110. Віденський конгрес

У січні 1813 р. російська армія вступила на територію Пруссії. Деморалізовані залишки фр. військ відходили на захід. У січні — лютому від французів були очищені Східна Пруссія і Польща, Під впливом успіхів рос. військ командир прусського корпуса колишньої Великої армії генерал Йорк повернув зброю проти французів, а слідом за цим і прусський король уклав союз з Росією проти Наполеона. У березні — квітні 1813 р. союзна російсько-прусська армія звільнила від французів майже всю Пруссію і вступила в Саксонію, зайнявши саксонську столицю Дрезден. У цей же час угруповання рос. військ під командуванням Барклая-де-Толлі взяла міцність Торн — найважливіший оплот французів у Польщі.

16 квітня 1813 р. у маленькому прусському містечку Бунцлау відбулася сумна подія. Умер головнокомандуючий російською армією Михайло Ілларіонович Кутузов. Замість нього союзні війська очолив не настільки обдарований полководець генерал Вітгенштейн.

За ці місяці Наполеон отямився і зі скаженою енергією прийнявся за створення нової армії, У короткий термін йому удалося поставити під рушницю майже все чоловіче населення Франції, включаючи підлітків. Наполеонівська армія знову стала грізною силою. До того ж дії союзних армій ускладнювалися постійним утручанням пануючи Олександра I і прусського короля Фрідріха Вільгельма III, що знаходилися у військах. З ними у війська прибутку придворне оточення, штабні генерали, що ніколи не водили солдатів у бій, різного роду дармоїди.

20 квітня під Люценом знову створена 100-тис.на французька армія завдала серйозної поразки військам союзників. А після кровопролитного дводенного бою під Бауценом союзна армія змушена була відступити. Після цього між союзниками і Наполеоном було укладене перемир'я, що протривало два місяці. За цей час була створена 6-я коаліція проти Наполеона. Крім Росії і Пруссії в не ввійшли Австрія, Англія і Швеція. Головнокомандуючим з'єднаною армією став австрійський генерал Шварценберг, що ще недавно воював разом з Наполеоном проти Росії. Усі важливі посади в союзних військах зайняли австрійці і пруссаки. По закінченні перемир'я в першому ж серйозному бої під Дрезденом 14—15 серпня союзні армії були розбиті і відступили із Саксонії. 6-я коаліція виявилася в скрутному стані. Наполеон почав тіснити союзників із заходу; одночасно він направив 37-тис.ну колону в тил союзних військ, для того щоб вона перерізала їм шляху до відступу. У випадку успіху такого плану союзна армія мала всі шанси бути розгромленої. Однак шлях цій колоні фр. військ у містечка Кульм перепинив 19-тис.ний рос. загін на чолі з генералами Остерманом-Толстим і Ермоловим. Незважаючи на кількісну перевагу, французи не змогли прорвати заслін, поставлений російськими генералами — героями війни 1812 року. Під час контратаки генералу Остерману відірвало руку. Російські солдати не здригнулися і протрималися до підходу підкріплення на чолі з Барклаем-де-Толли. Французька колона була оточена і розгромлена. Через якийсь час союзна армія перейшла в настання на широкому фронті.

4—7 жовтня під Лейпцигом йшло одне з найбільших у світовій історії боїв, відоме усьому світу за назвою «битва народів», тому що в ньому брали участь армії майже всіх європейських країн. По обидва боки в Лейпцігському бої брало участь близько 500 тис. чоловік. На самому початку бою був смертельно поранений хоробрий командир 27-й піхотної дивізії, герой Смоленська генерал Неверовський. Довгий час було неясно, на чиїй стороні успіх. Але зрештою перевага одержали союзники. Французи втратили убитими, пораненими і полоненими понад 60 тис. чоловік, союзники — 50 тис. солдат. Лейпцігський бій стало вирішальним у війні. Після нього вся Німеччина була звільнена від фр. панування. Незважаючи на запеклий опір, Наполеон не міг стримати настання союзників — вони наближалися до границь Франції.

У січні 1814 р. армії 6-й коаліції, у тому числі і російська, увійшли на територію Франції. Тут війна стала ще більш запеклої і кровопролитний, тому що французи тепер боролися за свою землю. Але союзники до цього часу мали вже гнітючу кількісну перевагу, і зібрані нашвидкоруч Наполеоном поповнення не могли довго протистояти їм.

Перша велика битва відбулася 17 січня під Брієнном, у 200 км східніше Парижа. Незважаючи на те що в бої Наполеон ледь не потрапив у полон (йому довелося самому відбиватися шпагою від козаків), ніхто не міг із упевненістю назвати себе переможцем. Але вже через три дні австрійці, пруссаки, рос. корпус під командуванням Барклая завдали важкої поразки добірним французьким військам у Ла-Ротьера і примусили їх до відступу.

Наполеон усе ще сподівався в декількох боях розбити по черзі союзні війська. Він бився з запеклою мужністю пораненого лева. Часом відомі їм у бій французи здобували окремі перемоги, однак союзники нестримно просувалися до Парижа. У березні в боях при Арсисюр-Об і Фер-Шампенуазе Наполеон був розбитий. Головну роль у цьому зіграла російська армія. Особливий жах на французів наводили козаки, яких Наполеон називав «кращими легкими військами в Європі».

18 березня союзні війська вступили в Париж, через кілька днів Наполеон склав зброю і відрікся від престолу. Війна, а з нею і Закордонний похід російської армії були закінчені повним розгромом наполеонівської Франції. Після участі в урочистому параді в Парижеві російська армія повернулася в Росію.

Незважаючи на те що Росія, Австрія, Пруссія й Англія разом бороли з Наполеоном, протиріччя між урядами цих країн поступово наростали: занадто по-різному бачилося союзникам пристрій післявоєнної Європи. Поки Наполеон залишався загальним супротивником, ці протиріччя заслонялися першочерговою задачею боротьби з Францією: у кожного європейського монарха були свою особисту рахівницю з Наполеоном. Так, рос. імператор Олександр I любив повторювати: « Наполеоне чи я, я чи Наполеон, але разом ми не можемо царювати». Олександр I ненавидів Наполеона і прагнув скинути його з фр. престолу. З ним були в основному згодні правителі інших держав коаліції, що не без основ побоювалися, що якщо Наполеон залишиться у влади у Франції, він буде представляти надалі постійну погрозу їх благополуччю.

Після поразки Наполеона і його зречення від престолу всі протиріччя вийшли на поверхню. Стало ясно, що найсильнішою державою в Європі є Росія. Олександр I, що здобував славу переможця самого Наполеона і спирався на могутню армію, був упевнений, що зможе диктувати всім країнам Європи свої умови. Однак інші держави коаліції, насамперед Англія й Австрія, не захотіли миритися з таким розвитком подій.

Перше зіткнення відбулося ще в лютому — березні 1814 р. по питанню про післявоєнний пристрій Франції. Усі монархи були згодні, що, по-перше, із фр. престолу повинний бути усунутий Наполеон Бонапарт і, по-друге, територія Франції повинна бути зменшена до границь 1792 р. (тобто до початку воєн, що вела революційна Франція з усією Європою). Але далі починалися розбіжності. Олександр I виступив проти повернення до влади у Франції скинутої під час революції династії Бурбонів. Він також зажадав, щоб у Франції діяла конституція й існував парламент, що обирається. Рос. імператор побоювався нової революції в результаті відновлення у Франції абсолютної монархії. Однак всі інші держави, головним чином Австрія, більше інших, що наполягала на так називаному принципі легітимізму (тобто на поверненні Європи до стану, що існували до Французької революції), не підтримали цю пропозицію Олександра I. У результаті Бурбони повернулися в Париж, королем Франції став Людовик XVIII, а Наполеон був відправлений у посилання на острів Ельба. Правда, новий король пообіцяв «дарувати» Франції конституцію.

Непереможна на поле бою, Росія зазнавала невдачі за невдачею на дипломатичній арені.

1 жовтня 1814 р. у Відні відкрився міжн. конгрес, що повинний був визначити пристрій післявоєнної Європи. У ньому формально брали участь представники всіх європейських держав, навіть малюсіньких німецьких і італійських князівств. Але на ділі всі рішення приймалися великими державами: Росією, Австрією, Пруссією й Англією. Інші учасники Віденського конгресу в основному віддавалися світським звеселянням, тому сучасники часто називали конгрес «танцюючим».

Франції, що представляв досвідчений і виверткий дипломат Талейран, що зрадив Наполеона і ставший міністром іноземних справ нового королівського уряду, удавалося із самого початку Віденського конгресу впливати на рішення великих держав. Вона домоглася цього, використовувавши розбіжності колишніх членів коаліції. Недавні союзники переслідували на Віденському конгресі зовсім різні цілі. Імператор Росії Олександр I прагнув збільшити свої володіння. Для цього він хотів створити в складі Російської імперії Польське королівство, об'єднавши всі польські землі, у тому числі і ті, що належали Пруссії. Як компенсацію Олександр пропонував передати Пруссії королівство Саксонію.

Однак цей план не влаштовував Австрію, Англію і Францію. Австрія, що прагнула до панування в Німеччині, не бажала приєднання Саксонії до Пруссії, розуміючи, що в такому випадку Пруссія стане дуже небезпечним суперником. Англія, проводячи свою традиційну політику лавірування, боялася надмірного посилення Росії. Франція ж в особі Талейрана виступила проти устремлінь Олександра I, оскільки вони суперечили принципу легітимізму, а тільки цей принцип запобігав розчленовуванню Франції: вона зберігалася у своїх дореволюційних границях.

Ґрунтуючись на загальних інтересах, Австрія, Англія і Франція уклали таємний союз, спрямований проти Росії і Пруссії. У підсумку велика частина Польщі відійшла до Росії (вона одержала назву Царства Польського; Олександр I пообіцяв «дарувати» йому конституцію і проголосити його автономним утворенням у складі Російської імперії), Пруссія одержала лише частину Саксонії. Таким чином, план Олександра I удався лише частково. Це було серйозною поразкою російської дипломатії.

Серед інших питань, що обговорювалися у Відні, найважливішої була німецька проблема. Народ Німеччини, натхнений визвольною боротьбою проти Наполеона, сподівався на об'єднання країни. Однак замість єдиної Німеччини був створений розпливчастий Німецький союз з чотирьох десятків незалежних дрібних німецьких князівств. Головувати в цьому союзі повинний був австрійський імператор. За рішенням Віденського конгресу політично роздробленої залишилася й Італія. Європейські монархи панічно боялися революцій і робили всі, щоб їх запобігти. Вони прагнули стерти з карти Європи всі наслідки Французької революції.

Навесні 1815р. конгрес приступив уже до підведення підсумків, як раптом його учасники були вражені несподіваною звісткою: Наполеон Бонапарт таємно втік з острова Ельба і 1 березня висадився у Франції. Усі вислані французьким королем загони, що повинні були захопити Наполеона, перейшли на його сторону. За час короткого панування Бурбонов фр. народ устиг їх знову зненавидіти. Фактично без єдиного пострілу 20 березня Наполеон вступив у Париж. Король Людовик XVIII і його наближені в жаху бігли. Імперія була відновлена. Наступив період, відомий в історії за назвою «Сто днів», тому що Наполеонові цього разу удалося протриматися на фр. престолі лише сто днів: з 20 березня по 22 червня 1815 р.

Наполеон розумів, що нова єдина коаліція всіх європейських держав неминуче скине його з престолу. І тому він спробував поглибити вже існували протиріччя між союзниками. Він відправив у Росію виявлений їм екземпляр секретного договору, укладеного королівським урядом Франції з Австрією й Англією проти Росії. Імператор Олександр I був розлютований, але порахував, що в сформованих умовах союзникам треба забути колишні розбіжності і знову об'єднатися проти загального ворога. Ця позиція Росії дозволила створити 7-ю коаліцію європейських держав проти Наполеона.

Російська армія уже виступила в похід у Францію, але 18 червня 1815 р. фр. війська під початком Наполеона в битві під Ватерлоо потерпіли нищівна поразка від з'єднаної англо-прусської армії. Наполеон знову відрікся від престолу і був засланий на далекий острів Святої Олени — малюсіньке англійське володіння в Атлантичному океані. Російська армія повернулася додому, так і не прийнявши цього разу участі в бойових діях.

Повернення Наполеона подіяло на учасників Віденського конгресу. Вони постаралися якомога швидше розв'язати всіх спірних проблеми. 28 травня відбулося останнє засідання конгресу, на якому був підписаний Заключний акт, що зафіксував усі прийняті рішення.

Віденський конгрес створив нову систему міжн. відносин у Європі, засновану на пануванні чотирьох «великих держав» (Росії, Англії, Австрії, Пруссії), до яких у 1818 р. після виводу союзних військ приєдналася Франція. Перший час після Віденського конгресу вирішальну роль у цій системі грала Росія, який не було рівних на міжнародній арені після наполеонівських воєн. Значний вплив на європейську політику робили також Англія й Австрія. Пруссія тільки починала зміцнюватися, а Франція була істотно ослаблена умовами мирного договору, відповідно до якого незалежність Франції визнавалася, але лише «настільки, наскільки вона сумісна з безпекою союзників і загальним спокоєм Європи». На ділі це означало можливість утручання у внутрішні справи Франції з боку інших великих держав. Так, у Франції аж до 1818 р. були розміщені війська союзників.

Однак «Віденська система» виявилася неміцною. Загальний ворог зник, а найгостріші розбіжності між різними країнами зберігалися. Жодна з держав не була цілком задоволена підсумками Віденського конгресу: старі протиріччя перемінилися новими.

Англія, що одержала значну частину фр. колоній, підсилила свою експансію по усьому світі, що неминуче приводило її до конфліктів з іншими державами. Інтереси Австрії, що домоглася панування в Німеччині, вступали в протиріччя з інтересами Пруссії. І всі держави боялися того, що рос. імператор стане одноособовим володарем Європи.

Для запобігання можливого конфлікту великим державам була необхідна загальна мета, яка б їхній поєднувала. І такою метою стала боротьба проти революцій і визвольного руху в Європі.

Ініціатором подібного об'єднання виступив Олександр I. 14 вересня 1815 р. він направив королю Пруссії й імператору Австрії декларацію, у якій призвав їх «у всіх випадках і у всякім місці» захищати абсолютну монархічну владу і бороти проти революцій і народних рухів. Це було вигідно всім монархам, що із задоволенням підтримали ініціативу рос. імператора і створили так називаний Священний союз. Офіційно в нього ввійшли правителі Росії, Австрії і Пруссії, що зобов'язалися у випадку погрози кому-небудь з них «подавати один одному посібник, підкріплення і допомога». Фактично Англія також брала участь у діяльності Священного союзу. Створення Священного союзу цілком не знімало протиріч між його членами. Вони виявлялися в міру ускладнення політичної ситуації в Європі.

Політика Росії в Європі в цей час була двоїстої, що зв'язано з особистістю і політичними поглядами імператора Олександра I. З одного боку, Росія була активною учасницею Священного союзу, підтримувала його заходу щодо придушення визвольних рухів. З іншого боку, у міжнародній політиці Олександра I були елементи лібералізму. Так, Олександр I увів конституцію в Царстві Польському, що стало частиною Росії після Віденського конгресу. Невизначеної була політика Олександра I і стосовно національно-визвольного руху, що розгорався в Греції, що прагнула скинути турецький гніт і стати незалежною державою. З погляду принципів Священного союзу, Росія повинна була підтримати турецький уряд. Але складність полягала в тому, що греки були православними, а турки — мусульманами, і боротьба греків за незалежність користалася великою популярністю і підтримкою в рос. суспільстві. До того ж політично Росії було вигідно підтримувати греків, тому що звільнення православної Греції могло зміцнити рос. вплив на Балканському півострові.

У 1820—1821 р. в австрійських містах Троппау (нині місто Опава в Чехії) і Лайбахе (нині Любляна) відбувся конгрес Священного союзу. Він проходив в обстановці підйому революційного руху в Європі. У 1820 р. прогриміли повстання в Іспанії й Італії. Продовжувалася боротьба греків за незалежність. Навіть у Росії саме під час роботи конгресу спалахнули хвилювання солдата в гвардійському Семеновском полку. Вага це на час згуртувало великі держави, і вони одностайно засудили повсталих греків. Олександр I всупереч інтересам Росії підтримав цю думку, однак через кілька років змінив свою позицію: грекам була зроблена дипломатична підтримка, що сприяла їх звільненню від турків. Але протиріччя між великими державами знову не були усунуті, і згодом вони тільки загострювалися. Священний союз виявився неміцним утворенням. Політичний порядок у Європі, заснований на монархічних принципах Священного союзу, протримався зовсім недовго.

119.Паризький конгрес відкрився 13 (25) лютого 1856 року в столиці Франції. У ньому брали участь Росія, Франція, Англія, Австрія і Сардінія. Пізніше до них приєдналася Туреччина. Головував на засіданнях фр. міністр закордонних справ, двоюрідний брат Наполеона III граф А. Валевський. Росія була представлена першим уповноваженим графом О.Ф.Орловим і другим — Ф.І.Бруновим, що довго служив російським послом в Лондоні. Англія була представлена лордами Кларендоном і Каулі. Австрія — Буолем, Сардінське королівство — Кавуром.

Основними супротивниками Росії в Парижі стали Англія і Австрія. Що стосується Франції, то вона з багатьох питань підтримувала російську делегацію, ставлячись до союзу з Англією досить формально. Наполеон III справедливо вважав, що його країна і так вже отримала багато від війни (від переважання в Туреччині до «реваншу» за 1814 рік). Більш того, під час конгресу намітилося потеплення відносин між колишніми ворогами. Наполеон III підтвердив в бесіді з Орловим, що відтепер не бачить ніяких корінних суперечностей, які могли б перешкодити зближенню Росії і Франції.

Англія, що спочатку взагалі не бажала такого швидкого миру, тепер відверто прагнула до ослаблення Росії в басейні Чорного моря, до підриву її позицій на Кавказі, наполягала на демілітаризації Аландських островів. За підтримки австрійців англійці вимагали навіть повного зриття рос. укріплень по чорноморському узбережжі, проте, завдяки підтримці Наполеона III, Орлов в цьому питанні переміг.

Австрія вимагала відторгнення від Росії всієї Бессарабії і розраховувала на приєднання до своїх володінь Дунайських князівств. Колишні союзники, проте, ніяк не підтримали Дунайську імперію, і австрійці пішли з конгресу, не отримавши ніякої сплати за свій ультиматум від 2 грудня 1855 року, що назавжди зіпсував відносини з Росією.

Туреччина на конгресі була вимушена погоджуватися з союзниками навіть, коли їхня думка явно розходилася з її інтересами. Особливо (але без якихлсь серйозних наслідків) на конгресі розглядалося питання про необхідність майбутнього політичного об'єднання Дунайських князівств. У результаті 18 (30) березня 1856 року був підписаний Паризький мирний договір 1856 р., який підбив підсумки Кримської війни. До 1871 року цей договір визначав зовнішню політику європейських держав. Він і став закінченням Паризького конгресу 1856 року.

120. Блок Антанта.

Антанта (від фр - згода) або "Потрійна Згода", "Сердечна згода" - військово-політичний блок сформований в 1893 - 1907 роках. 1893 року - дата укладення оборонного союзу Росії і Франції у відповідь на посилення Німеччини і створення Потрійного союзу. У 1904 році знаходився англо-французский союз, а 30 серпня 1907 року було підписано російсько-англійську угоду. Тридцяте серпня 1907 року прийнято вважати днем остаточного формування Антанти. Що було продиктоване погіршенням в англо-германских стосунків. У Німеччині, у свою чергу, такий розвиток подій був сприйнятий, як свого роду оточення і послужило стимулом для нових військових приготувань з боку Німеччини. Блок Антанта на початку першої світової війни об'єднав в собі більше 20 країн, що виступили проти німецької коаліції (Англія, Бельгія, Греція, Китай, Португалія, Росія, Сербія, США, Франція, Чорногорія, Японія .). Створення Антанти пом'якшило протиріччя між її учасниками, але не виключило їх повністю. Відмітимо одну цікаву деталь: в ході першої світової війни, Італія (що раніше полягала у військово-політичному Потрійному союзі) виступила на стороні блоку Антанти. Італія із-за суперечок з Францією про колонії в Північній Африці, ймовірно розраховуючи на допомогу Німеччині (Умови Потрійного союзу вимагали підтримки оборонних дій своїх союзників), несподівано для усієї Європи уклала союз з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Після початку першої світової війни союзники Італії зажадали від неї виконання умов договору. Але Італія відмовилася від вступу у війну на стороні Потрійного союзу, аргументировав це тим, що Австро-Угорщина послужила агресором в розв'язуванні цієї війни. З чого виходило, що цю війну не можна вважати оборонною.

З перших днів першої світової війни, на зразок Німеччини і її союзників, що вже здійснили переділ світу, основні учасники блоку Антанта вступили в секретні переговори про переділ майбутніх захоплених територій.

Після Великої Жовтневої Соціалістичної революції 1917 року і наступного прийняття Росією Декрету про світ, Росія фактично покинула склад Антанти, що у свою чергу було пізніше підтверджене укладенням сепаратного Брестського миру 1918. Після цього послідувала інтервенція імперіалістичними кругами Антанти в Росії (1918-1920 року). Провал антирадянська інтервенція і загострення протиріч між учасниками блоку привели до розпаду Антанти.

АНТАНТА, військово-політичний союз Великобританії, Франції і Росії (іменований також Потрійною згодою, а після приєднання Італії в 1915 - Четверною згодою), що оформився в 1904-1907 як противага Потрійному союзу. Утворення Антанти пов'язане з розмежуванням великих держав у кінці XIX - початку XX ст., викликаним новим співвідношенням сил на міжнародній арені і загостренням протиріч між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Італією з одного боку, Францією, Великобританією і Росією, - з іншою. Різке загострення англо-германского суперництва, викликане колоніальною і торговельною експансією Німеччини в Африці, на Близькому Сході і інших районах, гонкою морських озброєнь, спонукало Великобританію шукати союзу з Францією, а потім з Росією. В той же час спроби Німеччини втягнути Росію в орбіту своєї політики за допомогою Бъеркского договору 1905 не увінчалися успіхом. Укладення англо-французского договору 1904 про розділ сфер впливу в Африці ("Сердечна згода") і російсько-англійської угоди 1907 про Тібет, Афганістан і Іран лягло в основу утворення Антанти. Її подальшій консолідації сприяли Марокканські кризи 1905,1911, Боснійська криза 1908-1909, що поставили Росію на грань війни з Австро-Угорщиною і Німеччиною. Німецький уряд робив спроби послаблення Антанти, прагнучи, зокрема, використовувати для цього англо-російські протиріччя в Ірані. Проте укладення договору (1911) Потсдама між Росією і Німеччиною не усунуло російсько-німецького антагонізму в політичній (Балканське питання, Чорноморські протоки) і економічній (посилення німецької торговельної експансії в Росії) областях. Балканські війни 1912-1913 привели до зміцнення співпраці країн Антанти. У військовій області це виразилося у визначенні загальних стратегічних планів російській і фр.й армій, підписанні російсько-французької військово-морської конвенції, російсько-англійських переговорах про ув'язнення такої конвенції. У політичній області вироблялася єдина лінія поведінки в міжн. кризах, в липні 1914 відбувся візит фр. президента Р. Пумнкаре в Росію. Утворення Антанти хоча і пом'якшило розбіжності між її учасниками, але не ліквідувало їх; збереглися і періодично загострювалися протиріччя Росії з Великобританією на Середньому Сході, з Францією - на Балканах і в Туреччині.

Остаточно союзні стосунки між державами Антанти були закріплені після початку першої світової війни угодою від 23 серпня (5 вересня) 1914 про об'єднання військових зусиль проти Німеччини і її союзників і про неукладення сепаратного миру супротивником. Назва Антанта стала застосовуватися для позначення усієї антинімецької коаліції. До її складу (не рахуючи Росії, що вийшла після Жовтневої революції 1917 з війни) входили у кінці війни: Бельгія, Болівія, Бразилія, Великобританія, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Греція, Італія, Китай, Куба, Ліберія, Нікарагуа, Панама, Перу, Португалія, Румунія, Сан-Доминго, Сан-Маріно, Сербія, сіам, США, Франція, Уругвай, Чорногорія, Хиджаз, Еквадор, Японія. Провідна роль в Антанті до цього часу належала Великобританії, Франції і США.

Загальне політичне і військове керівництво діяльністю блоку в різні періоди здійснювалося: Міжсоюзницькими конференціями (1915, 1916, 1917, 1918), Верховною радою Антанти, Міжсоюзним (сумлінним) військовим комітетом, Верховним головнокомандувачем союзними військами, головним штабом Верховного головнокомандувача, головнокомандувачами і штабами на окремих театрах військових дій. Застосовувалися такі форми співпраці, як двосторонні і багатосторонні зустрічі і консультації, контакти головнокомандувачів і генштабів через представників союзних армій і військових місій. Проте відмінність військово-політичних інтересів і цілей, військових доктрин, неправильна оцінка сил і засобів протиборчих коаліцій, їх військових можливостей, віддаленість театрів військових дій, підхід до війни як короткочасній кампанії не дозволили створити єдине і постійне військово-політичне керівництво коаліцією у війні.

Троїстий союз.

Троїстий союз 1882 року - військово-політичний блок Німеччини, Австро-Угорщини і Італії, що склався в 1879 - 1882, роки, коли йшов розділ Європи на два ворожі табори. Останньою в союз вступила Італія. Німеччина з метою ізолювати Францію стала шукати зближення з Італією. Італія із-за суперечок з Францією про колонії в Північній Африці, ймовірно розраховуючи на допомогу Німеччині (Умови Потрійного союзу вимагали підтримки оборонних дій своїх союзників), несподівано для усієї Європи уклала союз з Німеччиною і Австро-Угорщиною. Троїстий союз в боротьбі за гегемонію був спрямований проти Росії і Франції.

Учасники договору зобов'язалися не брати участі в союзах, спрямованих один проти одного, і робити один одному взаємну. Виходячи із змісту підписаного договору, Німеччина і Австрія зобов'язані зробити Італії військову підтримку у разі, якщо вона "без прямого виклику з її боку піддалася б нападу Франції". Італія повинна була зробити те ж саме у разі не спровокованого нападу Франції на Німеччину. Австро-Угорщина вступала у війну тільки у разі вступу у війну Росії. Учасники зобов'язалися зберегти взаємний нейтралітет у разі війни кого-небудь з них з будь-якою великою державою (окрім Франції), і надати військову допомогу один одному у разі нападу двох або більших держав. Услід за підписанням договору Германію і Австро-Угорщина взяли до відома те, що Італія відмовлялася від вступу у війну у разі їх війни з Великобританією (оскільки Італія не могла протистояти сильному англійському військово-морському флоту).

Троїстий союз фактично поклав початок створенню великих військових блоків в Європі, що посилили небезпеку європейської війни. Відповіддю на виникнення Потрійного союзу було утворення Антанти. Договір про Троїстий союз був укладений на 5 років і подовжувався (у 1887, 1892, 1897, 1902, 1907, 1912) до 1915, коли Італія, відмовившись підтримати союзників, вступила у війну на стороні Антанти. Ще в 1902 році Італія уклала з Францією угоду, в якій говорилося, що Італія зобов'язалася дотримувати нейтралітет при нападі Німеччини на Францію. Після початку першої світової війни союзники Італії зажадали від неї виконання умов договору. Але Італія відмовилася від вступу у війну на стороні Потрійного союзу, аргументировав це тим, що Австро-Угорщина послужила агресором в розв'язуванні цієї війни. По суті так і сталося: після вбивства ерцгерцога і престолонаслідника Австрії Франца Фердинанда в Сараєво Австро-Угорщина почала війну з Сербією. З чого виходило, що цю війну не можна вважати оборонною. Після виходу Італії з Потрійного союзу, Троїстий союз фактично розпався і став існувати в іншому виді: місце Італії зайняли Болгарія і Імперія Османа, і союз став іменуватися Четверним союзом

122. Священний союз - консервативний союз Росії, Пруссії і Австрії, створений з метою підтримки встановленого на Віденському конгресі (1815) міжн. порядку. До заяви про взаємодопомогу усіх християнських государів, підписаному 14 вересня 1815 року, згодом поступово приєдналися усі монархи континентальної Європи, окрім Папи Римського і турецького султана. Не будучи в точному значенні слова оформленою угодою держав, що накладала б на них певні зобов'язання, Священний союз, проте, увійшов до історії європейської дипломатії як "згуртована організація з різко обкресленою монархічною для клерикалізму ідеологією, створена на основі пригнічення революційного духу і політичного, і релігійного вільнодумства, де б вони не проявлялися" [1].Зміст Історія створення

Після повалення Наполеона і відновлення всеевропейского миру в середовищі держав, що вважали себе цілком задоволеними розподілом "винагород" на Віденському конгресі, виникло і зміцнилося прагнення до збереження встановленого міжн. порядку, причому засобом для цього представлявся постійний союз європейських государів і періодичне скликання міжн. конгресів. Але оскільки досягненню цього суперечили національні і революційні рухи народів, що домагаються вільніших форм політичного існування, то таке прагнення швидко отримало реакційний характер.

Ініціатором Священного союзу став рос. імператор Олександр I, хоча при складанні акту Священного союзу він ще вважав за можливе протегувати лібералізму і дарувати конституцію Царству Польському. Думка про Союз зародилася у нього, з одного боку, під впливом ідеї - стати миротворцем Європи шляхом створення такого Союзу, який усунув би навіть можливість військових зіткнень між державами, а з іншої - під впливом містичного настрою, що оволодів ім. Останнім пояснюється і дивність самої редакції союзного договору, не схожого ні за формою своєї, ні за змістом на міжнародні трактати, що примушувало багатьох фахівців міжн. права бачити в нім лише просту декларацію монархів, що підписали його.

"В ім'я Пресвятої і нероздільної Трійці, - свідчив документ, - Їх Величність., восчувствовав внутрішнє переконання в тому, наскільки необхідно що передлежить державам образ взаємних стосунків підпорядкувати високим істинам, законом Бога Спасителя, що вселяється, оголошують урочисто, що предмет цього акту є відкрити перед лицем вселенныя їх непохитну рішучість. керуватися. заповідями сіючи святыя віру, заповідями любові, правди і світу. На цій основі.

I. відповідно до слів священних писань, що повелівають усім людям бути братами, договірні монархи пребудут сполучені узами дійсного і нерозривного братерства і, шануючи себе як би єдиноземцями, вони в усякому разі і у всякому місці стануть подавати один одному посібник, підкріплення і допомогу; у відношенні ж до підданих і військ своїм вони, як батьки сімейств, управлятимуть ними в тому ж дусі братерства.

II. Єдине переважаюче правило та буде. приносити один одному послуги, робити взаємну доброзичливість і любов, шанувати усім себе як би членами єдиного народу християнського, поелику союзні государі шанують себе аки поставленими від Провидіння для управління єдиного сімейства галузями. сповідуючи таким чином, що Самодержець народу християнського. не інший достовірно є, як Той, кому власне належить держава, поелику в нім єдиному знаходяться скарби любові, ведення і премудрощі нескінченні".

Підписаний 14 вересня 1815 р. трьома монархами - Францем I Австрійським, Фрідріхом Вільгельмом III Прусським і Олександром I, він спочатку в двох перших не викликав нічого, окрім неприязного до себе відношення.

По словах Меттерниха, також спочатку Священного союзу, що підозріло віднісся до ідеї, ця "затія", долженствовавшая "навіть по думці свого винуватця бути лише простою моральною маніфестацією, в очах інших двох государів, що дали свої підписи, не мала і такого значення", а згодом "одні партії, ворожі государям, лише і посилалися на цей акт, користуючись їм, як зброєю, для того, щоб накинути тінь підозри і наклепу на найчистіші наміри своїх супротивників".

Той же Меттерних запевняє у своїх мемуарах, що "Священний союз зовсім не був заснований для того, щоб обмежувати права народів і сприяти абсолютизму і тиранії в якому б то не було виді. Цей Союз був єдино вираженням містичних прагнень імператора Александра і додатком до політики принципів християнства. Думка про священний союз виникла з суміші ліберальних ідей, релігійних і політичних". Згодом, проте, Меттерних змінив свою думку про "порожній і тріскучий документ" і дуже майстерно користувався Священним союзом для своїх реакційних цілей.

Зміст цього акту був вкрай невизначений і розтяжний, і практичні виводи з нього можна було робити найрізноманітніші, загальний же дух його не суперечив, а швидше сприяв реакційному настрою тодішніх урядів. Не кажучи вже про змішення ідей, що відносяться до абсолютно різних категорій, в нім релігія і мораль абсолютно витісняють право і політику з областей, що безперечно належать цим останнім. Побудований на легітимному початку божественного походження монархічної влади, він встановлює патріархальність стосунків між государями і народами, причому на перших покладається обов'язок управляти у дусі "любові, правди і світу", а другі повинні лише покорятися: про права народу по відношенню до влади документ зовсім не згадує.

Нарешті, зобов'язавши государів завжди "подавати один одному посібник, підкріплення і допомогу", акт нічого не говорить про те, в яких саме випадках і в якій формі повинне здійснюватися це зобов'язання, що давало можливість тлумачення його в тому сенсі, що допомога обов'язкова в усіх тих випадках, коли піддані виявлятимуть непокору своїм "законним" государям.

Це останнє саме і сталося. Сам Олександр I саме так і почав дивитися на Священний союз: "Я, - сказав він на Веронському конгресі фр. уповноваженому з приводу грецького повстання, - покидаю справу Греції тому, що угледів у війні греків революційну ознаку часу. Що б не робили для того, щоб утруднити Священний союз в його діяльності і запідозрити його цілі, я від нього не відступлюся. У кожного є право на самозахист, і це право повинні мати також і монархи проти таємних товариств; я повинен захищати релігію, мораль і справедливість". При такому погляді на боротьбу християн-греків з мусульманами-турками як на бунт бунтівних підданих зникав самий християнський характер Священного союзу і малося на увазі лише пригнічення революції, як би не було її походження. Усе це і пояснює успіх Священного союзу : скоро до нього приєдналися і усі інші європейські государі і уряди, не виключаючи і Швейцарії з німецькими вільними містами; не підписалися під ним тільки англійський принц-регент і папа, що не заважало їм у своїй політиці керуватися тими ж принципами; лише турецький султан не був прийнятий в члени Священного союзу як государ нехристиянський.

Знаменуючи собою характер епохи, Священний союз був головним органом загальноєвропейської реакції проти ліберальних спрямувань. Практичне значення його виразилося в постановах цілого ряду конгресів (Аахенского, Троппаусского, Лайбахского і Веронського), на яких цілком виробився принцип втручання у внутрішні справи інших держав з метою насильницького пригнічення усіх національних і революційних рухів і підтримки існуючого ладу з його абсолютистськими і аристократичними для клерикалізму тенденціями.

Конгреси Священного союзу

Аахенский конгрес 20 вересня - 20 листопада 1818 року Конгреси в Троппау і Лайбахе1820-1821 роки

Конгрес у Вероне 20 жовтня - 14 листопада 1822 року

Розпад Священного союзу

Система післявоєнного пристрою Європи, створена Віденським конгресом, суперечила інтересам нового класу, що зароджується, - буржуазії. Буржуазні рухи проти абсолютистських для феодала сил стали основною рушійною силою історичних процесів в континентальній Європі. Священний союз перешкоджав встановленню буржуазних порядків, посилював ізоляцію монархічних режимів. Із зростанням протиріч між учасниками Союзу відбувалося падіння впливу на європейську політику рос. двору і російської дипломатії.

Вже до кінця 1820-х років Священний союз почав розкладатися, чому сприяв, з одного боку, відступ від принципів цього Союзу з боку Англії, інтереси якої в цей час дуже сильно суперечили політиці Священного союзу як в справі конфлікту між іспанськими колоніями в Латинській Америці і метрополією, так і у відношенні до грецького повстання, що все ще тривало, а з іншої - вивільнення наступника Александра I з-під впливу Меттерниха і розбіжність інтересів Росії і Австрії по відношенню до Туреччини.

Повалення монархії у Франції в 1830 р. і вибух революцій в Бельгії і Варшаві змусили Австрію, Росію і Пруссію повернутися до традицій Cвященного союзу, що виразилося, між іншим, в рішеннях, прийнятих на мюнхенгрецском з'їзді рос. і австрійського імператорів і прусського наслідного принца (1833 р.); проте успіхи французької і бельгійської революцій 1830 року завдали сильного удару принципам Священного союзу, оскільки тепер уже дві великі держави, Англія і Франція, що раніше цілком примикали до цих принципів у сфері міжн. відносин (та і внутрішніх), тепер трималися іншої політики, сприятливішої буржуазному лібералізму, - політики невтручання. Микола I, що спочатку намагався схилити австрійського імператора до спільного виступу проти "узурпатора" фр. трону Луи-Филиппа, незабаром залишив ці зусилля.

Тим часом наростали протиріччя між інтересами Росії, Австрії і Пруссії. Австрія була невдоволена війною Росії на Балканах: австрійський канцлер Меттерних вказував на те, що допомога "грецьким революціонерам" суперечить принципам Священного союзу. Микола I симпатизував Австрії за її консервативну антиреволюційну позицію. Австрії симпатизував і Нессельроде. Крім того, підтримка з боку Австрії могла б розв'язати Росії руки на Балканах. Проте Меттерних ухилявся від обговорення "турецького питання". Але під час Угорської революції 1848-1849 років він втратив свою посаду, і у Миколи I з'явилася надія, що Австрія змінить свою позицію.

Літом 1849 р., на прохання імператора Австрії Франца-Йосипа I, російська армія під командуванням фельдмаршала Паскевича взяла участь в пригніченні Угорської національної революції. Потім Росія і Австрія одночасно послали в Туреччину ноти, в яких вимагали видати угорських і польських революціонерів. Порадившись з англійським і французьким послами, турецький султан ноту відхилив. Тим часом Пруссія вирішила посилити свій вплив в Німецькому союзі. Це привело її до декількох конфліктів з Австрією. Завдяки підтримці Росії усі конфлікти вирішувалися на користь Австрії. Це привело до охолодження стосунків Росії з Пруссією.

Після усього цього Микола I розраховував на підтримку Австрії в Східному питанні: "Що стосується Австрії, то я в ній упевнений, оскільки наші договори визначають наші стосунки".

Але російсько-австрійська співпраця не могла усунути російсько-австрійські протиріччя. Австрію, як і раніше, страхала перспектива появи на Балканах незалежних держав, ймовірно дружніх Росії, само існування яких викликало б зростання національно-визвольних рухів в багатонаціональній Австрійській імперії. У результаті в Кримській війні Австрія, прямо в ній не беручи участь, зайняла антиросійську позицію.

123. Семилітня війна (1756—1763 pp.) — війна між Австрією, Францією, Росією, Іспанією, Саксонією, Швецією, з одного боку, і Пруссією, Великобританією (в унії з Ганновером) і Португалією — з іншого. Війна була викликана загостренням англо-французької боротьби за колонії й зіткненням політики Пруссії з інтересами Австрії, Франції і Росії. Перемоги прусської армії Фрідріха II в 1757 р. під Росбахом і Лейтеном були перекреслені перемогою російсько-австрійських військ у Кунерсдорфській битві 1759 р. У1761 р. Пруссія була на грані катастрофи, але новий рос. цар Петро III уклав з нею в 1762 р. союз (Катерина II розірвала його, але війни не відновила). Запекла боротьба йшла також в колоніях і на морях. За Губертусбурзьким миром 1763 р. з Австрією і Саксонією Пруссія закріпила за собою Сілезію. За Паризьким мирним договором 1763 р. до Великобританії від Франції перейшли Канада, Східна Луїзіана, велика частина фр. володінь в Індії. Головний підсумок Семилітньої війни — перемога Великобританії над Францією.

Семилітня війна – своєрідна кульмінація Вестфальського світоустрою – стала в цьому відношенні інтегруючою. В ній взяли участь всі претенденти на звання й статус центру сили в Європі та світі. Війна вийшла за рамки континенту, охопивши колоніальні володіння та створивши передумови для боротьби північноамериканських колоній за незалежність. Одним словом, значення цього конфлікту важко переоцінити.

Із системної точки зору війна стала можливо єдиним засобом вирішити суперечки, що накопичувалися в європейських міжн. відносинах із часів підписання Вестфальського миру. Єдиний інструмент, який був у розпорядженні європейських лідерів для вирішення поточних проблем – принцип силової рівноваги – був занадто абстрактним, створюючи час від час спокусу перевірити на практиці ступінь готовності партнерів до різного роду авантюр. Ризик йшов у Вестфальській системі поруч із точним розрахунком співвідношення сил.

Поєднання ризику і розрахунків із певного моменту стало прикметою зовнішньої політики німецьких держав. Стратегія Пруссії в цьому відношенні передувала плану Шліффена або бліцкригу – всі вони намагалися максимально використати переваги географічного розташування, й звести до мінімуму негативний вплив стратегічного дефіциту ресурсів. Зовнішня політика Пруссії була небезпечним викликом всьому Вестфальському порядку, оскільки в її основі лежало забагато ризику.

Семилітня війна розпочалася, так би мовити, без прямої участі Пруссії. У 1756 році Велика Британія, чиє колоніальне суперництво із Францією не піддавалося врегулюванню традиційними засобами, оголосила останній війну. Дуже швидко відбулася ескалація цього конфлікту, яка зробила його безпосередніми учасниками більшість великих європейських держав. Театр військових дій охопив Європу, Північну Америку, Африку, Індію, Філіппіни. Уінстон Черчілль назвав Семилітню війну «першою світовою».

Самій війні пережувала цікава подія, що отримала назву «дипломатичної революції». Ним позначається несподівана зміна альянсів між найбільшими європейськими державами, що сформувалися в ході війни за австрійську спадщину, та розглядалися багатьма як запорука європейської стабільності та миру. Коаліція Австрії, Англії та Росії, яка протистояла франко-прусському альянсу, розпалася. Англія підтримала Пруссію, нібито виходячи із своєї турботи за долю володінь у Ганновері, а Франція, Австрія та Росія сформували противагу.

«Дипломатична революція» продемонструвала цікаву особливість Вестфальської міжнародної системи. Як стало очевидним, в основі її стабільності лежав принцип вільного формування коаліцій, які засновувались на міркуваннях тактичної користі або короткострокових інтересів. Гнучкість та мінливість альянсів збережуться і у Віденській системі міжн. відносин, гарантувавши їх тривалі періоди мирного розвитку.

Запобігти Семилітній війні «дипломатична революція» не змогла. Навряд чи її учасники чогось подібного очікували. Масштабний конфлікт у Європі назрівав давно, його причини були комплексними та різноманітними. Результат війни міг як зберегти стабільність Вестфальської системи, сформувавши та зафіксувавши нове співвідношення сил, так і стати початком її кінця.

Детальний аналіз ходу військових дій не входить до наших цілей. Війна була достатньо тривалою й масштабною. Середня оцінка втрат коливається близько 600000 військових та 700000 мирного населення. Масштабності конфлікту відповідала й масштабність політичних наслідків. За результатами війни Франція втратила території у Північній Америці на користь Англії та Іспанії, а Пруссія зберегла контроль над більшою частиною Сілезії.

Семилітня війна поклала край другому етапу розвитку Вестфальської міжнародної система та перевела її у фазу поступового занепаду. Із 1763 до 1789 року співвідношення сил та сфери політичних інтересів основних гравців кардинально змінюються, в системі виникають нові елементи, хоча принципи силової рівноваги зберігаються. В той же час, підтримувати таку рівновагу стає складно. В системі явно проявляється криза її геополітичних основ – центр Європи дедалі більше підпадає під контроль сильних держав та консолідується. Посилення Пруссії доповнюється драматичним занепадом Речі Посполитої та розподілами Польщі у другій половині XVIII ст. В результаті цього «буферних зон» між Росією, Пруссією та Австрією не залишилося.

Двома подіями, що обумовили крах Вестфальської міжнародної системи, стали Війна за незалежність в Америці та Велика французька революція. Зв’язок між ними був настільки ж прагматичним, наскільки й символічним.

Отримання північноамериканськими колоніями незалежності та утворення Сполучених Штатів Америки означало початок кінця євроцентричного світу. Починаючи із епохи Великих географічних відкриттів, світова політика творилася в Європі, і лише в Європі співіснували силові полюси світу. В той же час, колоніальні володіння виступали периферійним театром конфліктів, війн та з’ясування співвідношення сил. Наприкінці XVIII ст. такий стан речей назавжди змінився, а європейські держави були приречені перенести більшість своїх побоювань, прагнень та суперечок на відносно невелику територію Європи.

Велика французька революція зруйнувала «тверезий та неупереджений» розрахунок співвідношення сил між основними міжнародними акторами. Її наслідком стала інкорпорація ідеологічного та національного елементів в структуру світового порядку, після чого на шляху вільного силового балансування з’явилися принципові перешкоди. Разом із ними прийшли тотальна мобілізація та підпорядкування суспільного життя військовим потребам. Дві тотальні війни ХХ ст. продемонстрували європейцям логічний підсумок такого розвитку.