Тема 9. Вірмени в україні

ПЛАН

1. Поява вірменів на території України.

2. Становище вірмен України в Російській імперії.

3. Вірмени України в 1917 – 1920 рр.

4. Вірмени України за часів радянської влади.

5. Сучасне становище вірменського населення України.

ПОЯВА ВІРМЕНІВ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Вірмени на території сучасної України відомі з найдавніших часів. Вірменський народ знайомий із слов’янськими племена­ми. Свідченням цього є “Географія” знаменитого вірменського вченого VII ст. Ананія Ширакаці. Слов’яно-вірменські культурні зв’язки відображені в ідентичному фольклорному ска­занні про заснування міст Києва і Куара. Визволення Вірменії від залежності арабського халіфату (8-9 ст.) і утворення царства Багратидів (896-1045 рр.) сприяло подальшому розвитку торгово-економічних і культурних відносин з Київською Руссю. Київська Русь у відповідь на звернення вірменських правителів у часи нового арабського вторгнення надавала воєнну допомо­гу, зокрема, у 913, 943 - 944 рр. відбулися походи руських військ на Закавказзя. Запровадження християнства на Русі (988 р.) по­силило її культурні, політичні, економічні зв’язки з Вірменією, мало вирішальне значення для формування характеру взаємовідносин народів, визначало ще одну лінію — ідейну - їх постійних зв’язків. У вірменській і древньоруській архітектурі, малярстві, літературі й героїчному епосі відбиваються спільні риси. В ХІ-ХІІ ст. в умовах безперервної боротьби з зовнішніми ворогами вірмени діставали підтримку і допомогу з боку Київської Русі. У 1001 р., за свідченням вірменського історика Асаніка, у Вірменії разом з Візантійським військом було 6 тис. руських вояків. Вірмени брали участь у боротьбі проти навали кочівників на землю України-Русі. У 1062 р. київський князь Ізяслав призвав на служ­бу 20 тис. вірменів для боротьби з половцями.

Встановлення у IV - VII ст. контактів між слов’янами і Вірменією, природній розвиток відносин між ними, багатог­ранні взаємозв’язки, а також необхідність вірменам, в зв’язку із загрозою фізичного знищення зовнішніми загарбниками, шука­ти порятунку і притулку в інших землях зумовили їх поселення в Україні-Русі. Протягом ХІ - ХVІІ ст. в різних її регіонах, в основному в Західній, Правобережній Україні, Криму, утворю­ються вірменські колонії (всього відомо 70 вірменських ко­лоній). Тісні взаємозв’язки зумовили збільшення кількості вірмен, які постійно проживали в Україні-Русі. Найбільші ко­лонії були у Львові, Кам’янці-Подільському, Володимирі, Луцьку, Станіславі, Язлівці, Брадах. Важливим стимулом переселення вірмен на українські землі, в основному торгово-ремісничого населення, були сприятливі умови для господарсь­кої діяльності, а також надання їм права мати свій суд, само­врядування, церкву. Умови життя і становище вірмен в Ук­раїні, територія якої в різні часи входила до складу різних дер­жав, були неоднакові.

Вірменський народ має багатовікову школу культурного життя: ще у V - VІ ст. він створив свою національну літературу і сприйняв цивілізацію передових націй того часу. Про видатні досягнення вірменської юридичної думки ХІІ - ХVІ ст. свідчить “Судебник” Мхітара Гаша, який був діючим законом у Вірменії і дозволяв існування вірменських юридичних інститутів в західноєвропейському середовищі, їх збирали з числа вірменського патриціату. В окремих містах України був вірменський суд, на чолі якого стояв вірменський війт (представник адміністративної влади). Суд розглядав усі без винятку громадянські і карні справи, які стосувалися вірмен. “Судебник” був збірником феодальних законів і захищав, перш за все, інтереси панівних верхівок протягом кількох століть. Наявність вірменського суду, як державного органу, мала ви­няткове значення для життя вірмен в іноетнічному середовищі, захисту їх прав і маєтності. Це сприяло збереженню духовної і матеріальної культури вірменського народу. У кінці XVIII ст. самоврядування у вірменських колоніях було ліквідоване, що й сприяло їх занепаду у більшості міст України.

Вірмени відіграли певну роль у житті України, піднесенні економіки середньовічних міст. Вірменські купці брали участь у торгівлі України з країнами Близького Сходу, Балканського півострова та Росією, тощо. Заможні вірмени займалися бла­годійною діяльністю, допомагали викупати християн з неволі. В Кам’янці-Подільському вони мали свій магістрат (до 1790 р.), вірменин був комендантом фортеці, вірмени обиралися делега­тами на сейми у Варшаву для захисту прав громадян.

Вірмени займалися торгівлею, працювали на промислах. Се­ред них були умілі ювеліри, архітектори, скульптори. Значна частина вірмен належала до ремісників-кушнірів, чинбарів, кожевників, шевців та ін. Широко славилися сап’ян і різьблення, ювелірні, зброярські, шевські, різьблені вироби вірменських майстрів. У Львові, Кам’янці-Подільському, Язлівці, Могилеві, Києві ремісники були об’єднані в окремі цехи. Багато з них займалися землеробством, садівництвом, виноградарством. За­можні вірмени володіли фільварками, продукцію яких прода­вали на місцевих ринках. В Києві, наприклад, в XV ст. вірмени володіли і використовували ниви, городи, сади. Вони мали фільварки, млин. Була своя Успенська Богородицька церква. На Подолі, де проживала значна частина вірмен, були їх будинки, майстерні, комори, сараї, крамниці. Мали вірмени свою лікарню, яку утримували на кошти общини. На Щекавиці був великий виноградник, винниця, де робили вино. Багаті вірмени володіли шинками.

У вірменських колоніях високого рівня досягла культура: розвивалася історіографія, літописання (половецькою і вірменською мовами), народна творчість, книгодрукування (у Львові була вірменська друкарня у 1616-1618 рр.), освіта. У Львові діяла школа вищого типу — вірменська колегія (1664-1781 рр.), з 1701 р. — вірменсько-українська колегія, вірменські бібліотеки, театри (зокрема, в другій половині XVII ст. протягом п’яти років діяв вірменський шкільний театр). Збудовані вірменами культові й цивільні споруди, які збереглися до на­шого часу, — церква Саркіса в Феодосії XIV ст. Шедеври різьблення на камені у вірмен мають багато спільного з українськими орнаментальними мотивами.

Вірмени в Україні в релігійному відношенні були підпорядковані ечміадзінському патріарху. Церква була органі­зацією дійсно національною. З занепадом політичної самостій­ності Вірменії народ зберігав свою національну організованість під покровом церкви.

Релігійна полеміка кінця XVI - початку XVII ст. і зростаюча напруженість між Польщею та Україною поглибили конфрон­тацію між православними і католиками. Це позначилося на становищі вірмен в Україні. З боку католицької Польщі поси­лилися дії, що вели до обмеження самоврядування вірменських колоній. Мали місце захоплення місць, споруд, земель, які на­лежали вірменам. Відбувалися напади на вірменські школи з метою їх примусового закриття. В “Описании Киева” М.Закревський наводить факт, що уніати, з якими “ніхто не міг тягатися в судах, бо що вирішать, те й зроблять”, відібрали у вірмен цілі ниви, на “законних” підставах, і узяли з них 200 злотих за судові витрати. В той же час серед вірмен виникають певні угрупування, які з різних причин шукають шляхи більш тісного зближення з магнатською верхівкою Польщі. У вірменських колоніях виникають внутрішні негаразди, особли­во у Львівській, де цю лінію активно перетворював у життя львівський єпископ-уніат М.Тарасович. Частина вірмен, для яких польсько-католицька культура була більш привабливою або під тиском оточуючого середовища, приймали католицтво й згодом полонізувалися. Інші, усвідомлюючи свою само­бутність, відчуваючи політичну обмеженість своїх прав і релігійну дискримінацію, вели боротьбу проти польсько-като­лицької залежності. У XVII ст. особливо погіршилися взаємовідносини між вірменами та польським патриціатом Львова, на боці якого був уряд. Права і привілеї вірмен обме­жувались і в інших містах.

Розкол серед вірмен посилювався наступом магнатських фе­одалів на верстви пригнічених націй і процесом об’єднання економічних інтересів верхівки вірменських колоній з інтересами польських правлячих кіл. Це в значній мірі призве­ло до занепаду в кінці XVII - початку XVIII ст. самобутніх вірменських колоній на території Західної України. На Поділлі та Волині цей процес продовжувався до кінця XVIII - початку XIX ст. Він супроводжувався виходом груп вірмен з місць їх постійного проживання, які були окуповані турками.

Перехід частин вірмен в іншу віру позначився на їхньому становищі. Особливо тих, хто після приєднання України до Росії опинився на території, яка входила до складу Російської імперії. Влада дивилась на інородців як на неблагонадійний елемент. У 1660 р. на підставі грамоти царя Олексія Михайловича вірмени тільки за підозрою у їх зносинах з поля­ками назавжди мусили бути виселені з Києва.

СТАНОВИЩЕ ВІРМЕН УКРАЇНИ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Спільна боротьба вірмен і українців за свої права була важ­ливим і постійним фактором їх життя в Україні. В другій половині XVII - XVIII ст. вони разом боролися проти турецько-та­тарських вторгнень на українські землі, брали участь у воєнних діях запорізьких козаків. На цей час припадає взаємне збли­ження вірменського народу і Російської імперії, що було продиктоване головним чином спільністю політичних інтересів на Близькому Сході. Про це свідчить те, що Росія для укріплення своїх південних кордонів заселяла їх вірменами. Влітку 1778 р. під безпосереднім керівництвом О.Суворова із заселених вірменами районів Криму було переселено 12600 осіб. Переселення тих, у чиїх руках знаходилась промисловість, садівництво і землеробство, призвело до занепаду економіки ханства і при­скорило приєднання Криму до Росії.

На запорізьких землях у кінці 70-х - початку 80-х рр. XVIII ст. на третьому місці після українців (64%), греків (13,7%) йшли вірмени (10,6%), потім росіяни та інші народи. В процесі заселення визволених земель виникали нові вірменські поселення. В 1787-1791 рр. із Кілії, Бендер, Каушан, Ізмаїла та Акермана на лівий берег Дністра в Очаківську область під керівництвом М.Кутузова було переселено понад чотири тисячі вірмен; тут виникла нова колонія - м. Григоріаполь (зараз смт. Григоріаполь знаходиться в Дубосарському районі Молдови). Договір 1793 р. між його мешканцями, вірменами й українцями, людьми інших етнічних груп про спільне проживання, користування землею - важливий історичний документ зв’язків народів, свідчення правового забезпечення норм цих відносин.

В результаті російсько-іранської війни (1826-1828 рр.) у Східній Вірменії (Єреванське і Нахічеванське ханства) було скинуте ярмо перських ханів, за Туркманчайським мирним до­говором 1828 р. вона ввійшла до складу Росії (Західна Вірменія залишилася під пануванням Туреччини). У визволенні Східної Вірменії, разом з вірменськими добровольцями-ополченцями брали участь представники українського народу, серед них заслані на Кавказ 805 декабристів Чернігівського полку. Вход­ження Вірменії до складу Російської імперії обумовило розви­ток взаємозв’язків і взаємозбагачення народів ідеями рево­люційних демократів Росії та України - О.Герцена, М.Чернишевського, Т.Шевченка, вірменських просвітителів-демократів - А.Аламдаряна, Х.Абовяна, С.Восканяна, розвитку багатогранних культурних зв’язків. Український поет П.Грабовський (1864-1902 рр.) першим переклав на українську мову твори вірменських поетів Р.Патканяна, С.Шахазіза, А.Акопяна, А.Ісаакяна.

У ставленні до вірмен Російський уряд врахував свої інтереси, в тому числі на Близькому Сході. Зміни відносин Росії і Туреччини в кінці XIX ст. позначилися на відношенні правлячих кіл імперії щодо вірмен на Кавказі. Події на Кавказі позначилися на становищі вірмен в інших регіонах імперії. Почалися обмеження усіх залишків національної самобутності вірменського народу. У 1903 р. було видано розпорядження про перехід до казенного управління вірменської церкви. Національний та соціальний гніт призвели до національного пробудження народу, з думкою про соціальну рівність тісно спліталася ідея національного визволення. Як і інші народи Російської імперії вірмени взяли участь у народницькому русі, соціал-демократичному, в революції. В кінці XIX - початку XX ст. в Україні активно діяли студенти-вірмени. Мелкон Мурзаян, який підбурював до заворушень у Київському університеті, був заарештований і висланий з Києва. За участь у студентських акціях у Харкові, Одесі, Києві тільки за 1899 р. було висла­но 20 студентів-вірмен. Один з перших марксистських гуртків вірмен було створено на території України в Києві в 1901 році. Його мета - пропаганда ідей соціалізму і розгортання політичної боротьби серед вірмен для того, щоб “народ був готовий до революції”.

ВІРМЕНИ УКРАЇНИ В 1917 – 1920 рр.

Після падіння царату Українська Центральна Рада постійну увагу приділяла питанню національних меншостей, які прожи­вали на території України і становили 30% населення. Підходи до міжнаціональних стосунків були викладені головою Центральної Ради М.Грушевським у статті “Народностям Ук­раїни”. Йшлося про пропорційне представництво національних меншостей в органах місцевого самоврядування, прийняття їх мови у “зносинах з урядами і органами самоуправи” в тих окру­гах, де такі народності становили національний мінімум, про вивчення рідної мови в школі учнями в місцях компактного проживання неукраїнського населення, про право націо­нальних та релігійних груп створювати свої культурні і релігійні товариства та установи й одержувати для цього підтримку “з автономного скарбу України” тощо. Низку з цих важливих заходів Центральна Рада встигла здійснити. Зокрема, було включено до її складу представників неукраїнських народностей, ухвалено “Закон про національно-персональну ав­тономію”. В період нетривалої української державності було закладено підвалини того нестримного процесу, який згодом дістав назву “національного відродження.”

Вірмени разом з українцями, іншими народами брали участь у тому велетенському експерименті, який розгорнувся на тери­торії України після жовтня 1917 р., йшли на значні жертви: брати Орделяни працювали в складних умовах окупаційного режиму в Катеринославі, в період австро-німецької окупації дивізія під командуванням С.Текнеджанца визволила Бахмут, Костянтинів, Горловку. (С.Текнеджанц відомий на Україні і як організатор загонів Червоної гвардії в Кременчуці. Влітку 1919 р. він загинув у бою). З Україною пов’язаний бойовий шлях Г.Гая (Гак Бжалкянц), командира 4-ї української дивізії, яка згодом стала третьою бригадою Червоного козацтва. В Криму хоробро діяли в тяжких умовах окупаційного режиму Є.Багатурянц (Лаура), голова обласного підпільного воєнно-революційного комітету у 1919-1920 рр. С.Бабахан (С.Бабаханян) та інші. В мирній праці вірмени виявляли приклади мужності і трудового героїзму. В 1921 р. інженер Г.Каспарянц був одним з перших в Україні нагороджений найвищою нагородою рес­публіки - орденом Трудового Червоного Прапору - за керівництво роботою на відбудові Наводницького мосту в Києві, який мав велике стратегічне значення.

ВІРМЕНИ УКРАЇНИ ЗА ЧАСІВ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

На початку 1920-х років 90,1% усієї кількості вірмен прожи­вали в містах. Вірмени були депутатами міських рад. Тут про­водилась робота серед вірменського населення по лінії Відділу національних меншостей при Наркоматі внутрішніх справ, працювали комісії національних меншостей при ВУЦВКу, з кінця 1920-х рр. - комісії у справах національних меншостей при міськраді. Найбільша кількість вірмен (5 тис. осіб) проживала в Харкові. Тут було створено для вірмен клуб, школу на 90 місць, дитячий садок, який відвідувало 90 дітей, культурно-просвітницьку організацію “Хабтан” („Харківське то­вариство трудящих вірмен”), виходила газета “Кармир Угі” (“Червоний шлях”). По одній вірменській школі було відкрито в Києві та Одесі, 12 шкіл нараховувалось у Криму. З ініціативи наркомату освіти для переведення на рідну мову культосвітніх установ, які обслуговували вірмен, у 1925 р. в Україні працю­вали вірменська хата-читальня, чотири пункти лікнепу.

Вірмени навчалися в Феодосійському текстильному техні­кумі народів Сходу. В Дніпропетровську було створено вірменські хоровий та драматичний гуртки. Вірмени брали участь у роботі з’їздів, нарад, конференцій, які скликалися різноманітними культурно-освітніми закладами, зокрема, в 1932 р. в роботі Всеукраїнської конференції культурно-освітніх працівників національних меншостей.

У 1926 р. Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (ВУНАС), ініціаторами створення якої виступили професор П.Г.Ріттер, поет П.Г.Тичина, вчений А.П.Ковалевський, у тісній взаємодії з рядом центрів та установ Вірменії, а також вірменськими вченими, які проживали в Україні, зокрема С.І.Ісаакяном, К.Д.Манучарцем, С.А.Мхітеряном, здійснили ряд експедицій і організували наукові відрядження своїх членів до Вірменії. При секціях ВУНАС було створено бібліотеки, які нараховували лише з історії Вірменії 4500 томів літератури. В 1924 - 1931 рр. працювали Будинки народів Сходу, зокрема в Києві - вірменська секція. Це сприяло розвитку вірменознавства в Україні, вивченню зв’язків східних республік з Україною. Народи, пробуджені революцією, розвивали кон­такти діячів літератури, музики, театральних колективів. Український письменник В.М.Сосюра присвятив Вірменії поему “Хлоня” (1924 р.). На Україну приїздив вірменський поет А.Акопян (1929 р.), а група письменників України на чолі з П.Тичиною перебувала у Вірменії. Відбулася виставка творів С.Сарьяна в Україні (1929 р.), першу гастрольну поїздку по Закавказзю, у т.ч. до Вірменії, здійснила українська державна хорова капела “Думка” (1925 р.), з концертними програмами гастролював у Харкові ансамбль Ш.Тальяна (1928 р.), на сцені Єреванського ТЮГу була поставлена п’єса українського драматурга А.Горбенка “Долина” (1928 р.). У 1930-х рр. в Україні здійснено видання творів А.Акопяна, О.Туманяна, А.Ісаакяна, Е.Чаренця, Н.Заряна. У Вірменії - Т.Шевченка, П.Тичини. На сценах театрів Вірменії були поставлені п’єси О.Корнійчука, І.Кочерги, в Україні - опера О.Спендіарова “Алмаст”.

Бурхливий спалах творчої енергії народів з кінця 1920-х рр. було штучно припинено. Почалося згортання політики коренізації. Вірмени, що проживали у Львові (в той час територія Польщі) мали можливість вивчати рідну мову, літературу, історію до 1939 р. Тут були церковно-парафіяльні вірменські школи, прогімназія, вища школа (колегіум), кафедра вірменістики при історичному факультеті університету. Існували приватні школи, бурса для вірменських дітей-сиріт та малозабезпечених верств населення.

Сталінський терор став найдраматичнішою сторінкою в житті всіх народів, які проживали в країні. Не обминув він і вірмен. В передвоєнні роки з 17 членів ЦК КП(б)У - представників військових, які працювали в республіці до початку масових репресій та арештів, не лишилося до травня 1940 р. жодного. Серед знищених і Г.Д.Хараньян (1895 - 1939 рр.). Він був у Червоній армії з 1918 р., у партії більшовиків з 1917 р. Під час громадянської війни пройшов шлях від військового комісара до заступника начальника дивізії. Після війни - на керівній командній та політичній роботі у Червоній армії, член військової ради і начальник Політуправління УВО, комісар (1936 р.), нагороджений трьома орденами Червоного прапора. Д.Д.Хараньян обирався членом ЦВК СРСР, ЦВК УРСР, ЦК КП(б)У, делегатом з’їздів ВКП(б)У. У 1937 р. безпідставно реп­ресований і страчений. Пізніше - повністю реабілітований.

У роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) вірмени разом з усіма народами Радянського Союзу самовіддано боро­лися проти фашизму, брали активну участь у визволенні окупо­ваної ворогом території України та інших республік. На початку війни до Вірменії евакуйовувалося населення, підприємства, установи України. Комсомольські організації Вірменії створили спеціальний фонд для дітей фронтовиків і евакуйованих. Республіка, на території якої не відбувалися бойові дії, перебудувала промисловість відповідно до вимог військового часу. В 1941-1945 рр. у Вірменії було введено в експлуатацію 30 нових промислових підприємств, освоєно понад 270 нових видів продукції. Для фронту промисловість Вірменії постачала зброю, боєприпаси, медикаменти, засоби транспор­ту, продовольчі товари, стратегічну сировину для військових заводів. У Вірменії освоювалися нові родовища міді, молібдену, розвивалася хімічна промисловість, яка забезпечувала оборонні заводи країни продукцією. На території Вірменії формувалися багатотисячні військові з’єднання, укомплектовані воїнами-вірменами та представниками інших національностей. За роки війни через Всеобуч у Вірменії пройшло підготовку майже 86 тис. осіб.

У вирішальних оборонних і наступальних операціях 1944-1945 рр. на території України активно діяли чотири вірменські гірсько-стрілецькі дивізії: Таманська та Кіровоградсько-Братиславська стрілецькі дивізії. У 1941-1942 рр. вірменська дивізія вела кровопролитні бої від Полтави до Харкова (під Сталінградом була перейменована у 51-у гвардійську дивізію). У лютому-травні 1942 р. без перерви бої вела 390-а вірменська стрілецька дивізія на Керченському півострові (комдив С.Закіян загинув). В історію боротьби за Україну вписала ге­роїчні сторінки 409-а вірменська стрілецька дивізія, яка почала бойовий шлях (1942 р.) від передгір’я Кавказу і, переслідуючи ворога, у серпні 1943 р. вступила на територію України, брала участь у визволенні міст Лозова, Зміїва, Харкова: 18-19 жовтня 1943 р. у складі 53-ї армії форсувала Дніпро у с. Доматкан (біля м. Дніпродзержинськ). Восьмого січня разом з іншими частинами Другого Українського фронту визволила м. Кіровоград, за що отримала найменування “Кіровоградська”. 409-а вірменська стрілецька дивізія пройшла з боями шлях від району м. Старобельська, Північного Донця до українсько-ру­мунського кордону, визволила понад 200 українських населе­них пунктів. 89-а Таманська вірменська стрілецька дивізія після героїчної оборони Кавказу на початку 1944 р. у складі Окремої приморської армії вела вперті бої у Криму. Під командуванням генерала Н.Сафаряна брала участь у визволенні Керчі (11 квітня 1944 р.), Севастополя (7-12 травня 1944 р.). Співдружність братніх народів виявилася у битві за Дніпро і Київ. У числі військ Першого Українського фронту прославив­ся стрілецький корпус під командуванням генерала С.Мартиросяна, воїни якого першими ввійшли у Київ і його центр, за що корпус було названо “Київський”. Генерала С.Мартиросяна було призначено першим військовим комен­дантом столиці України. У Київській операції брали участь ар­тилерійська дивізія під командуванням генерала Н.Ованесяна, с.д. генерала А.Бабаяна, с.д. генерала А.Казаряна. На різних ділянках боїв за Україну боролися воїни-вірмени. При визво­ленні Синельникова і Мелітополя активно діяла танкова брига­да генерала А.Карапетяна, у боях за Коростень - 69-а ме­ханізована бригада під командуванням полковника Л.Дарбиняна, при визволенні Львова - артилерійська дивізія Н.Ованесяна. У Корсунь-Шевченківській битві відзначилася шоста танкова армія під командуванням генерала Г.Туманяна. Серед наступаючих в Україні військ діяли командуючий 1-ї авіаційної армії С.Худяков (справжнє прізвище А.Ханферянц), начальник штабу 69-ї армії, генерал моторизованих і танкових військ Г.Тер-Гаспарян, генерал моторизованих і танкових військ А.Бабаджанян. Понад 20 генералів-вірмен різного роду військ воювали на території України. У Великій Вітчизняній війні 107 воїнів-вірмен були удостоєні звання Героя Радянсько­го Союзу, з них 36 - за участь у визволенні України.

Мужньо боролися воїни-вірмени проти німецько-фашистських загарбників у складі українських партизанських загонів (в 20-ти найбільших з’єднаннях налічувалося понад тисячу вірмен). У партизанському русі на Україні представники вірменського народу за кількістю йшли слідом за українцями, росіянами та білорусами. У партизанському з’єднанні М.І.Наумова у 1943-1944 р. бився з ворогом вірменський загін ім. Мікояна (250 осіб), яким командував А.Овсепян. У складі з’єднання він ак­тивно діяв у рейдах на території Житомирської, Київської, Ровенської, Волинської і Львівської областей, брав участь більш ніж у 80-ти боях. У партизанській дивізії П.П.Вершигори (1944 р.) діяв загін воїнів-вірмен під командуванням С.Аратунянця. Компактні групи вірмен були у партизанських з’єднаннях під командуванням О.З.Одухи (Кам’янець-Подільська обл.), О.Ф.Федорова (Чернігівська обл.), Я.І.Мельника (Вінницька обл.). Вірменські патріоти вели боротьбу і в числі підпільних організацій України. Разом з молодогвардійцями Краснодону боролися Г.Арупонянц та М.Пегливанова (справжнє прізвище М.Пахлеванян), у Криму діяв підпільник С.Пагосян, у Кіровограді - Я.Шухулян. Разом з людьми бага­тьох національностей вірмени боролися у лавах Української Повстанської Армії. В Одесі підпільно видавалися листівки вірменською мовою для відповідного національного відділу УПА. Сини Вірменії (генерали, офіцери, бійці, народні месни­ки) вписали безсмертну сторінку в героїчну епопею визволення України. Тисячі воїнів-вірмен загинули смертю хоробрих на українській землі. З перших днів визволення території України від німецько-фашистських загарбників співдружність вірменського і українського народів брала участь по наданню широкої допомоги у відбудові зруйнованого господарства. Вірменія постачала будівельні матеріали, промислове облад­нання, побутові вироби, промтовари, худобу, насіння, сільськогосподарський інвентар. Для відбудови Донбасу у грудні 1943 р. було відправлено різне устаткування, інструменти, верстати. Здійснювалися поставки цементу, карбіду. Будівельні бригади з Вірменії вливалися до лав будівельників України. Вірмени допомагали у відродженні Дніпрогесу, у відбудові залізниць республіки. Громадські організації Вірменії надавали допомогу Україні. Молодь допомагала у відродженні бібліотек-читалень, організація Червоного Хреста зібрала і відправила кошти на створення в Україні дитячих установ та будинків інвалідів Великої Вітчизняної війни. Військова, ма­теріально-технічна і культурна допомога Україні у 1941-1945 рр. з боку Вірменії та вірмен була виявом братніх стосунків народів.

Однак і в цей час вірмени зазнали репресій від сталінського тоталітарного режиму. Вищезгаданий С.Худяков (А.Ханферянц), маршал авіації (1944 р.), нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного прапора, орденами Суворова І і II ступенів, Кутузова І ступеня, Червоної Зірки та багатьма меда­лями, у 1945 р. був безпідставно репресований і страчений. Повністю реабілітований. Мала місце і масова депортація вірмен. Згідно з постановою Державного Комітету оборони від 27 червня 1944 р. з Криму були вислані татари, вірмени, греки і болгари.

У післявоєнний період з’явилися нові форми культурних взаємозв’язків: обмін радіо - та телепередачами, організація кінофестивалів. Розвивалися зв’язки між літературно-ху­дожніми об’єднаннями, зокрема, ім. Т.Шевченка з ук­раїнського м. Стрия Львівської області і з вірменського м. Іджевана. Вірменською мовою перекладено твори Т.Шевчен­ка, Л.Українки, П.Тичини, М.Рильського, П.Загребельного, збірники дитячих творів українських письменників. В 1960 - 1980-х рр. на українську мову були перекладені твори О.Туманяна, А.Ісаакяна, Є.Чаренця, О.Шерванзаде, Д.Демірчяна, А.Бакунця, С.Заряна, Н.Заряна. Видано 47 назв книг вірменських письменників загальним тиражем 17 тис. примірників. Про зростання інтересу до літератури України свідчить видання окремих книг: Р.Атаяна - про життя і творчість П.Мирного (1967 р.), І.Даріяна - про І.Франка (1969 р.), К.Мкртчана - про вірменські переклади повістей М.Гоголя (1984 р.). Відбулися гастролі вірменських театрів в Україні і навпаки. В співдружності з А.Хачатуряном здійснювалась постановка балету “Спартак”. Творча співдружність єднала учасників самодіяльних художніх колективів, народних майстрів. Музей народного мистецтва Вірменії організував виставку творів са­модіяльних художників і народних майстрів у Львові (1984 р.), виставки учасників гуртків художньої самодіяльності в м. Ялті (1985 р.). Українські поети, прозаїки, перекладачі донесли до свого народу твори братньої вірменської літератури. Серед них П.Тичина, В.Кочевський, І.Кулик, Л.Первомайський, В.Сосюра, Ж.Бажан, М.Терещенко, С.Голованівський, В.Нагнибіда, П.Воронька, С.Олійник, І.Драч, Д.Павличко, М.Сингаївський, Коротич, Є.Дроб’язка, П.Осадчук, Л.Костенко, В.Дубківський, В.Коломієць, А.Ющенко, П.Мовчан та ін. Вірменська тематика використана в окремих творах Р.Братуня, А.Хижняка, І.Драча, багатьох письменників і поетів. З метою підготовки перекладачів в Київському і Єреванському університетах на основі договору відбувся обмін студентами-філологами. Перші випускники Єреванського університету Л.Задорожна, О.Божко, В.Шкляр працюють над вивченням українсько-вірменських літературних зв’язків, перекладами вірменських поетів і прозаїків. Плідність зв’язків народів України та Вірменії засвідчено виданням в 1989 р. української антології “Вір­менської класичної поезії”. На мову Т.Шевченка її переклали 42 українських поети, яким співзвучні думи і мрії вірменських поетів. У Київському університеті на філологічному факультеті створено лабораторію, де студенти вивчають вірменську мову, літературу. На слова вірменських поетів А.Траші, А.Ісаакяна, С.Капутікян композитори України Є.Макаревич, А.Штогарен, Ю.Мейтус, І.Рожавська створили балади, хорову сюїту, романси і пісні. Вірменії, її народу присвятили полотна українські художники - Т.Яблонська, Г.Меліхов, М.Жиліна, Л.Духова. Пензлю видатного вірменського художника М.Сар’яна належать портрети П.Тичини, Т.Яблонської, О.Довженка та багатьох ін. В Україні в 1960 – 1980-ті рр. експонувалися 15 персональних і дві колективні виставки творів вірменських художників. Вірменія і Україна надавали взаємодопомогу у спорудженні великих народногосподарських об’єктів, розвивали співробітництво та кооперацію, здійснювали обмін спеціалістами. Зокрема, у 1980-ті рр. при спорудженні газопроводу Уренгой - Помари - Ужгород на території Західної України дільницю в 216 км. проклали спеціалісти Закавказзя, у т.ч. з Абавянської будівельної дільниці №1 та першого Єреванського монтажного спеціалізованого управління. Трудящі Вірменії подавали безкорисливу допомогу у ліквідації наслідків на Чорнобильській АЕС. Одним з перших сюди прибув загін прохідників під керівництвом Х.Ходжояна, до якого входили З.Арутюнян, К.Мкртчян, С.Демірчан та ін. Будівельники Вірменії проводили бетонування під пошкодже­ним реактором і добровільно залишилися в небезпечній зоні на два строки, максимально допустимі для тих екстремальних умов. Вірменія брала участь у будівництві м. Славутича (Чернігівська обл.). Тут працювали молодіжні будівельні загони і спеціалісти тресту “Вірменавіабуд”, зокрема С.Кіраносян, М.Хачатрян, С.Мкртчян, С.Погосян та інші. Плідне співробітництво єднало колективні сфери науково-технічного прогресу: Єреванського електромашинобудівельного заводу і дослідного заводу Інституту електрозварювання ім. Є.О.Патона АН України, Артанського заводу “Силомаш” і аналогічного в м. Одесі, Вірменського дослідно-промислового заводу чистого заліза і Броварського заводу порошкової металургії та ін. Творча співдружність розвивалась між суспільствознавцями Ук­раїни та Вірменії, зокрема, вченими-істориками академічних інститутів. Спільно проводилися наукові сесії (1939, 1962, 1970, 1987 рр.), видавалися збірники матеріалів (1961, 1965, 1971 рр.), при­свячені висвітленню багатовікових і різнобічних зв’язків на­родів України та Вірменії. Вірменські колонії в Україні висвітлені в монографії українського історика Я.Дашкевича, яка вийшла в світ у видавництві АН Вірменії. 7 грудня 1988 р. Україна активно відізвалася на трагедію братнього вірменського народу. В зону землетрусу була доставлена техніка, перераховані кошти, посилки з речами і продовольством. Українські робітники і фахівці проводили у районах ка­тастрофи рятувальні роботи, надавали допомогу у відбудові зруйнованого житла в комплексі з необхідними соціально-куль­турними об’єктами і комунікаціями. Земля України прийняла понад 11 тис. потерпілих, у тому числі 6,6 тис. дітей.

Вірмени обстоювали право на суверенітет України. Серед колишніх політв’язнів - Генріх Алтунян, якого обрано до най­вищого органу влади республіки. Активну участь в розбудові української держави бере В.Мартиросян та ін.

СУЧАСНЕ СТАНОВИЩЕ ВІРМЕНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Кількість вірмен в Україні зростає. В 1979 р. постійно про­живало 39 тис. чол., в 1989 р. – 54 тис. чол., в 2001 р. – 99,9 тис. чол. Серед населення України вони складають 0,2%.

Найбільша кількість вірмен у Донецькій (15,7 тис. осіб), Харківській (11,1 тис. осіб), Одеській (67,4 тис. осіб) та Дніпропетровській (10,6 тис. осіб) областях. Переважна більшість вірмен - міські жителі. В листопаді 1991 р. офіційно зареєстровано статут Української єпархії Вірменської Апостольської церкви. Намісник голови Української єпархії Вірменської Апостольської церкви — архімандрит Натан Органесян.

В Україні відбувається процес створення національно-куль­турних товариств вірмен. В 1993 р. створено товариство “Україна-Вірменія”. Голова товариства - О.Божко. Головна мета товариства полягає у розвитку й зміцненні всебічного співробітництва і дружби між громадянами України і Вірменії.

Почали працювати недільні школи для дорослих та факульта­тиви для дітей з вивченням вірменської мови та літератури. Уроки вірменської мови ведуться на базі українських шкіл.

ЛІТЕРАТУРА

1. Григорян В.Р. История армянских колоний Украины и Польши. - Ереван, 1980.

2. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. - Т.1. - Львів, 1992.

3. Єзикян Г.М. Братерська допомога залізничників Закавказзя Українській РСР // Український історичний журнал. - 1975. - №5.

4. Комаренко Т. Вірмени в Україні // Українська діаспора. – 1994. - № 6. – С.155-169.

5. Украинско-армянские связи в XVI веке. Сб. док. – К., 1969.

6. Українська Повстанська Армія і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 рр. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції 25-26 сер­пня 1992 р. – К., 1992.

7. Худавердян К. Советская Армения в период Великой Отечественной войны // Историко-филологический журнал. - 1974. - №2.