5. Суспільний лад

Громадяни. Населення стародавніх Афін поділялося на дві основні категорії — вільних і рабів. Серед вільних, у свою чергу, теж існував принциповий поділ: на громадян і негромадян. До останніх належали метеки, чужинці, вільновідпущеники. Кожен грецький поліс, кожна держава, в тому числі Афіни, — це була тісно згуртована община гро­мадян.

Повноправним громадянином вважали в Афінах тільки ту людину, чиї батько і мати були афінськими громадянами і проживали у закон­но оформленому шлюбі. Щоправда, спочатку деякий час діяло прави­ло, що для наявності громадянства було достатньо, аби тільки батько мав таке право, а мати могла бути й чужоземкою, але при законно офор­мленому шлюбі. Згодом з'явився закон, згідно з яким для повноправ­ності дитини необхідно мати афінське громадянство обом батькам (час його прийняття невідомий). Його, однак, не завжди дотримувались. Тому Перікл у 461 р. до н.е. домігся через Народні збори підтверджен­ня цього закону, встановивши так зване "чисте громадянство". Водно­час проведено перевірку усіх афінських громадян, внаслідок якої близь­ко 5 тис. осіб виключили зі списків з усіма наслідками, що з цього вип­ливали. Друга велика "чистка" була проведена у 345 р. до н.е. за архонта Арея. Позбавлення громадянства неодноразово супроводжувалося кон­фіскацією майна і продажем "самозваних" громадян у рабство.

Дієздатність афінських громадян наставала з 18-річного віку, коли вони набували право бути внесеними до списків членів дему, в якому числився їхній батько. За правильність внесення людей до цих списків стежили окремі службовці. Приймали громадян у члени дему на за­гальних зборах дему. Кожен повинен був скласти клятву і прийняти громадянську присягу такого змісту: "Я не посоромлю священної зброї і не залишу товариша в бою, буду захищати сам і з усіма все священне і заповітне, не применшу сили і слави вітчизни, але збільшу їх, буду розумно коритися існуючій владі та законам, встановленим і тим, що мають бути прийняті, а якщо хтось намагатиметься знищи­ти закони або не коритиметься їм, я не допущу цього і буду боротися проти нього і сам, і з усіма. Буду також шанувати вітчизняні святині. В цьому хай будуть мені свідками боги". Відмову в прийнятті у гро­мадянство можна було оскаржити до суду — геліеї. Але якщо суд підтвердив рішення зборів дему, то скаржника віддавали у рабство. Якщо ж визнав його скаргу правомірною, то його вписували до списків громадян дему.

Стародавні греки право громадянства вважали священним, ретель­но оберігали його, бо воно вважалось за честь. Вчинки і дії, які пляму­вали цю честь, тягли за собою (постійну або тимчасову, часткову або повну) втрату прав громадянства ("атімія"). Стародавні письменники та історики наводять чимало фактів атімії. Повне позбавлення прав означало для засудженого і його потомства позбавлення права з'являтися у публічних місцях, на святах, ринках, у Народних зборах, бути позивачем і відповідачем у суді, служити у війську. Як додаткове пока­рання могла бути конфіскація майна. Повернення громадянських прав допускалось тільки за рішенням Народних зборів.

Афінські громадяни — і тільки вони — користувалися всією по­внотою цивільно-правових, економічних і політичних прав. Уся їх су­купність називалася tame — честь. Звідси й атімія — безчестя.

Серед найважливіших прав були: право брати участь у Народних зборах, право бути обраним на різні державні, а також громадські по­сади (з ЗО років), право на службу у війську (з 20 років), отримання у випадку успішних воєн землі, рабів, трофеїв, право на різну державну допомогу тощо. За важливі заслуги перед суспільством і державою, згідно з постановою Народних зборів, громадян наділяли пільгами і почесними правами, зокрема, звільняли від літургії (див. далі) чи по­датків, правом займати почесні місця на святах і в Народних зборах, носити почесний вінок, правом на почесний обід чи постійне харчу­вання в приміщенні ради 500 та ін.

Політичні права громадян тривалий час (до реформ Перікла) зале­жали ще й від належності до одного з чотирьох розрядів (див. рефор­ми Солона). Нагадуємо, що вищі посади в державі діставали тільки громадяни першого розряду, а фетів на жодну посаду не можна було обирати. Після реформ Перікла, як зазначалось, усі громадяни були зрівняні у політичних правах. Проте поділ громадян на чотири май­нові розряди і у зв'язку з цим певні переваги і привілеї громадян ви­щих розрядів збереглись. Наприкінці IV ст. до н.е., однак, були вве­дені деякі зміни: замість прибутку із землі критерієм належності до того чи іншого розряду слугував грошовий прибуток. Отже, до першого розряду віднесено громадян з річним прибутком 6 тис. драхм, до дру­гого —3 тис, до третього — 1 тис. драхм. Усіх інших, що мають ниж­чий прибуток, віднесено до четвертого розряду.

Врешті, як вважають дослідники, в Афінах були повноправними громадянами тільки 1/10 частина населення.

Громадяни Афін мали й певні обов'язки, серед яких найважливі­шим була військова служба. Звільняли від неї тільки членів Ради 500, державних урядовців та власників кораблів, які служили державі. Важливими були й обов'язки брати участь у роботі Народних зборів, вико­нувати певні повинності й сплачувати податок на користь суспільства, держави. Найбагатші громадяни (перший розряд) мали ще один обо­в'язок перед суспільством — так звані літургії. Чим багатший був гро­мадянин, тим складнішими були літургії, пов'язані зазвичай зі значни­ми видатками. Літургії поділяли на звичайні, тобто такі, які повторювалися регулярно, щороку, і надзвичайні. До звичайних належали хопегії (організація і фінансування музичних, хорових, поетичних зма­гань, театральних вистав та ін.), гімнасіархії (організація і харчування учасників спортивних змагань), фінансування спільних обідів під час різних святкувань та ін.

До надзвичайних літургій відносили трієрархію — обов'язок спо­рядити військовий корабель. Держава давала громадянину готовий корпус корабля з тим, щоб він повністю його обладнав, забезпечив усім необхідним для плавання. За це такому громадянинові давалась змога рік командувати цим кораблем з правом отримання певної частки воєн­них трофеїв.

Не можна було призначати комусь літургію двічі на рік, як і два роки підряд. Якщо громадянин вважав, що літургія для нього надто обтяжлива, то він мав право не погодитись з її прийняттям, назвавши при цьому багатшого громадянина. Коли ж і той заперечував, то пер­ший міг запропонувати другому обмінятися майном і тоді виконати літургію. Такі випадки насправді траплялися. Водночас зазначимо, що багаті громадяни самі нерідко пропонували взяти на себе різні літур­гії — щоб здобути в суспільстві повагу і славу, популярність й політичні дивіденди. Як засвідчують джерела, щорічно близько 60 громадян ви­конували літургії.

Афінські громадяни, зокрема чоловічої статі, користувалися всією повнотою прав тільки в межах своєї держави, зрештою, як і громадя­ни всіх інших держав — полісів Греції. За межами свого поліса вони були безправними іноземцями. Це викликало гостру критику прогре­сивних політичних діячів, філософів Стародавньої Греції. Але до зрівняння в правах усіх греків незалежно від того, звідки вони були родом, не дійшов жоден поліс. Виникли, однак, міждержавно-пра­вові інститути, які регулювали відносини різних міст-держав. Це зу­мовлювалось щораз тіснішими торговельними, дипломатичними, військовими та іншими зв'язками між грецькими державами. Так виникла проксенія — інститут "гостинності", що регулювала відно­сини громадян до іноземців-греків за принципом взаємності. Про­ксенія здійснювалась між окремими особами чи категоріями грома­дян різних полісів, а згодом між державами. Уряд доручав піклуван­ня про таких іноземців спеціальним уповноваженим — проксенам або одні держави посилали своїх проксенів у інші, щоб ті були захис­никами і посередниками для своїх громадян перед громадянами і вла­стями інших держав. Через проксенів вели й дипломатичні перегово­ри з іншою державою, спершу звертаючись до свого проксена, який там проживав. Але, поза цією системою "гостинності", іноземець неміг користуватися правами нарівні з місцевими громадянами, не мав жодних політичних прав, більшості цивільно-правових та ін. (не міг, наприклад, купувати нерухомості).

Потім виникає інститут "ісополітії" — коли дві чи більше держав бажають поєднатися узами дружби і взаємного сприяння. За такою уго­дою громадянам однієї держави надавали в іншій ті ж самі політичні та приватні права, що й місцевим громадянам. Ісополітія була двох видів: двостороння, тобто взаємна, або одностороння, тобто однобічна. Наприклад, платейці користувались ісополітією в Афінах. Ісополітія була й персональна, коли її діставали приватні особи, політичні діячі та ін.

У безпосередньому зв'язку з практикою ісополітій виникла ідея арбітражу, яка втілилась в організації третейських судів — для розв'я­зання мирним шляхом спірних питань. Почало зароджуватися й міжна­родне, точніше, загальногрецьке право, яке відповідало новим умо­вам економічного і політичного життя.

Отже, узагальнимо: всією повнотою економічних і політичних прав у Афінах користувалися громадяни-чоловіки. Жінки-афінянки політичних прав не мали. Не мали їх і чужинці, метеки і, звичай­но, раби. Про чужинців-гостей ми щойно згадували. Але була в Афі­нах ще одна, як уже зазначалося, категорія вільних людей — метеки (або метепки). Це теж чужинці, але ті, які постійно проживали в Афінах. Звідси й їхня назва — "спільнопроживаючі". Переважно це греки, вихідці з інших грецьких полісів, хоч зустрічалося немало людей з-поза Греції. Вони займалися переважно торгівлею і ремес­лом, бо купувати землі чи здобувати їх якимось іншим шляхом (на­приклад, через дарування) не мали права. Афінські власті загалом сприяли їх появі та поселенню в країні, тому кількість їх зростала і становила в певний період понад 10 тис. осіб. Прав громадян вони не мали, хоч іноді цілі їх покоління проживали в Афінах. Отже, вони не мали права брати участь у Народних зборах, обіймати державні посади, позивати і відповідати у суді, набувати нерухомість. Згодом їм дозволили купувати дім, але не дорожчий 2 тис. драхм, і навіть землю вартістю не більше 12 тис. драхм.

Шлюб метека з афінянкою (чи навпаки) вважався незаконним, діти „ від такого шлюбу прав громадянства не мали. Водночас це були люди особисто вільні, мали змогу вільно пересуватись по території країни, оселитись, де хотіли, виїжджати за межі Афін. Кожен метек повинен був, однак, вибрати собі з-посеред громадян опікуна-простата. Цей опі­кун був посередником між метеком і властями, захищав інтереси мете­ка (можливо, й за оплату).

Метеків вносили по демах у спеціальні списки, тобто їх реєструва­ли Вони сплачували державі окремий податок (метейкон). За нереєстрацію несплату податку або навіть необрання опікуна метек міг бути проданий у рабство. Метеки служили в афінському війську — в допо­міжних загонах, легкоозброєній піхоті (лучники, пращники). Майно­ве положення метеків було дуже різним: серед них траплялися бідня­ки люди середнього достатку і багаті. На багатих також покладався обов'язок проведення літургій.

Деяким метекам за заслуги перед Афінами надавали певні пільги: право купувати будівлі й землю, вступати у шлюб з афінськими грома­дянами, безпосередньо (без простата) спілкуватись з властями, звільня­ли від податку. Іноді їм надавали й афінське громадянство.

Подібним до метеків було правове становище вільновідпущеників — звільнених на волю рабів. Вони теж мусили мати простата, котрий пред­ставляв їх перед властями і в суді, платили той самий податок (метей­кон) та ще й спеціальну оплату (тріоболон).

Раби. Говорячи про античні суспільства, античну демократію і куль­туру, не слід забувати, що ці суспільства були рабовласницькими. Ра­боволодіння накладало відбиток на весь політичний лад, весь спосіб життя грецьких держав, у тому числі Афін. Раби становили основну масу трудового населення стародавнього світу.

Рабоволодіння і використання рабської праці почалося ще в най­давніші часи середземноморської культури, але провідним рабський спосіб виробництва у Греції став лише у так званий класичний пері­од — у VI-V ст. до н.е. Соціально-економічна роль рабської праці зале­жала не тільки від епохи, а й від рівня економічного розвитку тієї чи іншої грецької держави. Рабовласницькими у повному розумінні сус­пільствами були суспільства з розвиненим товарно-грошовим госпо­дарством, до яких належали й Афіни (Корінф, Мілет та ін.). В еконо­мічно відсталих країнах рабство зберігало патріархальний характер, зок­рема у Фессалії та Македонії.

Існування рабства в ту епоху вважали явищем природним і необ­хідним. На людей, які жили тільки зі своєї праці, наприклад, ремісників, дивилися зверхньо. Принципом рабського способу виробництва було застосування праці рабів не тільки як робочої сили, а й як знарядь праці. Найчастіше перше і друге збігалося. Адже недаремно Арістотель, вис­ловлюючи погляд сучасників, називав раба живим знаряддям, розмов­ляючим інструментом.

Характерною ознакою рабського стану з юридичного погляду було абсолютне безправ'я. Рабів взагалі не вважали за людей, тому рабо­власник міг вільно розпоряджатися рабом, який йому належав. Єдиним обмеженням сваволі рабовласника, та й то не всюди і не завжди, була заборона (в Афінах) вбити раба. Раб часто не мав навіть імені. Його називали якимось прізвиськом або назвою тієї країни, в якій він наро­дився, наприклад, скіф, сирієць.

Рабів у Греції було багато. Так, пізній грецький письменник Афіней зазначає, що в епоху Александра Македонського, тобто в період найвищого розквіту рабоволодіння, кількість рабів у Егіні становила 470 тис, Корінфі — 460 тис. (при вільному населенні в 40 тис. осіб), в Афінах—400 тис. при 21 тис. вільних громадян і 10 тис. метеків. Пізніші дослідники вважають цифру рабів завищеною, визначаючи її в Афінаху 100 тис. при 100 тис. вільного населення і ЗО тис. метеків та вільно­відпущеників. Зрештою, точних цифр, документів з цього приводу не знайдено.

Головним джерелом рабства були війни з негрецькими державами і племенами (варварами). Зберігся переказ, що стратег Кімон після однієї з поразок персів вивів на ринок близько 20 тис. рабів. Захопле­них у полон держава доставляла на спеціальні рабські ринки і продава­ла їх громадянам. Частину рабів використовували на державних робо­тах. Крім того, джерелами рабства були купівля рабів за кордоном, на­родження дітей від батьків-рабів, віддача у рабство за злочини та інші правопорушення, а до реформ Солона — за борги.

Розрізнялися раби державні та приватні. Державні були в дещо кра­щому становищі. Вони могли мати своє господарство, купувати й про-' давати майно, створити свою сім'ю. Державні раби працювали на руд­никах, на будівництві оборонних споруд, фортець, прокладанні доріг, на публічних роботах, у державних майстернях тощо. З них вербували тюремних наглядачів, обслуговуючий персонал, виконавців судових вироків (у тому числі катів), писарів. Вони служили у відділах охорони громадського порядку (в поліції), оскільки афінські громадяни таку службу вважали ганебною. Іноді, у надзвичайних випадках, їх притяга­ли до участі у військовому поході. Не раз за заслуги перед державою вони здобували волю.

Чимало рабів становили приватну власність громадян. Вони пра­цювали в домашньому господарстві, ремісництві, полі, були серед них лікарі, масажисти, вихователі, будівельники, веслярі на кораблях та ін. Окремі рабовласники мали по 300, 400, 600 і навіть по 1000 рабів. У середньому на афінського громадянина припадало по 8-12 рабів. Відо­мо, що Арістотель мав близько 15 рабів, його учень Феофраст — 9, Стра-тон — 6, оратор Лісій — 12. Це були люди середнього достатку. В за­можному домашньому господарстві, за словами Платона, працювало близько 50 рабів.

Велика кількість рабів працювала у приватних ремісничих майстер­нях, дуже поширених в Афінах (по кілька десятків у кожній). Майстерні називалися ергастеріями, в них виробляли одяг, взуття, зброю, при­краси, вози, меблі та ін. Багато з цих виробів вивозили за кордон. Підра­хунки зазначають, що ергастерії приносили їх власникам великі при­бутки. Так, ціна раба у V-IV ст. до н.е. становила 100-150 драхм (драхма = 6 оболам). Щоденний прибуток від раба дорівнював 1 оболові. Отже, за півтора року раб себе повністю окуповував. У збройовій май­стерні батька афінського оратора і політичного діяча Демосфена (IV ст. до н.е.) працювало 32 раби, які приносили щорічний прибуток близь­ко 3200 драхм. Хоч ергастерії й були у дечому подібні до пізніших ма­нуфактур і багато рабів-майстрів досягали іноді високої досконалості, однак загалом таке виробництво було дрібним, без застосування склад­них приладів. Тут працювали простими, часто примітивними інстру­ментами. Примітивною була й організація праці. У такій економіці спостерігалося ще багато елементів натурального господарства, надто повільним був розвиток виробничої техніки.

Дуже популярною формою експлуатації рабів було здавання їх в оренду. Рабовласник Нікій мав, наприклад, близько тисячі рабів, кот­рих здавав в оренду для роботи в копальнях. Інший багач, Гіппонік, здавав в оренду з 10% чистого прибутку 700 рабів.

Раб в Афінах, як уже зазначалось, був повною власністю госпо­даря. Раб не міг без дозволу пана мати своєї сім'ї, набувати майно. Все, що йому вдалось зберегти або набути, вважалося власністю його господаря, який з ласки міг дозволити йому дечим користуватись. За шкоду, спричинену кимось здоров'ю раба, присуджену винаго­роду отримував його господар. Він же відповідав за шкоду, спричи­нену його рабом третім особам. У такому випадку господар міг звільнитися від відповідальності, віддавши раба особі, якій було завдано шкоду. Однак убити свого раба господар не міг. За це він ніс відповідальність перед судом. Тільки суд міг присудити раба до смертної кари. За вбивство чужого раба у публічному місці вільний громадянин міг бути засуджений на вигнання. Проте власники рабів мали інші можливості тримати їх у покорі. Вони широко застосо­вували до них фізичні покарання, морили голодом, жорстоко били. Навіть коли раб гинув від побоїв чи голоду, господар відповідаль­ності не ніс — достатньо було принести очищувальну жертву бо­гам. Водночас рабу дозволяли шукати захисту від жорстокостей гос­подаря у спеціальних притулках для рабів, якими оголошено храм Тесея і вівтар еріній в ареопазі. Раб у такому випадку міг просити суд продати його іншому господареві. Засуджений на смерть рабякщо йому вдалось звільнитися з в'язниці, міг шукати порятунку в храмі богині Афіни.

У суді раб самостійно виступати не мав права. При потребі від його імені виступав господар. Свідчення рабів у суді зазвичай до уваги не брали, доказом не слугували, хіба що це було вкрай необхідно і, по-друге, якщо такі свідчення здобували під тортурами. Проте були й ви­нятки. Так, раб міг самостійно вносити скаргу чи повідомляти про сус­пільно небезпечні та антидержавні дії будь-якого громадянина або іно­земця, навіть свого господаря. Якщо таке звинувачення підтверджува­лось, раб винагороджувався, а іноді йому надавали волю.

Звичайно, деякі раби, котрі перебували у приватній власності, мали кращі умови, ніж усі інші. Це раби-лікарі, вихователі, актори, музикан­ти. Були навіть раби-філософи. Деякі з них користувалися повним довір'ям господаря, мали своє житло, господарство, сім'ю. Так, раб Перікла Евангел завідував усім його господарством, був достатньо за­можним, мав у своєму розпорядженні інших рабів, виконував різні серйозні доручення господаря.

Для збільшення прибутку, піднесення продуктивності праці рабів деякі господарі їх всіляко заохочували: краще харчували, давали одяг, взуття, дозволяли мати сім'ю, іноді відпускали на волю. Зазвичай це зазначалося у заповіті.

Такими були характерні риси та особливості рабства в Афінах. Треба сказати, що воно було легшим, ніж у багатьох інших грецьких держа­вах. Це пояснюється, напевне, демократичнішим політичним устроєм Афін, високим рівнем їх економічного розвитку. Однак і тут станови­ще рабів було нелегким. Достатньо згадати, що під час Пелопонеської війни понад 20 тис. рабів втекло з Афін до спартанців, у місто Декелею (413 р. до н.е.).