Український контрнаступ

Після укладення Берестейського миру (9 лютого 1918) і домовленості з німецьким і австрійським урядами про звільнення України від більшовицької окупації, українські частини під проводом генерала К. Прісовського і С. Петлюри, разом з німецькими і австрійськими частинами повели успішні бої на Правобережжі під Житомиром, Бердичевом, Козятином, Бучею і 01.03.1918 звільнили Київ.. Упродовж березня-квітня німецькі і австрійські війська звільнили Лівобережну Україну, а військові загони отамана П. Болбочана і В. Сікевича — Крим і Донеччину. Переляканий німецьким наступом, В. Ленін доручив своєму представникові в Україні С. Орджонікідзе удавано українізувати російські загони В. Антонова і Муравйова, однак і цей маневр не мав успіху. У той час бої відбувалися за залізничні вузли, а просування військових частин здійснювалося панцерниками залізничними коліями. Тим часом радянська Росія змушена була визнати умови Берестейського миру і згодом, підписала з Українською Державою прелімінарний мир.

64.

Другий Зимовий похід

В жовтні 1921 командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення відголоду. Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Ця акція ввійшла в історію під назвою Другий зимовий похід Армії УНР або Листопадовий рейд.

22 квітня 1920 року представники Української народної республіки і Польщі підписали політичний договір і військову угоду. В цих документах, зокрема, значилося, що Польща визнає право України на незалежне державне існування та уряд УНР на чолі з Симоном Петлюрою. 26 квітня польська армія разом з українськими частинами вдарили по більшовикам з гаслом "За нашу і вашу свободу!". Вщент розгромивши 7-у московсько-більшовицьку армію, 7 травня зайняли Київ. Москва кинула проти поляків і українців першу кінну армію Будьонного, яка прорвала їхній фронт. Об'єднані українсько-польські війська залишили Київ і відступили на Захід. Проте 15 вересня під Варшавою більшовики зазнали повного розгрому і відступили на схід.

18 березня 1921 року в Ризі був укладений міждержавний договір Польщі з Москвою, згідно з яким Польща визнавала український радянський окупаційний уряд. У договорі зазначалося, що Армія УНР повинна добровільно роззброїтися і перейти на становище інтернованих (на практиці це означало те, що поляки зрадили українців і зламали раніше укладену угоду з УНР, ред.). Та навіть у таборах інтернованих українські патріоти прагнули змінити перебіг подій на користь УНР. Уряд УНР вирішив направити в Україну, якою правили більшовики, військовий загін, який очолив генерал Юрій Тютюник.

Натерпівшись польських "привілеїв", чимало інтернованих воліли краще померти на рідній землі, ніж поневірятися в польських таборах. Українські сміливці продовжували надіятися на зміну ситуації на краще, хоча після Ризького договору були приречені на поразку. Другий 3. п. (Листопадовий рейд) відбувся в листопаді 1921. Загальне командування Повстанською Армією здійснював Юрій Тютюнник, начальником штабу був полковник Юрій Отмарштейн. В листопаді 1920 частини Армії УНР, які перейшли річці Збруч, були за наказом польського уряду інтерновані у таборах для військовополонених. В жовтні 1921 року командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено план, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Активні дії повстанських загонів повинні були перешкодити вивезенню продовольства з України в Росію і тим самим врятувати населення від голоду. Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні.

Другий Зимовий похід 1921 року є унікальним явищем. Для того, щоб усвідомити його велич і мужність учасників потрібно знати, що навіть всесвітня військова історія має невелику кількість подібних героїчних прикладів. Українська ж нація неодноразово демонструвала подібне. Зокрема відносинах, однак фактично, починаючи з 1919 р., вона була у повній залежності від останньої. Російські керівники не зважали на незалежний статус України і час від часу втручалася в її внутрішні справи.

З цього приводу українське керівництво звернулися у березні 1922 р. до ЦК РКП(б) з пропозицією упорядкувати відносини між РСФРР і УСРР, маючи на увазі утворення конфедерації радянських республік, тобто збереження їх суверенітету. Враховуючи, що подібні пропозиції були висунуті і в інших республіках, політбюро ЦК Російської компартії створило спеціальну комісію під головуванням В. В. Куйбишева. Спочатку комісія схилилася до пропозиції Й. В. Сталіна про входження республік до складу РСФРР на правах автономії. Однак після гострої критики плану «автономізації» з боку В. І. Леніна комісія ухвалила ленінський план створення федерації рівноправних республік.

Союз РСР був створений 30 грудня 1922 р. на І Всесоюзному з'їзді Рад. Його заснували: Росія, Україна, Білорусія, Закавказька федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Згідно з Союзним договором СРСР мусив стати федеративною державою, тобто союзом держав на чолі з центральною владою (конфедерація не має такої влади). Більшість питань внутрішньої та економічної політики мала вирішуватися на республіканському рівні. Однак жорстка централізація, що посилилася в умовах правління Сталіна, поступово призвела до повної ліквідації суверенітету республік і перетворення СРСР із федеративної держави в унітарну, тобто таку, де республіки фактично були не державами, а адміністративними територіями, хоча і зберігали деякі атрибути державності. Про це свідчать визнання територіальної цільності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. Свідченням унітарного характеру новоствореної багатонаціональної держави є той факт, що більшість республіканських керівників України призначалися з Москви: у 1923 р. – П. Постишев, у 1925 р. – Л. Каганович, у 1938 р. – М. Хрущов.