89. Тіні забутих предків

«Ті́ні забу́тих пре́дків» — український художній фільм режисера Сергія Параджанова, відзнятий у 1964 році на кіностудії «Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка», екранізація одноіменної повісті Михайла Коцюбинського.

Деталі сюжету

Десятки років ворогували два гуцульських роди — Палійчуки та Гутенюки. Але сталось так, що покохав Іван Палійчук красуню із ворожого роду — Марічку, якій судилося прожити коротке, але щасливе життя… Не міг без неї бути щасливим Іванко. Але він жив далі. Одружився. Був коханим. Дітей не було. Господарював. І шукав смерть, яка забрала в нього кохану.

Акторський склад

Олександр Райданов

Неоніла Гнеповська

Олександр Гай

Ніна Алісова

Леонід Єнгібаров

Микола Гринько

Спартак Багашвілі

Тетяна Бестаєва

Кадочникова Лариса Валентинівна

Миколайчук Іван Васильович

Нагороди

1965 — премія «Південний Хрест», премія ФІПРЕССІ Юрію Іллєнку за операторську роботу — МКФ у Мар-дель-Плата (Аргентина)

1965 — Кубок фестивалю — МКФ у Римі

1966 — Золота медаль Сергію Параджанову — Міжнародний кінофестиваль в Салоніках (Греція)

Відгуки

Журнал "Екран" (Польща), 1966 рік писав: "Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності і казки, дійсності і уяви, достовірності і фантазії... Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі... Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи".

Презентація фільму у вересні 1965

Підчас презентації у київському кінотеатрі «Україна» фільму «Тіні забутих предків» у вересні 1965 року з різкою критикою арештів серед інтелігенції, які відбулися влітку 1965 року, виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В'ячеслав Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Після цього реакція властей була блискавичною — Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.

90«Земля» Довженка

Земля — український радянський художній кінофільм (чорно-білий, німий)

Фільм О. Довженка «Земля» є одним з найбільш відомих радянських фільмів. Цей гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов’язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезії. Саме в цьому відмінність фільмів Довженка від фільмів російських авангардистів (формалістів) 20-х років.

Керівництво «Українфільму» визнало, що «Земля» відповідає за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії та заходам, вжитим для земельної реорганізації у сільському господарстві. Але критики Павло Бляхін, Хрисанф Херсонський та особливо Дем’ян Бєдний миттєво почали звинувачувати Довженка у нехтуванні висвітленням класової боротьби, пантеїзмі та біологізмі, у захисті куркулів та оспівуванні журби за минулим. Микола Бажан, один з небагатьох, що стали на захист режисера, розуміли його особливе ставлення до колективізації: перехід патріархального селянства до колективістського суспільства обов’язково проходитиме через постійний конфлікт людини та природи.Після необхідних купюр та 32-х офіційних та приватних показів 8 квітня 1930 року «Земля» виходить на київські екрани, а вже 17-го числа фільм з показу знімають. Офіційна причина — натуралізм та замах на звичаї.

Довженко пише в «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»:

«Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем’яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия». Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти». Довженко з подивом дізнався, що фільм має грандіозний успіх у Європі, у той час як його заборонено в Україні. Після прем’єри у Берліні про Олександра Довженка з’являється 48 статей, у Венеції італійські кінематографісти називають Довженка «Гомером кіно». А ось у Радянському Союзі стрічку реабілітують лише у 1958 році після міжнародного референдуму у Брюсселі, де він увійде до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно.

Разом із фільмом «Броненосець «Потьомкін» (фільм)», «Земля» вважаеться дуже цінною та важливою картиною радянських часів.

Знімальна група

Режисер: Олександр Довженко

Сценарист: Олександр Довженко

Оператор: Данило Демуцький

Художник-постановник: Василь Кричевський

Композитор: Лев Ревуцький

Композитор відновлення: В’ячеслав Овчинніков

Актори

Степан Шкурат — Опанас

Семен Свашенко — Василь

Юлія Солнцева — сестра Василя

Олена Максимова — Наталя, наречена Василя

Володимир Михайлов — сільський священик

Петро Масоха — Хома

Микола Надемський — Семен

Павло Петрик — молодий партійний активіст

Лука Ляшенко — молодий кулак

П. Уманець — голова колгоспу

О. Бондіна — селянка

І. Франко — Архип Білокінь, батько Хоми

В. Красенко

Нагороди

1932 — свідоцтво про участь у І МКФ у Венеції (фестиваль закрився без присудження нагород).

1958 — на Всесвітній виставці в Брюсселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематикою серед 117 видатних критиків і кінознавців з 26 країн світу, фільм було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів.

91. Вірш В.Сосюри "Любіть Україну" і його доля

Володи́мир Микола́йович Сосю́ра (* 6 січня 1898, Дебальцеве, Донецька область — † 8 січня 1965, Київ) — український письменник, поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен (поем), роману «Третя Рота». Належав до ряду літературних організацій того періоду — «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ» та ін.

Володимир Сосюра закінчив сільську і вчився в агрономічній школі, з дитячих літ працював на шахтах і виробнях Донбасу; брав участь у громадянській війні, спершу в армії УНР, пізніше в Червоній армії. По закінченні громадянської війни вчився в Комуністичному університеті в Харкові (1922 — 23) і на робфаці при Харківському інституті народної освіти (1923 — 25); належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП.

Перший вірш (російською мовою) надрукував 1917. В архівах збереглися недруковані вірші Сосюри (українською мовою), писані за його перебування в Армії УНР, але перша збірка «Поезії» вийшла 1921, а раптову славу принесла йому революційно-романтична поема «Червона зима» (1922), визнана за найвидатніший зразок поетичного епосу громадянської війни в Україні. Цій темі Сосюра присвятив і багато інших творів, в яких органічно поєднується інтимне з громадським і загально-людським: збірка «Місто» (1924), «Сніги» (1925), «Золоті шуліки» (1927) і низка інших. Уже в перших збірках Сосюра виявив себе найсильнішим ліриком в українській поезії своєї доби.

На початку 30-их років це призвело Сосюру до конфлікту з комуністичною партією, членом якої він був з 1920. На тлі голодної смерті мільйонів українських селян, і репресій та розстрілів діячів української культури за постишевщини це довело Сосюру до межі психічного розладу. Попри ці несприятливі обставини, у 1930-их роках Сосюра, поруч з будівничою тематикою (типовий «Дніпрельстан» ще з 1926), майже єдиний в Україні культивував інтимну, любовну лірику: «Червоні троянди» (1932), «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939), «Журавлі прилетіли» (1940) та інші. 1942 — 44 Сосюра воєнний кореспондент. З того часу збірки: «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942), поема «Олег Кошовий» (1943) та інші. З повоєнних збірок визначніші: «Зелений світ» (1949), «Солов'їні далі» (1956), «Так ніхто не кохав» (1960). Помітне місце в творчості Сосюри посідають також ширші епічні полотна: поеми «1871» (1923), «Залізниця». (1924). віршований роман «Тарас Трясило» (1926).

Володимир Сосюра у 1950-ті роки

У 1948 Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією, але в 1951 він знову зазнав гострих нападів критики, приводом до чого була стаття в газеті «Правда», яка обвинувачувала Сосюру у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну», написану 1944 р. За таких обставин, незважаючи на велику продуктивність (понад 40 збірок поезій), творчі досягнення Сосюри були значно нижчі від його можливостей.

Збірні видання творів Сосюри: «Поезії в 3 томах» (1929 — 30), «Твори в 3 томах» (1957 — 58), «Твори в 10 томах» (1970 — 72). У 1937—1957 рр. мешкав у Києві в будинку письменників Роліт, з 1957 р. — в будинку на вул. М. Коцюбинського, 2, де йому встановлено пам'ятну дошку

Помер 8 січня 1965 року. Похований в Києві на Байковому цвинтарі (надгробний пам'ятник — граніт; скульптор О. О. Банников; встановлений у 1968 році).

Літо 1951 року. В Москві завершилась перша повоєнна Декада українського мистецтва і літератури. У ній брав активну участь і В. Сосюра. Як і інші письменники, він виступав у театрах, на фабриках і заводах, школах і вузах... І всюди — з великим успіхом. Його задушевні поезії припадали до серця москвичам — особливо вірш «Любіть Україну».

І раптом — наче виляск нагая — стаття у «Правді» «Проти ідеологічних перекручень у літературі». Нею наче ножа загородили поетові у спину. У статті шельмувався один-єдиний вірш Володимира Сосюри — «Любіть Україну».

Що ж було головною причиною тяжких звинувачень поетові? Письменник Віталій Коваль розмірковував: «Командній лізі Сталіна потрібно було вбити в людях... дуже небезпечне для них почуття любові до рідної землі, до рідного краю».Послухаймо, як сердечно, мовби в душу заглядаючи, звертається поет зокрема до кожного з нас і до всього народу:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і радості мить,

любіть у годину негоди!..

Ми бачимо її «в світі єдину, одну», в зірках, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра — в тому вічному і нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами. Через сторіччя вловлюємо і беремо до серця й розуму українську пісню, думу, красу її національних святинь, які нагадують золоті моря пшениці під мирними блакитними небесами.Палким закликом завершується високопатріотична поезія Володимира Сосюри:

Всім серцем любіть Україну свою, —

і вічні ми будемо з нею.

Пощезли хулителі і брехуни, наклепники і кон'юнктурники, а чиста і ясна, мов сонце, Сосюрина поезія живе і проймає наші серця закликом: «Любіть Україну!».