1.3 Основні економічні підходи до регулювання природокористування.

В економічній науці досліджувались різноманітні підходи до економічної оцінки природних ресурсів і встановлення розмірів плати за їх використання. Їх можна класифікувати за наступними групами.

В економічній науці виникла затратна концепція природокористування, сутність якої полягає в тому, що природні ресурси повинні мати економічну оцінку, оскільки вона є предметом праці. Але критерієм вартісної оцінки природних ресурсів вважалися затрати на освоєння й підтримання об’єктів природокористування у стані, придатному для експлуатації. Хибність концепції полягала в тому, що в експлуатацію вводилися передусім ті ресурси, на освоєння яких витрачалося менше матеріальних і фінансових ресурсів, праці.

Оскільки критерій економічної оцінки – “затрати” – мав багато істотних вад, в економічній літературі з’являється “результатна” концепція вартісної оцінки природних ресурсів. Критерієм оцінки природних ресурсів стали результати у вартісній формі, що їх отримували внаслідок освоєння природного ресурсу. Але жодна з запропонованих оцінок природних ресурсів не була спроможна повною мірою відображати ту цінність, яку має для суспільства той чи інший об’єкт природокористування. Проте наслідком затратно-результатного підходу до природокористування стала економічна оцінка природних ресурсів, яку, правда, звели до якісних характеристик – в основу її було покладено різні системи бальності, бонітети, кадастри, умовні шкали оцінок.

Затратно-ресурсний підхід. Відповідно до цього підходу, при визначенні вартості природного ресурсу поєднуються затрати на його освоєння та дохід від використання. Дана концепція має ту перевагу, що оцінка природного ресурсу, яка одержана таким способом, буде вищою, ніж у попередніх випадках, що створює можливість для стимулювання раціонального використання природних ресурсів. Однак, він має і недоліки попередніх підходів.

Рентний підхід. Більшістю вчених використання теорії ренти при оцінці природних ресурсів визначається найбільш доцільним. Проте, трактування цієї теорії дуже суперечливі, а запропоновані способи її обчислення дуже складні і для багатьох видів природних ресурсів ще не розроблені. Відмітим позитивні моменти даного підходу, які направлені на раціональне використання природних ресурсів:

- при рентних оцінках “кращий” ресурс ( використання якого приносить більший дохід при одинакових затратах) одержує більшу вартість;

- затрати на освоєння ресурсу зорієнтовані на деякий середній рівень і, отже, їх оцінка більш об’єктивна;

- обгрунтована необхідність розрізняти власника ресурсу та його користувача для виникнення категорії рентних платежів;

- рентні оцінки враховують фактор обмеженості природного ресурсу.

Відтворювальний підхід. Даний підхід є порівняно новим, оскільки пов’язаний з екологічною кризою. Суть його полягає в тому, що сукупність середовищеутворюючих (відновлювальних і невідновлювальних) природних ресурсів на визначеній території та стан навколишнього середовища, наближені до природного (заданого) рівня, розглядається як деякий стандарт, відправний рівень. В такому випадку використання будь-якого ресурсу повинно передбачати його відновлення у попередній якості ( для відновлювальних ресурсів) і кількості чи ( для невідновлювальних) компенсації з урахуванням непогіршення стандарту якості навколишнього природного середовища в даному місці. Вартість природного ресурсу буде в даному випадку визначатися як сукупність затрат, необхідних для відтворення (чи компенсації витрат) ресурсу на визначеній території.

Монопольно-відомчий підхід. Даний підхід є різновидом затратного. Суть його полягає в тому, щоб розмір платежів за використання природних ресурсів відповідав потребам фінансового забезпечення діяльності спеціалізованих державних служб, які в даний час здійснюють монопольне розпорядження (управління) природними ресурсами.

Правове регулювання природокористування є одним із основних важелів господарського механізму управління цим процесом.

Розвиток виробництва і зростання масштабів господарської діяльності, в ході яких людина використовує дедалі більшу кількість природних ресурсів, зумовлюють посилення антропогенного тиску на довкілля. Ці проблеми вимагають від держави ефективно діючого механізму у сфері природокористування й охорони довкілля. Основним завданням, що стоїть перед Україною, є розробка і подальше ефективне виконання екологічної політики, яка є системою принципів, підходів та заходів і визначає ставлення держави, а також суспільства до навколишнього природного середовища. Правильно розроблена і впроваджена екологічна політика призводить до істотного поліпшення ситуації і дає можливість зменшити негативний вплив на стан навколишнього природного середовища. Для розв'язання питань екологічного характеру найчастіше використовуються традиційні нормативно-правові механізми.

Екологічна політика держави має такі базові складові: інституційні, правові та економічні. Протягом останніх років були сформовані основи природоохоронного законодавства України та проведені відповідні інституційні перетворення. Законодавче закріплення основних принципів, механізмів, гарантій, критеріїв охорони навколишнього природного середовища, закладених у Конституції, а також оцінки якості навколишнього середовища є найважливішим інструментом збереження довкілля. На жаль, цьому періоду притаманні також суттєві недоліки в реалізації природоохоронного законодавства, здебільшого пов'язані із складністю відносин між центральними і місцевими органами виконавчої влади та існуючим відомчим підходом: на сьогодні до сфери охорони довкілля та природокористування мають пряме чи опосередковане відношення близько п'ятнадцяти спеціально уповноважених органів виконавчої влади.

У правовому відношенні базовим документом екологічної політики в країні є "Основні напрями політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки (затверджено Постановою ВРУ від 5 березня 1998 р.)". Цим документом на державному рівні визначено довгострокову державну стратегію розв'язання екологічних проблем. Основні засади екологічної політики базуються на поєднанні розв'язання економічних та екологічних проблем в процесі реформ в країні.

Важливою складовою екологічної політики України є регіональна політика у сфері охорони довкілля та використання природних ресурсів, основними пріоритетами якої є:

• інтеграція екологічної складової в регіональні та місцеві плани соціально-економічного розвитку;

• формування механізму фінансової підтримки природоохоронної діяльності на регіональному рівні.

Політика у галузі охорони довкілля та раціонального і ощадливого природокористування невід'ємна від головних механізмів її реалізації - екологічних програм. В Україні розробляються регіональні плани та програми дій, затверджених обласними, Київською та Севастопольською міськими радами у сфері охорони довкілля. Метою цих програм (у тому числі м. Києва) передбачається розробка і реалізація заходів, насамперед першочергових, із забезпечення екологічної безпеки, стабілізації і поступового поліпшення стану довкілля, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, координація дій органів влади і господарських суб'єктів. Природоохоронні програми спрямовані на поліпшення якості повітря, води, на розвиток заповідної справи, на створення єдиної екологічної мережі, запровадження і додержання принципів екологічно збалансованого розвитку. Одним із головних напрямів екологічної політики держави є впровадження інвестиційних проектів екологічного спрямування та збільшення площ територій природно-заповідного фонду.

Екологічне законодавство України формується за необхідності забезпечення сталого соціально-економічного розвитку країни, що має супроводжуватися створенням безпечного стану довкілля для життєдіяльності суспільства і кожної людини. Базуючись на гуманістичних і демократичних ідеалах та принципах міжнародного права, екологічне законодавство України виходить з того, що сучасний стан розвитку держави характеризується різким погіршенням екологічної ситуації на всіх рівнях. Тому більшість норм екологічного законодавства спрямована на попередження проявів екологічного ризику і небезпеки від стихійних явищ та негативного техногенного впливу.