V. Підсумок уроку.

Ось і уроку кінець! Хто плідно працював – молодець! Всі дружні й активні були весь час. Хороші оцінки чекають на вас. Збігла подорож як коротка мить. Час наш дуже швидко біжить, Ще попереду у вас багато кроків І цікавих, і важких уроків. Я буду рада, якщо в когось із вас виникне бажання написати свою казку, хай вам у цьому допоможе фантазія, увага, спостережливість, добре ставлення до навколишнього світу. Пам’ятаймо про це і можливо ви напишете чудову нову історію або пригоду, ще ніколи і ніким не розказану. ДОДАТОК (текст казок) ВЕРЕДУЛЯ Хто хоч раз зустрів ту дівчинку, то вже пам'ятав її все життя. Чому? Насамперед тому, що вона була дуже вродли¬ва. І не просто вродлива, а надзвичайно вродлива. Про таких кажуть: дівчина-писанка, дівчина-казка. Її краса полонила, вражала, засліплювала. А якою чарівною ця дівчинка була у свята, коли мама вдягала її в оксамитову сукенку з білим мереживним комірцем і вплітала в розкішні коси атласні червоні стрічки, взагалі не можна розказати, бо для цього не вистачить у мові слів. І побачивши прекрасне смагляве дів¬чатко, зупинялися не лише люди, а й трамваї, авто, собаки, коти, ворони, горобці — одне слово, усі міські мешканці. Проте споглядання того сяючого дива тривало лічені секунди. Річ у тім, що красуня мала погану вдачу. І не про¬сто погану, а надзвичайно погану вдачу. Оце й було другою причиною, чому вона надовго запам'ятовувалася. Такого вреднющого дівчиська годі було відшукати на всій земній кулі. Вона верещала, коли їй щось не подобалося. Падала на підлогу і дриґала ногами, коли їй не купували того, що вона хотіла. Втручалась у розмови дорослих. У гостях хапала найбільший! кусень торта, а руки ви¬тирала скатертиною. Відривала метеликам крильця. Ображала менших дітей. Влаштовувала на дитячому майданчику «салюти» з піску. Реготала у театрі так, що аж декорації хиталися. Та, мабуть, не вистачить цілої книжки, аби розказати про всі дурниці й капості, які робило те дівчисько на кожному кроці. Скажу лише, що ніхто ніколи не знав, що воно угне наступної миті. Давні знайомі як могли уникали зустрічі з цією потвор¬ною красунею. А що було робити рідним? Шукаючи причину своєї біди і порятунку від неї, мама і тато ретельно вивчили родовід двох родин до сьомого коліна, прочитали безліч розумних книжок, де йшлося про виховання дітей, познайомилися з багатьма лікарями, пе¬дагогами, вихователями, психологами та іншими вченими людьми. Дідусь наполегливо освоював мистецтво читання по лініях долоні. Бабуся не оминала жодного гороскопа, який з'являвся в газетах і журналах. Та все марно. Хтось казав, що дівчинці, як Каю із казки «Снігова королева», у серце потрапив шматочок кривого дзеркала. Хтось висловлював здогад, що немовлям її зурочила недо¬бра людина. Хтось заспокоював бідолашну сім'ю тим, що все минеться, коли мала підросте. Один шанований дядечко, якого запросили в гості на Новий рік, запропонував повезти горопаху в село, мовляв, там, на природі, вона позбудеться своєї загадкової хвороби. Змучені батьки вхопилися за цю несподівану пораду, як за соломину. За тиждень з допомогою друзів знайшли маленьку че¬пурну хатину в одному з приміських сіл. Місяць з малою там жив дідусь, місяць — татко, місяць — бабуся. А мамі дали на роботі відпустку аж на два місяці, щоб урятувати донечку. Швидко збігали дні. Невдовзі надійшла весна, а за нею прилинуло й літечко. Пахощі землі, поля і лісу, співанки вітру, щебетання птаства виявилися справді чарівними. З кожним днем мала все менше вередувала, все уважніше прислухалася, до слів дорослих, усе частіше поводилася ґречно. Зажевріла надія, що лихо скоро минеться. У що¬деннику, який ретельно вели рідні, десь у червні з'явилися обнадійливі записи: Сьогодні наша крихітка добре поводилася за сніданком. Сьогодні наше золотце саме вмилося. Сьогодні наша дорогенька прибрала свої іграшки. Сьогодні наша кровиночка чемно привіталася із сусідом. Сьогодні наша крихітка підмела стежку. Сьогодні наше дитяточко випрало свої шкарпетки. Сьогодні наше сонечко полило квітник. Сьогодні наша зірочка погодувала курчат. Сусідські діти, які познайомилися з дівчинкою ще взим¬ку, оминали хатину городян десятою дорогою і про зміни в її поведінці, звісно, не знали. Тож дівчинка найчастіше бавилася на подвір'ї або в садку сама. У погожі дні вона бігла до струмка, що протікав за городом, і там будувала з піску і глини замки й палаци. Ті будівлі були такі ж красиві, як і вона, але про це знали лише жабки та водомірки. Якось увагу дівчинки привернула нірка на крутому березі струмка, в яку раз по раз залітали невеличкі сірі пташки. Виявилося, що кожного разу вони приносили в дзьобику комашку або черв'ячка. Дівчинка підійшла ближче, при¬слухалась — і почула писк численних пташенят. — Цікаво, а що буде, коли заліпити нірку? — подумала дівчинка, яка ще не зовсім позбулася своєї вредності. — Та ні, не варто цього робити, — озвався в ній здо¬ровий глузд. — Чому не варто? Подумаєш, пташки. Та й ніхто про це не знатиме, — подав голос хтось рідний і знайомий. Ця думка сподобалася дівчинці. Не гаючи даремно часу, вона взялася до роботи. Дві сірі пташки пурхали в неї над головою, розпачливо пищали, та ніщо не могло зворушити маленьку розбійницю. Раптом хмарка, що пролітала над струмком, спустилася просто поряд з дівчинкою. За мить де не взялася молода ставна жінка, оповита пухнастим білявим волоссям, її блакитні, як небо, очі суворо дивилися на порушницю пташиного спокою. — Ти думала, що твій злочин ніхто не бачить? Ти по¬милилася. У поганих справ завжди є свідки. — Я гралася. Я люблю ліпити... — пробелькотіла вра¬жена дівчинка. — Від твоєї нерозумної розваги могли загинути пташеня¬та, — з докором сказала незнайомка. — А якщо ти любиш ліпити, я дам тобі таку можливість. Віднині ти ліпитимеш гнізда... Біля людських осель... Сказавши це, жінка миттєво зникла, а на березі, замість дівчинки, з'явилася міська ластівка в оксами¬товому, кептарику. Вона трохи потупцяла своїми ма¬люсінькими ноженятами, незграбно знялася в повітря, покружляла над городом, садочком і хатиною, а потім полетіла в місто, до свого рідного багатоповерхового будинку. У квартиру її, звичайно, не впустили. Тому вона зліпила гніздечко на рідному балконі й дивиться тепер на своїх рідних крізь віконне скло. І з нетерпінням чекає, коли знову перетвориться на дівчинку, коли знову зможе ходити по землі. А це станеться за однієї умови: якщо всі діти, хоч би де вони жили, будуть чемними, ввічливими, добрими, чуйними, слухняними і працьовитими. Так наворожила білява чарівниця, яка подорожує світом у білій пухнастій хмаринці. Якою була на зовнішність дівчинка? Розкажи про характер дівчинки. Чи знаєш ти дітей, схожих на героїню казки? Якби за цією казкою знімався кінофільм, то яку роль ти хотів би в ньому грати? Хто з персонажів казки викликає у тебе найбільше співчуття? Чому? ' Створи (усно) ілюстрацію до казки. На основі цієї казки придумай подібну історію, яка мала б щасливий кінець. ЯК РУСАЛОЧКА СТАЛА ОКСАНОЧКОЮ Читаючи, добери з дужок слова, які тобі найбільше подобаються. Річкові русалки, як відомо, тримаються табунцями. Але з кожного правила є винятки. Маленька русалонька з-під Трипілля була винятком. Щороку, коли сонечко добре про¬грівало воду, вона вирушала в мандри. І ніякі вмовляння та благання сестер не зупиняли її. Звичайно, Дніпро — це не якийсь там безіменний струмок: тут необачних небезпека чигає щомиті. Баржі, теплоходи, моторні човни, рибальські гачки, браконьєрські пастки, мисливські собаки, греблі, стічні води — усе це робило подорож дуже ризикованою розвагою. Та русалонька була не з (полохливих, боязких), І щоліта пливла (світ за очі, бозна-куди) і щоосені повер¬талася жива й здорова. Де тільки вона не була! І у верхів'ї Дніпра, і біля гирла, і в численних затоках та притоках. Дуже їй сподобалося в Чорному морі — дарма, що солона вода, але тамтешні (русалки, німфи, наяди), наче змовившись, чіплялися до неї з безглуздим запитанням про якийсь хвіст. Посестри з Балтики дивувалися з її порцелянового обличчя і настійно — геть усі! — радили негайно скористатися найновішим кремом, який робить шкіру сіро-зеленавою. Плавці, з якими русалонька хотіла погратися серед хвиль, перелякано (вискакували, вистрибували, виплигували) з води. Рибалки кидалися від неї навтьоки, бо чомусь (вважали, думали,гадали), що вона (обов'язково, неодмінно) їх залоскоче і затягне в (чорторий, вир, коловорот, нурт, крутіж, водоверть, нуртовище, водокрут, омут). Когось ці (прикрощі, непри¬ємності) (навіки, назавжди) відвернули б від (подорожей, мандрівок) самотиною, та тільки не нашу (сміливицю, шибайголову, відчайдуху). Вона плавала і під час грози, і під час бурі, у горобину ніч за течією і проти течії. Повернувшись додому, вона розповідала сестрам, що бачила й чула. Від неї трипільські русалки дізналися, що їхній (батечко, тато, татко) (Дніпро, Славута) — найбільша річка України, що його довжина понад дві тисячі кілометрів, що люди живуть на його берегах тисячі років, що найбільші його притоки — Березіна, Сож, Прип'ять, Десна, що по¬біля Дніпра, крім Трипілля, є багато міст, найбільші з яких Київ, Черкаси, Кременчук, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Нікополь, Херсон. Особливо часто довгими осінніми вечорами маленька мандрівниця оповідала про життя людей на берегах мо¬гутньої річки, про дніпровські пороги, які корилися лише сміливцям, про Запорозьку Січ і запорожців, які (боронили, захищали) країну від різних (напасників, ворогів, зайд). Коли слухачки втомлювалися від безміру нових відомостей, вона співала пісні й думи про їхню рідну річку, читала на¬пам'ять вірші, де оспівувався Славута. Якось зеленоока Дніпрова доня припливла до Києва. Кілька днів вона плюскалася біля Труханового острова, до¬сконало вивчила береги Матвіївської затоки, а тоді запливла до каналу, що омиває Русанівку — один із (мальовничих, живописних, чудових) районів столиці. Ця місцина (при-пала до душі, сподобалася) водяній дівчинці, хоча кияни сприймали її так само, як усі люди. Коли, побачивши русал¬ку, вони зойкали, кліпали очима, хапалися за серце, махали руками, вона весело сміялася, (бризкала, хлюпала) на них водою і продовжувала пірнати чи (гойдатися, вихатися) на вербовому гіллі. Та все ж знайшлося людське створіння, яке, побачивши дитя водної стихії, не сахнулося, не здивувалося, не зляка¬лося, не затремтіло, не втекло. Погідного червневого ранку до русалоньки, яка (гралася, бавилася) із жабенятами, підійшла школярочка Марійка, її, здавалося, ніскільки не вразило предовге зелене, перевите водоростями волосся незнайомки, вінок з латаття, дивна сукня, оздоблена мушлями, численні разки річкових перлів на шиї та руках. «Хочеш цукерок?» — привітно запитала вродлива кияночка і, не чекаючи відповіді, простягла паку¬ночок, з якого визирали різноколірні льодяники. Відтоді дівчатка зустрічалися щодня. Вони плавали, загоряли, каталися на велосипеді й катамарані, бігали на¬ввипередки, грали в піжмурки, стрибали на скакалці, спі¬вали, розповідали одна одній цікаві історії зі свого життя. А іноді просто сиділи на лавочці й мовчки дивилися на мальовничий правий берег Дніпра, на кучеряві хмарини, що (поволі, неквапом, потихеньку) пропливали над ними, спостерігали за (гамірливим, галасливим, крикливим) птаством, що ширяло над Лівобережжям, за вечірнім со¬нечком, яке велично спускалося за Печерську лавру. Люди, які самі прогулювались уздовж Русанівського каналу або вигулювали собак, часто озиралися на дивну пару, але це ніяк не заважало (подругам, приятелькам, товаришкам, друзям). Одного разу Марійка запросила русалоньку до себе додому. Батьки дівчинки вже багато чули про нову донь¬чину (товаришку, приятельку, подругу) і тому зустріли її з радістю. Тепер дівчатка не тільки розважалися, а й порядкували на кухні, прибирали (помешкання, квартиру), доглядали кімнатні квіти, стежили за рибками в акваріумі, читали розумні книжки, розв'язували задачі, вчилися грати на сопілці. І все було б чудово, якби не телевізор. Деякі передачі русалонька дивилася довго і з великим інтересом, а під час деяких блідла і танула, наче свічечка. Часом здавалося, що то вже не русалка, а лише її тінь. Маріїна мама (помітила, завважила), що на малу дуже погано впливають фільми-жахи, передачі про злочинців, катастрофи і війни. Вона довго думала, як урятувати вразливу русалку. І таки при¬думала. «Друже, — сказала вона чоловікові, — потрібно негайно створити цікаву й веселу програму, в якій завжди перемагатиме Добро. Нехай вона буде про щасливі випадки, про щасливі подорожі, про щасливих людей». Марійчиному батькові, а він, до речі, працював на теле¬баченні, ця думка (сподобалася, припала до душі). Він (радо, охоче, із завзяттям) узявся до роботи. А невдовзі разом із ним над новою ідеєю працювала вся родина. У пригоді стали і русалчині мандрівки, і Марійчина допитливість, і матусин смак, і татусів досвід. Разом і назву придумали «Добрий-предобрий щасливий світ». Нині цю програму залюбки дивляться мешканці не лише всієї землі, а й підводного царства. А знаєш, хто веде цю (надзвичайно, вельми, дуже) цікаву передачу? Так, так, русалочка, тільки тепер її звуть Оксаночка Дніпровська. Вона — найкраща у світі ведуча. Нею пишаються і кияни, і трипільські русалки. Якщо вона не у від'їзді (а подорожує вона і тепер дуже багато), то її можна зустріти вранці на Русанівській набе¬режній — там, біля води, дівчина набирається натхнення й сил для своєї творчості. Якщо хочеш ближче познайомитися із зеленокосою телезіркою, прокидайся ранесенько — і на берег. Коли пощастить зустрітися, Оксаночка-русалочка буде тобі дуже рада. Не забудь тільки їй розповісти про свій щасливий день, про свою щасливу пригоду або ман¬дрівку. * * * Як називають того, хто хоче багато знати? Чому люди боялися русалочки? Чому її не злякалася Марійка? Як ти думаєш, чому потоваришували дівчатка? Чому русалочка стала хорошою телеведучою? Про що ти міг би розповісти телезірці? Що спільне у словах: зеленокоса, Дніпропетровськ, Три¬пілля, телезірка, телеведуча? Знайди в казці слова, які написані з великої літери. Про¬читай їх. Чи зустрілися тобі в казці незнайомі слова? З 'ясуй їх значення і запам 'ятай. Якими ти уявляєш Марійку і русалочку через десять (двадцять) років? Уяви, що тобі двадцять (тридцять, сорок) років, і роз¬кажи про свою родину, про свою роботу і дозвілля.