Структура навчання (за характером діяльності)

Навчання - це спеціально організована взаємодія викладача і студентів, що припускає педагогічну дію і позитивну у відповідь реакцію студентів на нього, результатом якої є формування творчої особи з активною професійною позицією і індивідуальним стилем діяльності.

У дидактичній літературі структура навчання розрізняється по його змісту. Ю.К.Бабанський виділяв в структурі навчання (за змістом) наступні складові компоненти:

• цільовий компонент — усвідомлення, ухвалення і постановка викладачем дидактичних цілей і задач;

• стимулюючо-мотиваційний компонент — стимулювання у студентів інтересу до занять, потреби в рішенні поставлених учбово-пізнавальних задач, розвиток позитивних мотивів навчання і активної діяльності;

• операційно-діяльнісний компонент відображає процесуальну сутність навчання та реалізується за допомогою спеціальних форм, методів, дидактичних засобів навчання;

• контрольно-регулювальний компонент припускає контроль з боку викладача за ходом рішення учбових задач і самоконтролю студентів за результативністю власних дій і якістю навчання. Зворотний зв'язок протягом занять допомагає регулювати, коректувати учбовий процес;

• оцінно-результативний компонент передбачає оцінку знань, умінь і навиків студентів, рівня їх професійного розвитку, самооцінку досягнутих результатів навчання згідно поставленим дидактичним цілям; проектування нових задач і способів усунення пропусків в знаннях і уміннях (7, С. 134).

Всі компоненти учбового процесу знаходяться в тісному взаємозв'язку і взаємообумовленості. Дидактична мета визначає зміст учбової роботи. Мета і зміст обумовлюють вибір форм, методів і засобів навчання. В процесі учбово-пізнавальної діяльності необхідний контроль. Всі компоненти процесу навчання в сукупності забезпечують кінцевий результат - засвоєння системи професійних знань, умінь і навиків, поглядів, переконань і принципів, оволодіння методикою і технологією майбутньої професійної діяльності.

2.6. Характер навчання

У зв'язку із змінами, що відбуваються в сучасному суспільстві, змінюються функції освіти і ускладнюються функції навчання. На перший план виступає не когнітивна функція (передача знань, умінь і навиків), а стимулювання розвитку самостійної і відповідальної особи, виховання її творчої індивідуальності. Це зумовлює необхідність розвиваючого характеру навчання і розробки теоретичних основ його, виявлення єства і методики реалізації у вузівській практиці.

«Задача сучасної школи полягає не тільки в тому, щоб дати тим, що вчиться ту або іншу суму знанні, але і навчити їх самостійно орієнтуватися в науковій і будь-якій інформації. Але це означає, що школа повинна учити мислити, тобто активно розвивати біля учнів основи сучасного мислення» (19,С.З) Іншими словами, необхідно організувати таке навчання, яке має розвиваючий характер.

Розвиваюче навчання — це спеціально організована діяльність професійної спрямованості, в процесі якої відбувається загальний психічний, розумовий розвиток і професійне становлення особи майбутнього фахівця. Воно покликане вирішувати наступні задачі:

• формування мотивів навчання, пізнавальних потреб і стійких професійних інтересів;

• розвиток установки на подолання шаблонності і відсталості буденної і професійної свідомості;

• формування незалежного професійно-педагогічного мислення, вдосконалення психічних процесів і станів, що забезпечують успішність професійної діяльності;

• вироблення раціональних прийомів і способів розумової діяльності;

• розвиток пізнавальної активності і самостійності студентів.

Підсумком рішення цих задач є загальний психічний, інтелектуальний, емоційний і вольовий розвиток студентів в ході навчання. Розвиток є кількісне і якісне зростання фізичних, фізіологічних, психічних структур особи студента. Кількісні накопичення ведуть до виникнення нових якісних полягань, а якісні зміни формують нові умови для подальшого кількісного зростання. Розвиток забезпечує студенту зростання його інтелектуальних сил, психічних функцій, розумових операцій, мовної діяльності, спеціальних здібностей. Чим раціональніше організовано навчання, тим ефективніше розвиток студента. Навчання як соціальний процес є провідним чинником в становленні професійного вигляду майбутнього фахівця. Навчання і розвиток взаємодіють між собою: навчання веде за собою розвиток, створює умови для становлення професійних здібностей, додає їм відповідну соціальну спрямованість, а розвиток розширює можливості навчання.

Складність вчительської праці полягає в тому, що вчитель не тільки повинен піклуватися про власний розвиток, вдосконаленні інтелектуальних властивостей і якостей, але і опановувати методикою розвиваючого навчання, з тим щоб, забезпечувати умови для саморозвитку особи його майбутніх учнів. Тому ще у вузі важливо навчити майбутніх педагогів будувати учбову інформацію не за принципом: чим більше за факти, тим більше рівень розвитку школярів, а стимулювати у них прагнення до розвитку здатності діяти, міркувати, доводити, переконувати.

Майбутній педагог, опановувавши теорією і методикою розвиваючого навчання, повинен засвоїти, що розвиваючий характер навчання полягає не в кількості і об'ємі засвоєної учбової інформації (хоча це теж важливо), а в тому, як вчитель вирішує задачу прививання тим, кого навчає загальної культури мислення, розвитку у них здатності діяти і мислити. Головною задачею вчителя при реалізації розвиваючого навчання стає збагачення інтелекту, підйом творчої енергії, духовно-етичних сил навчаних. Для вирішення цієї задачі студенти повинні оволодіти всіма технологічними прийомами збудження пізнавальної і творчої активності школярів.

Складність праці сучасного вчителя полягає і в тому, що йому необхідно подолати консервативність і жорсткість педагогічного процесу, що має місце в шкільній практиці. Педагогічний процес, організовуваний в жорстких рамках доцільності, ставить учнів в позицію владної залежності від вчителя, який має повне право визначати цілі, шляхи і методи їх розвитку. Педагогу, який працюватиме в новому тисячолітті, важливо навчитися долати жорстку схему педагогічного процесу, використовувати дидактичні технології, які стимулювали б активність і самостійність вчаться в пізнавальній діяльності, забезпечувати умови для їх самовизначення і самореалізації. Ще в студентській аудиторії майбутнім педагогам важливо усвідомити, що учень - це активний об'єкт власної освіти, повноправний партнер вчителя, який до певної міри втрачає свої владні повноваження.

У зв'язку з цим з'являється потреба в озброєнні студентів методикою і технологією педагогічного процесу, якому характерне природне різноманіття, а множинність реалізується на різних рівнях і в різних формах - індивідуальній роботі з учнем, з групами, колективом класу, в контексті співіснування різних моделей і технологій. Всі зусилля педагогів, їх педагогічні дії повинні бути направлені на те, щоб сприяти розкриттю єства людини, яке міститься в ньому самому.

Розвиток інтелектуальних і емоційно-вольових сфер особи неможливий без духовних основ людини, його духовного початку. В процесі формування духу особистості духовних і професійних потреб кореняться внутрішні стимули учбово-пізнавальної діяльності. Навчання є духовним стрижнем виховання. Воно формує духовне ядро особи, її професійний світогляд, етично-естетичне відношення до світу і до вибраної професійної діяльності. Але специфіка навчання полягає в строгому відборі змісту культури, наукового матеріалу, в своєрідності форм і методів пізнавальної діяльності.

Пріоритетна мета вищої освіти полягає в тому, щоб підготувати фахівця із стійкою установкою на безперервне самовдосконалення, самоосвіту і саморозвиток. Досягнення цієї мети припускає перенесення центру навчання на особу студента, його інтереси, потреби і можливості, створення умов для професійного становлення. Все це обумовлює підвищення виховуючої ролі навчання у вищій школі.

Виховуюче навчання — це активна пізнавальна діяльність студентів, здійснюючи керівництво якої, викладач постійно звертається до системи їх цінностей, мотивів і потреб, формує у них емоційно-ціннісне відношення до світу, суспільству, вибраний» професійній діяльності і до самому себе.

Цілі навчання, засоби педагогічної дії, зміст учбового матеріалу і методи його вивчення повинні бути орієнтовані на професійні мотиви студентів, враховувати їх потребу в саморозвитку, самовираженні і самоутвердженні.

Виховуюче навчання покликано вирішувати наступні задачі:

• формування професійного обов'язку і відповідальності сучасного педагогічного такту і вимогливості складових основу професійної етики педагога;

• виховання професійного оптимізму, віра в сили і можливості кожного вихованця, здібності створювати ситуацію успіху для нього, етичної обстановки і психологічного комфорту;

• формування професійної спрямованості поглядів і переконань, активної професійної позиції і відповідального відношення майбутнього педагога до виконанні професійних обов'язків і функцій.

При реалізації виховуючого навчання важливо не діяти за шаблоном і чітко представляти шляхи його здійснення. Можливості успішного рішення задач виховання в процесі навчання є:

• в змісті учбових предметів, що вивчаються;

• в оптимальному виборі форм, методів і дидактичних засобів;

• в організації начальної роботи та самої особистості викладача.

Основою навчання повинна стати активна діяльність студентів, яка служить чинником розвитку їх професійних якостей. Але далеко не всяка діяльність містить в собі формуючі можливості. «Властивості особи, що розвиваються при активній взаємодії з навколишнім середовищем, визначаються якістю діяльності і складаються в складні ансамблі...», які «залежать від змісту тієї діяльності суб'єкта, яка реалізує його відношення до дійсності, підкоряючись її об'єктивним властивостям...» (56, С.29).

Задача розвиваючого і виховуючого навчання не тільки в тому, щоб озброїти майбутніх педагогів професійними знаннями, уміннями і навиками, але і, формуючи цілісний професійний вигляд їх особи, підготувати до творчої праці, свідомому подоланню труднощів, що виникають в самостійній педагогічній роботі, напрузі волі і відповідальності за результати педагогічної діяльності.

Вирішуючи проблеми виховуючого навчання, необхідно учити студентів при вивченні програмного матеріалу звертатися до особи, миру ідей, дій і вчинків. Саме змістом учбової інформації формувати самодостатність «Я» майбутнього педагога. Самодостатність особи є основою професіоналізму, умовою, що творить мир ідей, поглядів, вчинків майбутнього педагога, його здібність до створення освітнього середовища в шкільній практиці.

Організація процесу навчання у вузі покликана сприяти постійному перетворенню особово-суспільних цілей в дієвий внутрішній стимул професійного становлення студентів, закріплення до розвитку активної професійної позиції і творчого стилю їх діяльності.

Процес усвідомлення і перетворення зовнішніх стимулів у внутрішні стимули є процесом складним і суперечливим. Він здійснюється поступово, з урахуванням ціннісних орієнтації, професійних очікувань і установок студентів, характеру відносин до вибраної професії і сприяє вирішенню протиріч учбового процесу, досягненню гармонійної єдності між викладанням і навчанням. Але така гармонія припускає постійне реформування цілей, змісту, технології учбового процесу відповідно до вимог суспільства, що ускладнюються, до особи сучасного педагога і рівня його професіоналізму.

Аналіз вузівської практики дозволяє говорити про те, що потрібні нові підходи до організації сучасного процесу навчання у вищій школі і основоположні принципи керуючись якими викладачі забезпечували б умови для професійного зростання і становлення творчої особи кожного студента.