3. Освіта та розвиток наукового знання
Візантійці успадкували від античного світу класичну систему освіти, яка використовувалась для формування гармонійно розвиненої особистості. Школи носили світський характер і були загально доступними. Отримання освіти відкривало дорогу до службової кар'єри, до змін соціального статусу, до багатства. Основою шкільної освіти була антична спадщина: література, філософія, наука. Вивчались твори Гомера, Гесіода, Геродота, Фукідіда, Платона, Аристотеля та ін. Мовою навчання була грецька. Повний курс навчання у Візантії складався з вивчення орфографії, граматики, риторики, філософії, математики і права. Система освіти складалася з декількох ступенів:
-
Елементарна школа – 3 роки – читання, письмо, а також рахування і співи, деякі відомості по міфології, світській та біблійній історії.
-
Школа «граматиста» – 6-7 років – граматика. Мета: навчити правильно говорити і писати, розуміти і пояснювати античних авторів.
-
Школа ритора – читання і заучування напам'ять найвідоміших робіт античних і християнських письменників, ораторів, богословів, істориків, філософів.
-
Філософська школа – філософія (знання), а також арифметика, геометрія музика, астрономія, фізика, логіка, етика.
Розповсюдження освіти сприяло відкриттю Магнаврської вищої школи у Константинополі (сім вільних мистецтв). Тяжким ударом стала втрата найбільшої Александрійської бібліотеки, яка загинула від пожежі на початку V ст. У 863 р. був відновлений університет, який існував ще в V ст., а потім занепав внаслідок політичних потрясінь VII ст. Університет мав два факультети: юридичний і філософський. З поширенням християнства в великих центрах античної освіченості – Александрії, Ефесі та інших містах – стали виникати богословські академії, головною метою яких було засвоєння основних положень християнського віровчення. Про успіхи науки свідчить технологія виготовлення смальти для мозаїк, винахід уславленого «грецького вогню» – запалювальної суміші, яку не можна погасити водою.
4. Література
У Візантії виявилися стійкими традиції античної історіографії. Праці візантійських авторів Прокопія Кесарійського, Менандра Протектора та інших за характером викладення матеріалу і структурі належать до класичної грецької історіографії. Однак насиченість їх політичними ідеями свідчить про вплив істориків Риму.
Велике розповсюдження у Х ст. отримали історичні хроніки Феофана Сповідника і Георгія Амартола, переведені пізніше на слов'янську мову. В Х ст. були створені видатні пам'ятки історико-енциклопедичного характеру. Імператору Костянтину VII Багрянородному приписується створення трактатів «Про управління державою», «Про церемонії візантійського двору» та ін., які містили важливі історико-географічні та етнографічні відомості. Внаслідок тісних контактів Візантії зі слов'янськими племенами, потім з Київською Руссю твори візантійських істориків є найціннішим джерелом з вітчизняної історії.
У візантійській літературі, як і у всій духовній сфері, особливо на ранньому етапі відобразилась боротьба традицій язичництва і християнства. До VI ст. переважають античні форми літератури: промови, епіграми, любовна лірика, еротичні розповіді. Найбільш відомі представники цього періоду – Павло Силенциарій, Агапій Міренійський, Синезій Кіренський.
З кінця VI – поч. VII ст. зроджується нова літературна форма – церковна поезія (гімнографія). Її специфічною особливістю є спіритуалізм і використання народної мелодійності і ритміки мови. З VII – по IX ст. великого розповсюдження набуває новий літературний жанр – житія святих (агіографія), які носили дидактичний характер. У ХІ-ХІІ ст. в літературі з'являються світські тенденції. Житія святих перероджуються у світську повість, героями якої стають подорожні, полководці та ін. Утверджується новий жанр – мемуари (опис подій, свідком яких був сам автор). Літургійна поезія поступається місцем епосу, ліриці, сатирі.