтримки цих змін зх. країнами.

47. Пол. опозиція: особливості функціонування в різних пол. режимах. ПО – формальна, або неформальна сусп. організація, яка свідомо висловлює свою незгоду з пол правлячої групи. Підходи: Широке: організована група, яка виявляє свою незгоду з держ пол (системна), з осн засадами держ устрою (антисист). Опозиція думки – в широкому значенні ПО (організоване висловлення гром своєї незгоди з пол уряду чи держ влади) Вузьке: формальні, або інституйованя пол орг які прагнуть заволодіти держ владою або змінити пол режим (партії, блоки). Буває: Конструктивна критикує помилки правлячої партії, владних структур і пропонує ефективніші рішення, нерідко співпрацює з владою в загальнонац. інтересах. Деструктивна перетворює критику влади на мету, на засіб дискредитації влади, перших осіб держ, правлячої партії, відмовляється від співробітництва з владою. Лояльна діє як частка пол. системи, дотримуючи її основні закони і принципи, відмовляється від використання сили у взаємодії з владою. Її представники входять у всі елементи пол. структури дем. сусп, відкрито і активно беруть участь в пол житті. Нелегальна виключається з пол. системи, а її права і домагання не признаються, а пригнічуються владними структурами. Здійснює приховану пол. діяльність, часто використовує насильницькі засоби боротьби. Напівлегальна включає пол. сили, які утримуються від відкритого виклику і протистояння по відношенню до влади, але і не співробітничають з нею, терпимо відносяться до дій інших пол. сил, що виходять за рамки дозволеного в даному сусп. законом. Позитивні риси: сприяння відокремленню і відображенню інтересів груп населення, яких не влаштовують пріоритети соц. чи ек. розвитку; критика влади та протидія окремим, не досить проробленим рішенням чи діям; розвиток опозиції у напрямку критики, контролю та альтернативи дає змогу владним структурам враховувати альтернативні рішення і тим самим зменшувати конфліктність у сусп. Негативи: -фанатичний опір зближенню з країнами, які мають найновіші технології;амбіційні претензії опозиційних лідерів.

48.Основні моделі переходу до демократії. Моделі: Класична лінійна (ВБ, Швеція), їй властиве поступове обмеження абсолютної монархії та розширення прав громадян і парламенту; поступове збільшення гарантії особистих прав — спочатку гром., потім пол. і, нарешті, соц; розширення виборчого права і поступове витіснення виборчих цензів; перетворення парламенту у вищий законодавчий орган і здійснення ним контролю за діяльністю уряду. Циклічна (Лат. Ам, Азії, Африки). Дем. й авт. форми правління по черзі змінюють одні одних — чи то шляхом військових переворотів, чи зусиллями правлячих еліт. Діалектична (Іспанія, Португалія, Греція). Вона передбачає стрімке падіння авторитарних режимів і встановлення життєздатної дем. за відносно короткий проміжок часу. 4.Кооперативна – володіє сутнісним потенціалом дем, перехід до неї здійснюється в ході поступової лібералізації пол. режиму.5. Конкурентна – характеризується різкою лібералізацією, розпадом колишньої сист. і спробами впровадження нових пол. інститутів за будь-яку ціну (насильством і гром. війною). Модель Ростоу 1 фаза: формуються передумови переходу, досягнення нац. єдності , консенсусу, 2 ─ підготовка до зміни існуючого типа режиму, виникнення і затвердження нової еліти. Поляризація, а не плюралізм. Дем. як побічний продукт боротьби між правлячим режимом і контр еліти. 3. - звикання. Процес переходу до демократії може потребувати декількох десятиліть. Основа дем. — не максимальный консенсус, но тонкая грань между навязанным единообразием (ведущим к какого-то рода тирании) и непримиримой враждой (разрушающей сообщество посредством гражд. войны или сецессии). Тот элемент, который можно назвать консенсусом, является составляющей по крайней мере трех этапов генезиса демократии. Бжезінський: 1) політична трансформація вищих органів влади і початкова стабілізація економіки. Етап починається після краху комуніст. сист. і триває 1 – 5 р; 2) пол. стабілізація, що поєднується з глибокими економічними реформами. 2 – 10 р; 3) закріплення демокр. процесів і стабілізація економіч. зростання. 5 – 15 р. Хантінгтон додав до осмислення процесів демокр. зовнішній вимір. (доводив, що демократизація є міжнародним процесом і здійснюється хвилями, захоплюючи відразу декілька країн і роблячи на них як позитивний, так і негативний вплив).

49. Пол партії: причина винекнення та етапи розвитку. Винекнення пол. партій в Україні. Щодо тлумачення поняття “пол. партія” серед політологів немає одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями нац.. пол. шкіл.. П п — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соц. верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю держ. влади або участі в ній. Кожна партія повинна мати: – ідеологію; – пол. платформу; – орг. структуру; – певні методи й засоби діяльності; – соц. базу; – електорат (виборців, які голосують за неї). Мета діяльності п п — здобути пол. владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — ек, пол, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Свої програмні цілі пол. партії проводять у життя через ідейно-пол, організаційну, пропагандистську, держ. (коли оволодівають держ. владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних пол. умов. Ознаки п п: – добровільність об’єднання; – певна тривалість існування в часі; – прагнення влади; – пошук народної підтримки. Причинами виникнення партій є необхідність захисту соц.-класових, нац., а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов'язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій. Свого часу Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, пол. клуб, масова партія. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової пол. та економічної еліти. Утворення партій, як і громадсько-пол. рухів, відбувається на установчих з'їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової гром.-пол. організації не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.

50. Ознаки та функції пол. партій. П п — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соц. верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю держ. влади або участі в ній. Ознаки: добровільність об’єднання; певна тривалість існування в часі; наявність організаційної структури; прагнення влади; пошук народної підтримки. Основними функціями: -пол. представництво соц. інтересів; (виступають важливими виразниками інтересів соц. класів, прошарків і груп, трансформуючи велику кількість цих різноманітних і специфічних потреб і вимог у більш системні, зручні для оперування пакети пропозицій)- соц. інтеграція ( узгодження соц. інтересів через взаємодію пол. партій;) -розробка ідеології, пол. доктрин і програм; - боротьба за оволодіння держ. владою та участь у її здійсненні; -участь у формуванні й діяльності всіх ланок держ. апарату; -участь у розробці, формуванні і здійсненні пол. курсу держ. (У правлячій партії її лідери, що здійснюють пол. керівництво країною, вирішують подвійне завдання по встановленню, впорядкуванню та забезпеченню виконання спільних для всього сусп. цілей, нац. інтересів даної держави); -пол. соціалізація (сприяння засвоєнню індивідом певної системи пол. знань, норм і цінностей, залученню його до пол. системи;) -формування гром. думки;- пол. рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців; -підготовка та висунення кадрів для апарату держави, партії, гром. організацій. Мета діяльності п п — здобути пол. владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, пол, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Соціополітичний поділ (Хербут) – стабільний стан поляризації пол. спільноти, у межах якої певні сусп. групи надають підтримку конкретним пол. напрямкам, тоді, як інші сусп. групи підтримують опозиційні напрямки, або репрезентують їхні пол. партії.

51. Типологія політичних партій П п — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соц. верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю держ. влади або участі в ній. Пп відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в пол. системі, соц. базою, ідеологією, програмою. Існує декілька класифікацій пол. партій за різними ознаками: За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. За ставленням до сусп. прогресу: радикальні (революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).За формами і методами правління та характером пол. поведінки: ліберальні, демократичні, диктаторські, тоталітарні.За принципами організації та членства: кадрові та масові.За місцем у системі влади: легальні, напівлегальні, нелегальні.За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські.За віросповіданням: християнські, мусульманські. Деякі політологи виділяють партії: прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські. Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: -ставлення до держ. суверенітету; -соціально-економічні пріоритети;-ідейно-політичні засади. За ідейно-пол. спрямуванням виокремлюють: нац.-радикальні, нац.-демократичні, загальнодемократичні, соціалістичного спрямування, нац. меншин.

52. Партійні системи: суть, типологія. Особливості формування парт. сист. в Україні, її ознаки Залежно від багатьох обставин, а надто від пол. режиму, в кожній країні формується певна партійна система. П с-ма – це сукупність пол. партій, характер їх взаємодії, а також місце і вплив у держ. механізмі. (Сарторі) Типи, кожна з яких відображає конкретні особливості певного сусп: Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається; парт. апарат зрощується з держ. Існувала в 20-40-х р ХХ ст. у Італії, у 30-40-х р – у Німеччині, у 20-80-х р – у РС. Сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії, Малі, Лівії); Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується лише домінуючою партією); Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція партії, що програла вибори); Трипартійна, яку ще називають (2,5) парт. сист. (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті); Чотирипартійна, або двоблокова (наявність правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу); обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями); крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними); Атомізована (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення; уряд формується на поза парт. основі, або на засадах широкої коаліції).У становленні української багато парт. виділяють етапи.1. Допартійний етап (з весни 1988 р. до весни 1990 p.). На цьому етапі виникають політизовані й пол. організації, що своєю діяльністю підготували умови і дали поштовх процесові творення партій. З березні 1988 p. Української Гельсінської спілки (УГС). 2. початкової багатопарт. (кін.90 p. — до 19—24 серпня 1991р.). Започаткував його установчий з'їзд Союзу трудящих Укр. за перебудову, що відбувся 24 лютого 1990 p. 3. Посткомуністичний (1991 p. до виборів до ВР Укр. 1994).Відзначається принципово новими пол. і соц.-екон. умовами.

53. Партійні коаліції: основні теорії, механізми та принципи формування. В політичному житті партії дуже часто змушені вдаватися до співпраці між собою формуючи різного роду партійні коаліції. “коаліція” означає об’єднання, спілку, блок. Раппапорт: “коаліція це угода двох чи більше акторів, які прийняли рішення кооперуватися між собою з метою максималізації власної користі”. Найчастіше вживаним поділом парт. коаліцій є поділ їх в залежності від кількості учасників на двопартійні і багатопартійні. В залежності від розміру партій, які формують партійну коаліцію: коаліції великих партій, малих і середні. В залежності від мети формування: на виборчі (для спільної участі у виборах), тимчасові (для досягнення якихось тимчасових цілей), а найчастіше формують вони парламентські коаліції (для формування і діяльності уряду або опозиції йому). Виборчі коаліції (пол. партії виходять з того, що спільно вони досягнуть кращих результатів ніж окремо. У зв’язку із цим виборчі коаліції поділяються на а) аддитивні, б) субаддитивні, в) супераддитивні. До аддитивних коаліцій відносяться такі виборчі коаліції, які отримують таку підтримку виборців, яка рівна сумі підтримки кожного учасника коаліції окремо. Коаліції, що отримують меншу підтримку називаються субаддитивними, а ті коаліції, які отримуюють більшу сумарну підтримку називаються супераддитивними. Парламентські коаліції (які створють партії для забезпечення своєї парламентської діяльності). Типи -коаліція як результат розпорошення партій, -коаліція в біполярному укладі партій,-коаліція в умовах домінуючої партії, яка виступає у двох виглядах: а) проти домінуючої партії, б) коаліція домінуючої партії. Урядові коаліції Формування правлячої коаліції вимагає від її учасників дотримання наступних умов: а) пошуку основними пол. блоками природних союзників для спільного формування парламентської більшості, б) порозуміння між союзниками стосовно основних напрямів та цілей майбутньої діяльності, в) розподіл посад в коаліційному уряді і узгодження програми його діяльності.

54. Пол. процес: суть та закономірності розвитку. Поняття з’явилося разом із словом «політика» в історії пол думки. Підходи до розуміння ПП: –функціональна характеристика пол. сист охоплює всю сукупність дій, що відбуваються в пол сист і спрямоване на її зміну. –сукупність діяльності пол акторів, не береться до уваги вся сит, а окремі особи, що діють. –процес прийняття пол рішень. Найбільш популярний,бо рішення – це кінцева мета політики і вся пол зводиться до прийняття рішень. Дискурсивно-комунікативний підхід (Хабермас, Апель): пол сист є підсистема соц. процесу і є одним із видів. ПП – взаємодія спрямована на досягнення пол інтересів і цінностей, люди домовляються, формується життєва картина світу – накладання цих картин. Хабермас: демокр має бути обмежена, домовленості про правила гри. Структурний (Істон, Парсонс): це перетворення вимог та підтримки в рішення. Зміна одного елемента веде до зміни сист. Голдмен: сист скл не з інститутів, а акторів їх взаємодія є суттю ПП. Синергетика: Прігожин: ПП-це сукупність випадковостей зміни пол сист. Точка біфуркації – перед сит відкривається альтернативи розвитку, вибір залежить віл випадковості. Феноменологія (Хелд): пошук домовленостей про засоби досягнення цілей (форми держ, режим). П подія — конкретна, відносно обмежена взаємодія груп людей з пол. владою з метою впливу на неї задля задоволення власних вимог і побажань. П обставини — умови пол. функціонування і розвитку сусп., які виражаються у співвідношеннях пол. сил щодо оволодіння, утримання й використання пол. влади.Структура: формування цілей і завдань пол. інститутів; конституювання та утворення пол. інститутів і орг; ухвалення та виконання пол. рішень;• підтримка функціонування пол. інститутів і орг; контроль за функціонуванням і спрямуванням розвитку пол інститутів.

55. Політична діяльність: суть, структура, детермінанти. Типологія політичної діяльності. На характер ПД впливають об'єктивні (сусп. потреби, інтереси певних соц.. груп, інституцій, угруповань) та суб'єктивні (пол. свідомість, правова, пол., псих. культура) детермінанти, які змінюються під впливом пол. дій та процесів, що відбуваються у сусп. Вони перебувають у діалектичному взаємозв'язку, що визначає структуру, спрямованість і результативність ПД. Сутність в регулюванні пол. відносин у сусп., досягненні злагоди та взаєморозуміння громадян, їхніх спільнот і влади як по вертикалі, так і по горизонталі. ПД є специфічним видом людської діяльності, що має регулювати, збалансовувати, узгоджувати інтереси та відносини між суб'єктами пол., сприяти досягненню в сусп. гром. миру та взаєморозуміння. ПД може розцінюватись як поле зіткнення й узгодження інтересів різних прошарків і верств сусп., а відтак і регулятором пол. відносин за допомогою правових, соц. і псих. чинників, які проявляються у вигляді продукування відповідних правових актів, використанні силових акцій, проведенні переговорних процесів і політико-пропагандистських рекламних кампаній. ПД - наслідок реалізації певної мотивації суб'єктів пол., їхніх пол. інтересів. Рушієм ПД є пол. свідомість, яка формується й розвивається під впливом сусп. інститутів у поєднанні з пол.-псих. чинниками (ментальністю, пол. та правовою культурою). Наслідками ПД є сусп. зміни, що відбуваються у сферах: відносин між великими сусп. групами; відносин влади між керівниками та підлеглими; пол. відносин індивідів і сусп. груп. Основні типи ПД: радикальні, спрямовані на докорінні зміни сусп. системи (революція, контрреволюція, заколот); реформаторські, на сусп. зміни, що не підривають підвалин влади правлячої еліти; пол. перевороти, що змінюють правлячу еліту, не зачіпаючи соц.-економ-го базису країни, її сусп.-пол. структур. На ПД суб'єктів пол. впливають чинники: мотиваційна структура ПД, ідеологія, пол. доктрини, соц.-економічні умови й тиск з боку різних соц. груп населення, сусп.-пол. структур, пол.-псих. культура. З видів сусп. свідомості: наукової та буденної можна виокремити теоретичну (ідеологічну, законотворчу, соціологічну, науково-організаційну та методичну); практичну (депутатську, урядову, роботу в органах місцевого самоврядування) ПД.

56. Політична участь: суть, види, форми реалізації. Пол. участь — залучення людей до процесу політико-владних відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої; вплив на органи влади з метою реалізації соц. інтересів. Культура ПУ визначається рівнем володіння соц. суб'єктами процедур і регламентів здійснення пол. акцій і заходів, настановами на погодженість існування різноманітних соц. груп. Мотиви: підвищений інтерес до пол., спрямований на пізнання сутності пол. подій, їх значення для життя сусп.; прагнення до соц. єднання, до конформізму, наслідування; кар'єра, задоволення честолюбних намірів. Типи: індивідуальний; колективний; добровільний; примусовий; активний; пасивний; традиційний; новаторський; законний; нелегальний. Конкретними формами: вибори; референдуми; участь у діяльності пол. партій, зборів підписів; мітинги; демонстрації; страйки. Вільна участь – демократизм, вираження та реалізація інтересів. Залежить від характеру пол. режиму: пряма (безпосередня); опосередковане (представницьке); квазі-участь (тоталітарне, масова підтримка режиму, ілюзія політизації сусп.) Мотиви: інтересу та привабливості пол. як сфери діяльності; пізнавальні (переваги над ровесниками в дитинстві); мотив влади над людьми; ідеологічні мотиви; відтворення світу (стійкий мотив на професійну діяльність, пол., як інструмент); традиційний (так прийнято в родині); меркантильні (оплата діяльності); псевдо мотиви (квазі мотиви, через пропаганду пол. системи).Форми: Мобільні: реакція – участь – особиста участь – виконання доручень – пряма дія (мітинг) – керуюча дія – це все веде до лідерства. Іммобільні: виключність з пол. відносин – через бюрократизацію системи – пол. апатія (неприйняття, розчарування) – пол. бойкот (ворожість до всього політичного).

57. Теорія груп інтересів. Групи інтересів та групи тиску: ознаки, типи, функції у пол. процесі. Бентлі. «Процес здійснення державної влади: вивчення громадських тисків» доводив, що діяльність людей завжди визначається їхніми інтересами і спрямована на забезпечення цих інтересів і звичайно має груповий характер. Групи не існують без об'єднуючих їх інтересів. Інтереси групи проявляються не стільки на основі її усної риторики, програмних заяв про свої цілі, скільки на основі практичної діяльності й поведінки членів групи. У впливі на держ. владу домінує найсильніша група чи сукупність груп. Ці групи підпорядковують своєму впливові і примушують підкоритися більш слабкі групи. а сама держ. влада стає засобом урегулювання конфліктів між групами та груповими інтересами й досягнення певної рівноваги між конкуруючими групами. ГІ - добровільні об’єднання людей з формальною основною структурою, в яких особисті вимоги поєднуються з матеріальною, духовною, сусп. користю і котрі виражають себе всередині своєї організації або за допомогою співробітництва і впливу висловлюються стосовно інших груп і пол. інститутів. Для відображення спеціальних інтересів створюються відповідні зацікавлені групи — тиску. Це професійні спілки, асоціації підприємців, пацифістські та патріотичні організації, релігійні. Діє у власних інтересах, а не керується загальною метою. Не слід акцентувати увагу на відмінностях між ГІ і ГТ, адже, Шварценберг: 1) існування спадковості між ними. 2) процес вивчення груп тиску – це аналіз зовнішньої динаміки групи інтересів у пол. просторі. 3) група тиску є групою інтересів, яка спричиняє тиск. За типами соц. капіталу, що є в сусп. Групи інтересів і групи тиску інституційно та процесуально пов'язані з соціокультурним простором і визначаються культурною традицією, що вказує на важливі або неважливі, позитивні чи негативні позиції пол. опонентів. Поєднують типологію груп інтересів за ступенем організованості та спеціалізації з класичною типологією пол. культур та побудувавши систему залежності між типами пол.-культ. середовища й типами груп інтересів/тисків, що в них переважають. Активістська культура ініціює появу інституційних та асоціаційних груп, культура підданства – неасоціаційних ГІ абоГТ.

58. Політичні рішення: суть, типи та способи прийняття. Типологія пол. рішень. ПР — акт, здійснюваний суб'єктами пол., спрямований на втілення в життя пол. цілей і завдань, здійснення для цього відповідних заходів на основі аналізу інформації, вибору варіантності дій, урахування пол. часу і реальних пол. сил. Класифікують: За спрямованістю на конкретну проблему: правильне (проблема вирішується відповідно до мети); нейтральне (проблема залишається на попередньому рівні); неправильне (проблема стає ще гострішою, загальна ситуація погіршується). За ступенем значущості. значні, або кардинальні;чергові (радикально ситуації не міняють); нейтральні (прийняті з незначних суспільно-політичних питань). За термінами дії, виконання, реалізації: довготривалі (різноманітні мораторії); безперервної дії (дія багатьох статей конституції країни), короткотривалі (рішення про заборону мітингу, пікету, страйку). Етапи прийняття: підготовчий (відбір і аналіз інформації); розробки проекту рішення (проекту програми); затвердження і прийняття до виконання рішення; реалізації прийнятого рішення; автономне існування результатів реалізованого рішення, поширення його наслідків. Характеристики: публічність; масштабність наслідків і ціна помилок; ресурсний дефіцит; спрямованість на проблему в ієрархії проблем, першочерговість. Типологія пол. рішень: інтуїтивні (на основі відчуття правильності вибору); ті, що базуються на судженнях (в основі практичний досвід та логіка президента, приймаються в дискусії); раціональні (аналітичний процес з методиками та процедурами). Схема прийняття: Лассуел: розвідка (збір інфи); просування, рекламування; визначення передумов; доведення; втілення; завершення; оцінювання. Брувер і де Леон: ініціювання (виявлення проблеми та її актуальності); прогнозування (визначення ресурсів, наслідків, вигод та витрат пов’язаних із способом вирішення проблеми); легітимація; оцінювання; завершення.

59. Пол. розвиток: суть та види. Криза пол. розвитку Прогресивний характер пол. процесів, що відбуваються в сусп. ПР — це перехід від певного пол. стану до якіснішого на базі вдосконалення пол. інститутів і підвищення рівня пол. культури сусп. Якщо сусп. в пол. плані не розвивається, це призводить до пол. стагнації — застою, відсутності змін, окостенінню організаційних форм, розпаду пол. структур, а внаслідок цього — до краху пол. системи сусп. або ж пол. регресу загалом. Такі негативні процеси супроводжуються пол. нестабільністю, соц. конфліктами, кризами. Традиційні сусп. (переважно в країнах, що розвиваються) мають жорстко регламентоване традиціями та звичками пол. життя. Водночас функції пол. інститутів недостатньо диференційовані, що є передумовою неадекватного реагування на економічні, соц. та технологічні зміни в сусп. ПР визначає прогрес сусп. загалом, а ефективність впливу є результатом якості пол. еліти. Набуваючи соціальних рис, технології змінюють людське життя, їхні статуси та потреби, можливості та перспективи людського прогресу. Міць сучасного сусп. прихована “не в самих технологіях, а в процесі глобалізації: комунікаціях, навчанні, обміні інформації, глобальних знаннях і на цей процес, оскільки він не має меж навряд чи можуть справити чуттєвий вплив традиційні сусп. інститути чи системи норм. Саме це і дозволяє говорити сьогодні про кризу традиційних моделей ПР, який так чи інакше пов’язується з демократизацією сусп. життя. Цей ефект підтверджується “кризою нац. держави як суверенної одиниці і супроводжується кризою тієї форми пол. демократії, що створювалася на протязі останніх двохсот років. Сьогодні в світі присутнє певне невдоволення принципами демократичної пол. системи, причому як з боку недемократичних сусп., так і всередині них. Прихильність більшої частини населення Землі демократичним ідеалам і цінностям пол. демократії залишається незмінною.

60. Пол. модернізація: суть та основні моделі. Перехід від традиційної пол. системи до сучасної почали називати "пол. розвиток" і "пол. модернізація". Теорія Алмонд, Пай, на основі функціонального підходу встановили, що зміни системних якостей і функцій пол. інститутів охоплюють процеси: 1) структурну диференціацію інститутів пол. сист. і спеціалізацію їхніх функцій; 2) підвищення здатності пол. сист. до мобілізації й виживання (Л. Пай); 3) тенденцію до рівноправ'я. Для вимірювання ступеня модернізованості пол. сист. Алмонд і Пауелл критерії: диференціацію пол. ролей — інтереси кожної соц. групи мають лобіюватися; спеціалізацію пол. інститутів — лобіюють інтереси своїх груп на основі взаємодії; культурну секуляризацію — перехід від ірраціональних (емоції, традиції, звички) чинників пол. поведінки до раціональних (право, факти, точна інформація). Завдань: структурне оновлення пол. сист., формування пол. структури соц. дії, оскільки пол. сист. повинна бути якомога більш адаптованою до нових проблем, породжених сучасним суспільством, здібною діяти за конкретних історичних умов сусп.-пол. ситуацій. Процес М має альтернативний характер, припускає певні варіанти перебігу оновлювальних заходів, в залежності від умов їх протікання, традицій та нац. цінностей. Сучасні вчені типи: 1.органічна, притаманний розвиненим країнам Зах Європи та Пн. Америки – соц.-пол. розвиток відбувається у формі неперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу. 2.неорганічна (відображена М) характерний для країн, які знаходяться на порівняно низькому рівні розвитку. "відстали" від загальноцивілізаційного розвитку. Умови її: відносини особистої залежності у виробництві; неконкурентноздатність на світовому ринку; велика диференціація сусп.; залучення нац. потенціалу переважно на військові потреби; прагнення до ігнорування загальномодрнізаційних цінностей. Складні ситуації: складність сприйняття модернізаційних цінностей на тлі місцевих норм та звичаїв; несприйняття "вестернізації" частиною населення, оскільки вона має у собі невідповідність її потребам ; домінування центру та котроль ним модернізаційної ініціативи регіонів.

61. Пол. технології та їх функції у пол. процесі. Лобізм як пол. технологія. ПТ – це сукупність прийомів, методів, способів, процедур, які використовують суб’єкти пол. діяльності. ПТ застосовуються для досягнення мети в пол. боротьбі не лише як певні засоби і методи, але й відповідні системи, що будуються і базуються на певних упр. ідеологіях залежно від цілей, які ставили перед собою суб’єкти пол., а також від їх природи. Види: розробка і ухвалення певних пол. проектів і рішень; реалізація пол. рішень; технології формування пол. влади; виборчі технології; технології організації діяльності пол. партій, організацій, об’єднань. Поділяють: в залежності від пол. сист. і пол. режиму на демократичні та недемократичні. Базові стосуються точки зору, дії великих груп або й усього населення країни (референдуми, вибори). Другорядні – це технології розробки і прийняття пол. рішень, проведення окремих пол. акцій (збори, мітинги). Загальні (що стосуються максимально великої кількості громадян, суб’єктів пол. процесу) й індивідуальні (властиві окремим суб’єктам пол.). Виборчі технології - певна сума пол.-організаційних, інформаційних, пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади окремого політика або групи політиків, пол. організації, сили. Лобі́зм - скоординована практика відстоювання інтересів чи чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групами чи етнічними спільнотами на користь того, або іншого рішення. Передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, з використанням формальних і неформальних відносин в органах влади. Захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. Іноді асоціюється з корупцією і нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча лобізм не обов'язково передбачає підкуп держ. працівників.

62. Політичний маркетинг - це різновид некомерційного маркетингу, діяльність, спрямована на створення, підтримання чи зміну поведінки людей щодо конкретних пол. лідерів, організацій, ідей гром. значення. Вдале застосування прийомів маркетингу в пол. дозволяє досягти популярності, перемогти на виборах і утриматись на вершині пол. олімпу. Зміст: у вивченні існуючої та формування бажаної громадської думки щодо образу (іміджу) політика, пол. організації чи ідеї. Функцій: вивчення існуючого уявлення людей про політика, організацію чи ідею; визначення характеристик ідеального образу, що існує в масовій свідомості; планування та втілення у життя конкурентоспроможної програми дій, розрахованих на завоювання розуміння та активної підтримки політика, партії чи ідеї громадськістю. Базується на принципах: орієнтація на потреби і запити виборців та гнучке реагування на пол. кон'юнктуру; сегментування та стратифікація електорального простору; глибоке та різнобічне дослідження електорату, його уподобань, стереотипів, схильностей та специфіки реагування й вибору; націленість на конкретний, але стійкий та довгостроковий результат. ПМ включає різновиди передвиборчої діяльності: стратегія та планування виборчої кампанії; проведення сусп.-пол., соц.. та соц.-псих. досліджень, опитувань, моніторингу гром. думки і масових настроїв; пол. пропаганду та рекламу; кампанії та акції просування (промоушен) пол. програм, кандидатів, об'єднань, партій та блоків; пабліситі та політичні РR акції; організація та участь у конкурсах, фестивалях, спортивних змаганнях, меценатство, спонсорські та фінансово-економічні акції. Політичний "товар" не існує сам по собі. Він є тим, чим він сприймається в уяві споживача-виборця.

63. Пол. менеджмент: поняття та функції. Менеджмент - процес управління матеріальними та людськими ресурсами в інтересах їх ефективного використання з метою досягнення цілей упр. сусп., пол., ек. або соц. структурою, окремими спільнотами. Це сукупність впливу на певних осіб та певні органи за допомогою особливих інструментів та методів з метою досягнення цілей організації. Сучасний М - процес безперервних взаємозв'язаних дій, які є управлінськими функціями: 1. Планування - формулюванні цілей об'єкта упр. та способів їх досягнення. Дає змогу отримати уявлення про існуючий стан, напрями необхідного та ймовірного розвитку, а також про найефективніші способи досягнення визначених цілей. 2. Організація - це все, що стосується організаційної побудови об'єкта упр., його внутрішньої структурної ієрархії, конкретних завдань, повноважень і відповідальності підрозділів або окремих працівників. 3. Мотивація для створення відповідних матеріальних і моральних стимулів для забезпечення виконання працівниками своїх обов'язків стосовно об'єкта управління та сусп. в цілому. 4. Контроль полягає в ретельній перевірці виконання визначених планів, відповідності їхньої структури цілям організації. Результати: вироблення нових упр. рішень та коригування раніше схвалених орг. заходів. ПМ - це система упр. пол. процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій пол. розвитку, передбачення його наслідків, вироблення рекомендацій для пол. керівництва та забезпечення їх реалізації в пол. практиці. Як система управління пол. процесами включає: маркетинговий аналіз кон'юнктури пол. ринку й формування відповідного іміджу пол. товару - організації, лідера, кандидата, пол. платформи; пол. забезпечення бізнесу; вивчення пол. і соц.-культ. факторів, що впливають на ділову активність; зв'язок із гром. та професійне пол. лобіювання; мистецтво роботи з людьми та організаціями, спираючись на моральні, етичні, естетичні цінності даного сусп.

64. Політична стабільність: критерії та чинники. Механізм стабілізації укрїнського суспільства. Важливим завданням пол. діяльності є забезпечення стабільності суспільно-політичного життя. Пол. стабільність — стан динамічної рівноваги пол. сил. Вона досягається завдяки інтеграції сусп. на засадах спільних для всіх громадян цінностей і норм, універсалістської правової системи, розширення прав членів сусп. Критерії: критерій національної ідеї, який поєднує в собі механізм коригування пол. процесу і сприяє досягненню стабільності пол. системи. Серед способів досягнення пол. стабільності: позитивна інтеграційна ідея сусп. розвитку; вирішення соціально-економічних проблем певних соціальних груп населення або населення певних регіонів; розв'язання територіальних і національних конфліктів; підписання акта про національне примирення; проведення «круглого столу» всіх політичних сил; встановлення мораторію на страйки. Політична стабільність – одна із найважливіших категорій у політиці. Особливо ця проблема гостра і важлива для країн перехідного періоду, українського суспільства зокрема. На даному етапі розвитку українського суспільства політична стабільність набуває особливого значення і статусу у прийнятті пол. рішень, оскільки стабільність виступає ключовою цінністю у демократичних суспільствах.

65. Пол. конфлікти: ознаки, типи, технології врегулювання ПК — зіткнення несумісних, часом протилежних, інтересів, дій, поглядів окремих людей, пол. партій, гром. організацій, етнічних груп, націй, держав та їх органів, військово-пол. і пол.-екон. організацій. ПК є: Зовнішньопол. — це міждержавні: Збройні - спроба сторін досягти своєї мети з допомогою військової сили. Вони небезпечні ймовірністю втягнення нових сил, виходу з-під контролю. Незбройні — дипломатичне протиборство, митні, фінансові, торговельні «війни», що виражають економічні й пол. інтереси держав. Внутрішньопол. — усередині сусп., держ. сист., пол. партії або іншої гром.-пол. організації. Причини: під час переходу до нових умов життєдіяльності сусп. (структурна перебудова економіки); за умов соц. невизначеності у пол. житті; зниження життєвого рівня; за воєнних авантюр; порушення соц. справедливості, бюрократизму, силових методів; за величезних розмірів корупції; за неконтрольованих розмірів злочинності. Ефективне вирішення: на основі взаємних поступок через переговори - вироблення кожною зі сторін позиції, яка визначає межі можливих поступок і характер можливих компенсацій за них - безпосередній контакт між сторонами конфлікту або звернення до третьої сторони, яка здійснює третейські функції. Невирішений конфлікт завжди криє в собі можливість загострення. Можуть з'являтися й нові обставини для розв'язання конфлікту, що затягнувся, але тоді рівень можливих поступок і ціна згоди будуть іншими. Конфлікт, який існує тривалий час, спричинює пол. криза (фаза пол. процесу, яка характеризується порушенням пол. стабільності в сусп., неможливістю ефективного функціонування пол. системи; гострий, важкий пол. стан сусп., державно-правової системи, партій. Веде або до нового етапу, нового ступеня сусп. розвитку, або до катастрофічної ситуації, яка має свою логіку — крах усього, що прогнило). Пол. консенсус — досягнення загальної згоди. Мета: врахування інтересів усіх сторін і досягнення позитивного результату. Основною умовою консенсусу є визнання чужих інтересів як гарантії для здійснення інтересів власних.

66. Типи виборчих систем: порівняльна характеристика. Мажоритарна: переможцем на виборах вважається той кандидат, який набрав більшість голосів. Більшість: Абсолютна переможць 50% + 1. У 2 турі переможцем є той, хто набрав відносну більшість голосів, більше, ніж його суперник. Відносної перемагає той, який отримав більше голосів, ніж решта кандидатів, кожен окремо. При одномандатних округах територія країни поділяється на таку кількість виборчих округів, що збігається з числом членів парламенту, яких обирають. Округу = депутат. При багатомандатних кількість виборчих округів = адмін.-тер. одиниць країни. В кожному окрузі обирають кількох депутатів, а виборці в різних країнах мають або один голос, або декілька. Різновидом є преференційна сист: виборець виводить рейтинг усіх кандидатів. (США, Канаді, ВБ, Франції). Пропорційна: місця в парламенті отримуються партіями або виборчими блоками пропорційно кількості поданих за них голосів. Виборці голосують за пол. партії чи виборчі блоки і меншою мірою орієнтуються на конкретну особистість. Одного разу виборець обирає партію чи виборчий блок, які попередньо визначають список своїх кандидатів, іншого - зазначає, кого саме із запропонованих ними кандидатів він обирає (преференційний принцип). Вибори проводяться або в одному загальнодержавному окрузі, або в багатомандатних округах. Найчастіше це багатомандатні = адмін. поділ. Кількість мандатів від кожного округу визначається залежно від співвідношення кількості населення округу до загальної кількості населення або виборців країни. Виборча квота - найменше число голосів, яке необхідне для обрання одного депутата, діленням загальної кількості поданих у даному окрузі голосів на кількість мандатів, які розподіляються. Розподіл мандатів між партіями проводиться діленням отриманих ними голосів на квоту. Скільки разів квота вкладається в кількість отриманих партією голосів, стільки мандатів. Сприяє багатопартійності (Австрії, Бельгії, Данії, Італії, Норвегії, Швеції). Змішана: одна частина парламенту обирається за мажор. сист., інша - за пропорційною. Виборець отримує 2 бюлетені, одним голосує за особу, а іншим - за партію. Характерним прикладом змішаної виборчої системи є виборча система ФРН, де одна половина депутатів Бундестагу (нижньої палати парламенту) обирається за МС, а друга - за ПС згідно зі списками кандидатів, які пропонуються партіями.

67. Виборча система України на сучасному етапі - передбачений законодавством порядок формування представницьких органів держ. Усі норми законодавства, які регламентують цей порядок - виборче право. Джерелами є Конституція Укр., Закони: "Про вибори народних депутатів " 1997 р., "Про вибори Президента " 1994 р., "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" 1998р. Принципи виборчого права: загального, рівного і прямого, за таємного голосування; вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності й відкритості; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку держ. органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації. До недавнього часу вибори в парламент проводились за лінійним змішуванням – із 450 депутатів 225 обиралися в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а інші 225 – за списками кандидатів у депутати від пол. партій, блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Вибори в органи місцевого самоврядування проводяться на основі мажоритарної системи відносної більшості. 2004 року Закон «Про вибори народних депутатів», за яким вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від пол. партій, виборчих блоків пол. партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. Крім того, зміни відбулись і на рівні виборів до органів місцевого самоврядування: усі депутати на рівні ВР АРК, обласних, міських рад міст Києва та Севастополя, районних, районних рад обиратимуться за пропорційною виборчою системою. Ці зміни були внесені до виборчої системи Законом. Лише депутати сільських та селищних рад і далі обиратимуться за мажоритарною системою відносної більшості.

68. Соц. групи як суб’єкти політики. Сусп. - складна структура, елементами якої є різні соц. спільноти. Основа: соц. групи - спільноти людей зі стійкими взаємодіями, очікуваннями та солідарністю щодо спільних цілей і культурних зразків. Широке: будь-яке зібрання людей між якими виникають сусп. відносини. Вузьке: лише таке обєднання, що сполучає сусп. Зв'язки і члени групи свідомі цих зв'зків. Є первинні (невеликі групи які мають безпосередній контакт між членами) добровільні, недобровільні; і вторинні (партії) зовнішні, внутрішні, групи тиску. Сорокін: людина включена в соц. утворення. Група – числена, солідарна, організовано сформована, досконалий технічний аппарат (дієва). Види: елементарні (ті, які виділяються на підставі ознаки), кумулятивні (партії, нації, класи), складні конгломерати (1+2, населення країни чи Землі). За вродженими ознаками та набутими: Відкриті (партія. Вхід визначається самим індивідом), закриті (включена з народження: расова, етнічна), проміжні (за ознакою мови, держ.). Виступає як потенційний суб'єкт пол. Соц. група – умовне поняття, субєктивне відчуття приналежності. Ідентифікація – рівень засвоєння групових цінностей, потреб. Артикуляція інтересів – перетворення соц. емоцій та очікування в чіткі пол. вимоги та цілі. Суб'єкти артикуляції: все населення (макрогрупа); корпус громадян (особлива частина населення); компетентна группа; лідер. Селекція будує ієрархію вимог до влади найважливіші потреби групи. Агрегація – процес координації та узгодження часткових внутр. групових вимог та встановлення ієрархії та вироблення загально групових цілей і вищий вплив на владні інститути. Суб'єкти: первинні (великі сусп. групи, організована цілісність із спільними інтересами), вторинні (різні сили, що реалізують інтереси сусп. груп). Соц. інститут – це стійкий комплекс формальних та неформальних правил, установок, норм, які регулюють різні сфери людської діяльності і організовують їх в сист. ролей та статусів. Стратифікація – верства + процесс, який безпосередньо відбувається в сусп. та результат цього процесу. Це природня та соц. нерівність між людьми, що з’являється у їх житті та має ієрархічний характер, постійно підтримується та регулюється різними механізмами і модифікується, що і є умовою упорядкованого існування сусп. і джерелом його розвитку.

69. Поняття політичної еліти, її структура та функції. Типи політичних еліт. Суть елітизму полягає у визнанні того, що сусп.. завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, псих. й пол. якостями, - еліта. Вона внутрішньо диференційована і має складну структуру, яку складають різні типи й види еліт, що дає право говорити про неї у множині. За місцем у пол. системі: правлячу і не правляча (контреліту) - такі особи, які наділені характерними для еліти якостями, але внаслідок свого соц. статусу чи різних перешкод не мають доступу до управління. (пол. опозиція). За часом і засобами утвердження панування: традиційні і сучасні. За обсягом владних повноважень вищі (хто приймає найбільш значущі для всього сусп. пол. рішення), середні (формується з великої кількості виборних посадових осіб), адміністративні (вищий прошарок держслужбовців, які займають вищі органах держуправління.). За змістом діяльності і функцій: партійну, воєнну, адміністративну та ідеологічну. За способом формування закриті й відкриті (система гільдій і антрепренерська системи). Розрізняються вони залежно від того, хто, як і з кого здійснює відбір, якими є порядок і критерії відбору, наскільки широке коло селекторату (тих, хто відбирає), та якими мотивами керуються під час відбору. Функції переплітаються з тими, які виконують пол. система сусп. в цілому, її підсвист. та окремі інститути. 1. цілепокладання (розробка стратегії і тактики розвитку сусп., визначенні пол. програми дій). Може бути реалізованою лише на вищому рівні пол. еліти. 2. Інтегративна (забезпечення цілісності і єдності сусп., стійкості його пол. та екон. систем, уникненні соц.-пол. конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення). 3. Регулятивна (прийняття пол. рішень, спрямованих на регулювання сусп. відносин, розв'язання назрілих сусп. проблем і завдань, здійсненні розподілу і перерозподілу ресурсів). Еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв'язки в сусп., здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами, тобто реалізує комунікативну функцію.

70. Класичні та сучасні теорії еліт. Принципи та канали рекретування політичних еліт. Пол. еліта — самостійна, вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими псих., соц.. і пол. якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням держ. влади або впливом на неї. Парето: еліта – група найпродуктивніших та найздібніших в різних сферах діяльності особи, які отримали “найвищий індекс” у своїй діяльності. Виокремлення еліти — вихідний пункт теорії. Циркуляція: еліти виникають із нижчих верств сусп., в процесі боротьби піднімаються у вищі потім перероджуються і, зрештою, зникають. Цей кругообіг і є універсальним законом історії. Типи: леви (консерватизм), лиси (майстри пол. комбінацій). За стабільної пол. системи домінують леви, у нестабільній — лиси. Моска: поділяв сусп. на меншість, яка править, та більшість, якою правлять. Еліта – пол. найактивніша група людей, зорієнтованих на здобуття та утвердження влади. Основою сусп.. розвитку є не економіка, а пол. Правляча еліта концентрує у своїх руках керівництво держ. механізмом, має безпосередній вплив на екон. ситуацію в країні. Правляча еліта — це група осіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і розвитку сусп. інститутів. Елементи:1. Пол. еліта, яка є частиною правлячої - носій владних функцій. 2. Бюрократична еліта охоплює представників упр. апарату. 3. Комунікаційна та ідеологічна — представники науки, культури, духовенства та ЗМІ. Як альтернатива макіавеллізмові в сучасній пол. науці: Ціннісні концепції: еліта — найцінніший елемент сусп., наділений високими здібностями в найважливіших для держ. сферах діяльності; панівне становище еліти відповідає інтересам усього населення; формування еліти є наслідком природного добору сусп. найцінніших своїх представників; елітарність — закономірний наслідок рівності можливостей, вона не суперечить сучасній представницькій демократії. Демократичного елітизму: керівна група здатна виконувати функцію захисту дем. цінностей (свободи особистості, слова, друку, пол. конкуренції). Плюралізм еліт: наявность багатьох еліт одночасно, вплив яких обмежений певними сферами діяльності; перебування еліт під постійним впливом мас; наявність дем. конкуренції еліт; мінливість і нестійкість відносин влади і як наслідок — відсутність стійких позицій панівного класу; умовність відмінностей між елітою та масою з огляду на широкі можливості доступу до лідерства.

71. Політичне лідерство: критерії та типологія. Лідер - особа, здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даного співтовариства. Лідерство - один із механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соц. групи виконує роль лідера, тобто об'єднує, спрямовує дії всієї групи, яка приймає і підтримує його дії. Кількісні критерії: індивідуальне лідерство; колективне лідерство; За типами панування (Вебер): традиційне панування; харизматичне панування – спирається на надзвичайні якості лідера. Легальний тип панування – спирається на правовий аспект. За відношенням лідера до реалізації своїх ідей: лідер-романтик - це той, який прагне все зробити. лідер-прагматик – це той, хто робить те що можливо. лідер-реформатор. лідер-радикал. За домінуючої сферою діяльності л: лідер-адміністратор: організаційна складова. лідер-агітатор: домінує пропагандистська сторона. лідер-теоретик. Херманн: за критерієм відносин лідера і прибічників: лідер-прапороносець – той, хто веде за собою. лідер-службовець – обслуговує інтереси прибічників. лідер-торговець – продає свої ідеї і можливості, головне переконати. лідер-пожежник – такий лідер, який гасить проблеми. Він тоді лідер, коли є проблеми. Типологія залежно від змістовного смислу стилю пол. діяльності лідерів. Поряд із харизматичним ця типологія передбачає виокремлення ще: Цезаристський тип характеризується зосередженням усієї повноти влади в руках лідера. Плутократичний тип ґрунтується на багатстві і представляє інтереси найзаможніших сусп. верств. Популістський, який грунтується на діяльності, спрямованій на досягнення популярності в масах ціною необгрунтованих обіцянок, демагогічних гасел. Професійний, де лідер-професіонал постіндустріального суспільства органічно поєднує в собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї, високу моральність.

72. Політичний імідж: суть, типи. Технологічні аспекти реалізації в політичному процесі України. Пол. імідж - образ політика або пол. організації, що цілеспрямовано формується й покликаний справити емоційно-психологічний вплив на певних осіб із метою популяризації, політичної реклами тощо. Це своєрідне уявлення населення про ідеальне втілення тієї чи іншої соціальної ролі. Характеристики: особистісні якості (рішучість, певна агресивність, привабливість, зовнішній вигляд); організаторські, управлінські здібності (компетентність, вміння вести полеміку, участь у процесах прийняття рішень); характеристики, що зближують лідера з електоратом (пересічне походження, простота). Типології іміджу. Р. Шварценберг: Його галерея образів політиків повторює набір класичних театральних амплуа: "Рятівник Батьківщини". Театральний аналог - герой, бог. Цей персонаж вступає на сцену політичного театру в найскладніші і найвідповідальніші моменти; він овіяний славою і легендами, часто канонізується. "Батько нації". Театральний аналог - шляхетний батько. Мова йде про авторитарного лідера, царя-панотця, який дуже строгий, але водночас і справедливий з підданими. "Чарівний лідер". Театральний аналог - перший коханець. Усмішливий і розкутий, намагається не стільки переконати в правоті своїх ідей, скільки просто сподобатися. "Свійський мужик". Театральний аналог - простак. Нічим не примітна людина, яка волею долі опинилася серед мешканців політичного Олімпу. В українській практиці не діють технології які застосовуються на заході, так які і в інших країнах соцтабору. Ера пишних промов минула прийшов час ключових повідомлень.

73. Політична культура: суть, структура, функції, типи. Політичні субкультури. У XVIII ст. Гердера. Теорія ПК (на відміну від інституціонального аналізу) пояснила, чому однакові за формою органи держ. влади в різних країнах функціонують по-різному. Поєднує в собі об'єктивні соц.-нормативні компоненти свідомості та поведінки й суб’єктивні стани, що відбивають відчуття відповідності цих нормативів реальному життю. Структура: 1. рівень розвитку та співвідношення усталених правових, соц., моральних і псих. норм - регуляторів сусп. відносин; 2. когнітивні (інформаційні), емоційно-комунікативні та практичні (поведінкові) компоненти формування сусп. свідомості й засвоєння їх окремою особистістю та соц. групами. ПК - якісний параметр пол. життя сусп., що характеризує ступінь розвитку і співвідношення між правовими, соц. та псих. регуляторами функціонування пол. сфери сусп. Алмонд, Верба «Громадянська культура»: ПК - iнтернаціоналізацію пол. сист. через пізнання, почуття і судження її членів. Вона виступає як сукупність псих. орієнтацій людей по відношенню до пол. об'єктів. функції: гуманістична (людинотворча); пізнавальна (гносеологічна); інформаційна (трансляції соц. досвіду, яка забезпечує зв’язок пол. досягнень поколінь всіх часів); комунікативна; нормативно-регулююча (управлінська), яка засіб соц. контролю за поведінкою; прогностичну (вплив на динаміку пол. життя, спрямування процесу). Класифікація: Патріархальний: сусп. з несформованою пол. сист., де відсутні спеціалізовані пол. ролі та інтерес громадян до пол., а їх орієнтації невіддільні від релігійних і соц. (відсталі племена). Підданський: пасивне ставлення до пол. сист: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в пол. житті (феодальне сусп.). Активістський: чітка орієнтацією індивідів на активну роль у пол. сист., незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або сист. загалом. За тер.-нац. ознакою – нац. тип. Навіть у культурі відносно чистого й нац. типу внутрішні пол. цінності, настанови — неоднорідні, пол. субкультура - сукупність особливостей ПК певної соц. групи, які відрізняють цю ПК від культури іншої групи людей. Породжують фрагментарну ПК, яка спричиняє нестабільність у сусп., неповагу до загальнолюдських, загальнонац. цінностей, інтересів та ідеалів. Через соц. різнорідність сусп. можуть стати джерелом дестабілізації пол. стабільності. Для формування ПС підставами є соц.-етнічні відмінності.

74. Пол. соціалізація особи. Теорії. ПС (Гіддінгс) - процес засвоєння індивідом правових, соц. і псих. норм пол. поведінки, системи цінностей пол. культури, які притаманні цьому сусп. Як процес засвоєння й передачі пол. досвіду неможлива поза рамками етнонаціонального досвіду освоєння дійсності. Включає: самосоціалізацію —внутрішній контроль і самокорекцію. Людина ідентифікує себе з певною пол. спільнотою (державою, нацією), засвоює її символи, здобуває специфічні знання про пол. інститути. Теорії: 1. класичного психоаналізу (Фрейд). Індивід перебуває в конфлікті із сусп., яке придушує його біологічні (соц.) інстинкти. Контролювати себе, уникнути страху та нервовості. 2. як результат міжособистісного спілкування (побудована на теорії символічного інтеракціонізму Кулі, Міда). Особистість формується на основі взаємодії з навколишнім світом, що впливає на неї. Зрілість індивіда за ступенем добровільного підкорення його настановам і цілям сист. 3. як включення через рольове навчання (створена на базі теорії структурного функціоналізму Парсонса, Доусона). Індивід взаємодіє з іншими на основі засвоєних ним соц. ролей. Процес постійної адаптації до визнаних цінностей і стандартів поведінки. 4. як поведінка під впливом "батога і пряника" (біхевіоризм). Формула: "стимул — реакція", поведінка диктується можливістю отримати будь-яку винагороду. Сучасні: 1) модель "підкорення" (біхевіористи Лассуелл); сист. підхід (Істон, Денніс,) її мета — підготувати політичних "зомбі" для правлячого режиму; 2) модель "інтересу" (конфлікту Вебер, Гуд,); плюралізму (Дал, Харт); гегемонії (Доусон). На відміну від попередньої моделі, де індивід є пасивним об'єктом впливу пол. сист., у цій моделі він виявляється активним. Типи: 1. Гармонійний (культурну однорідність, рівноправний діалог індивіда й влади (британсько-американська культура). 2. Плюралістичний (опосередкований характер взаємодії індивіда й влади (через різноманітні субкультури. західноєвропейська). 3. Конфліктний. 4. Гегемоністський (входження індивіда у пол. виключно за рахунок визнання цінностей певного класу, етносу. Закриті тоталітарних та авторитарних пол. сист. (комуністична, нац.-соц., католицька, ісламська культури).

75. Пол. поведінка. Поза інституційні форми ПП. Психологічні характеристики поведінки людини в натовпі. ПП – це форма будь-якої реакції людини на імпульси, що йдуть від пол. сист., вияв того що відбувається в пол. і як це відбувається. Типи: 1. Організована (партії, організації); 2. У стихійних формах (мітинги, бунти, непокора). М. Вебер від ступеня участі людей у здійсненні влади: пол. за випадком, пол. за сумісництвом і пол. за професією. Поляки: відкритий (пол. дія) особа виконувати такі пол. ролі: 1) звичайний член сусп., громадянин із незначним пол. впливом, незначною активністю та інтересом до пол.; 2) член гром. орг., сусп. руху (гром.); 3) член суто пол. організації цілеспрямовано бере участь у пол. житті; 4) гром., пол. діяч; 5) професійний політик; 6) пол. лідер – загальновизнаний пол. діяч, керівник руху. Закрита: 1) виключеність з пол. відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або сусп. розвитку взагалі; 2) пол. виключеність як результат заорганізованості пол. сист., розчарування в пол. інститутах; 3) пол. апатія - неприйняття пол. сист; 4) пол. бойкот - вияв активної ворожості до пол. сист. та її інститутів. Відчуженість, полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленні життю сусп. й пол. Основні групи: лідери – очолюють організації і рухи; послідовники – підтримують висунуті лідерами цілі як такі, що відповідають їхнім інтересам; активісти – є посередниками, організують учасників пол. руху, постачають лідерам інформацію про його розвиток; лідери думки –інтелектуальний вплив. Натовп виникає на основі фізичної взаємодії, коли люди затримуються на одному місці через якісь зовнішні обставини. Риси: скупчення на обмеженому просторі; відносна тривалість спільного перебування на одному місці; відсутність контролю над взаємодіями. Зараження – це швидка передача почуттів між індивідами які формують натовп. Властивостей: статистичністъ — не є цілісним творенням, який відрізнявся б від елементів, з якої вона складається; стохастичність, випадковість, невпорядкованість відносин поміж людьми, її межі розмиті, а склад непостійний, змінюваний; ситуативність — характер дій визначається місцем, часом, приводом утворення, видом її діяльності чи спілкування; різноманітність складу, міжгрупова природа; аморфність — відсутність внутрішньої організації, структури; анонімність — членам маси не цікаві індивідуальні властивості, особистісні якості один одного.

76. Пол. свідомість: суть, структура, рівні. ПС - це сукупність уявлень і почуттів, поглядів і емоцій, оцінок і установок, що виражають відношення людей до здійснюваної і бажаної пол., що визначають здатність людини до участі у керуванні справами сусп. і держави; це специфічна форма сусп. свідомості, система відображення в духовному житті людей пол. інтересів і уявлень різних соц. груп, нац. спільнот і сусп. в цілому; пол. свідомість являє собою систему ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя сусп. Сутність полягає в результаті і одночасно процесі відображення й освоєння пол. реальності з урахуванням інтересів людей. Рівні: емпіричний (безпосередньо фіксується весь попередній практичний досвід пол. суб'єкта. Його синтезують, змішують, плутають з рівнем повсякденним, однак, вони далеко не тотожні, тому що повсякденна свідомість містить в собі ще й елементи ідеологічного і теоретичного рівнів); повсякденний (систему ідей, поглядів, що випливають безпосередньо з повсякденного життя того чи іншого суб'єкта сусп. –пол. відносин); теоретичний (робить життя людей більш усвідомленим, сприяє більш глибокому розвитку сусп. свідомості, оскільки розкриває закономірний зв'язок і сутність матеріальних і духовних процесів.); ідеологічний (формується визначеними соціальними групами на основі цілеспрямованого дослідження пол. процесу і має такі риси, як цілісність, систематизованість, здатність до прогнозування, зв’язаний із виробленням концепцій, ідей, понять, втілюється в деклараціях, програмах); психологічний (формується на базі життєвого, повсякденного досвіду людей і має такі риси, як суперечливість, поверховість, не систематизованість, емоційність)

77. Порівняльний аналіз основних теорій міжнародних відносин (реалізм, ідеалізм, неореалізм, неомарксизм, неоідеалізм). МВ — сукупність економічних, пол., ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків між державами й системами держав, між головними соц., економічними, пол. силами, організаціями й гром. рухами, які діють на світовій арені. Реалізм: (Фукідід, Макіавеллі, Гоббс, Гегель,Вебер, Г’юм, Шварценбергер, Моргентау, Арон, Кісінджер) Принципи: МВ випливають із людської натури,егоїстичної та схильної до вияву патології агресії. Реалізація особистих інтересів. 2.Держ. – головний суб’єкт МВ, найважливіший інтерес її боротьба за владу, через силу.Організації настільки ефективні наскільки в цьому зацікавлені найсильніші. Сутність МВ – боротьба за владу в міжнародному анархічному середовищі. Норми права послуговують для еліти гаслами, які виправдовують дії. 3. Інтереси держави – об’єктивні і мають суперечливий характер пов’язаний з неоднаковим потенціалом, ресурсами, положенням. 4. Мир і стабільність не мають спільного з виявом волі і розуму, а є функцією рівноваги. Конфлікт – порушення рівноваги сил. Ідеалізм: (Платон, Арістотель, Аквінський, Руссо, Бентам, Вудро Вільсон) Принципи: 1. Людина зацікавлена у безконфліктних стосунках, МВ випливають з поведінки людини. 2. Держава – мікроявище, її зовнішню пол. можна порівняти з людською поведінкою (моральна, аморальна, добра, зла). Аморальні дії вимагають заходів з боку міжнародної спільноти. Стабільність: організації, право, гром. думка. 3. Нац. інтерес психологічно виражає суб’єктивне розуміння потреб сусп., яке завжди відмінне від реальності. Гпрмонізація інтересів невидимою рукою (Бога, розуму). 4. Конфлікти не можуть виникати, бо суперечності без об’єктивної основи можна регулювати переговорами. МВ за універсальними нормами моралі. Неореалізм (Волтс, Кіндерман, Гріко): 1. Анархічність МВ – поляризація пол.2. Етатична, визнання ролі держ. в міжнар. сист. 3. Пріоритет нац. інтересів, гарантування безпеки, стабільності розвитку. 4. Конфлікт, як ситуативний прояв співвідношення сил провідних акторів. 5. Співробітництво – несталий вияв спільних інтересів, розвивається на осн. балансу вигод. Неоідеалізм (Най, Розенау, Кохен,Фукуяма): 1.Структурні обмеження – тимчасовий бар’єр, долається через співробітництво. 2.транснаціоналізм. 3.Держ., як пол. орг., діяльність її спрямована на реалізацію інтересів субнаціональних акторів, зводиться до економ. процвітання. 4.Конфлікт - плюралізм акторів і поширення демократії. 5. Досягнення абсолютної вигоди від співроб. Відмінність: в оцінці тісного співроб. між держ. в глобальному вимірі, трактуванні дилеми суб’єктності. Неомарксизм (Кордозо, Кокс, Валлерстайн): Центр – група найрозвинутіших країн, домінують. Семіпериферія – середньо, нерівно розвинених, відносно незалежні під впливом центру. Периферія – відсталі, залежні і під опосередкованим контролем

78. Зовнішня політика: функції, типи, особливості аналізу. ЗП – загальний курс держави в міжнародних справах, який регулює відносини з іншими державами та міжнародними організаціями відповідно до потреб, цілей і принципів її внутрішньої політики. Формування зовнішньопол. курсу держави — складний, суперечливий процес. У своєму зовнішньополітичному курсі держава повинна: враховувати своє геополітичне положення, спиратися на свій економічний, демографічний, воєнний, науково-технічний та культурний потенціал. Функції: охоронну (захист суверенітету й територіальної цілісності держави від зовнішніх посягань, а також прав та інтересів держави і її громадян за кордоном. Відвернення різних загроз для держави, її суспільно-політичного ладу, кордонів, територіальної цілісності тощо. Загрозами: висування територіальних претензій до держави, підтримка у ній сепаратистських рухів, спадання її міжнародного престижу); представницько-інформаційну (представництві держави в зовнішніх зносинах через її відповідні органи, а також в інформуванні через ці органи керівних органів держави про політику, прагнення й наміри інших держав. Формування уявлень керівників інших держав і міжнародної громадської думки в цілому про дану державу. Успішна реалізація зменшує можливість помилок у зовнішній політиці держави); переговорне-організаторську (організації і використанні міжнародних контактів, реалізацію через ці контакти політичних концепцій і програм держави в обсязі зовнішньої політики. Важливу роль відіграє діяльність центральних органів зовнішньої політики).

79. Взаємозв’язок та співвідношення внутрішньої, зовнішньої та міжнародної політики. ВП – діяльність держ. органів, установ, правлячих партій, спрямована на узгодження інтересів окремих верств населення, на певне їх підпорядкування та збереження існуючого стану в сусп. або на цілеспрямоване його перетворення, на забезпечення цілісності, взаємозв’язку і взаємодії окремих сфер сусп. ЗП – загальний курс держ. в міжнародних справах, який регулює відносини з іншими держ. та міжнародними орг. відповідно до потреб, цілей і принципів її ВП. МП – сист. економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних відносин і зв’язків між народами, держ. та групами держ., провідними соц., економічними та пол. силами й організаціями, що діють на світовій арені. ЗП, як діяльність держ. за межами своїх нац. кордонів. Держава: як територіальне організоване й пол. незалежне сусп., і як пол. інститут – сист. організацій та установ. Суб'єкти пол.: організації міжнародного характеру. МП – це вся сукупність дій пол. суб'єктів у відносинах між державами «світова пол.» У визначенні специфіки ЗП важливе значення має з'ясування її співвідношення з ВП: 1. Теорія завоювання, виникнення держав завоюванням одних народів іншими. ЗП, в результаті якої виникають та існують держ., є визначальною стосовно їх ВП. Гумплович: внутрішній розвиток держ. визначається розвитком й зовнішніх сил. що внутрішня історія держави і простим додатком зовнішньої, зумовлюється останньою. Особливість ЗП - вона не має владного характеру Якщо ВП є діяльністю щодо здійснення влади, то суб'єктами та об'єктами ЗП виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може нав'язувати свою волю іншому. ВП має відносну автономію стосовно зовнішніх чинників. Третьою особливістю ЗП є її залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав: залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення ЗП полегшується або утруднюється Четверта особливість вона має власне інституціональне забезпечення (вищі органи законодавчої і виконавчої влади). ЗП: в її основі лежать нац. інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів сусп., що реалізуються через пол. систему.

80. Національний інтерес: природа, структура, місце в зовнішній та міжнародній політиці. Нац. інтерес - система цілей і завдань зовнішньої пол. держави. Інтегральний вираз інтересів усіх членів сусп., що реалізуються через пол. систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і сусп. загалом. Згідно з ученням школи пол. реалізму, НІ є причиною міжнародних відносин як таких. Г.Моргентау: зовнішня політика визначається НІ (об'єктивні, оскільки зв'язані з незмінною людською природою, географічними умовами, соціокультурними і історичними традиціями народу. Дві складові: постійну - імператив виживання; перемінну, що є конкретною формою, якої ці інтереси набувають у часі і просторі. В основі ЗП лежать нац. інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів сусп., що реалізуються через пол. систему. Основа ж НІ, що відображає мову народу, його культуру, природні умови лишається постійною. Тому внутрішні фактори життя країни, які міняються в залежності від різних обставин, не розглядаються реалістами як здатні вплинути на природу НІ, не пов'язаний з характером пол. режиму. Охоплює: проблеми збереження нації незалежної держави; безпеки від зовнішньої загрози; зростання добробуту населення держави; захисту її економічних і пол. позицій у відносинах з іншими державами; збереження і розширення її впливу в світовій пол. Виражати НІ, тобто інтегровані інтереси всіх членів суспільства, покликана держава як головний елемент пол. системи сусп. Можливі певні розходження між НІ й державними як інтересами правлячих у данин момент пол. сил. Рівні: рівень головних інтересів і рівень специфічних інтересів (прагнення держави утвердити свій вплив у тих чи інших міжнародних організаціях, брати участь у розв'язанні регіональних конфліктів). На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі ЗП (забезпечення нац. безпеки держави: збільшення сили держави: зростання престижу та зміцнення міжнародних позицій).

81. Геопол.: предмет та принципи аналізу. Геопол. доктрини. Геостратегія. Г - наука, яка розглядає вплив географ. чинників на внутрішню й особливо зовн. пол. держ. і націй, система знань про контроль над простором; розглядає простір з точки зору пол. (держави). Вивчає законморінсті в розвитку , нардів, культру, цивілізацій, релігій. Напрями: приписуюча (доктринально-нормативна), оціночно-концептуальна. 1. німецька школа Хаусхофера, 2. англо-американську школу (Макиндер, Спайкмен, Коен). Категорії: нац. інтерес, сила, народ. Премет: событий на глобальном, региональном, субрегиональном и внутригосударственном уровнях, отражающих интересы государств. Челлен: доктрина, що розглядає держ. як геогр. організм або просторовий феномен. Сист. знань про контроль над простором. Трансформуватися у напрямку від великих утворень (континентів, держав) до людини французька школа (ла Блаш) критикував Ратцеля за його географічний детермінізм і пропонував натомість важливий для сучасної геополітики принцип “посибілізму” - “простір” лише надає людині можливості для побудови тієї чи іншої геопол. конфігурації. Реалізація геопол. можливостей залежить від волі людей. Фуше: кордон є “штучним”, він відображає співвідношення конкретних сил на даний момент. Кордони не є тільки міждержавним явищем; всередині самої держави пролягає величезна кількість кордонів між регіонами, соц. і культ. групами. Відкидає проблематику “геопол. потуги”, сприймаючи її як тоталітарну. Розглядають проблему геопол. конфліктів, які можна розглядати як зіткнення саме соц. інтересів. Націлена на: 1) відкриття в багатоманітності геогр. даних певних пол. можливостей; 2) з’ясування таких комбінацій цих даних, які дозволили б своєрідно „заземлити” деякі сусп. запити і проблеми у спосіб надання їм чітких тер. контурів; 3) пропозицію вирішення таких проблем у формах просторового дизайну, які або пронизані відносинами. Перетворення будь-якого фактора на геопол., який може забезпечити перетворення геогр. об’єкта на певну привабливу пол. програму, надавши простору якості „ставки” (Р. Арон). Геостратегія - сукупність методів цілеспрямованого впливу на ввесь світ, військові аспекти геопол аналізу. Укр. самостійно, на основі нац. інтересу, визначає стратегію свого зовнішньополітичного курсу, відносини з близькими і далекими державами, з міжнародними структурами, забезпечуючи собі належне місце у світовому співтоваристві. У січні 1993 p. визнали 132 держави світу. Бжезінський: створила можливість для самої Росії — як держави і нації — стати нарешті демократичною. Формує свій військовий потенціал у межах мінімуму, необхідного лише для оборонних цілей.

82. Глобалізація: головні тенденції розвитку на межі XX-XXI ст.. Г - це процес всесвітньої ек, пол та культ інтеграції та унфікації. Основними наслідками цього процесу є розподіл праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, ек. та технічних процесів, а також наближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить сист характер, тобто охоплює всі сфери життя сусп. Г. ─ возрастание роли внешних факторов (экономических, социальных и культурных) в воспроизводстве всех стран-участниц этого процесса, формирование единого мирового рынка (рынков) без национальных барьеров и создание единых юридических условий для всех стран. Теоретической основой глобализации стала неолиберальная теория (особенно монетаризм) которая утверждает приоритет рыночных механизмов в экономическом развитии, отказ от государственного вмешательства в экономику, устранение всех препятствий на пути движения капитала, товаров и рабочей силы. 1. глобализация вытекает из саморазвития экономики. 2. способствуя свободным потокам товаров, капиталов и информации, глобализация создает «наилучшие условия для роста и человеческого благосостояния» 3. способствует формированию единого мирового социально-экономического строя. 4. «международное распространение культуры» состоит из трех взаимосвязанных компонентов – нового международного разделения труда, международного производства и политических отношений. Тенденції: 1. постійна інтенсифікація структури взаємозв’язків, опосередкованої такими феноменами, як сучасна індустрія комунікацій та новітні інформаційні технології, а також процес глобалізації взаємопов’язаності: технологічної, організаційної, адміністративної і правової, кожна з яких, попри все інше, має власну логіку та динаміку змін. 2. політика сьогодні здійснюється з усією своєю звичною невизначеністю, випадковістю та недетермінованістю у світі, пронизаному потоками товарів і капіталу, пересуванням людей, комунікацією через авіаційний транспорт і космічні супутники. 3. рух фінансового капіталу поміж державами , 4. американізація, по суті, є конкретизацією глобалізації з включенням в неї елементів американської національної культури. 5. виникнення антиглобал огр. 6. рух інтелектуальної продукції і ідей між навчальними та винахідницькими, дослідними центрами.

83. Політичне прогнозування: суть, основні теорії. Пол. прог. — наукове дослідження (передбачення) перспектив конкретного пол. суб'єкта, пол. ситуації та пол. процесу загалом. ПП як наукове дослідження конкретних перспектив пол. ситуації і як практику вироблення прогнозів. Прогноз є науково обґрунтованим судженням про можливі стани об'єкта в майбутньому, про альтернативні шляхи і терміни його забезпечення. Форми прогнозу: знання про невідомі на момент прогнозування властивості об'єктів реальної дійсності; знання про властивості не існуючих на момент прогнозування об'єктів. Аспекти: 1) пророкує, описує можливі, бажані або небажані перспективи, стани, рішення; 2) передбачає певне рішення завдяки усвідомленню стану проблеми, використанню інформації про можливі результати цілеспрямованої діяльності.На цій підставі у проблемі прогнозування виділяють два аспекти: теоретико-пізнавальний і управлінський (пов'язаний з можливістю прийняття на основі прогностичного знання певного рішення). Прогноз необхідний для уникнення небажаних результатів розвитку подій, забезпечення перебігу їх у бажаному напрямі. Типи: пошукові(засобом екстраполяції, котрий дає змогу спостерігати тенденції за умовного абстрагування від рішень; Мета його полягає у виявленні й уточненні перспективних проблем, що підлягають вирішенню засобами пол. управління); нормативні(передбачити способи і час, необхідні для досягнення заздалегідь заданих норм, ідеалів, стимулів, мети). Типи: оперативні (поточні); короткострокові; середньострокові; довгострокові; стратегічні прогнози. Прогностична валідність — якісна характеристика точності передбачення подій. Прогностика - це теорія прогнозування, наука про закономірності, принципи і способи прогнозування. Зміст методологічні основи, гносеологія і логіка прогностичних досліджень, вивчення особливостей прогнозування у різних сферах, вивчення принципів оптимального підбору методів прогнозування, розробка способів оцінки достовірності прогнозів, вивчення принципів використання для розробки прогнозів висновків теорії ймовірності, теорії ігор, дослідження операцій, теорії прийняття рішень. Дослідження цих проблем із врахуванням специфіки пол. сфери сусп. життя є предметом пол. прогностики. Пол. прогностика - це наука про закономірності, принципи і способи політичного прогнозування, це теорія прогнозування політичних процесів і політичного розвитку. Суб'єктами: спеціалізовані органи держ. упр., пол. партії та громадсько-пол. об'єднання громадян, наукові установи, окремі особи, які здійснюють розробку прогнозів. Об'єктами: пол. система та всі її компоненти. Базовою змінною в ПП є політична подія.

85. Політичні вчення Стародавнього Сходу. Єгипет: ключ до проблем функціонування держ. влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині Маат. З'являється розуміння природно-божественного походження справедливості, якій повинні відповідати дії суддів-жерців та звичаї, закони, адміністративні рішення, інші правила поведінки. Сусп. - піраміда, верхівка якої — боги і фараони, підніжжя — народ. Між ними — жерці, знать, чиновники. Закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких. Мідія Заратуштри: Світ — це результат боротьби доброго і злого начал. Мазда — верховний і єдиний Бог, втілення правди, справедливості, чеснот, просвітництва, розуму. Перша людина і цар, син неба, керуючись законами Мазди, будує сусп. без ворожнечі й насильства, де панують мир і щастя. Ідею рівності чоловіка і жінки. Сусп. 4 стани (жерці, вояки, землероби і ремісники) - станове сусп. Буддизм: в центр вчення проблему буття особистості, заперечення кастового поділу суспільства, проповідь рівності людей (крім рабів), ненасильство, потяг до республіканізму. Артхашастра: договірної теорії держави, концепції природної нерівності людей. Ідеї: пол. вільна від моральних застережень і моральних отримань; авторитет Вед високий, але пол. не завжди повинні керуватися релігійно-догматичними настановами; пол. знання спираються на узагальнення і систематизацію історичного та емпіричного досвіду; особистість керується чотирма головними призначеннями —справедність, користь, бажання та звільнення; загальне благо ніяк не пов'язане з інтересами особи і досягається сумлінним виконанням кожним своїх обов'язків; люди від природи недосконалі, тому необхідно широко застосовувати данду (примус, покарання); цар — земний бог, батько для підданих; держава виникає з того, що народ обирає першого царя. Конфуцій: правитель-мудрець, втілює досконалі знання ритуалу, культури, демонструє поважність, м'якість і поступливість, вірність і відданість, повагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істини, вірного шляху. Головне— турбота про благо підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності. Засади «правильного держуправління» Трудящих відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Лао Цзи: Дао — найвищий (безликий) абсолют. Держ., сусп. і людина — природна частина Дао і космосу - підпорядковуються законам вічності. Істинна мудрість — затворництво, відмова від усього штучного. Держ. - маленька держ.-селом, а народ — безграмотним, що дасть змогу зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції та інертності адміністрації.

86. Політичні Вчення Середньовіччя. З економічним, пол., моральним, інтелектуальним занепадом Греції та Риму держава - втілення зла, беззаконня. Церква прагнула утвердити в сусп. житті зверхність духовної влади над світською. Августин: верховенство церкви в пол. житті. Держава — сукупність людей, об'єднаних сусп. зв'язками, її зусилля повинні спрямовуватися не лише на задоволення земних потреб, а й на нищення ворогів церкви, запобігання злочинові проти Бога. Надмірне насильство небажане, але необхідне; рабство суперечить природі людини, але встановлене Богом як покарання за гріхи; свобода волі приємна, але виражається лише в схильності індивіда до порочних дій; державна влада нічим не відрізняється від зграї розбійників, але пол. опозицію треба рішуче викорінювати. Аквінський: особистість - найвище з творінь розумної природи. Якщо інтелект у Богові — сутність, то інтелект у людини — потенція сутності. Заперечуючи августиніанство (пріоритет інтуїції), залишаючись на позиціях релігійного догматизму, звертався до розуму, здорового глузду людини. Поділяв людей: вищий клас (правителів), середній (воїнів, вчених, священиків і дворян), нижчий (найманців, ремісників, «брудний люд»). Природні закони, які визначають і моральні норми, поступаються і підпорядковуються законам вічним, божественному розуму, не суперечать йому. Людські закони (право народів і позитивне право) можуть розходитись з природними, а божественні, відображені у Священному Писанні, виправляють недосконалість людських законів. Мета держ. влади — забезпечити благо людини. Ідеал. форми правління — влада одного (монархія). Право народу на скинення тирана, який порушує принципи справедливості. Церква має панувати над громадянським сусп., духовна влада — над світською. Єретики підлягають смертній карі, а монахи-домініканці перетворюються на «псів Господа». Теоретично обгрунтував необхідність інквізиції, розробив вчення про Індульгенції. Оккам, Бурідан, Падуанський: Євангеліє — не закон, а вчення, і тому щодо віри не може бути примусу, вона — справа совісті людини. Розрізняв законодавчу і виконавчу влади, розвинув ідею сусп. договору, народного суверенітету. Прихильником станової монархії, поділу сусп. на 2 категорії: правляча — духовенство, адміністрація і військові, до компетенції якої належать керівні сусп. функції; підлегла — землероби, ремісники і торгівці, які повинні турбуватися лише про особисті інтереси.Державний організм частини: фізичної (люди), нематеріальної (законів, що тяжіють над сусп.) Папа не може претендувати на світську владу.

87. Політичні вчення епохи Відродження та Реформації. Макіавеллі: протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд. Сила - основою права. Держава - загальний пол. стан сусп. Людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадобу, брехливість. Необхідність приборкання цих її рис і покликала до життя державу. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім. Ідеал держ. устрою — сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держ., який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути «лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків». Для об'єднання сусп. правитель може використовувати будь-які засоби («мета виправдовує засоби»), навіть аморальність, нечесність, жорстокість, демагогію. Лише тоді республіка буде могутньою, виправдає своє призначення, коли правитель, відкинувши закони й принципи моралі, встановить правову авторитарну диктатуру «великого перетворювача». Держава— вищий вияв людського духу, а служіння державі — зміст, мета і щастя людини.Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, вказував на полярність інтересів бідних і багатих, демократичне міське самоврядування. Сильна республіка, яка гарантує своїм громадянам. Свобода і рівність здатні розвивати здібності особистості, втілювати у ній любов до загального блага і гром. чесноти. Мюнцер, Лютер: вимоги свободи мислення, переконання, совісті, рівності мирян і духовенства. Заперечував тезу про свободу волі, протиставляючи її власному гаслу про рабство волі. Роттердамський: освічена і гуманна монархічна влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбність, простота. Мор, Кампанелла, Кальвін Нова форма церковної організації, а проголошену його попередником свободу совісті звів до рівня свободи від католицизму. Виходячи з ідеї народного суверенітету і договірного походження влади, обґрунтували право на опір народів тиранам, право міських магістратів на відсіч монарху-тирану.Доктрину суверенітету використовували і для захисту королівського абсолютизму. Боден: сусп. формується під впливом природного середовища, а держава — кровногосподарських союзів, тобто сімей. Вчення про суверенітет, який не може бути «змішаним», належить або королю, або аристократії, або народу. Це вільна від підпорядкування законам влада над громадянами і підданими. Суверен-монарх не підлягає законам, які видає сам. Зобов'язаний поважати божественні, природні закони, дотримуватись недоторканності приватної власності. Демократія - ненависна, але й тиранію він не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його вбивства. Майнова нерівність людей таїть у собі загрозу держ. переворотів, яким монарх-суверен повинен запобігати.

87. Проблеми раціоналізму у політичних теоріях Нового часу. Т. Гоббс: Суверена над законом. Держава — це і є сусп., а сусп. — і є держава, які підносяться над людиною. Локк: «особа — сусп. — держ.» Держава виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Формою держави ─ конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній пол. сваволі щодо особи повинен є поділ влад на законодавчу, виконавчу (судову) та союзну (займається зовнішньою пол.). Монтеск'є: Завдання держ. — забезпечити людині пол. свободи (можливість робити все, дозволене законами), і гром. свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб). В системі стримувань та противаг існує своєрідна «незалежна залежність», коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян. Законодавча - двопалатний парламент, який складався б з нижньої — народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої — аристократичної палати, спадкоємна. Риса викон. влади - швидкість дій, зосереджена в руках монарха. Засновник теорії правової держави, Три справедливі форми: демократію, аристократію і монархію та одну несправедливу (неправильну) — деспотію. Розмір території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Кант: Людина - істота емпірична (підпорядковується закону причинності й не може бути вільною) і як «річ у собі» (цілковито вільна і діє згідно з законами свободи, моралі). Категоричний імператив: «Поводься так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом усезагального законодавства». Людина може бути засобом тільки для досягнення відносної мети, а сама по собі є абсолютною метою, втіленням гідності, незалежно від походження, Мета держави — торжество ідеї права. Форми пол. Правління: деспотичні, автократичні, аристократичні, демократичні та республіканські, перевага автократії — абсолютній монархії Ідея нейтралітету. Всесвітнє гром. Гегель: суб'єктивний дух — об'єктивний дух — абсолютний дух; розглядає проблеми пол., права, держави, сусп. в площині об'єктивного духу, який аналізує з позиції духу абсолютного. Виникнення великої кількості сімей покликало до життя гром. сусп. Найвищу природну єдність індивідів, що примирює і знімає всі суперечності, втілює держава. Народ, який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Передумова її виникнення — зародження «народного духу». Гром. сусп. = сусп. власників, до нього належать вільні індивіди, котрі взаємодіють між собою в процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно в сусп.-економічній сфері. Поділ на стани (корпорації) поліцію і судові установи. Носій абсолютного духу і відповідає змістові абсолютної ідеї – держава, не може бути засобом служіння гром. і сусп., бо вона є засобом панування, найвищою з усіх цілей. Її авторитет має божественний характер. Сутність держави — суверенітет, поділений між монархом і народом. Держ. влада: законодавча, виконавчу (здійснюється урядом) та правлячу (втілює єдність законодавчої і виконавчої влади в особі монарха).

87. Політичні вчення європейського просвітництва. Гоббс, Локк: Людина — не сусп.-пол. істота, а егоїстична тварина. Рівна від природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на «право ні на що», на війну всіх проти всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція —держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Влада суверена-монарха не підлягає контролю — над законом. Держава — це і є сусп., а сусп. — і є держава, які підносяться над людиною. Держава (Локк), виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Формою держав ─ конституційна монархія. Поділ влад на закон, вик (судову) та союзну (займається зовн пол.) Монтеск'є завдання держави — забезпечити людині пол. свободи і гром. свободи. Гілки влади — закон, виконавчої та судової. Двопалатний парламент.Найбільший вплив на правову систему конкретної країни («дух її законів») справляє клімат. три справедливі (правильні) форми — демократію, аристократію і монархію та одну несправедливу (неправильну) — деспотію. Руссо спочатку всі люди жили в природному стані, й гром. сусп не існувало. Основою соц. нерівності стала приватна власність, а це призвело до загибелі початкової рівності й появи гром. нерівності. Кант мета людства — розвиток і здійснення свободи, громадянської рівності й справедливості, створення гром. сусп. Мета держави — торжество ідеї права. Держава має бути правовою, де влада належить суверенному народу, але пол прав у ній позбавлені «пасивні» громадяни (жінки» слуги, наймані робітники, підмайстри, матроси). Гегель розмежування понять “громадянське суспільство (сукупність економічних відносин) і держава”, що є основою гром. сусп. й розв’язує суперечності між його членами. Народ, який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Необхідна передумова її виникнення — зародження «народного духу». Д. не може бути засобом служіння гром і сусп, бо вона є засобом панування, найвищою з усіх цілей. Її авторитет має безумовний божественний характер. Сутність держ — суверенітет, поділений між монархом і народом.

90. Проблеми держави в консерватизмі та лібералізмі. К: переконання в тому, що людське буття характеризується напруженістю, яку можна послабити за допомогою пол. діяльності, однак яку ніколи не вдасться усунути остаточно. Залогом стабильного существования общества является патриархальное государство . Сама власть божественна по происхождению. Во главе государства находится элита, ─ аристократия не только крови, но прежде всего духа. Залог их власти - не политическое одобрение народа, а исключительно личные качества, "добродетели", верность традиціям. Демократия ─ просто организованное насилие большинства над меньшинством. Демократически устроенное государство не объединяет, а разделяет и противопоставляет людей. Л: рівність усіх людей; автономія індивідуальної свободи (Особистість (її вигода і щастя) е метою, а держава— засобом.); визнання невідчужуваності прав людини на життя, свободу, власність; існування держави на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини; договірний характер відносин між державою та індивідом; обмеження обсягу і сфер діяльності держави; захищеність від державного втручання в особисте життя людини і свобода її дій (у межах закону) в усіх сферах суспільного життя. Концепція “держави добробуту” обґрунтовувала необхідність і можливість подолання соціальних конфліктів. Бентам завдання держави вбачав у тому, щоб на основі принципу корисності забезпечити найбільше щастя для найбільшої кількості лю­дей. Цієї мети можна досягти через політику лібералізму: вільний розвиток приватно-власницьких відносин, демократизацію державних інститутів, забезпечення за­конності, підконтрольності діяльності посадових осіб.

91. Плюралізм політико-правових ідей у Європі ХІХ ст. Лібералізм (вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості ("особа важливіша за державу") та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення ("пом'якшення") різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), відстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.), консерватизм (прихильність до існуючих та усталених соціальних систем і норм, "скептичне" сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.), соціалізм (ідеалом є здійснення принципів соціальної справедливості і рівності. Економічна основа соціалізму - «соціально справедливий» розподіл продуктів суспільної праці та система «соціального захисту»), фашизм (обґрунтування за расовою ознакою переваги і обраності однієї, обраної в силу цього панівної нації; нетерпимість і дискримінація стосовно інших «чужорідних», «ворожих» націй і національних меншин; заперечення демократії і прав людини; насадження режиму, заснованого на принципах тоталітарно-корпоративної державності, однопартійності і вождизму; утвердження насилля і терору з метою придушення політичного противника і будь-яких форм інакодумства; мілітаризація суспільства, створення воєнізованих формувань і виправдання війни як засобу вирішення міждержавних проблем), націоналізм, націонал-соціалізм, комунізм (ідея про безкласове суспільство, в якому скасована приватна власність на засоби виробництва; світогляд, який наголошує на вирішальному значенні, суспільства і спільноти (комуни, громади) у житті кожної людини, на абсолютній домінанті інтересів спільноти над окремою персоною), ленінізм, расизм, анархізм (прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад)), більш пізні ─ популізм, пацифізм (проти війни та армії), фемінізм, екологізм(зелені), політико-релігійні концепції.

92. Політико-правові та етичні вчення у Німеччині кінця XVIII – початку XIX ст. Фреліха "Про людину та її відносини" і Цигенгагена "Вчення про правильне ставлення до творіння Божого і загального людського щастя, що його можна досягти тільки сусп. упровадженням цього вчення": проблеми природного права, було піддано критиці наявні державно-правові інститути, пропонувалися устрій сусп. на засадах спільності майна, колективістських принципів праці, організація людей в сільськогосподарські комуни, участь громадян в управлінні держ. через виборність посадових осіб. Пуфендорф: природне право - як універсальна соц. етика, норми якої регулюють поведінку всіх людей, незалежно від їхніх титулів. Зміст основного закону природного права - кожен повинен намагатися піклуватися про спільноту та оберігати її. Держава — це єдина надійна установа, здатна гарантувати безпеку людей. Призначення: бути надійним гарантом порядку в людському суспільстві, гарантом спокою серед людей; повинна захищати зовнішню безпеку країни; не дозволяє церкві втручатись у практичне світське життя.Свої завдання з допомогою законів, що їх вона видає. Закон = наказ законодавця, підпорядковування, незалежно від згоди чи незгоди з цією волею. Установлює межі природної свободи людини. Гумбольдт: позиція гуманістичного індивідуалізму. Чітка диференціації гром. сусп. і держ. Критеріями є відмінності: між системою гром. інституцій та установ, які формуються знизу самими індивідами, та держ. інститутами; між природним і загальним правом та правом позитивним, установленим державою; між людиною і гром. Сусп. і держ., не рівноцінні величини. Сусп. є вагомішим, а людина — чимось набагато більшим, ніж громадянин, тобто член держ. союзу. Мета існування держ: у служінні сусп. Небезпеку для індивіда і нації держава становить тоді, коли починає надмірно опікувати людей, брати на себе місію патерналізму. Владолюбні слуги держави ігнорують принцип: "Ніщо так не сприяє досягненню зрілості для свободи, як сама свобода". Не заперечував цінності, важливості й необхідності держ., але він прагнув визначити ті межі, в яких держ. сприяє розвиткові сусп., кожного індивіда зокрема.

93. Проблеми людина та держави Новий час. Т. Гоббс: Людина — не сусп.-пол. істота, а егоїстична тварина. Рівна від природи, вона отримує «право на все», яке в умовах суц. егоїзму, честолюбства перетворюється війну всіх проти всіх. Для формування стану «людина людині бог» виникає штучна інституція —держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до гром. війни. Суверена над законом. Держава — це і є сусп., а сусп. — і є держава, які підносяться над людиною. Локк: «особа — сусп. — держ.» Держава виникла не внаслідок «війни всіх проти всіх», а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Формою держави ─ конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній пол. сваволі щодо особи повинен є поділ влад на законодавчу, виконавчу (судову) та союзну (займається зовнішньою пол.). Кант: Людина - істота емпірична (підпорядковується закону причинності й не може бути вільною) і як «річ у собі» (цілковито вільна і діє згідно з законами свободи, моралі). Категоричний імператив: «Поводься так, щоб максима твоєї поведінки могла бути водночас і принципом усезагального законодавства». Людина може бути засобом тільки для досягнення відносної мети, а сама по собі є абсолютною метою, втіленням гідності, незалежно від походження, Мета держави — торжество ідеї права. Форми пол. Правління: деспотичні, автократичні, аристократичні, демократичні та республіканські, перевага автократії — абсолютній монархії Ідея нейтралітету. Всесвітнє громадянство.Гегель: суб'єктивний дух — об'єктивний дух — абсолютний дух; розглядає проблеми пол., права, держави, сусп. в площині об'єктивного духу, який аналізує з позиції духу абсолютного. Виникнення великої кількості сімей покликало до життя гром. сусп. Найвищу природну єдність індивідів, що примирює і знімає всі суперечності, втілює держава. Народ, який не створив власної держави, є позаісторичною людністю. Передумова її виникнення — зародження «народного духу». Гром. сусп. = сусп. власників, до нього належать вільні індивіди, котрі взаємодіють між собою в процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно в сусп.-економічній сфері. Поділ на стани (корпорації) поліцію і судові установи. Сутність держави — суверенітет, поділений між монархом і народом. Держ. влада: законодавча, виконавчу (здійснюється урядом) та правлячу (втілює єдність законодавчої і виконавчої влади в особі монарха). Значне місце Гегель відводив «зовнішньому держ. праву», відкидав кантівську ідею «вічного миру», бо вів «розбещує націю», виправдовував війни, завдяки яким, вирішують «суперечності суверенітетів», охороняють нації від «застоїв та загнивання».

94. Політична доктрина анархізму. Критиками пол. доктрин лібералізму (окрім соціалістів і комуністів) були й представники пол. концепцій анархізму. Штірнер виступав з крайніх ідеалістичних та егоїстичних позицій "смертельнй ворог держ.", в якої є лише альтернатива: "вона або я". Власність - те, що в його владі. Кредо: "Для мене немає нічого вищого за Мене". Прудон: Заперечував будь-яку державність як основне сусп. зло, не схвалював ідею класової боротьби, а найважливішою умовою свободи особи є дрібна власність. Ідеал — сусп. асоціація дрібних власників, які б мали рівну за розмірами власність. Заперечував комуністичне і капіталістичне сусп., обстоював "третю форму сусп." як синтез спільності й власності. Ідеальний стан - анархія. Треба повалити буржуазну держ., ліквідувати центризм і загальнонац. владу, замінивши їх федерацією самостійних територіальних одиниць на основі угод між ними. Можуть утворювати: раси, національності, міста. Організація сусп. на принципах комунального устрою повинна мати "аполітичний" характер і не передбачати поділу на володарів і підлеглих. А замість пол. має з'явитися наукова організація сусп., де законодавча влада повинна належати розуму, а виконавча — народу як охоронцеві закону. "Науковий соціалізм" має перемогти ненасильницьким шляхом за умови становлення робітничого класу як рушійної сили прогресу. Бакунін: повне знищення держ., церкви та приватної власності, встановлення "колективної й невидимої диктатури", створення комітетів гром. порятунку. "Державність і анархія". Сорель: пол. доктрину синдикалізму. Заперечував демократію, парламентаризм, соціалізм — усе, що мало відбиток державності, вважав, що після смерті К. Маркса і Ф. Енгельса та утвердження ліберальної демократії марксизм перебуває в кризовому стані, а наступники спотворили вчення. Головним методом революційної боротьби вважав насильство, засобом перманентної мобілізації мас — загальний страйк, чинником об'єднання їх — революційні міфи, ентузіазм, нову революційну мораль. Однак результати Жовтневої революції в Росії зробили його песимістом. Засновник доктрини анархо-синдикалізму. Недоліки анархізму: розмитість уявлень майбутнього сусп, до якого за-кликають анархісти; невміння організовувати свої дії та управляти ними відповідно до умов, що динамічно змінюються; наявність гострих суперечностей усередині анархічних течій, що знекровлює їх і робить нереальним досягнення їхніх пол. цілей. Проте соціальна й пол. нерівність, бюрократизм, обмеження соц. поведінки постійно створюють ґрунт для бажання перерозподілу майна та туги за індивідуальною свободою.

95. Політичні доктрини фемінізму та неофемінізму. Фур'є (XVIII): «соц. стан жінок є мірилом сусп. прогресу». Ф. - теорія рівності двох статей. Виник у кін. 18 ст. у Пн. Америці. І етап (19 - 1 пол. 20 ст.) Питання рівноправності жінок і чол. З серед. 20 ст. починається ІІ етап: досягнення фактичної рівноправності двох статей.Обґрунтовували рівноправність: Вольтер, Дідро, Монтеск'є, обстоювали право жін. брати участь у сусп. житті, стверджували, що їх природа не менш складна, ніж чоловіча. Першим документом Ф: «Декларацію прав жін. та громадянки», написану Олімпією де Гуж: такі ж права на свободу, володіння власністю, як і чол. На заваді цьому є «тиранія сильної статі». Фраза: «Якщо жінка має право зійти на ешафот, то вона повинна мати право зійти і на трибуну». 1827 р. у м. Сенека-Фоллзе (США) відбувся І з'їзд амер. феміністок-суфражисток, було висловлено протест проти дискримінації жін., прийнято Декларацію прав жінок. У сер. XIX ст. боротьба за надання жінкам виборчого права - провідна ідея фемінізму. Напрями: суфражизм — рух за надання жін. права обирати; гуманістичний - звільнення жін. у розвитку її інтелекту, підвищенні грамотності; марксистський - становище жін.-робітниці зумовлене класовими причинами, тому боротьба за її звільнення збігається із загальним завданням звільнення пролетаріату. Поштовхом до відродження С. де Бовуар «Друга стать» - повний історико-філософське дослідженням становища жінки від створення світу. Теза: в жінках закладені такі ж потенції, як і в чоловіках. Головна вимога: визнати рівноправність жін., яка не є другою статтю. Поява неофемінізму: боротьба не за отримання рівних прав, а за рівні можливості; виклик патріархальній культурі з метою ревізувати всі можливості соц. реальності, всі сфери буття; щоб у збалансованій культурі жін. соц. ролі, духовні потенції набули цінності та значущості для сусп. Зх. культура є патріархальною, маскулінною, організованою не тільки за чол. зразком, а й пронизаною забобонами стосовно жін., що виявляється в усіх сферах: науці, сім'ї, владі, релігії, мистецтві, рекламі. Напрями: 1. Ліберальний: ліквідація дискримінації жінок, законів, що обмежують їх права. Фріден «Містичне жіноче» увага на жінці як на особистості, а вже потім як на дружині та матері. 2. Радикальний: головним злом, яке породжує нерівність жінок, є чоловічий шовінізм. Необхідно зруйнувати все створене чол., передусім державу. Мері Дейлі закликала до «священної боротьби проти чоловіків». Доступність протизаплідніх засобів, право на аборти, ліквідація дискримінації лесбіянок, рівні можливості щодо освіти жінок, подолання загрози насилля. 3. Марксистський (соціаліст.): пригніченість - продукт капіталістичних і патріархальних сусп. відносин, вважаючи можливим їх звільнення із завершенням капіталістичної фази та подоланням чол. контролю. Дискримінація вигідна капіталізму.

96. Украї́нський консервати́зм (також Теорія українського монархізму) — це пол. та ідеологічна теорія та доктрина, специфічний укр. варіант К, Липинським (теорія "укр. гетьманським націоналізмом") Липинський: Ідеї активної участі української шляхти в пол. та нац. відродженні укр. держави. До революції 1917 р. близькі до народництва. Підтримав Гетьмана Скоропадського, оскільки монархічна ідея була йому ближчою. Ідея пол. інтеграції як засобу творення незалежної нац. держави. Нація — це всі громадяни держави. Націоналізм: українці відрізняються від інших народів лише своєю пол. інтеграцією. Інтеґровані на ґрунті етнокультури і нац. самосвідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле. Ідеологію, він виводить із народних традицій та звичаїв, зокрема з держ. досвіду гетьмансько-козацьких часів, високої етичної культури хліборобської спільноти. Типологія форм держ. устрою: демократія (держ. влада в її умовах або ж потрапляє безпосередньо до рук "багатіїв-плутократів", або до рук найнятих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань.), охлократія (революційні диктатури, фашизм, більшовизм; характерне зосередження пол. й духовної влади в одних руках), клясократія (рівновага між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу покладена правова, "законом обмежена і законом обмежуюча" конст. монархія. На чолі монарх (гетьман), влада якого передається в спадок, легітимна). Неординарний політико-плюралістичний підхід до питання про майбутній держ. устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, пол. і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільно-пол. проблем. Вартісним є і його теоретичне осмислення на національному ґрунті проблеми легітимності влади. Політика не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору найоптимальніших методів здобуття та організації влади, досягненню сусп.. злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації.

97. Політична думка України XVIII ст. Б. Хмельницький I. Мазепа першим виплекав ідею незалежної держави, підняв цю ідею на висоту загальнонаціональної історичної мети. Політичні погляди І. Мазепи було покладено в основу українсько-шведського союзу 1708 р. Договір Карла XII та І. Мазепи гарантував Україні збереження її держ. ладу, єдність і недоторканність території. Ним також передбачалося підвищення авторитету єдиноправителя України — гетьмана. П. Орлик ідеї незалежності Укр. держ. Основною ідеєю, стало створення антиросійської коаліції для вирішення укр. питання. Його політико-правові погляди охоплювали весь спектр проблем держ. устрою, владних відносин, судової влади тощо. Майже всі вони викладені в праці "Вивід прав України", а також у "Пакті і Конституції законів та вільностей Війська Запорозького" (Конституції Пилипа Орлика 5 квітня 1710 р.) . Передбачалося повне визволення Укр. і встановлення державності. Перша в світі Конституція визначала державний статус Укр., її внутрішній устрій та міжнародне становище, встановлювався національно-державний суверенітет Укр., гарантом незалежності виступав шведський король. Три гілки влади: законодавча, виконавча й судова. Всі важливі питання вирішуються радою на зібраннях у гетьманській резиденції тричі на рік. Виконавча влада належала гетьманові, але обмежувалася генеральною старшиною, з якою він мав радитися для винесення рішень. Обмеження гетьманської влади стосувалося міжнародних відносин, фінансів, суду, виборів старшин. Всі державні посади були виборними і затверджувалися гетьманом. Уряди полковників і сотників повинні були не тільки керувати військом, а й управляти всім населенням, мати адміністративно-пол. і соціально-економічну владу на території полку й сотні. Правосуддя відправляв Генеральний суд, який слідкував за виконанням законів. Правовий принцип — верховенства закону в державі. Його виконання основний обов'язок гетьмана, інших керівних осіб і простих громадян. Вирізнення особистості, зменшити несправедливість стосовно неї, намір законодавче врегулювати соц.. відносини.

98. Український націоналізм. Міхновський: «Самостійна Україна». «Укр. мрія» - звільнення нації. Росія порушує статті Переяславської угоди 1654 року. Невиконання договору однією стороною позбавляє іншу юридичного обов’язку дотримуватися його положень. Радикалізм межував з шовінізмом. Україна для українців. Публічно заявив про законне право укр. народу самостійно вирішувати свої проблеми. Ідея нац. солідаризму, який має об’єднати націю. Україна – президентська республіка з двопалатним парламентом (Рада представників, Сенат). Проблема нації – відсутність провідної нац. верстви – інтелігенції. Головним ворогом - Росія. Йти до незалежності шляхами зх. країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. 20-х р. ці ідеї трансформувалися у рух, що виник на західноукр. землях, які увійшли до складу Польщі. Ідеологією - «інтеґральний» Донцова. «Підстави нашої пол.», «Націоналізм» Небезпечно для Укр. наслідувати Росії треба повернути очі на Захід, пов’язати геополітичне майбутнє з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Вимога: романтизм (легенди, міфи), фанатизм і аморальність. Нац. ідея мусила бути «аморальною», не має керуватися принципами загальнолюдських цінностей. Здійснювати ж аморальну пол. має фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його аґресивність і нетерпимість до інших поглядів». Нація – об’єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину. Правляча верства – аристократія духу. Ознаки: відчуття духу землі, шляхетність, мудрість, мужність. Укр. – селянська дрібнобуржуазна республіка. Сціборський: «Націократія» (режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх верств, об’єднаних відповідно до їхніх сусп.-продукційних функцій у представницьких органах держ. управління): критика демокр., соціалізм, комунізм та монархії. Схвально фашизм італійської моделі. Це націоналізм — любов до власної батьківщини й патріотичні почування, доведені до самопосвяти й культу жертовного фанатизму. Формою сусп. організації для націократії - синдикалізм. Відкидає участь пол. партій в держ. упр. Диктатура (тимчасова), опорою якої має стати ударний, бойовий загін революції — організований націоналізм. Маси беруть участь у гром. та пол. житті через представництво в органах СМ та в синдикалістських організаціях. Держ.: краї, повіти й громади, що керуються власними органами самоуправи. Вибори: на засадах прямого, загального, рівного й таємного голосування.

99. Логіка розвитку пол. доктрин ХХст. Зростання ролі пол, її вплив на ек., ідеол., культ. Об’єктивно це пояснюється розвитком індустріального сусп., демократизацією гром. життя, ускладненням сусп. структур, посиленням пол. активності народу. На поч. ХХ ст. у світі виникла нова пол. реальність, пов’язана з оформленням масових пол. партій, які борються за владу і вплив на виборців; розвитком нових ЗМІ, здатних значною мірою впливати на гром. свідомість мас; потребою перебудови традиційної конфігурації відносин панування /підпорядкування у сусп. Кін. ХIХ ст. існуючі класичні пол. теорії стають неефективними. Усупереч критичному осмисленню реалії індустріально-ринкової цивілізації Марксом, більш виправданою в історичній перспективі виявилася парадигма лібералізму Токвіля. Соц. консенсус, а не конфлікт став основою капіталістичного розвитку. А мислителі, які по-новому подивилися на пол. й перейшли від аналізу формальної структури влади до досліджень її реальної організації, значною мірою визначили загальний напрямок пол. досліджень у ХХ ст. Теорія еліт. Моска, Парето: владного класу, диференціацію владних функцій, згідно з якою влада перебувала й повинна перебувати в руках меншості – еліти. Функціонування демократії є неможливим без організації та координації її розвитку з боку еліти. Вебера: Панування як влада, що дає право керувати одним і вимагає послуху від інших. Структура: 1. панівна меншість (еліта); 2. апарат управління (функціонери); 3. підпорядковані пануванню маси. Плебісцитарна демократії на чолі з вождем, який стоїть над усіма іншими центрами і силами влади. Демократична система, легітимізована через комбінацію кількох систем відносин панування/підкорення: проф. апарат керівництва (формально-раціональний засіб реалізації влади); плебісцитарний вождь (який визначає політичний курс, що здатний захопити маси); парламент (критично-контрольна інстанція традиційного типу). Теорія “зацікавлених груп” А.Бентлі. реальна роль пол. партій, пол. лідерства у пол. процесі, їхній вплив на діяльність держ. інститутів. Відбувається тиск громадських сил (інтересів) на уряд (владу) з метою змусити його підкоритися їхній волі. Доктрина технократії. Веблена: посиленням впливу на пол. науки і техніки. Влада в управляючих (менеджерів), радників, експертів. Влада технократів виходить не з інтересів сусп., а з досягнень науки в інтересах сусп. Світ кін. ХХ ст. дуже політизований.

100. Політична доктрина соціал-демократії. Сусп. лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соц. партнерства, досягненням значно вищого рівня соц. рівності й справедливості. Бернштейн: неможливим завоювання пол. влади пролетаріатом, який не досяг того рівня пол. та моральної зрілості, щоб управляти сусп. процесами, перебрати на себе всю повноту держ. влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, а лише через соціалізацію капіталізму. Цілі робітничого руху: боротьба за економічні й пол. права. Перевага стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативою “знизу”, утверджувати справжню демократію, за якої жоден клас не користується привілеями. Рівень правосвідомості — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Між соціалізмом і демократією немає прірви. Ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Концепція якості життя ─ ек. захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соц. забезпечення, гром. транспорту, охорони здоров'я, професійної підготовки, комунальної служби. Якість життя трудящих ─ найвища в соц. державі. Концепція самоврядного соціалізму: залучення всіх громадян сусп. до процесу опрацювання й ухвалення рішень, керівництва різними сферами життєдіяльності сусп.; багатопартійність, свободу діяльності опозиції, можливість перебування при владі кількох партій. Концепція економічної (промислової) демократії. участь трудящих в управлінні підприємствами, на макрорівні — в управлінні сусп. економікою. Наявність органів соціального партнерства (ФРН, Австрія) чи економічного самоврядування (Франція). Метод: реформа як коригування соц.-ек. сфери з метою забезпечення ефективного функціонування сусп. Реформування має спиратися на ідеологію та пол. соц. партнерства. Світова соціал-демократія — організована пол. сила. Координатором є Соц. Інтернаціонал — об'єднання пол. організацій і партій, мета діяльності яких — демократичний соціалізм, новий світовий економічний порядок на основі рівноправності й партнерства між усіма країнами, що охоплює охорону навколишнього середовища, уникнення ядерної війни.

101. Політична думка України доби визвольних змагань 1917-1921 рр. М. Грушевський: основою входження України в Росію є автономія., у випадку децентралізації влади в Росії та утворенні федерації, об'єднання в одній державі декількох. Федеративний устрій: процес, який іде знизу (декілька держ. утв. одну і передають їй частину своїх суверенних прав); процес, який іде зверху (унітарна держ. ділиться суверенітетом із своїми провінціями і в такий спосіб стає федерацією). Її суб'єкти не лише зберігали свою державність, а й мали можливість виходити з її складу. Центральні органи повинні були формувати загальні основи держ. й сусп. ладу, розпоряджатися ресурсами, необхідними для утримання органів центрального і загальнодерж. упр, відати питаннями війни і миру, міжнародними відносинами, збройними силами, встановлювати митні правила, нагляд за поштою, телеграфом і залізницями. Передбачалися єдина грошова система і система мір і ваги. Узгоджує цивільне і кримінальне законодавство, питання охорони прав нац. меншин. Решта питань устрою та нормування мали вирішуватися на місцевому рівні. Законодавча влада - сейм, виконавча — Раді міністрів. Демократична виборча сист., участь у виборах усіх соц. груп. На місцевому рівні три різновиди органів самоуправління: громад; виборні управи волостей та управи повітів; обласні сейми й центральний парламент, утворюваний ними. Ухвалення закону про мови, який регламентував би статус нац. мов і гарантував їх вільний розвиток. Автономію України: самозаконність — право встановлювати свої закони і керуватися ними в житті. Україна - демократичною республікою, в якій гарантувалися б пол. свободи: слова, зборів, гром. орг., совісті, рівне виборче право за таємного голосування. Реалізуючи свою автономію, Україна мала бути вільною у вирішенні пол., економічних, культурних, самостійно розпоряджатися своїми багатствами й ресурсами. Автономній Україні належало мати свою адміністрацію та судову систему, свою армію, де було б створено такі умови, за яких проходження служби відбувалося б у безпосередній близькості від місця проживання військовослужбовців. На відміну від попередників, М. Грушевському випало на долю реалізовувати на практиці свою державно-правову концепцію. Цей процес розпочався 17 березня 1917 р. зі створенням Центральної Ради і знайшов утілення в її Універсалах.

102. Цінності та принципи політичної доктрини лібералізму, їх еволюція. Пол. та ідеолог. течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демокр. свобод і обмежує сфери діяльності держави. Положення: абсолютна цінність людської особистості та рівність усіх людей; автономія індивідуальної свободи; раціоналізація й доброчинність діяльності людини; визнання невідчужуваності прав на життя, свободу, власність; існування держ. на основі загального консенсусу з метою збереження й захисту природних прав людини; договірний характер відносин між держ. та індивідом; обмеження обсягу і сфер діяльності держ.; захищеність від держ. втручання в особисте життя; утвердження вищих істин розуму як орієнтирів у виборі між добром і злом, порядком та анархією. Виникнення пов'язане з появою нового для феодального суспільства класу — буржуазії. Констан: свобода утверджується не через владу народу, а через незалежність індивіда від держ. влади. Свобода людини — це особиста, гром. свобода. Влада, яка порушує гром. свободу - тиранія, ліквідує засади власного існування. Висновок: пол. влада не може бути абсолютною. Межі її — у правах особистості. Бентам: теорія утилітаризму, принцип корисності. Дії людини мотивуються практичною вигодою, тісно пов'язаною з пошуком задоволення та уникненням страждань. Загальне благо є сукупністю індивідуальних благ. Особистість є метою, а держава— засобом. Заперечував революції, докладаючись на реформи. Неолібералізм (соціальний) (Гобсон, Грін, Дьюї) ─ сучасна пол. течія, відображення трансформації буржуазного сусп. від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки, інституалізації нових форм держ. втручання в сусп. життя. Кейнсіанство утвердилася відповідна система економічних поглядів, яка передбачала посилення економічної та соціальної ролі держави, зміцнити капіталізм. Збереження за держ. регулюючих функцій, визнання закономірності існування профспілок.Концепцію передового ліберального сусп. (Жискар Д'Естен).. “Праве” крило - вирішення проблем сучасного сусп. можливе через створення уряду згідно з вимогами моралі, виступає за “мінімальну” державу, будучи в цьому солідарним з консерваторами. “Ліве” крило, поділяючи основні положення концепції Рузвельта, заперечує класові суперечності, зводить їх до конфлікту між виробництвом і споживанням. Нині 110 партій; 60 об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал, ств. 1947 р.

103. Теорія природних прав людини та суспільної угоди, її значення для сучасних політ. доктрин. Неотомізм (Дабен, Катрайн, Марітен): першоджерелом усього буття, в тому числі держ. й права, є Бог, а всесвіт поєднує в собі два аспекти: духовний і похідний від нього — матеріальний. Держ. і право - результа Божого втручання, первинності духовних засад. Носієм природно-правового буття є природа людини. Правові настанови Бога віддзеркалюються в розумі людини і за допомогою незалежної волі втілюються в її діях задля досягнення обраної мети. Взагалі, абсолютні й вічні принципи природного права, такі як свобода, справедливість, благо, солідарність є вічними принципами, що переходять до людини від Бога. Держ. загального блага (Мюрдаль, Стречі). Держ. - засіб реалізації загальнолюдських цінностей та справедливості, здійснювати пол. соц. послуг, що передбачає забезпечення, страхування, допомогу. Феноменологія (Гуссерль) Предметом є опис актів свідомості в їхньому стосунку до об'єктів, а центральним поняттям — інтенційність, спрямованість свідомості на об'єкт. Свідомість - чиста, трансцендентальна, абстрагована від людини і від сусп. середовища. Ейдос - чиста сутність, апріорних нормативних ідеях. Приписи, норми природного права, що існують до виникнення позитивного права. Екзистенціалізм (Фехнер, Майгофер) Екзистенція — внутрішнє буття людини, те непізнаванне, ірраціональне в людському "я", внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю. Заперечує буття сусп., виявляючи себе щодо нього як небуття, в якому на перший план виступає плинність, часовість, що надає екзистенції специфічного характеру буття, спрямованого в майбутнє. Право, протиставляючи емпіричне буття та екзистенцію людини. Позитивне право як результат досвіду, буття є штучним явищем. Свою життєву силу воно отримує від екзистенції, в процесі життєдіяльності людини в різних "граничних ситуаціях". Норма права прибічники - штучне явище, витвір свідомості, невідповідним екзистенції. Кауфман,Гассемер Герменевтика Сутність права у справедливості, яка передбачає формальну рівність людей, обмеження свавілля, сусп. безпеку. Для досягнення цього створюються позитивні правові норми відповідно до свого часу й місця. Право - процес, під час якого на основі живої історичної мови відбувається становлення конкретного історичного права. Поза процесом розуміння не може бути об'єктивної правильності права. Історичне право є ланцюгом подій, актів поведінки і ситуацій, яким повинні відповідати абстрактні норми. Не є приписами для виконання судовими та адмін. органами; своїми діями вони створюють правові форми.

104. Політична доктрина фашизму. fascio (пучок, в'язка, об'єднання вербових гілок навколо сокирки ліктора, єдність вищої влади в Римі). В 1919 р. на базі злиття концепту нації, як вищої і одвічної реальності і догматичного принципу справедливості. Цей екстремістський пол. рух базується на єдності нації, заснованої на спільності крові, раси, і об'єднаної в одну державу. Ідеологія: проти ідеалізму і лібералізму, абстрактних демократичних цінностей, асоціативних проявів. На відміну від націоналізму, расизму або шовінізму фашизм (наприклад, в італійській версії) на перших етапах свого існування намагався поєднати піднесення нац. величі (Рим) з пол. демагогією псевдосоціалістичного типу. Певний час концепція виключної ролі держави стосовно нації і соц. спільноти визначала в середині XX ст. розвиток сусп.-пол. життя в багатьох країнах. Джентіле: держава – нація, що усвідомлює свою історичну єдність Риси: 1) встановлення однопартійної системи, єдиновладдя однієї партії; 2) будівництво тоталітарної держави (пол. диктатура, зрощення партапарату з держапаратом, примусова регламентована праця, безальтернативність прийняття пол. рішень); 3) уніфікація всього гром. життя, єдність усіх гром. об'єднань; 4) авторитарний спосіб мислення, панування ідеології, ідеологізація всього сусп. життя, крайня його політизація. Зосередження на суто національному та етнокультурному аспектах, етатизації (одержавленні) сусп. життя. Він обійшов стороною расизм. Дуче був главою виконавчої влади, військовим міністром, але сувереном був король. Неофашизм. — ідеї патріотизму, народного ґрунту, "природна держава" з "нещадним урядом". Сучасні ідейні різновиди фашизму: неонацизм (ґрунтується на принципі расової чистоти та ідеї надлюдини); націонал-лібералізм (ті ж ідеї боговибраності та етнічного гегемонізму, але з певною толерантністю до ряду буржуазних цінностей); неофашизм (відсутнє етнічне месіанство, але культивується крайня нетерпимість до інакодумців). Неофашистські організації, що об'єднані у Всесвітній союз нацистів (резиденція — у США), діють у 80 країнах світу (найбільше їх в Європі, Америці та країнах Азії).

105. Особливості формального та традиційного етапу розвитку пол. доктрин. Зростання ролі пол, її вплив на економіку, ідеологію, культуру – характерне явище ХХ ст. Об’єктивно це пояснюється розвитком індустріального сусп., демокр. гром. життя, ускладненням сусп. структур, посиленням пол. активності народу. На поч.. ХХ ст. у світі виникла нова пол. реальність, пов’язана з оформленням масових пол. партій, які борються за владу і вплив на виборців; розвитком нових ЗМІ, здатних значною мірою впливати на гром. свідомість мас; потребою перебудови традиційної конфігурації відносин панування /підпорядкування у сусп. Наприкінці ХIХ ст. існуючі класичні політичні теорії стають неефективними. Усупереч критичному осмисленню реалії індустріально-ринкової цивілізації К.Марксом, більш виправданою в історичній перспективі виявилася парадигма лібералізму А. Токвіля. Соц. консенсус, а не конфлікт став основою капіталістичного розвитку у ХХ ст. А мислителі, які по-новому подивилися на політику й перейшли від аналізу формальної структури влади до досліджень її реальної організації, значною мірою визначили загальний напрямок пол. досліджень у ХХ ст. Теорія еліт. Моска, Парето: владного класу, диференціацію владних функцій, згідно з якою влада перебувала й повинна перебувати в руках меншості – еліти. Функціонування демократії є неможливим без організації та координації її розвитку з боку еліти. Вебера: Панування як влада, що дає право керувати одним і вимагає послуху від інших. Структура: 1. панівна меншість (еліта); 2. апарат управління (функціонери); 3. підпорядковані пануванню маси. Плебісцитарна демократії на чолі з вождем, який стоїть над усіма іншими центрами і силами влади. Демократична система, легітимізована через комбінацію кількох систем відносин панування/підкорення: проф. апарат керівництва (формально-раціональний засіб реалізації влади); плебісцитарний вождь (який визначає політичний курс, що здатний захопити маси); парламент (критично-контрольна інстанція традиційного типу). Теорія “зацікавлених груп” А.Бентлі. реальна роль пол. партій, пол. лідерства у пол. процесі, їхній вплив на діяльність держ. інститутів. Відбувається тиск громадських сил (інтересів) на уряд (владу) з метою змусити його підкоритися їхній волі. Доктрина технократії. Веблена: посиленням впливу на пол. науки і техніки. Влада в управляючих (менеджерів), радників, експертів. Влада технократів виходить не з інтересів сусп., а з досягнень науки в інтересах сусп. Світ кінця ХХ ст. політизований.

106. Еволюція, цінності та принципи політичної доктрини консерватизму. Консерватизм — пол. ідеологія і практика сусп.-пол. життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соц. структури, традиційних цінностей і морально-правових засад. (Берка, де Мест-pa ,де Боналда). Есе Берка “Міркування про Французьку революцію”. Термін увів Шатобріаном 1815 р. журнал “Консерватор”. Збереження традиційних правил, норм, ієрархії влади соц. і пол. структур, інститутів, покликаний захищати ста­тус-кво, пояснювати необхідність його збереження. Проблеми свободи, рівності, влади, держави, демократії. Взаємозв'язок між капіталізмом і демократією. На першому місці сусп., яке значно ширше від уряду, історично, етично й логічно вище за конкретного індивіда. Неоконсерватизм — пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства (“рейганоміка”, “тетчеризм”). Сусп. — складна органічна цілісність, а його частини настільки взаємопов'язані, що зміна однієї з них підриває стабільність усього сусп. Критерієм сусп. розвитку - зміна звичок, традицій і характеру людей. Розвиток сусп. безпечний як для окремої людини, і для всього сусп. організму. Течії: традиціоналістська й патерналістська — виступають на захист сильної влади й держави, вбачаючи в них засіб забезпечення традицій, нац. своєрідності. Сусп. мета - єдність інтересів держави та нації. Кожен обстоює власну позицію, від чого страждає нація, держава. Елітарна демократія — за політичну централізацію, обмеженої демократії. Соц. захист у державі повинен поширюватись лише на тих, хто не має змоги працювати. Неоконсервативна свідомість непримиренна до споживацтва. Кожен крок у бік соц. справедливості сучасні консерватори розглядають як зрівнялівку, послаблення свободи. Коли громадянин сподівається, що держава мусить забезпечити йому комфортне існування, знімаючи чинники ризику, це протиприродне і небезпечно для держави. Розвиток сусп. відбувається .за рахунок ініціативи й відповідальності. Природним, є те, що в сусп. існують слабкі (аутсайдери) і сильні особистості. В історії України найвідомішими представниками консерватизму були В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія.

107. Політична доктрина націонал-соціалізму. NSDAP (Німеччина)|Германія| 1933—1945. NS – тоталітаризм, планомірної і тотальної організації сил сусп.|товариства| для виконання певного сусп.|громадського| завдання|задачі|. Розходилися з|із| індивідуалізмом і лібералізмом в тому, що, підпорядковувавши|підкоряти| всі ресурси сусп.|товариства| досягненню кінцевої мети, відмовлялися визнати які б то не було сфери автономії, в яких індивід і його воля були б такими, що визначають. Розенберг: вищість нордично-германської раси, заборона церкви, народження «нордичної расової душі» Передбачав|припускав|: фюрер-принцип (влада кожного керівника з гори до низу: централізм, військова ієрархія, сувора дисципліна), централізоване, держ. упр. економікою, що не зважає на приватну власність, що частково зберігається, на засоби|кошти| виробництва; чітку ієрархію цілей і цінностей, вищою з|із| яких була побудова|шикування| расово чистого сусп.|товариства|, що має все необхідне для свого тривалого існування: концентрацію влади в руках однієї партії, що направляється|скеровує| вождем; ідеологію, яка не може оспорюватися|заперечувати| навіть в деталях; безроздільну|неподільну| монополію на ЗМ комунікації; повний|цілковитий| контроль за всіма сферами сусп.|громадського| і приватного життя; жорстке насильство відносно всіх інакодумців і незгодних; забезпечення расової чистоти сусп.|товариства|; щиру переконаність широких мас в тому, що вони покликані побудувати|спорудити| досконалий|довершений| соціальний світ|мир| і створити нову людину. Світогляд: спиралося|обпиралося| на вульгарний соціал-дарвінізм|, доповнений расистськими переконаннями, що тлумачать історію як демонстрацію переваги|вищості| одних рас над іншими, переваги|вищості|, обумовленої збереженням|зберіганням| творчими расами «чистоти крові» (де| Гобіно, Чемберлен). «Головне|чільне| джерело сили народу, — стверджував|затверджував| Гітлер, — це не володіння зброєю або організація армії, а внутрішня його цінність, тобто|цебто| расова чистота». NS: Війна робить націю сильною і запобігає її гниттю. Гітлер: Народ, який не може завоювати собі життєвий простір має загинути. Месіанська роль народу, яка спиралася на расову концепцію, новий пол. суб’єкт, нова раса надлюдей (проект «Дзвін»), застосування магії (Аненербе, «Німецьке товариство з вивчення спадку предків» очолював Гіммлер). Профспілки збурюють стадні інстинкти працюючих. Військова|воєнна| поразка|ураження| NS з'явилося одночасно і поразкою|ураженням| націонал-соціалістичної| ідеї. Проте|тим не менше| не можна сказати, що вона померла|вмерла| остаточно.

108. Політична доктрина комунізму: суть та еволюція. У сер. XIX ст. радикально-комун. течія Маркс, Енгельс. Тези: рушійною силою в антагоністичних формаціях є класова боротьба; за капіталізму вирішальну роль відіграє пролетаріат, котрий виконує месіанську роль; пролетаріат має здійснювати свою диктатуру; пролетарська місія полягає у зламі буржуазної державної машини через здійснення революції та побудову комуни; для перемоги пролетаріату потрібна своя пол. партія; пролетарська партія очолить цю боротьбу лише за умов рішучої ідеологічної непримиренності як щодо відвертих супротивників, так і щодо колишніх однодумців. Рушійною силою заміни "способу виробництва" є внутрішні суперечності, що підривають його із середини та готують перехід до наступного способу виробництва. Детермінізм та утопізм. Арон: "світська релігія", що базується на обіцянці спасіння. Комунізм — безкласове, справедливе сусп., здатне функціонувати без держави, покликане забезпечити щастя всім людям. Тези про революцію, непримиренну класову боротьбу, диктатуру пролетаріату на початку XX ст. відбувся розкол у робітничому русі та соціал-демократії. Інституціоналізувався цей розкол після більшовицької революції в Росії та утворення III Комуністичного Інтернаціоналу. Ортодоксальне комуністичне тлумачення призвело до створення тоталітарного соціалізму (більшовицького та нацистського), а реформістське — до створення моделі демократичного соціалізму, в основу якої було покладено програму інтеграції робітничого класу в існуючу сусп. систему. Рисами більшовицької пол. доктрини (В. Ленін, Л. Троцький, Й. Сталін) можна назвати домінування класової боротьби в сусп., зв'язок з ідеологією; концепції соціалістичної революції, держави диктатури пролетаріату; ідею пролетарської, соціалістичної демократії; концепцію з національного питання; тактику щодо інших пол. партій та головні принципи зарубіжної пол. соц. держ. Одночасно виокреслюється сталінізм як специфічна форма тоталітаризму і маоїзм. Мао Цзедун: ставка на "революційність" селянства, сталінську ідею боротьби з ворогами (внутрішніми і зовнішніми) та теорію "партизанської боротьби", терористичні методи у вирішенні пол. проблем.

118