50. Преса парамілітарних молодіжних організацій.

«Пласт» був активним у суспільно-політичному житті Зах Укр. особливо у Сх. Галичині. 1921 почав виходити пластовий журнал «Молоде життя», де публікація програма Пласту, його мета і завдання. «Укр. пласт», популяризував «Пласт», захищав його інтереси, не публікував ідеологічних матеріалів. «Пластова стежка» підтримувало суспільні пластові настанови і послужило створенню низки аналогічних видань. «Молоде життя» відображало складні процеси розвитку і намагалося впливати на перебіг подій, висвітлював діяльність «Пласту», внутрішнє життя його осередків.

Преса «Сокола»: «Сокільські вісті» обговорювали питання, що стосувалися життя сокільства, стежили за їхнім життя в інших країнах, багато писав про життя ідіяльність «Сокола-Брата» і місцевих організацій, ціль – виховати укр. нового типу, сильного, здорового тілом і душею. «Сокільські вісті» писав про життя сокільських організацій, висвітлював і організації за кордоном.

Преса «Січі»: «Січовий голос» писав про будні молодої держави, не симпатизував більшовикам. «Січові вісті» плекали здоровий дух серед молодого покоління нації, розвиток і поширення освіти, давали практичні поради, друкували матеріали про відновлення січового руху.

Преса «Лугу»: «Вісті з Лугу», гуртував молодь навколо «Лугів», про їхній вплив на життя молоді, були проблемні статті на суспільно-політичні теми, методичні поради, хроніки лугового життя. «Луговик» закликав селянську і робітничу молодь виконувати настанови Шевченка, Драгоманова, Франка, писав про «Січ» за межами Галичини.

50. Молодіжний ( студентський) рух існував із власними суспільно-психологічними особливостями й постійно налаштовувалав на дієву участь у національно-визвольних змаганнях своєї нації і була значно радикальнішою. У 1898 р. літературно-історичний гурток переріс у Літературно-наукове товариство з богословською, літературною й економічною секціями. Студентів закликали до активної громадської роботи. 3 грудня 1901 р. Митрополит Андрей Шептицький віддав розпорядження ректорові духовної семінарії у Львові припинити заняття у зв’язку із заявою студентів Львівського університету на вимогу мати український університет, але поляки їм чинили перешкоди. Семінарська каса «Власна поміч» видавала квартальник «Католицький всхід». Це періодичне видання було першим виданням студентів-богословів, орган української католицької молоді, виходив у Львові у 1904 році. У 1905 квартальник припиняє виходитиУ 1902 році з’явився «Альманах руско-українських богословів», присвячений Митрополитові Шептицькому. На його сторінках були і вірші, переважно лірично-філософського і релігійного характеру . При «Академічній громаді» запрацював «Просвітний кружок», який вів агітаційно-розяснювальну роботу. Існували також: «Читальня ім.. М. Шашкевича» ( при ній гуртки, секції, ректор – о. Й. Боцян). У 1910 р. відновився «Богословський кружок», а 1913 переформовується в Теологічно-наукове товариство українських богословів у Львові ( статут написали А. Стельмах і М. Чубатий). Товариство випустило у 1914 р «Альманах українських богословів», що за змістом нагадував збірник статей. Входило сюди кілька поетичних творів. У травні 1918 р. о. Й. Маркевич заснував Марійське товариство молоді – вплив на християнське освідомлення чим більшої кількості людей, особливо молоді. Видавнича секція товариства складалася із двох відділів ( перший – періодика). 1921 р. починає виходити журнал «Поступ», 1922 –«Наш приятель» (для дітей), серія «Цікавих оповідань». Другий відділ – Католицький літературно-видавничий інститут «Добра книжка» (ств. 1920, ред. О. Мох). 1920 р. створено Лігу українських студентів (ЛУС)– осередок кругів католицької молоді. Виходив також «Студентський вісник «Поступ», що мав кілька додатків - друкований орган ЛУС. У 1930 р. у Львові було засновано Товариство українських студентів – католиків «Обнова» ( це і міжнародна співпраця із зарубіжними студентськими католицькими організаціями, і місіонерська серед населення), мала кілька секцій. Товариство не мало друкованого органу, але католицька преса часто писала про його діяльність. «Обнова» перебувала під опікою найвищих достойників Греко-католицької церкви, зокрема Шептицького. Існували ще такі організації: «Евхаристійська дружина» або «Лицарі Ісуса», Католицька акція української молоді (КАУМ) або «Орли»( друкований орган – місячник «Українське юнацтво»), яка пізніше називалась «Українська молодь Христові». Друкований орган – квартальник «Католицька акція». Організація українських богословів Львівської і Перемиської дієцезій видала «Альманах українських богословів» ( 1923).

51.ОУН , УПА, УГВР мали свою пресу, яка не суттєвого відрізнялась за змістом, адже у багатьох випадках журнали видавали одні й ті ж журналісти. Ідейно-політична боротьба, агітаційна пропаганда – основоположні преси Повстанської України: проти німецько-нацистського та більшовицько-московського імперіалізму, за Самостійні Соборну Україну, спільна боротьба поневолених народів. Політичний відділ Головного командування УПА видавав журнал «До Зброї» (1943-44) ( друкувався в «Друкарні Української Повстанської Армії» , згодом ім.. Богдана Хмельницького) – гол. ред. Я. Бусел. З 1947 було відновлено на еміграції. Протягом 1944-46 рр. виходив журнал «Повстанець» - орган Головного військового штабу УПА. Гол. ред.. М. Дужий. 4-а воєнна округа «Говерла» видавала журнал «Шлях Перемоги» (за ред.. М. Боєслав).. У Станіславі 1947-50 рр журнал «Чорний ліс». Також виходили ще такі видання УПА: «Щоденні вісті», «Стрілецькі вісті», гумористично-сатиричний «Український перець». Редагував журнал Я. Старух, який очолював і радіостанцію «Вільна Україна». «Інформатор»( 1944 – аналіз міжнародних подій), «Тижневі вісті», «Інформативні вісті», «Перемога», «Лісовик». Деякі дослідники вирізняють ще: «За волю нації», «Молодий революціонер», «Підпільник». Інші підпільні видання: «Ідея і Чин» (1942-46, ред.. Д. Маївський)- головне видання ОУН, друкований бюлетень «Осередку пропаганди і інформації при Проводі і Організації Українських Націоналістів (ОУН) – 1948-51 за ред.. П. Полтави. Проводи ОУН окремих країв мали свої видання – «За самостійну Україну», «За Українську Державу», журнал «бюлетень», газета «Вісті», «Пропагандист» - журнал вишколу і політвиховання ОУН ( 1945). Видання для молоді: «Юнак», «На чатах», «На зміну», «За волю України». «Самостійність» -головний ідейно-пропагандивний орган УГВР, друкований бюлетень УГВР – «Бюро Інформації Української Головної Визвольної Ради» ( 1948-50), а також «Вісник» - орган Президії УГВР. Посібники: «Шлях до волі», «Збірник ви шкільних матеріялів першого ступеня: світогляд, ідеї, боротьба, перспективи», серія випусків: «Само історичне», « Слідами героїв» і ін. існував ряд підпільних друкарень окремих країв. Мала своє видання й «Поліська Січ» Т. Бульби-Боровця, газета «Гайдамака», про яку він згадує у книжці «Армія без держави».

52. При штабі Дивізії СС «Галичина» Дм. Паліїв, головний політичний ідеолог, видає статтю «Продовження» на сторінках «Краківських вістей» 1943 р. Легальна українська преса того часу досить широко пропагувала ідею Дивізії. Статті на цю тему регулярно з’являлися на сторінках «Краківських вістей», у місячнику «Наші Дні». Виходив тижневик Дивізії, про яких задумувались ще на початках створення Дивізії у 1943 році. М. Островерха підготував ілюстровану одноднівку про Дивізію «Галичина» під назвою «Ми ідемо в бій». Цей тижневик згодом переіменували на «До Перемоги», який з’явився 21 грудня за число 23 грудня 1943 з редакційною статтею «Ідемо в світ». Рубриками тижневика були: «З вояцького життя», «Вісті з краю», «Історія. Література. Мистецтво. Музика», «На фронтах», «куток воєнного словництва», «Посмертна згадка», «Короткі вісті», «Листування» і багато ін. тижневик мав 48 сторінок, був ілюстрованийі поступово «українізувався», проте часто виникали конфлікти всередині редакції, а також напади німецької цензури. Коли почались бої за Львів, редакція тижневика переїхала до Кракова. Останнє число вийшло 7 січня 1945 року, співробітники редакції залишили Краків. До війни Д. Паліїв, ідеолог Дивізії, видавав журнал «Перемога». Із Дивізією пов’язані ще кілька видань: «До зброї» (кін 1944-поч 1945) у Відні, «До бою», тижневик «До перемоги», журнал «Український козак» (ред. С. Федюк), ці видання мали кілька чисел. Для українських добровольців виходила газета «Український доброволець» ( ред.. Которович).

53. Вже після 1890 року, у творчому житті Франка були вихід із радикальної партії і проголошення спільно з М. Грушевським, Єв. Левицьким, В. Охримовичем наприкінці 1899 року Української національно-демократичної партії, публікації таких статей, як «Поза межами можливого», «Журнал і публіка» (1900), «Принципи і безпринципність» (1903), «Дещо про нашу пресу» (1905), цитована передмова до збірки «В наймах у сусідів» (1914), монографія «Іван Вишенський і його твори» (1895), поем «Мойсей», «Похорон» та інших творів. За своїм характером, за темпераментом, внутрішнім покликанням він протягом усього свого життя не міг не вболівати за громадські справи. Письменник, як ніхто інший, відчував наближення великої соціальної бурі, коли вирішуватиметься доля його народу. Україна на той час не мала достатньої кількості свідомої інтелігенції, масових політичних партій, сформованого більш-менш міцного національного капіталу, ні власного університету, ні армії. Публіцистику І. Франко трактував у широкому контексті на тлі літератури і журналістики. Публіцистика найтісніше зв’язана з політикою. Він усе життя мріяв про «людське братерство нове», але був нещадний у поборюванні тих, хто під гаслом братерства розумів такий собі концтабір, у який силою заганялись цілі народи, позбавлені навіть природного права людини на рідну мову, культуру і власну державу. І тому не уявляв людської спільноти майбутнього без повного і беззастережного національного волевиявлення. І. Франко не був політиком, а лише політологом, він найрішучіше виступав за незалежність, державність України. Це був результат глибокого аналізу конкретно-історичної ситуації і безальтернативності вибору для нації. Але як реаліст, він дуже боявся неготовності українства до такого історичного кроку. він категорично застерігав проти участі українців у загальноросійських рухах та їх привабливих зовні партіях на шкоду власним національним інтересам. Цю думку він недвозначно сформулював у статті «З кінцем року», за яку на нього так образилась Леся Українка, а В.Ленін обізвав цей погляд реакційним.

54. Франко зарекомендував себе як прагматик у політичних питаннях, зокрема, у поглядах на ідею державності, у статті «Поза межами можливого» (фраза Чемберлена) писав про розвиток нації, про «соціальну динаміку нашого часу». 1900 р. у «Літературно-науковому віснику» вийшла друком його стаття «Поза межами можливого» з приводу дискусії про національну самостійність, яка розгорілась на сторінках «Буковини», «Діла», «Молодої України». Створення (відновлення) політичного суб'єкту — української нації, яка заслуговуючи на історичне право бути суб'єктом, повинна мати відповідно свою власну стратегію ("Стратегічну бізнес-одиницю":), та захищати інтереси своїх членів. Це були сміливі та неординарні виступи на той час. У цій статті Іван Франко глибше розвиває поняття національного ідеалу: це ідеал повного, нічим не обмежуваного життя і розвитку нації. Маніфест українського національного ідеалу вміщує в собі „західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі”. Він також є кордоцентричним, бо не лише усвідомлюється, а й відчувається серцем. Франко в той час вже відійшов від «драгоманівства», від соціалізму. Еволюція його політичних поглядів тяжіла до самостійництва. Ідеал національної самостійництва вважав реальним, органічним, але не насущної боротьби – «поза межами можливого». Можливість реалізації він бачив в майбутньому.

55. В історичному нарисі про розвиток культури й цивілізації „Що таке поступ?” [1903] Іван Франко розглядає різноманітні концепції держави. Відповідаючи на це питання, І.Франко зазначав, що "поступ не все будує, але часто руйнує". Це твердження дослідник підтверджував прикладами із всесвітньої історії, згадав Київську Русь, яка тисячу літ тому була окремою, самостійною державою, що загрожувала Царгородові, приймала в Києві французькі посольства і віддавала свою князівну за французького короля тощо. Він, на жаль, не подає свого бачення форми державного правління в Україні. Хоча зауважує, що „чоловік може бути щасливим у житті…тільки в співжитті з іншими людьми в…нації”. Поступом на шляху еволюції людства І.Франко визнає поділ праці, адже він веде до прискорення процесу праці, її вдосконалення. Однак Франка-філософа хвилюють насамперед внутрішні пружини поступу — самопочуття людини. Отже, якщо вимірювати суспільний поступ мірилом щастя і свободи людини, то XX ст. порівняно з первісним людським існуванням у самотині аж ніяк не е прогресивне. Людина втратила свою свободу, стала рабом суспільних відносин, вона глибоко страждає і не може бути щасливою. Свою працю «Що таке поступ?» він закінчує такими словами: розвитком людства керують два фактори — голод і любов. Голод він розуміє як матеріальні та духовні потреби людини, а любов — як почуття, що поєднує людину з іншими людьми. А людського розуму, каже він, серед цих факторів немає і, напевно, ще довго не буде. Це аж ніяк не означає, що в соціальній філософії І.Франко був песимістом. Він закликає до дії, до науки і праці.

56. Під час навчання в 1920 - 1921 редагував разом з В. Піснячевським, В. Мурським, А. Хомиком журнал «Воля» (останні три номери — «Воля України»). Незабаром повернувся до Львова, де плідно займався журналістською діяльністю. Співпрацював у газеті «Діло», в 1925-1931 - кореспондент і пресовий референт Української Парламентської Репрезентації у Варшавському сеймі, довголітній секретар Товариства письменників і журналістів у Львові. У 1937-1939 спільно з І. Німчуком та В. Кузьмовичем редагував газету «Діло» (очолював політичний відділ газети). Іван Кедрин писав, що народ «не повний», коли немає свідомого свого «я» всіх суспільних верств, до яких належить не тільки селянство й інтелігенція, але й міщанство та міський робітничий пролетаріат. У публіцистиці автора знаходимо справедливе твердження про те, що саме в час Української Революції постала цілком нова „українська людина” „з новим підходом до справ рідного краю і зовнішнього світу, з новою психікою, новим розумінням того, що зветься нацією”. Іншими словами, з’явилось усвідомлення себе як громадянина, що має прагнення, мету, змагає і бореться за їх реалізацію. «Хаос і платформа консолідації» (1937) характеризує основні партії, які функціонували в Галичині: УНО, Укр.-католицький союз, КПЗУ і ін. Щодо москвофільства пише, що це найбільше прокляття, болячка укр. історії. Основна тема – об’єднання. «Ми наддніпрянці і ви галичани» (кін. 30-х рр..), - порушує проблему Сходу і Заходу України. Критикує тих з Наддніпрянщини, які вважають себе емігрантами на Галичині, виступає проти спроб будь-якої політичної сили узурпувати владу. «Роковини Української революції» ( газета «Діло», 1937 р) згадується створення Центральної Ради як великої події. Кедрин полемізує з тими українцями, що розчарувались в українських визвольних змагань: «Наша історія ні на порозі, ні на перемозі не закінчується, а продовжується».

57. Творчість О.Теліги належить до так званої «Празької школи»українських поетів, а точніше середовища журналу «Літературно-Науковий Вістник» (1922-1931), «Вістник» (1931-1939) за редакцією Дмитра Донцова. У статті «Партачі життя» вона ставить Д.Донцова в один ряд з такими своїми кумирами як Олена Пчілка, Леся Українка і Василь Стефаник. Вони, як і Д.Донцов, на думку О.Теліги, «змагалися всіма своїми силами і талантом аби створити новий тип українця». Готовність служінню високим ідеалам, які у свідомості О.Теліги асоціюються з національними імперативами, знаходить свій вияв у поезії «Поворот». О.Теліга вражена мужністю героїв, дорікає сучасникам — «Як ми можемо жити, сміятись і дихать». Кожен образ надихає на помсту. Стиль її бурхливий, піднесений, інколи це словесний смерч зі своїм темпом, з сконцентрованістю образних уяв, несподіваних порівнянь… Тут вона споріднена з Лесею Українкою». У статті «Сила через радість» маємо реакцію націоналістичного середовища на агонію, яка опанувала тодішню еміграцію, розчаровану катастрофою УНР. Намагаючись збагнути суть занепадницьких настроїв, О.Теліга відзначає, що проблема національного песимізму закорінена у XIX-му сторіччі, коли життя сприймалося «як тяжкий, сірий обов'язок, як тісне ярмо, яке так стискає за горло, що з нього видобувається лише стогін, квиління або благання. Не сміх, не клич, чи наказ». О.Теліга звертає зір до іншої традиції — «неспокійних душ Сірків і Богунів», коли українське суспільство було просякнуте романтизмом, живою пристрастю обов'язку. Вона протиставляє животворний дух середньовіччя добі «провансальства» (визначення Д.Донцова). Осібно у творчій спадщині О.Теліги стоїть «Відозва ОУН», основним автором якої вона була. У статтях «Прапори духу», «Розсипаються мури», «Вікна на розтіж» сформульовано основні принципи та завдання сучасного українського мистецтва: усвідомлення ним національної самобутності, художня й естетична довершеність, спрямованість на скріплення «душі нації». Таке мистецтво, на думку О.Теліги, може виконати основне завдання: віднайти правдиві глибини й висоти української духовності. Статті Олени Теліги « Якими нас прагнете» (1935), «Сліпа вулиця» ( 1938) промовисто свідчать про її ставлення до жіночого руху та до жіночої преси.

58. Стаття Олега Ольжича “Націоналістична культура” (1940) вказує на героїчне начало етики (назване “ідеєю Слави”), що її сповідував автор “Веж”. Напр. більшовицьке керівництво УРСР назване “зграєю”, а його діяльність окреслена як “бенкет шакалів і гієн”, де вони (більшовики) лижуть, плямкають і качаються над “чорним і роздутим тілом” країни. Крім того, як націоналіст і член політичного підпілля, О.Ольжич розумів, що в боротьбі за самостійну Україну треба буде проявити не лише силу духу, але й фізичні здібності (на цьому ж принципі готувалися перед 1914 р. галицькі “Січі”, з яких потім вийшло Січове Стрілецтво). Збірка Ольжича “Вежі” -н апруження доби переходить тут і на форму творів. Мистецькі стилістичні засоби тут скупі. Зустрічаються тут навіть декляративні вислови, що межують з публіцистикою; напр., що в межеву пору всенародної боротьби мистецтво може бути виправданим лише позамистецькими наслідками, тим самим стаючи утилітарним. Змагання за нову модель життя продовжував О.Ольжич і в своїх статтях періоду війни. Його турбувало питання виховання української молоді в дусі волелюбного патріотизму (статті “Весняні ігрища молоді”, “Українське дошкілля”, “Виховання молоді”). Для досягнення такої мети письменник-учений пропонував проводити цілу низку заходів, наприклад, довго– і короткотермінові курси українознавства, літні табори, розвиток бібліотечної справи для зацікавлення книжкою, навчання традиційним ігрищам і влаштовування спортивних змагань молоді. Про це ідеться також у вірші “Ріки знов увійшли в береги” (1933 р.), де оптимістично проповідується дидактизм нової доби, її етика. У статті “В авангарді героїчної доби (До проблеми націоналістичної культури)” автор “Веж” поборював етику лібералізму, протиставляючи їй як антипод націоналізм та його мораль. Остання збірка “Підзамча” підносить читачеві вже відомі йому профетичні картини знищення старого світу та створення нового (дві поезії з заголовками “Пророк”). Трагедією української нації була ставка на етику животіння, малоросійщини; слова “від інтелекту через хліб назад до жаху і безсилости клітини”, написані у страшному 1937 р., звучать, неначе клінічний опис дороги лівих письменників того часу (Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Дмитра Фальківського), яких спочатку, коли весь народ умирав голодною смертю, забезпечено хлібом із партійної скарбниці, щоб потім зацькувати на смерть або розстріляти, довівши їх до жаху і знесилення. Етичне кредо поета-оунівця – це ступати “по рівній грані двох світів” і нести свій тяжкий хрест боротьби, віри й надії за український народ “ від інтелекту через хліб назад до жаху і безсилості клітини”

59. Публіцистика Петлюри є прекрасними ліками від облуди історичних ярликів. Вона дозволяє побачити життя українського суспільства початку ХХ сторіччя не як нескінченну зміну політичних керівників та гучних державницьких подій, а як зародження молодого організму, що шукає шляхів до свого становлення та розвитку, але через усім відомі обставини на деякий час завмирає. Активна публіцистична робота Петлюри включала співпрацю із львівськими виданнями «Літературно-науковий вісник», «Селянин», київськими часописами «Слово», «Вільна Україна», «Україна» та «Рада». Статті Петлюри були формою боротьби політично активного громадянина за соціальне і національне самоусвідомлення, а значить, і визволення свого народу. Утім, окремо слід сказати про редакторську роботу Симона Петлюри, яку теж розкритикував свого часу Винниченко. У санкт-петербурзький період свого життя (до речі, нариси, написані ним у цей час, вийшли друком в Києві 1918 р. під назвою «Незабутні»), Петлюра редагував щомісячник «Украинская Жизнь». У статті «Війна і українці» Петлюра писав, що національна свідомість українців – це ще не сепаратизм, що сепаратизм з «мазепинством» або австрофільством - це міф, що бажане розв’язання українського питання в Росії українці не поєднують з авантюрними побудовами, що українці не поведуться провокаційним впливам і виконують свій обов’язок громадян Росії у цей важкий час не лише на полі бою, але й як «громадяни-обивателі». Петлюра належав тоді до автономістів. Як соціал-демократ вірив, що Україна здобуде свої права разом з іншими народами у перебудованій Росії. Російський уряд не звернув увагу на його статтю. Держава понад партії. Нація понад класи.

60. У статті «Про національну гігієну» Є. Маланюк( іноді використовував псевдонім Херсонець або ініціали – Є.М.) нищівно писав про В. Винниченка, називаючи його втіленням «общеросійського яду», який отруїв український організм перед 1917 р. Автор закликав вимити руки, що торкались колись Винниченка, - у цьому полягає національна гігієна. Поява статті зумовлена негідною, аморальною поведінкою В. Винниченка, який і після вбивства С. Петлюри зводив на нього наклепи. Духовно поет ніколи не залишав рідної землі, не зраджував її під тиском соціальних чинників, уник фізичного й морального знищення, яке стало долею більшості українських митців. З вихідця українського степового Півдня, значною мірою зрусифікованого, несподівано сформувався поет з дуже виразною, глибокою та несхитною українською національною свідомістю, якою наскрізь пройнята його поезія; літературна критика, есеїстика й публіцистика. Творчість Євгена Маланюка умовно можна поділити на два основні періоди: поезія міжвоєнного часу, підсумована збіркою вибраного, і доробок, написаний після Другої світової війни. Першому періоду властивий войовничіший «державницький» характер, наближення й викликання апокаліптичних візій, у яких має очиститися й воскреснути Україна. Другий період, що увібрав розмах і наслідки нечуваної світової бойні, посилив трагедійність світовідчуття поета та скерував його творчість від навмисне позбавленого ліризму «державного» поетичного будівництва до проблем особистості, захопленої виром історії. З ідеї державності поставала ієрархічність світобудови у світоглядній концепції Є. Маланюка.

61. Будучи у Києві секретарем редакції «Робітничої газети» 1917—9, Микола Шлемкевич був свідком зародження та занепаду Української Незалежності. Повернувшись до Львова після студій у Сорбоні (1928—9), активізувався як головний ідеолог політичної організації Фронту національної єдності (ФНЄ), редагував журнал «Перемога» (1933—9) і став членом редакції щоденника «Українські вісти» (1935—9). У 1941—1944 — головний редактор «Українського видавництва»; одночасно — і співредактор місячника «Наші дні». Уже біженцем у Відні та Мюнхені — співзасновник та заступник голови екзекутивної ради УНР та член МУР. Прибувши до США у 1949, продовжував громадсько-публіцистичну діяльність і співробітництво в «Енциклопедії Українознавства». Став у 1950 співзасновником Союз українських національних демократів (СУНД), заснував і редагував (1953—66) журнал «Листи до приятелів». У 1956 заснував видавництво «Ключі», в якому друкував згаданий журнал та власні й інших авторів книжки. Спільно з Т. Лапичаком заснував Український публіцистично-науковий інститут (УПНІ) в 1961, завданням якого було стежити за матеріалами про Україну в чужих виданнях і спростовувати фальшиві інформації на наукових основах. Крім численних статей у галицькій та діаспорній пресах, випустив у світ між роками 1946—58 книжки на теми української культури та політичної думки: «Українська синтеза чи українська громадянська війна» (1946, 2-е видання 1949), «Загублена українська людина» (1954), «Галичанство» (1956). Головну філософську працю «Філософія» (1934) перевидано в другому виданні як «Сутність філософії» (1981) — у її основу ввійшла докторська дисертація автора. Провідною ідеєю філософії Миколи Шлемкевича було шукання правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Шевченка і Франка про добро, правду і красу, за нову українську людину, озброєну ідеєю національної свідомості й соборності, шукав нових доріг для українського суспільства, для його морального зміцнення і державного оформлення. Як прихильник демократичних принципів високо цінив публіцистику і пресу, як основу народоправства. Як філософ, досліджував проблеми типології, зокрема, психоетнічного портрету сучасного українця. Книга «Загублена українська людина» (1954) стала підсумком інтелектуальних пошуків вченого, котрий вірив, що в умовах незалежності й свободи його народ здатен стати у ряд цивілізованих і гідних оптимістичного майбутнього. Приповідна піснетворчість українського народу, на думку Миколи Шлемкевича, — це “геніальний примітивізм”, який вбиває творчі таланти.

62. Найзагальніше мету УСРП один з її лідерів Матвій Стахів визначив як соціальне і національне добро українського працюючого народу – «цебто соціяльне й національне визволення українського працюючого народу від усякого визиску, утиску і несправедливости» М. Стахів вважав, що УСРП розвивалась під впливом «ідеологічного соціалізму». Виходячи з цього, він підкреслював, що «наш рух основується на змаганні за рівне право для всіх. Нація має статися суспільством рівноправних людей, товаришів. Таким чином змагає соціалізм до переведення в життя моральної засади про братерську любов ближнього. Всі нації повинні мати рівні права на самостійний розвиток».

63. Стаття Р. Рахманного: «Кров і чорнило. Відкритий лист українця-читача до українця-журналіста», в якій говорить, що завжди серед усіх народів було два типи людей з протилежними поставами до свого сучасного. Були і є т.зв. «обережні, чи розважні», що десять раз міряють, міркують, потім один раз відрізують – і виходить на зле. Це їх не турбує надто. Це не розсудливість, а психічний комплекс самоомани. Були і завжди будуть «голови шалені», що вчуваються у темп життя сучасного, переживають його всією душею, і на грунті досвіду вирішують те сучасне. Бо вони його правильно розцінили і тим самим вони здатні бачити обриси майбутності. Ця думка про «шалені голови» - свого роду романтизм українського визвольного руху. Автор говорить, що загалом український народ у своїй основній масі підтримав «шалену боротьбу» на два фронти і ставку на власні сили - прийняв її як свою і кров»ю тисяч одиниць освятив її, а наступні роки і розвиток подій виправдали це рішення. Українська самостійницька преса тих років несла майже весь тягар розроблення і пропагування основних ідей визвольної боротьби і прищеплення їх народним масам. Цими «шаленими головами» , совістю і свідомістю народу були журналісти українського підпілля 40-50-х рр. Знаємо ми про них або мало, або зовсім не знаємо, а вони писали не лише чорнилом, але й своєю кров’ю. до них можна віднести: Я. Бусел, О. Дяків, Д. Маївський, У. Кужіль і багато ін. риси, якими відзначались журналісти підпілля – інтелект, безкомпромісність у боротьбі за нац. Ідею, самопожертва, поєднання в собі журналіста і політика, пропагандиста.

64. Від 1928 р. редакцію „Нової зорі” - періодичного органу Української християнської організації , призначеного для інтелігенції, очолює Осип Назарук. До Галичини О. Назарук повернувся як «віруючий в Бога монархіст, католик, противник радикалізму і соціалізму, консерватист», підтримував целібат як основу зміцнення Греко-католицької церкви, залишився прихильником гетьманських переконань. Стаття «Преса і держава»( 1919, «Стрілець»), в якій автор говорить, що не гоже припустити щось проти самостійності України, проти злобних нападів на українську армію, на українські права. «Рік на Великій Україні» - спроба аналізувати відносини між урядами УНР та ЗУНР восени 1919 та роль урядової преси в цьому. Назарук підкреслює, що кожна поділена в собі держава – розвалюється. А спірні точки між цими урядами ( справа армії: хто має нею керувати; справа закордонного заступництва; справа міністерства для Галичини. Було створено відповідну комісію для вирішення цих питань, але все на тому й зупинилось. А преса видавалась на кошт наддніпрянців з принизливою цензурою. В умовах, коли потрібна була координація дій, єдина стратегічна лінія, була відсутня навіть єдність інформаційно-агітаційної діяльності. Ряд статтей «До булави треба голови», «Про військових фахівців» критикував дії Петлюри.

65. 1934 р. в журналі «Студентський шлях» з’являються перші статті Я. Стецька: «Боротьба для боротьби чи синтез вартостей», «За творців нової дійсності», «За синтезу вартостей» тощо. Ключовою темою є ідеологічні проблеми українського націоналізму. Ще у 1938 р. Я. Стецько передбачав: «Українська Соборна Держава внесе революцію в зовнішньополітичну діяльність світу… Україна виринає, як нова, великого значення сила. Антиімперський принцип у Я. Стецька знаходить ще й таке обґрунтування: «Причиною світових воєн завжди були імперії ( наприклад, Наполеон, Вільгельм, Гітлер, Сталін). І тепер не інакше. Найбільше воєн вели російська, німецька, французька, англійська імперії. А скільки воєн вели Швайцарія, Норвеґія, Аргентина, новітній Єгипет? Ліком на розбрат і всесвітню боротьбу є ніщо інше, як здійснення національного принципу - незалежність усіх держав чи народів.» Отже, визначальною для Я. Стецька була настанова на визволення і усуверення всіх народів як конча передумова для гармонійного, щасливого життя світу. Тут він робить такий висновок: «Жоден імперіялізм, жоден лібералізм, а єдино визвольний антиімперіялістичний націоналізм є порятунком світу від війни, страху, нужди і неволі». У статті «Політичне значення України» ( 1962 р.) Я. Стецько наводить як повчальний приклад для Европи один урок з історії. У статті Я. Стецька «Україна – наріжний камінь світової політики» зустрічаємо наступні слова: «Трактування України як периферії, на якій має відбуватися розіграш великих потуг, означає не вірити у свою націю, зраджувати українські самостійницькі позиції. Я. Стецько у статті «Міжнародне становище і українська справа», - є тотожне з рятуванням християнської культури, тому не лише політичний, але й моральний обов’язок лежить на західних потугах допомогти визволенню України та інших поневолених большевизмом націй. Коекзистенція – це визнання найбільшої несправедливости, толеранція найбільшого зла, найжорстокішої тиранії над людиною і народами;