Тема 8. Позитивізм як напрям політичних та правових вчень Європи XIX століття.

1.Позитивізм сприяв поширенню матеріалістичною світогляду і, серед іншого, деформації поняття “гуманізм”, яке стало популярним у ХІХ ст.

Позитивізм (від лат. Posіtіvus - позитивний) - філософський напрямок, що оформився в 30- х роках ХІХ сторіччя й існує до наших днів. Термін "позитивізм" уведений засновником цього напрямку, французьким філософом О. Контом. Позитивізм у процесі своєї еволюції пройшов три основні стадії:

• перша, початкова пов'язана з іменами О. Конта, Г. Спенсера й ін.;

• друга, емпіріокритицизм, або махізм, (Е. Мах, Р. Авенаріус і ін.) - кінець 19 поч. 20 століття;

• третя стадія - неопозитивізм, або логічний позитивізм.

З розвитком у першій половині 19 століття математики, фізики, хімії, виникає мікробіологія. Знання, з'єднане із практикою, представляється всемогутнім. Довіра до філософії - "цариці наук" - змінилося скептичним до неї відношенням. Незважаючи на різні форми позитивізму, різний час і місце їхнього формування, всі три етапи мають загальні особливості. Претензії традиційної філософії з його пошуком "початків і причин" зізнається безпідставним. Вивченню піддається тільки мир явищ. Філософія як метафізика повинна бути скасована, або вона стане наукою в якості узагальнюючих наукових знань. Позитивізм - філософський напрямок, що затверджує, що джерелом справжнього, "позитивного" знання можуть бути лише окремі конкретні (емпіричні) науки і їхні синтетичні об'єднання, а філософія як особлива наука не може претендувати на самостійне дослідження реальності.

В якості знання сприймали тільки такі його форми, які давали можливість використовувати їх у прямій практичній взаємодії людей з реальною дійсністю. Саме цим і було обумовлене прагнення позитивістів додати науковим знанням вид "безпосередньо даного", "практично корисного".

Основні ідеї першої форми позитивізму:

1.відмова від пошуку сутності речей і установка на опис явищ (феноменалізм)

2.із принципу індуктивізму випливає свідомо прийнята заборона на пошук абсолютів.

3.ідеалізм у розумінні природи й суспільства, відомість складних процесів розвитку до простого сполучення інтеграції й диференціації

4.негативне відношення до соціальних революцій, і орієнтація на методи соціальної інженерії.

Ідеологічне кредо першої форми позитивізму - прогрес і порядок[3, c. 269-271].

Друга стадія позитивізму - так званий емпіріокритицизм пов'язаний з іменами Е.Маху, австрійського фізика й філософа й швейцарського філософа Р. Авенаріуса (1843-1896). Відмінність даної стадії від попередньої - основне завдання філософії не в побудові всеосяжної системи наукового знання, а в створенні теорії наукового знання.

Основоположники "другого позитивізму" розділяють ідею про скасування старої метафізики, про зміну положення філософії в культурі. Однак на відміну від позитивістів "першої хвилі", які вважали, що філософія повинна займатися створенням єдиної картини миру й класифікацією наук, емпіріокритики бачили завдання філософії у встановленні принципів впорядкування явищ у свідомості дослідника. Термін "емпіріокритицизм", уведений Авенаріусом, означає критикові досвіду. Досвід - це даність миру суб'єктові, що пізнає, зафіксована в його із за допомогою твердження, висловлень. Зрозуміти особливості розуміння досвіду може так звана "принципова координація": немає об'єкта без суб'єкта, як немає суб'єкта без об'єкта. Елементи досвіду як єдності "Я" і "середовища" нейтральні, тобто залежно від точки зору вони можуть розглядатися і як "фізичні", і як "психічні". Індивід з його нервовою системою й навколишнім середовищем утворять реальну єдність досвіду. Досвід не дозволяє відокремити від усього видиму, чутного, першооснову миру. Нова філософія повинна очистити наш досвід від марних фантазій, непотрібних продуктів розумової діяльності (про причинний зв'язок, про душ). Наш досвід, чим менше в ньому будуть присутні різні точки зору, тобто чим менше сил буде витрачено на його створення, тим більше ефективним буде його адоптація. Принцип найменшої витрати сил - основний принцип, яким повинна керуватися філософія, стаючи критикою чистого досвіду. Принцип найменшої витрати сил орієнтує на кумулятивну (збільшення, нагромадження) модель розвитку наукового знання, що припускає безперервність росту знання, що виключають перегони. Кумулятивізм пов'язаний з розумінням наукового знання як опису фактів. Цей висновок зробив Е. Мах, що ввів іншу назву для зазначеного принципу, - він назвав його принципом економії мислення. Мах думав, що з метою економії мислення опис повинне стояти в центрі наук. Пояснення припускає залучення непотрібних припущень, не може обійтися без поняття причинності. Ядром же всякого опису повинен бути аналіз відчуттів - даних почуттєвого пізнання; наука повинна залишатися в експериментальній сфері. Звідки ж беруться загальні положення в науці? Емпіріокритицизм тісно пов'язаний з консерватизмом (угода) стверджуючої, що загальні положення науки, носять умовний характер, є продуктом наукової угоди[9, c. 205-207].

О.Конт – франц. філософ, родоначальник позитивізму. Наука відповідає на запитання "як", а не "чому". Єдине джерело знання - досвід.

Всю людську історію й, відповідно й філософію розділив на три стадії (у т.ч. стадії розумового дозрівання). "Закон трьох".

На першій, теологічній стадії всі явища розглядалися як об'єкти впливу надприродних сил. До 1300 року - ділиться на три етапи: фетишизм, політеїзм і монотеїзм.

На другій, метафізичній стадії все у світі пояснювалося дією якихось абстрактних, відвернених початків. Охоплює період від 1300 до 1800 року і є перехідний - тут відбувається розкладання традиційних вірувань і громадського порядку в результаті філософської критики (Реформація, Освіта, Революція).

На третьої, позитивної ("правильної", на базі природничих наук) стадії людини вже не цікавить походження й долі миру, вона будує свої міркування тільки на спостереженні. Початок 19 століття - поступове народження "промислової " ("позитивної") стадії - результат поширення ідей альтруїзму, соціальності, "позитивної" філософії. Ознакою, по якому можна судити про настання позитивної стадії, є домінування у свідомості закону постійного підпорядкування уяви спостереженню. Відповідно до даного закону, наука займається тільки тим, що доступно спостереженню, а завданням науки є не пояснення, а тільки опис фактів.

Третій етап еволюції позитивізму - неопозитивізм, або логічний позитивізм. Логічний позитивізм проголосив основний своїм завданням боротьбу з метафізикою, традиційно розуміючи під нею філософію в цілому, прагнучи поставити себе над боротьбою з матеріалізмом і ідеалізмом. Теоретичним джерелом його послужив реальний розвиток фізики, логіки, математики, мовознавства. Наука зводиться до фіксації, а потім упорядкуванню фактів у рамках умовно прийнятої системи мови. У такому випадку завдання науки обмежується опис її мови. Вихідними передумовами всякого пізнання логічний позитивізм уважав події й факти, тобто "почуттєві дані", що перебувають у сфері свідомості суб'єкта. Однієї з особливостей даного плину є те, що він принципово ототожнив об'єкт із теорією об'єктів. Це відразу ж знімало питання про існування об'єктивного миру як предмета філософського пізнання й приводило до замикання філософії лише на пізнавальної проблематики логіки й логічної мови. Іншою принциповою особливістю було ототожнення (а точніше, заміна) поняття "об'єктивний факт" і "науковий факт". Останній приймався як "запротокольований" у науці за допомогою знакових засобів, тобто як "протокольна пропозиція". Мова науки в логічному позитивізмі будується так: з первинних атомарних висловлень за правилами логіки виводяться складні висловлення. При цьому пропозиції науки можуть бути або щирими, або помилковими або безглуздими. Безглузді пропозиції не є пропозиціями у власному змісті, але лише нагадують їх (Карнап). Всі філософські пропозиції, уважав Карнап, також є безглуздими висловленнями й не можуть бути перевірені шляхом відомості до атомарних висловлень, що фіксують той або інший "факт". Звернувшись до семіотичним проблем, вони виділили три області відносин: прагматика (відносини мови до тому, хто його вживає); семантика (відношення між мовою й тим, що їм позначається); синтаксис (відношення між мовними вираженнями). Все це одержало назву з. Предметом аналізу стали значення слів і знаків взагалі, логічні, лінгвістичні й психологічні проблеми (вони мали важливе наукове й практичне значення для створення розрахункової техніки)[13, c. 185-186].

Специфіка логічного позитивізму полягає в тому, що як метод філософствування виступає сучасна формальна математична логіка. "Логіка є сутність філософії" - писав Рассел. Філософія,- затверджував Карнап,- це "логіка науки".

Яке ж відношення логічних позитивістів до традиційної філософської проблематики?

Подумаємо, як можна відповісти на це питання.

Всі судження, які коли-небудь або висловлювалися людьми, логічні позитивісти ділять на два взаємовиключних класи:

• осмислені висловлення, тобто ті, які можуть бути виражені в логічно зробленій мові,

• безглузді висловлення, у яких порушуються правила логіки.

2.Огюст Конт (1798-1857) увійшов в історію науки як основоположник філософського позитивізму та соціології. Він уперше застосував поняття соціології, яку вивів зі штучної класифікації наук (від математики до соціології), термін «позитивний» (вживав у п’ятьох значеннях). Уже самим терміном «позитивний» («позитивізм») О. Конт протиставив свою філософію і соціологію старим («негативним») уявленням, оскільки, на його думку, поняття «позитивне знання» (пізнання) є науковим.

Обґрунтовуючи нову науку, О. Конт прагнув точно визначити її місце в людському пізнанні, основні закони. Створення всеохоплюючої системи наук було необхідно основоположнику соціології для викладення «позитивної філософії», а згодом напряму соціології - позитивізму (позитивний (лат.) - заснований на досліді, фактах, реальний). Головне для позитивізму - відмова від абстрактних тлумачень суспільства, створення позитивної (ґрунтованої на досвіді людини) соціальної теорії, такої ж доказової та загальнозначущої, як і природничі теорії [5].

Саме його бачення нової галузі знань слугувало зразком для соціології кінця XIX ст., заклало основи для однієї з головних її традицій. Конт краще за інших розумів значення розробки фундаментальних принципів соціальної організації, принципів науковості, обґрунтування необхідних рис нової дисципліни, які заклали фундамент теоретичної конструкції, що утвердилася у світі науки як соціологія.

Вагомим доробком Конта стала так звана лінійна система класифікації форм наукового знання. Засновник соціології розмістив науки згідно історії їх виникнення й розвитку відповідно до зв’язку залежності одна від одної, коли знання попередньої науки є необхідною умовою для розвитку і знання наступної: математика - астрономія - фізика - хімія - фізіологія (біологія) - соціальна фізика (соціологія). Ця залежність зумовила пізню появу соціальної фізики – соціології як абстрактної науки, що не має прикладного характеру. Вона одна з найскладніших у контовській системі, оскільки вивчає конкретний об’єкт - суспільство, людину як найбільш складні явища.

Цінним є не лише введення нового терміну, а й розробка досить повної системи соціологічного знання, в якій науковець окреслив предмет, структуру, визначив пізнавальні засоби і можливості, приділив увагу методологічним проблемам, запропонував кілька дослідницьких принципів, сформульованих у чотирьох методах нової науки: спостереження, експеримент, порівняння та історичний аналіз [2]. Конт поділив соціологію на дві частини: соціальну статику, яка розглядає суспільство як єдине органічне ціле, вивчає умови його існування, закони функціонування, і соціальну динаміку, що вивчає процеси суспільних змін, закони розвитку соціальних систем.

Основоположник обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання досягнень науки для здійснення соціальних реформ на благо суспільства. Конт писав: «Соціологія має сприяти покращенню добробуту людства завдяки застосуванню наукових методів» [4, с.25].

Науковий позитивізм Конта поєднувався з його еволюційним поглядом на суспільство і мислення. Мислення, на його думку, проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну, а суспільства упродовж еволюції теж проходять три основні стадії: примітивну, проміжну і наукову. Він розглядає суспільство як органічне ціле, всі елементи якого взаємопов'язані і можуть бути зрозумілими тільки в єдності. Ця концепція спрямована проти індивідуалістичних теорій, спроб розглядати суспільство як продукт договору між індивідами. У соціальній статиці головним було питання природи соціального зв'язку, взаємодії елементів соціального організму, що існували за всіх історичних умов. Тут соціолог на передній план виніс поняття «система», яке дотепер є одним із центральних у соціології й органічно пов'язаним з ідеєю еволюції [3, с.64].

Наукова система О.Конта стала основою для його послідовників і спричинила виникнення значної кількості соціологічних напрямів, побудованих на засадах натуралізму: органіцизм, соціал-дарвінізм, расово-антропологічна та географічна школи та ін.

Засоновником органіцизму був англійський учений Герберт Спенсер (1820 - 1903), послідовник Конта, який став одним з яскравих представників натуралістичної орієнтації в соціології. Він стверджував, що «неможливе раціональне розуміння істин соціології без раціонального розуміння істин біології» [1]. Опираючись на цю ідею, Г. Спенсер розвив два найважливіших методологічних принципи своєї соціологічної системи: еволюціонізм і органіцизм.

Ідея еволюції Г. Спенсера спиралася на науковий природничий матеріал. Свій еволюціонізм він поширював на всі без винятку явища природи та суспільства - космічні, хімічні, біологічні, соціальні.

Варто відзначити, що Г. Спенсер категорично виступав проти соціальних революцій і навіть радикальних реформ, які, на його думку, неодмінно порушують і руйнують природній процес еволюційного розвитку, що призводить до занепаду суспільства, спричиняє конфлікти, безладдя та зубожіння. Щодо аналізу суспільства та соціальних явищ, то спенсерівська соціологічна система спиралася на принципи органіцизму, оскільки в ній соціальна система уподібнюється живому організмові. Г. Спенсер надавав високої оцінки ідеям О. Конта щодо зв’язку соціології (соціальної фізики) з біологією та її залежністю від останньої. Проте біологічний і соціальний організми, на його думку, мають істотні відмінності: у суспільства нема чітко окресленої форми, воно виступає несталою цілісністю, а здатність відчувати й мислити притаманна всім складовим елементам суспільства, при чому кожний індивід відносно автономний у системі цілісного суспільства на відміну від структурних елементів біологічного організму; в біологічному організмі складові елементи підпорядковані цілому й існують заради цього [2].

Разом з тим соціологія Спенсера глибоко індивідуалістична. «Суспільство, - писав він, - існує для блага своїх членів, а не члени його існують заради суспільства» [3, с.66].

Соціолог сформулював закон «рівної свободи»: всі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. Держава - вільна організація, що охороняє вільних індивідів. Головне завдання держави - здійснення правосуддя і забезпечення дотримання закону рівної свободи, що практично означає захист власності громадян від пограбування і війн.

У теоретичному відношенні заслугою Спенсера є те, що він заклав основи структурно-функціонального напрямку у соціології, сприяв виникненню функціоналізму. У головній своїй праці «Основи соціології» (1896 р.) він дійшов висновку, що перемагає те суспільство, в якому більша кількість людей пристосовується до промислової праці, але при цьому владні структури поважають особисті потреби та інтереси [4, с.26].

Слід відзначити, що конкурентом поглядів О. Конта, Г. Спенсера і представників натуралістичного напрямку в соціології XIX ст. була соціальна теорія К. Маркса, заснована також на позитивізмі. Результати теоретичних розв’язок К. Маркса у соціологічній галузі можна звести до трьох основних моделей: базису-надбудови, «органічної цілісності суспільства» та його «діалектичного розвитку».

Щодо Марксової ідеї «базису-надбудови» слід відмітити наступне: ті функції, які згідно з Контом та його послідовниками мала виконувати соціологія, фактично вже виконує, як переконаний Маркс, політична економія - наука про економічну структуру суспільства. Такий підхід Маркса не видався дивним, оскільки в основу соціальних відносин він ставив матеріальне виробництво. Сукупність матеріальних виробничих відносин, на його думку, становить економічну структуру (базис) суспільства, на якому ґрунтується юридична, політична, ідеологічна надбудова [3, с.74].

Стосовно марксистської ідеї «органічної цілісності суспільства» слід підкреслити, що сам Маркс неодноразово вживав стосовно суспільства такі вирази, як «соціальний організм», «органічна цілісність», «тоталітарність» тощо. «Теперішнє суспільство, - писав він, - не твердий кристал, а організм, здатний до перетворень і перебуває у постійному процесі перетворень» [2]. Засновник марксизму надавав винятково великої ваги проблемі функціональної інтеграції сучасного йому суспільства, де всі елементи, як він вважав, підпорядковані одній меті. К. Маркс зазначав, що предметом його аналізу є не суспільство, а певна специфічна соціальна організація - суспільно-економічна формація - історичний тип соціальних відносин, підґрунтям яких є матеріальне виробництво. Теоретик марксизму заявляв, що кожному періоду розвитку суспільства притаманні особливий розвиток продуктивних сил та виробничих відносин. Серед суспільно-економічних формацій він виділив первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну, комуністичну, що йде на зміну капіталістичній і яка є вінцем суспільного прогресу. Згідно його вчення невідповідність продуктивних сил виробничим відносинам завжди веде до соціальних потрясінь - до революції, підґрунтям і предтечею якої є загострення класової боротьби [1]. Отже, концепція Маркса протистоїть теорії еволюціонізму Спенсера. Варто відзначити, що К. Маркса прийнято вважати «батьком» конфліктології як сучасного напрямку соціології.

Отже, соціологія як наука виникла в кінці 30-х-початку 40-х рр.. ХІХ століття, у добу соціальної нестабільності. О.Конт, Г.Спенсер та ін. як основоположники соціології, були прихильниками стабільного порядку у суспільстві й запропонували реформістський шлях розвитку суспільства, а К.Маркс, як відомо, починав свою теоретичну і практичну діяльність в той же час і при тих же обставинах. Він, опираючись на свій власний досвід участі у революційному русі, запропонував вирішити означену проблему на основі концепції наукового соціалізму, серцевиной якого стала теорія соціалістичної революції