2. Тваринництво

Етнографія тваринництва вивчає породи свійських тварин, культуру утримання та господарського використання тварин, традиції та звичаї українців, повязані з тваринництвом.

Тваринництво забезпечувало продуктами харчування, си­ровиною (шкіра, вовна) і тягловою силою. Сформований ще у словянський період тваринницький комплекс в основних ри­сах зберігався до XIX ст. Головне місце у ньому займали вели­ка рогата худоба (воли, корови), потім свині й дрібна рогата ху­доба (вівці, кози). За умов осілого способу життя переважав стійлово-відгінний тип утримання худоби, який поєднувався з відгінним. Незмінною залишалася регі­ональна специфіка розвитку тваринництва: у лісовій смузі його рівень був значно нижчий, аніж у лісостеповій. У Карпатах скотарство було основною галуззю господарювання.

Здомашнілі тварини з'явились на території сучасної України на початку неолітичної доби. Оскільки можна гада­ти, основуючись на знайдених кістках, кількість порід здомашнілих тварин дуже мало збільшилась з того часу. На думку Хв.. Вовка скотарство було малорозвиненим і мало поширеним серед населення в князівський період та, тим паче, в попередні часи. Згідно з відомостями візантійських письменників, на Русі тих часів худоби було небагато, і її здобували купівлею чи грабунком у сусідніх кочо­вих народів, про що свідчать і літописи. У князів бували, правда, дуже значні табуни коней та великі череди худоби; чималі отари мало також духовенство, що користувалось обов'язковим для селян постачанням вівса для коней та було звільнене татарами від податку на худобу. А в простого народу худоби було мало, а деякі насельники київської землі в XII столітті зовсім не мали коней. Багаті на траву південні степи в доісторичні часи були зайняті напівкочовим населенням, що, як, наприклад, скіфи, ловило та приручало диких коней та розводило свійських.

Про рівень розвитку скотарства в Київській Русі свідчить значний археологічний матеріал. Воно було підпорядковане потребам землеробства та мясного і молочного харчування. Наприклад, результати археологічних розкопок в поселенні періоду Київської Русі Воїнська Гребля вказують на превалювання тваринництва над мисливством у населення в ті часи, оскільки рештки свійських тварин кількісно значно переважають над дикими (Археологія УРСР. – В 3-х т. – К., 1971. – Т. ІІІ. – С. 316).

Із свійських найпоширенішою була велика рогата худоба. Палеонтологи відрізняють дві основні породи великої рогатої худоби: робочу і мясо-молочну. Перша розводилась в лісостеповій зоні, де і пізніше була тягловою силою в землеробстві. Українська сіра степова порода відома на наших землях з другого тисячоліття нашої ери. Кістки коня в культурному шарі трапляються не так часто, це пояснюється тим, що на українських землях кінь використовувався не в якості тяглової сили, а лише як засіб пересування і у воєнних діях. Поряд з українською сірою степовою породою в Україні були поширені червона степова, карлівська, білоголова українська, «швейцарська», «голандська», черкаська та інші. На Гуцульщині було виведено місцеву гуцульську породу корів. Д. Бантиш-Коменський в «Истории Малой России» пише: « Кращі корови і бики в околицях Лубен, Пирятина, Золотоноші, Миргорода і Хорола. Волами мешканці успішно торгували не лише в С. – Петербурзі, але і в Сілезії.»

Часто зустрічаються в давньоруських поселеннях кістки свійської свині, мясо якої було основним у мясному раціоні наших пращурів. Значне місце серед свійських тварин посідала дрібна рогата худоба (вівці, кози) – джерело мяса, шкіри, вовни. В давньоруських поселеннях розводили також свійських птахів.

Конярство

Коні набули поширення в так званий ко­зацький період, коли українці відвоювали у кочівників степи, де трава, як каже Шафонський, «солодкістю та наїсністю дуже переважала лісову». В цей саме період і розвинулось на Україні скотарство в порівнюючи дуже значних розмірах; розводились табуни коней, гурти худоби, отари овець тощо. Наприкінці XVIII століття той самий Шафонський нараховує в самому тільки Гадяцькому повіті 13 кінських заводів та 28 заводів рогатої худоби; в Зіньківському повіті – 15 кінських заводів, 27 заводів худоби та овечих 16; «поверх того в кожному селі від 200 до 500 скотин буває»; у Глинському повіті – 15 кінських заводів і т. д. Коні розводились таких пород: «неаполітанської, англійської, іспанської, данської та береберської». Цих коней та рогату худобу Україна постачала тоді до Москви, Петербурга, Риги, на Білорусь, а кілька десятків тисяч рогатої скотини гнали до Сілезії.

За свідченням Г.-Л. де Боплана, в ХVІІ ст. в Україні поширена була порода смугастих, тарантованих коней, на Запоріжжі – знаменита степова українська порода. Коня в Запорозькій Січі звали вірним другом, нерозлучним товаришем, меншим братом козака. Заможні козаки мали табуни до 700 голів коней. Скотарство було важливішою галуззю запорозького господарства, ніж хліборобство: розлогі степи Запоріжжя, укриті влітку високою соковитою травою, самим своїм виглядом закликали запорожців до такого промислу: «Там сіна по коліна, свіжого пойла по стойла…» Без коня козак не лицар:

«Ой, коню, мій коню,

Де ж ті літа, де ж той час,

Де ми слави добували,

І як всюди знали нас?»

У козака – «бідного сиротини» «чорна бурка – його сват, шабля й люлька – вся родина, сивий коник – його брат».

З кінця ХVІІІ ст. в Україні почали розводити орловських рисаків, наришкінську, мальцевську і англійську породи. На Гуцульщині переважали низькорослі гуцульські коні, або високі – «бойки», «перевінники».

Способи утримання худоби

В лісостеповій зоні і Поліссі переважала вигінна форма випасу череди, при якій влітку зранку до вечора худобу випасали на пасовиську, а на ніч заганяли у стійло. Для випасу череди громада наймала чабана.

Влітку випасали і кінський молодняк, для випасу якого наймали чабана – табунника.

Перший вигін на пасовисько припадав зазвичай на Благовіщення (7 квітня), Юріїв день (6 травня), чи Миколин день (22 травня), в залежності від погоди, і тривав до Михайлового дня (22 листопада). Взимку худобу утримували у хлівах та стайнях. У теплі роки в степовій зоні України худобу випасали цілорічно.

Як головне джере­ло існування скотарство існувало тільки на Карпатах. Тут переважала відгінна форма випасу на гірських полонинах.

Гуцули, як насельники гір, мали дуже обмежені простори землі для засіву, а тому зимою займалися рубанням лісу, що сплавляли пізніше, вже весною, а літом – випасали скотину на своїх полонинах, тобто гірських пасовиськах.

«Ранньою весною майже все чоловіче населення сіл переходить на гори, де й провадить цілком пастуше життя. Гурти та отари всього насе­лення, що тягне до даної полонини ( безлісної частини гори, що не надається до сінокосу і тому служить тільки за пасовисько), об'єднуються докупи в одну череду. Ці гурти та отари, що до них належить як і своя влас­на худоба, так і куплена «у долині» для випасу та перепродажу, звичайно ідуть до спільної череди тільки після старанного позначення власності тавром, надрізом на вусі, на рогах тощо. Спільну череду женуть на ціле літо на пасовисько. Ще раніше виряджається туди ватаг – колись виборна, а тепер довірена особа власника полонини – з навербованими пастухами для різного роду скотини, з майстрами для виробу сиру тощо. Діставшись на місце, ватаг передусім мусить дати лад в цілому стоїщі, цебто в де­рев'яних будинках для людей та різного роду худоби. Спочатку він підхо­дить до стаї, цебто досить довгої повітки, що поділена на дві нерівних части­ни; в першій з них, меншій – коморі – переховують харчі, посуд та виробле­ний сир, а в другій – більшій – знаходиться ватерник, цебто кам'яне чи дерев'яне, набите глиною спорудження для вогню – ватрище, з кругобіжним гаком для казана, лава, де спати, тощо. Ватаг, творячи дуже оригінальну молитву, одчиняє двері, заходить за ватрище, б'є ліворуч від себе сокирою стіну та з належним закляттям кидає на ватрище стару підкову, що мусить охоронити від грому ціле стоїще. Далі, зараз же беруться здобувати за допомогою тертя самої ватри, цебто живого вогню. Для того беруть за­гострений з двох кінців шматок сухого дерева, до вістря в щілину з обох кінців вправляють по шматочку трута та вставляють цей шматок дерева між одвірком та забитим у землю міцним кілком; замість одного кілка вбивають в землю два товстих палі, перев'язуючи вгорі мотузком. Далі намотують на деревину ремінь та починають дуже швидко її вертіти, аж поки не з'явиться спочатку димок, а потім і вогонь. Коли дістануть таким способом вогонь та він розгориться, тоді ватаг бере з нього жар, кидає його з молитвою в воду, а потім цією водою кропить навхрест всі будинки, всю маржину, цебто цілу череду, як вона надійде, навіть вим'я у корів, а рештки тієї води переховує потім в пляшечці до кінця літнього сезону. Коли це своєрідне водосвяття скінчене, ватру урочисто заносять до стаї, кладуть на ватрище, де вже ле­жить підкова, і цей вогонь побожно підтримують аж до самої осені, а восе­ни, відходячи додому, ватру не гасять, а дають їй загаснути самій. Взявши з палаючої ватри розжарену головешку, ватаг знову обходить з нею всі будинки, без перерви читаючи «Отче наш», і, нарешті, кладе її на воротах, кудою мусить ввійти ціла череда, що тим часом наближається до стоїща. Прийнявши худобу та окропивши її приготованою зазначеним вище спосо­бом водою, розміщують її по кошарах, цебто в шести- чи восьмикутних загонах з палів. Як упорядкуються вже на своєму хазяйстві, дадуть всьому лад, зварять кулешу (рід мамалиґи з кукурудзяної муки) та заготовлять постелі, ватаг трембітою – довгою (сажнів два, а то й більше) дерев'яною трубою – скликає пастухів, підходить до свого місця коло ватри та запро­шує товаришів послухати його, стати на коліна та спочатку помолитись за здоров'я цілого народу православного, що на цілому світі, потім за себе, просячи бога «заступити та оборонити» всіх християн та всі гурти й отари християнські – «на росах, на водах, на кожних переходах, від усякого лиха і від припадку тяжкого», і як він допоміг зібрати цю християнську худобу, так нехай і допоможе повернути її власникам...

З такими самими молитвами та закляттями проходить ціле літнє життя гуцулів: щоденне випасання скотини, доїння, виріб сиру тощо. Такі самі церемонії супроводять і поворіт скотини додому восени. Майже цілком так само, тільки що хіба трохи не так колоритно, переводиться й випас овець у бойків, з тою різницею, що в них все це відбувається в менших розмірах та й має не такий кочовий характер. Стоїще в них не зостається весь час на тому самому місці, як у гуцулів, а переноситься кілька разів за літо з одного місця на друге, тому й будівлі в них робляться переносні і складаються з кілків з нав'язаними до них матами, сплетеними з тонкої лози. Переносять стоїща почасти з причини виснаження ґрунту, почасти щоб загноїти цілий простір навкруги стоїща. Разом зі стоїщем переносять також і маленьку будочку, чи курінчик, для вівчара, – там знаходиться його постіль, потрібні харчові запаси та інструмент.» (Хв.Вовк)

У ХІХ ст. промислове скотарство було розвинене тільки на поміщицьких чи громадських пасовиськах на Катеринославщині та на Херсонщині, та ще на Кубані, де помітні східні впливи у побуті чабанів. Там ще можна й тепер зустріти тип справжнього чабана, що вдягнутий звичайно в овечі шкури (не виключаючи й штанів), підпере­заний поясом; на поясі в нього висять: гаман, спеціально чабанський, з різними дрібними причандалами; ніж, ланцет пускати кров, ріжок з «добрим» дьогтем та квачем мастити рани, лещатка для витягання з ран червів тощо. Озброєний чабан гирлигою, цебто дуже довгою палицею з гачком на кінці, що ним можна зловити вівцю при потребі. В Україні цей гачок виточений, на півночі його заступає звичайна шишка, скривлена набік. Ці чабани весь час переходять з місця на місце, майже завше маючи з собою невеличку чабанську гарбу, цебто бодню на колесах, з харчами та іншим добром. Іноді цю гарбу заміняє велика бричка з плетеним з очерету дашком або ціла плетена чи дерев'яна будка на колесах.

Розведення здомашнілої птиці на Україні було поширене в усіх регіонах. У місцевостях, де є велика кількість боліт, як, наприклад, на Волині та на Чернігівщині, селяни розво­дили великі гурти водяної птиці, гусей та качок, що ціле літо жили на болотах у напівдикому стані та верталися додому тільки з заморозками.