9.7 Валуєвський циркуляр

Попри культурно-освітницьку спрямованість громадян, ність дедалі більше непокоїла правлячий режим. З України ішли доноси охранки, що громадівці прагнуть „здійснення виплеканої ни­ми думки про свободу Малоросії" і, навчаючи прости народ грамоти, на­магаються „поступово прищепити йому думки про колишню славу Мало­росії і перевага свободи. „Височайше" затверджена комісія у справі гро­мадівського руху дійшла висновку, що його мета - „під виглядом поши­рення грамоти сіяти в народі антиурядової ідеї" Як наслідок, у липні 1863 року міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про за­борону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публі­кацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропа­ганда, а їі, хто за це брався, звинувачувалися „у сепаратистських задумах, ворожих Роси". Друкувати „малороссийским наречием" дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови ніколи не було, нема і бути не може" (до речі, на конкурсі, який відбувся у 1934 р. В Парижі, українська мова посіла третє місце, після французької та перської). Неза­баром після цього громади було розпущено, а деяких українських діячів заслано у віддалені частини імперії.

Наслідком цих дискримінаційних заходів царату було скорочення кількості друкованої продукції, яку видавали українською мовою в Російській імперії У 1864 році книжок і брошур, 1865 - 5, 1866 - жодної, у

Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися в громади - самодіяльні напїв- чи цілком нелегальні організа­ції.

Громади, як правило, не мали якихось програм чи статутів, але про­водили значну культурно-освітню діяльність серед широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Громадівці орга­нізовували недільні школи, вдавали підручники та популярні брошури українською мовою (лише за 8 місяців 1861 року їх було розповсюджено більш як 12 тис. примірників), популяризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російського словника. За на­родницьку позицію та орієнтацію на національні традиції її називали „українофілами". Серед найактивніших діячів громадівського руху були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицький та ін. наступні три роки - по 2 книжки, у 1870 році - 5. В Україні ж з 1863 по 1872 р. вийшла лише одна книжка українською мовою! У скрутному ста­новищі перебувала й періодична преса. Намагання діячів української ку­льтури організувати стабільне видання періодики на національні основі наштовхувалося на традиційний опір самодержавства.

9.8Діяльність "старогромадівців"

З послабленням реакції на початку 70-х років український рух, очо­люваний громадівцями, знову відновлює діяльність. У цей час Володимир Антонович зі своїми однодумцями таємно утворюють у Києві „Стару гро­маду", названу так, щоб відрізнити її старших і досвідченіших членів (їх нараховувалося близько 70) від нових громад, що також з'явилися і скла­далися переважно зі студентів. Для координації громадського руху з'їзди фомадіБців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду (В.Антонович, М.Драгоманов, О.Русов, П.Чубинський та ін.) - центральний керівний ор­ган федеративного об'єднання громад усієї України. Це було необхідним у зв'язку з утворенням нових громадівських молодіжних гуртків, члени сих охоче йшли на контакти з революшйно-народницькими організація­ми, нерідко вели спільну з ними агітаційно-пропагандистську роботу. тара громада" також прагнула того, щоб її вплив поширювався й на мо-лодогромадівців.

Київські громадівці з 1873 року започаткували плідну роботу через Швденно-Західний відділ Російського географічного товариства. Члени цієї наукової установи глибоко вивчали економіку, історію, географію, ет­нографію, фольклор України, підготували й надрукували низку фундамен­тальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціа­льно-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю (тобто Правобережної України), провели 1874 р. в Києві Ш Всеросійський археологічний з'їзд, у якому взяли участь вітчизняні та закордонні вчень

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства став серйозною науковою організацією в справах українознавства, розширив­ши можливості і напівлегальних громад. Інтелігенції, яка згуртувалася навколо відділу (М.Драгоманов, О.Кістяківський, М. Лисенко та ін.), за­снувала свій орган - газету „Кіевский телеграф", мала друкарню, видавала дешеві книжки, які продавали у місцевій книгарні. Наполеглива фолькло­рно-етнографічна діяльність великого колективу професіоналів та амато­рів увінчалася семитомною працею "Трудьі зтнографическо­отатистической зкспедиции в Западно-Русский край", що вийшли за реда­кцією Павла Чужинського. Останній приїхав в Україну у 1869 році, відбу­вши адміністративне заслання (з 1863 р.)в Архангельській губернії, куди його було вислано за участь у твемному товаристві, яке ставило за мету повалення російського самодержапства і створення суспільства на демок-рятичних засадах, В одному з документів повідомляється, що її Чубинського було покарано за розповсюдження відозви українською мовою, а також за влаштування походу студентів і селян на місце похо­вання Т.Шевченка.

11 Чубинський нацмени вірш "Ще не вмерла Україна", який передає національне прагнення українською народу Від твердження, що Україна, попри всілякі утиски як з боку царату, так і шляхетської Польщі й цісар­ської Австрії, не вмерла, пост приходить до заклику стати до бою всією громадою - від Сяну до Дону - за визволення українських земель від кри­вдників, щоб Україна зайняла гідно місце поміж іншими країнам Цьому віршу» який поклав на музику композитор М Вербиці ^; довге життя. "Він став національним гімном України, яскраві собі завдяки авторам -надцніпрянцю Чубинському та галичанин цькому - соборність українських земель, які століттями були ш рвані одна від одної.

9.9 Емський указ

Наукова, нросвітельоькв, культурницька діяльність української інте­лігенції непокоїла царських чиновників. їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, а й зростання громадсько-політичної та револю­ційної активності суспільства під впливом Географічного товариства. У зв'язку і цим голова Археологічної комісії М.Юзефович повідомляв у І Іе-тербург, що „розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з'являються в краї, не що інше, як початки народжуваної у спокушених умах гайдамач» чини". Він пропонував урядові вжити не часткових заходів, а загальних, радикальних, які б могли викоренити причини подібних дій. М.Юзефович висунув ідею ліквідувати Київський відділ Російського географічного то* вариства, додавши, що поки М.Дрвгомамов і П.Чубинський будуть тут, „ніякі заходи не припинять руху, який виник з їхньої ініціативи",

У відповідь на доноси платних і безплатних агентів поліції в 1875 році було створено спеціальну антиукраїнську комісію. Вона працювала недовго і дійшла висновку, „що допустити окрему літературу на просто­ народному українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучноеті, України від Росії". Вона вирішила розпустити київський відділ Географія-ного товариства, а його активних членів і співробітників репресувати. Ре­зультатом діяльності названої комісії став і шебний Емський указ, який підписав 18 травня 1876 року Олександр II. Вій забороняв ввозити на те­риторію Російської імперії.

З-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригі­нальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театра­ні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося по­силити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання україись-кою мовою, та щоб з бібліотек було вилучено українські книги українсь­кою мовою. Навіть з російськомовних текстів цензори викреслювали сло­во „Україна", замінюючи його принизливим - „Малоросія".

II рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політики російського царату виступив з трибуни Всесвітнього літературного конгресу відбувся н Парижі 1878 року, Михайло Драгоманов. Він інформував енську і світову громадськість про чергову самодержавницьку акцію • іршу української мови. Славний сим України написав і видрукував французькою мовою, а потім, у розширеному вигляді, й італійською, брошуру. Українська література, заборонена російський урядом", яка завдяки підтримці керівників конгресу набула широкого розголосу.

Діяльність М.Дрнгоманова викликала невдоволення російських офі­ційних можновладців. На вченого та громадсько-політичної о діяча сипа­лися доноси за належність до „партії українофілів-сепаратистів", за участь у селянському вічі в Галичині, за пропаганду соціалізму і т. ін. за політич­ну небрвгонадійність царські власті у вересні 1875 року звільнили И.Дригоманова і посади доцента Київського університету» На початку 1876 року він назавжди виїхав за кордон, мешкав у Австрії,; Швейцарії, а останні роки життя провів у Софії, куди був запрошений на кафедру зага­льної історії щойно організованого Софійського вищого училища (універ» ситету).

Надзвичайно активною була діяльність М.Драгомонова у Женеві, де він створив осередок політичної еміграції, який, за словами І. Франка, пе­ретворився коли не на „центр українського руху, то української думки на протязі цілих двадцятьох літ". Там Драгоманов заснував українську друкарню і за участі С.Подоликського і М.Павлика видав часопис „Громада" (1878*1882), а також твори української літератури, заборонені, Емським указом у Російській імперії, фольклористичні студії та популярні брошури українською мовою, які нелегально ввозили в Україну. В західних видан­нях уміщував статті про Україну.

9.10 Радикалізація українського руху

Через кілька років чергового царського погрому українські громади таємно відновили діяльність, вона пожвавилася на початку 80-х років XIX ст. У зв'язку з виходом у світ журналу „Киевская старина", який об'єднав навколо себе членів „Старої громади". 1897 р. громади почали об'єднуватися в єдину всеукраїнську організацію.

З посиленням радикальних ідей серед української інтелігенції на першому місці постало національне питання. Багато революціонерів в Україні, зокрема А.Желябов, Д.Лизогуб, В.Осинський, М.Кибальчич, вва­жали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві ма­ють згинути національні відмінності. Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами відбувся розкол.

У кінці 80-х- на початку 90-х рр. XIX ст У Києві, Катеринославі Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та в інших містах виникли марксист гургки. У 1891 році в Києві почала діяти Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років. Українські марксисти слідом за росій­ськими перебільшували значення соціальних проблем. Водночас вони не допускали й думки про національну незалежність України.

Першою українською політичною організацією, що стояла на заса­дах самостійності України, було „Братство тарасівців", яке нелегально ви­никло в Полтаві 1891 р. Його заснував невеликий гурт українських студе­нтів, які на могилі Т.Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Засновниками цієї організації були І.Липа, М.Міхновський та В. Шемет.

До неї входили письменники М.Коцюбинський, Б.Грінченко, В.Самійленко, М.Вороний, М.Коионенко, В.Боровик, а також науковці Є.Тимченко, ОЛерняхівський, В.Боржковський. очолював братство Іван Липа.

Свої погляди тарасівці викладали в політичній декларації „Вірою молодих зтсраїнців", опублікованій у львівському часописі „Правда" 1893 р. Провідні положення тц>ого документа: визнання Російської імперії оку­пантом України, який знищив усі політичні і культурні надбання україн­ського народу й далі поневолює його, вимога повної державно-політичної незалежності України, важливість політичного моменту в роботі серед на­роду, усвідомлення того, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України. Політичне кредо тарасівців гостро протистояло соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української молодої інтелігенції.

У багатьох українських студентських громадах таких міст, як Київ, Харків, Одеса, Полтава, Лубни та ін., діяли осередки „Братства тарасів­ців". Усі вони намагалися втілити в життя програму братства. Його ідеї тарасівці поширювали у своїх літературних творах та статтях, які друку­вала галицька українська преса, що потім нелегально надходила в Наддні­прянщину.

Діяльність „Братства тарасівців" тривала недовго. Викривши органі­зацію, поліція в 1898 році остаточно розгромила її. Частину тарасівців бу­ло арештовано і засуджено, а над іншими членами організації встановлено поліцейський нагляд. Однак репресії царського самодержавства не злама­ли волі патріотів. Майже всі вони залишилися вірними ідеям братства. Пропагували їх в організаціях і партіях, членами яких стали згодом.

Жорстоко гноблена російським царатом, але нескорена Україна на зустріч буремному XX ст. У надрах українства визрівали й міцні­ли сили для новітніх визвольних змагань. '