1.3. Основний конфлікт роману “Червоне і чорне”.

Фабула роману заснована на реальних подіях, пов'язаних із судовою справою Антуана Бертьє. Стендаль довідався про них, переглядаючи хроніку газет» Гренобля. Як з'ясувалося, засуджений до страти молодой син селянина, що вирішив зробити кар'єру, став гувернером у родині місцевого багатія Мішу, але, викритий у любовному зв'язку з матір'ю своїх вихованців, втратив місце. Невдачі чекали його і пізніше.

Його вигнали з духовної семінарії, а потім із служби в паризькому аристократичному особняку де Кардоне, де він був скомпрометований відносинами з дочкою хазяїна й особливо листом пані Мішу, в яку зневірений Берті вистрілив у церкві і потім намагався покінчити життя самогубством,

Ця судова хроніка не випадково вразила увагу Стендаля, що задумав роман про трагічну долю талановитого плебея у Франції епохи Реставрації.

Однак реальне джерело лише розбудило творчу фантазію художника, що завжди шукав можливості підтвердити правду вимислу реальністю. Замість дрібного честолюбця з'являється героїчна і трагічна особистість Жюльєна Сореля. Не меншу метаморфозу потерпають факти в сюжеті роману, який відтворює типові риси цілої епохи в головних закономірностях її історичного розвитку.

У прагненні охопити всі сфери сучасного суспільного життя Стендаль схожий на його молодшого сучасника Бальзака, але реалізує він цю задачу по своєму. Створений ним тип роману відрізняється не характерним для Бальзака хронікально-лінійною композицією, яка організована як достовірна біографія героя. У цьому Стендаль тяжіє до традиції романістів XVIII ст., зокрема високо шанованого ним Філдінга. Однак на відміну від нього автор «Червоного і чорного» будує сюжет не на авантюрно-пригодницькій основі, а на історії духовного життя героя, становленні його характеру, який представлений в складній і драматичній взаємодії із соціальним середовищем. Сюжет вперед рухає тут не інтрига, а дія внутрішня, перенесена в душу і розум Жюльєна Сореля, який постійно строго аналізує ситуацію і себе в ній перш ніж зважитися на вчинок, який визначає подальший розвиток подій. Внутрішні монологи, що ніби включають читача в хід думок і почуттів героя. «Точне і проникливе зображення людського серця» і визначає поетику «Червоного і чорного» як найяскравішого зразка соціально-психологічного роману у світовій реалістичній літературі ХІХ ст.

«Хроніка XIX століття» — такий підзаголовок «Червоного і чорного». Підкреслюючи життєву вірогідність зображуваного, він свідчить і про розширення об'єкта дослідження письменника. Якщо в «Арманс» були присутні тільки «сцени» з життя великосвітського салону, то театром дії в новому романі є Франція, представлена в її основних соціальних, силах.

Вивчаючи взаємодію цих сил, Стендаль створює разючу картину громадського життя часів Реставрації: з кризою наполеонівської імперії влада знову виявилася в аристократії і духовенства.

Лише буржуазія в «Червоному і чорному» не знає побоювань і страху. Розуміючи все зростаючу силу грошей, вона всіляко збагачується. Так діє і Вально — головний суперник де Реналя у Верьєрі. Жадібний і спритний, він був винахідливим у спробах досягнення мети аж до пограбування «підвідомчих» йому сиріт бідняків з приюту, позбавлений самолюбства і честі, неосвічений і грубий Вально не зупиняється і перед підкупом заради просування до влади. Зрештою він стає першою людиною Верьєра, одержує титул барона і права верховного судді, який засуджує Жюльєна до страти.

В історії суперництва Вально і дворянина де Реналя, Стендаль проектує генеральну лінію соціального розвитку Франції, де на зміну старій аристократії приходила буржуазія, яка набирала силу. Однак майстерність стендалевського аналізу не тільки в тому, що він вгадав фінал цього процесу. У романі показано, що збагачення суспільства почалося задовго до Липневої революції. У світі, який оточує Жюльєна, збагаченням заклопотаний не тільки Вально, але і маркіз де Ла Моль (він, «маючи змогу дізнаватися всі новини, удало грав на біржі»), і де Реналь, що володіє гвоздильним заводом і скуповує землі, і старий селянин Сорель, за плату віддаючи свого «невезучого» (в розумінні батька Сореля) сина меру Верьєра, а пізніше відверто радіючи заповіту Жюльєна.

Основний конфлікт роману — це протистояння чеснот і цінностей “міщанської епохи” та “епохи класичного мистецтва”. Протистояння виражається в боротьбі двох частин тогочасного суспільства: світу користі і наживи протистоїть абсолютно байдужий до грошей герой Стендаля. Талановитий плебей, він ніби увібрав у себе найважливіші риси свого народу, розбудженого до життя Великою французькою революцією: невтримну відвагу й енергію, чесність і твердість духу, впертість у просуванні до мети. Він завжди і скрізь (як особняк де Реналя, чи будинок Вально, паризький палац де Ла Моля, чи зал засідань верьєрского суду) залишається людиною свого класу, представником нижчого, защемленого в законних правах стану. Звідси потенційна революційність стендалевского героя, створеного, за словами автора, з того ж матеріалу, що і титани 93-го року. Не випадково син маркіза де Ла Моля зауважує: “Остерігайтеся цієї енергійної молодої людини! Якщо буде знову революція, він усіх нас відправить на гільйотину”6:298.

Так думають про героя ті, кого він вважає своїми класовими ворогами,— аристократи. Не випадковою є і його близькість з відважним італійським карбонарієм Альтамирою та іншим іспанським революціонером Дієго Бустасом. Характерно, що сам Жюльєн відчуває себе духовним сином Революції. У бесіді з Альтамирою, він признається, що саме революція є його дійсною стихією. «Уже чи не новий це Дантон?» — думає про Жюльєна Матільда де Ла Моль, намагаючись визначити, яку роль може зіграти в майбутній революції її коханий.

У романі є епізод: Жюльєн, полуднаючи на вершині стрімчака, спостерігає за польотом яструба. Заздрячи польоту птаха, він хотів би перевтілитися у нього, піднявшись над навколишнім світом. «От така була доля в Наполеона,— думає герой,— Може бути, і мене очікує така ж...» 6:187. Наполеон, чий приклад «породив у Франції божевільне і, звичайно, злощасне честолюбство» (Стендаль), і є для Жюльєна тим вищим зразком, на який герой орієнтується, вибираючи свій шлях. Божевільне честолюбство — найважливіша із рис Сореля, сина свого століття,— і заманює його в табір протилежний табору революціонерів. Правда, жагуче бажаючи слави для себе, він мріє і про волю для усіх. Однак перше в ньому бере верх. Жюльєн будує зухвалі плани досягнення слави, покладаючись на власну волю, енергію і таланти, у всесиллі яких герой, натхненний прикладом Наполеона, не сумнівається. Але Жюльєн живе в іншу епоху. В роки Реставрації люди, подібні до нього, здаються небезпечними, їхня енергія — руйнівна, тому що вона таїть у собі можливість нових соціальних потрясінь і бурь. Жюльєн думає про те, щоб прямим і чесним шляхом зробити гідну кар'єру, не є можливим.

Суперечливе поєднання в натурі Жюльєна початку плебейського, революційного, незалежного і шляхетного з честолюбними устремліннями, які штовхають на шлях лицемірства, помсти і злочину, і складає основу складного характеру героя, а разом із тим — і основу конфлікту “Червоного і чорного”. Протиборство цих антагоністичних початків визначає внутрішній драматизм Жюльєна, «змушеного насилувати свою шляхетну натуру, щоб відігравати мерзенну роль, що сам собі нав'язав» (Роже Вайян).

Шлях наверх, що проходить у романі Жюльєн Сорель, це шлях втрати ним кращих людських якостей. Але це і шлях збагнення справжньої сутності світу влади, будь-то влада політична, економічна чи ін. Почавши у Верьєрі з відкриття моральної неохайності, користолюбства і жорстокості провінційних стовпів суспільства, його влада завершується в придворних сферах Парижу, де Жюльєн виявляє, власне кажучи, ті ж пороки, лише мистецьки прикриті й облагороджені розкішшю, титулами, великосвітським лоском. До моменту, коли герой вже досяг мети, ставши віконтом де Верней і зятем могутнього маркіза, стає зовсім очевидно, що гра не коштувала перемоги. Перспектива такого щастя не може задовольнити стендалевського героя. Причиною тому — жива душа, що збереглася в Жюльєні усупереч усім насильствам, над нею створеним.

Однак для того, щоб це очевидним було до кінця, усвідомлене героєм, знадобилося дуже сильне потрясіння, здатне вибити його з колії, що стала вже, звичною. Пережити це потрясіння і довелося Жюльєну в момент фатального пострілу в Луїзу де Реналь. У повному сум'ятті почуттів, викликаних її листом до маркіза де Ла Моль, що компрометує Жюльєна, він, майже не пам'ятаючи себе, стріляв у жінку, яку до нестями кохав,— єдину із всіх, котра щедро і безоглядно дарувала йому колись справжнє щастя, а тепер зрадила святу віру в неї, яка зрадила йому не в коханні, а лише насмілилася перешкодити його кар'єрі.

У романі повернення Луїзи у Верьєн пов'язане з відродженням першої любові Жюльєна. Луїза де Реналь — натура тонка, цільна — утілює моральний ідеї Стендаля. Її почуття до Жюльєна природні і чисті. За маскою озлобленого честолюбця і зухвалого звабника, що вступив у її будинок вона зустріла юнака — чуттєвого, доброго, вдячного, що вперше пізнає безкорисливість і силу дійсної любові. Тільки з Луїзою де Реналь герой і дозволяв собі бути самим собою, знімаючи маску, у якій звичайно з'являвся в суспільстві.

Моральне відродження Жюльєна відбивається й у зміні його відносин до Матільди де Ла Моль, блискучій аристократці, шлюб з якою повинний був затвердити його становище у вищому суспільстві.

На відміну від образу пані де Реналь, образ Матільди в романі як би втілює честолюбний ідеал Жюльєна, в ім'я якого герой готовий був піти на поступку перед совістю. Гострий розум, рідкісна краса і незвичайна енергія, незалежність суджень і вчинків, прагнення до розкоші і пристрастей життя — усе це безперечно піднімає Матільду над навколишнім світом тьмяної, млявої і безликої великосвітської молоді, яку вона відверто нехтує. Жюльєн постав перед нею як особистість неабияка, горда, енергійна, здатна на великі. зухвалі, а можливо, навіть жорстокі справи.

Перед самою смертю на судовому процесі Жюльєн дає останній, вирішальний бій суспільству, уперше виступивши перед ним із відкритим забралом. Зриваючи маски лицемірного людинолюбства і благопристойності зі своїх суддів, герой кидає їм в обличчя грізну правду. Не за постріл у пані де Реналь відправляють його на гільйотину. Головний злочин Жюльєна у тому що він, плебей, насмілився виступити проти аристократії, якої, із позиції Сореля, “давно немає, яка зникла після революції” 6:127.

46