Математичний апарат[ред. • ред. Код]

Теорія ігор широко використовує різноманітні математичні методи і результати теорії ймовірностей, класичного аналізу, функціонального аналізу (особливо важливими є теореми про нерухомі точки), комбінаторної топології, теорії диференціальних та інтегральних рівнянь та інші. Специфіка теорії ігор сприяє розробці різноманітних математичних напрямів (наприклад, теорія опуклих множин, лінійне програмування і так далі).

Прийняттям рішення в теорії ігор вважається вибір коаліцією дії, або, зокрема, вибір гравцем деякої своєї стратегії. Цей вибір можна уявити собі у вигляді одноразової дії і зводити формально до вибору елемента із множини. Ігри з таким розумінням вибору стратегій називаються іграми в нормальній формі. Їм протиставляютьсядинамічні ігри, в яких вибір стратегії є процесом, який відбувається протягом деякого часу, який супроводжується розширенням і звуженням можливостей, отриманням та втратою інформації про поточний стан справ і тому подібне. Формально, стратегією в такій грі є функція, визначена на множині всіх інформаційних станів суб'єкта, який приймає рішення. Некритичне використання «свободи вибору» стратегій може призводити до парадоксальних явищ.

Оптимальність та розв'язки[ред. • ред. Код]

Питання про формалізацію поняття оптимальності є досить складним. Єдине уявлення про оптимальність в теорії ігор відсутнє, тому доводиться розглядати декількапринципів оптимальності. Область можливості застосування кожного із принципів оптимальності, які використовуються в теорії ігор, обмежується порівняно вузькими класами ігор, або ж стосується обмежених аспектів їхнього розгляду.

В основі кожного із цих принципів лежать деякі інтуїтивні уявлення про оптимум, як про щось «стійке», або «справедливе». Формалізація цих уявлень дає вимоги, які висуваються до оптимуму і які мають характер аксіом.

Серед цих вимог можуть опинитись такі, які суперечать одна одній (наприклад, можна показати конфлікти, в яких сторони вимушені задовольнитись малими виграшами, оскільки великих виграшів можна досягти лише в умовах невизначених ситуацій); тому в теорії ігор не може бути сформульований єдиний принцип оптимальності.

Ситуації (або множини ситуацій), які задовольняють в деякій грі ті або інші вимоги оптимальності, називаються розв'язками цієї гри. Так як уявлення про оптимальність не є однозначними, можна говорити про розв'язки ігор в різних сенсах. Створення визначень розв'язків ігор, доведення їхнього існування і розробка шляхів їхнього фактичного пошуку — три основні питання сучасної теорії ігор. Близькими до них є питання про одиничність розв'язків ігор, про існування в тих чи інших класах ігор розв'язків, які мають деякі наперед визначені властивості.

18 Транснаціоналізм. Концепції інтеграції

Концепція транснаціоналізму виникла на грунті критики класичних засад політичного реалізму. При цьому "транснаціоналісти" об'єднали прихильників різних течій, зокрема теорії інтеграції та взаємозалежності. Основні ідеї транснаціоналізму були викладені в книзі американських учених Дж. Ная і Р. Коохейна "Транснаціональні відносини та світова політика". Вони обгрунтували ідею, згідно якої політичний реалізм і властива йому етатистська парадигма не відповідають характеру й основним тенденціям міжнародних відносин і їх треба відкинути. Міжнародні відносини виходять далеко за рамки міждержавних взаємодій, а тому держава як міжнародний актор позбавляється своєї монополії. Транснаціоналізм сприяв усвідомленню низки нових явиш і тенденцій у міжнародних відносинах.

Так, прихильники теорії інтеграції взамін концепції балансу сил активно поширюють формулу "від балансу сил до балансу інтересів" (Девід Мітрані). Саме "баланс інтересів" проголошується основоположним принципом взаємодії суб'єктів міжнародного життя. Тут проявляється прагнення пояснити суперечності та конфлікти сучасного світу його недосконалістю. Передовсім недосконалістю структур державного спрямування, який має егоцентричний характер і не враховує загальнолюдську потребу до єднання. Однак спеціалісти більш плідним вважають підхід, який розглядає силу та інтерес не як протилежні поняття, а як такі, що доповнюють одне одного.

Поширеною в рамках транснаціоналізму є концепція "взаємозалежності". Її прихильники визначають процес посилення взаємозв'язків у сучасному світі як результат "одностайності людської природи - особливо її ірраціональної, емоційної, підсвідомої верстви". При цьому головний акцент робиться на можливі небезпечні наслідки ядерної війни, що веде до необхідності формування єдиного світу, бо інакше не буде ніякого. Недаремно А. Тойнбі наголошував, що для відвернення небезпеки війни потрібно об'єднати людство. Для цього необхідно організувати його у вигляді "всесвітньої федерації", ліквідувавши державний суверенітет як "головну перешкоду на шляху злиття людства в одне ціле".

Інші прихильники даної концепції акцентують увагу на сучасній техніці як головній рушійній силі процесу взаємозалежності. У цьому контексті Дж. Розенау зауважував: "Сучасна наука і технологія підірвали простір і час і таким чином посилили взаємозалежність у світі політики". Ще далі пішов відомий політолог З. Бжезінський, який вважав, що посилення взаємозалежності веде до формування нової моделі міжнародних відносин. У її рамках державний суверенітет втрачатиме значення, а набиратиме силу тенденція "глобального політичного процесу". Фактично це означає, що єдиним сумісним інтересом усіх міжнародних суб'єктів стає виживання і розвиток людства в обстановці викликів з боку глобальних проблем і кризи цивілізації. Тому необхідно вести пошук відповідних засобів і розробку нових стратегій на глобальному, регіональному і субрегіональному рівнях.

У цілому можна погодитися з висновком українських політологів В. Шахова і В. Мадіссона, що концепція взаємозалежності в контексті транснаціоналізму є своєрідною інновацією так званої теорії конвергенції, яка особливо була поширена на Заході в період "холодної війни". Зміст теорії полягав у прагненні довести, що в період НТР між різними за своїм суспільно-політичним ладом країнами існує значно більше схожих рис, ніж розбіжностей. Причому НТР, що охоплює всі індустріально розвинені країни, сприяє дальшому поширенню цих схожих рис і веде до постійного зближення передових країн на шляху до створення єдиного постіндустріального суспільства. Разом з тим не можна не помітити, що, подібно до класичного ідеалізму, транснаціоналізм має схильність до переоцінки справжнього значення тенденцій, які свідчать про зміну характеру міжнародних відносин.

19 Неомарксизм. І.Валлерстайн

Не маючи змоги показати всю різноманітність сучасної марксистської філософії, розглянемо най відомі ший її напрям - неомарксизм. Неомарксизм - це сукупність марксистських і промарксистських течій, що характеризуються критичним ставленням до капіталізму, "реального соціалізму" і його "марксистсько-ленінської" ідеології. Неомарксизм поділяється на два основних напрями: діалектико-гуманістичний і сцієнтичний. Засновниками першого вважаються Дйордь Лукач (1885-1971) і Антоніо Грамші (1891 -1937). 92

Вони та їх послідовники вважали традиційний марксизм недостатньо людяним, тому прагнули поставити в центр марксистської філософії людину як суб'єкта історичної дії. Водночас неомарксизм часто використовує ідеї немарксистської філософії, що створює в межах "діалектико-гуманістичного" напряму спектр різних течій. Основними течіями є такі:

а) франкфуртська школа, до якої належали Герберт Маркузе (1898-1979), Теодор Адорно (1903-1969), Юрген Хабермас (нар. 1929 р.). Використовуючи окремі положення марксизму для критики сучасного високорозвиненого індустріального суспільства, вони водночас виступали з "ліворадикальною" критикою соціалізму. Популярність франкфуртської школи зросла на Заході із розвитком руху "нових лівих", який критикував Західну культуру в середовищі інтелігенції;

б) фрейдомарксизм набув популярності в 60-70-х роках XX ст. Фрейдомарксисти Вільгельм Райх (1879-1957), Еріх Фромм (1900-1980) та ін. прагнули поєднати проблематику фрейдизму із соціальною проблематикою марксизму. Вони досліджували деформації психічної структури особистості і шукали шляхи їх подолання;

в) екзистенціалістський марксизм виник у Франції в 50-60-х роках під впливом праць Жана Поля Сартра (1905-1980) і Моріса Мерло-Понті (1908-1961). Основна проблематика цієї теорії-"реабілітація" гуманістичної концепції "молодого Маркса", за допомогою екзистенціонального розуміння сутності людини, негегельянської діалектики, елементів феноменології і "філософії життя";

г) феноменологічний марксизм виник в Італії і США. Його основоположником вважають Альфреда Шюца (1899-1959), ідеї якого стали вихідним пунктом різноманітних концепцій цієї школи. Для найновіших варіантів феноменологічного марксизму є характерним: заперечення об'єктивного існування соціальних структур; ототожнення структур взаємодії з уявленнями про них індивідів, які взаємодіють; відмова від об'єктивного дослідження соціальних явищ задля "розуміння", "вживання", "співчутливого" опису.

Представники другого - сцієнтистського напряму неомарксизму вважають марксистське вчення про суспільство недостатньо науковим. Вони апелюють передусім до економічних праць зрілого Маркса, матеріалістичної гносеології та аналізу класів.

Отже, неомарксизм характеризується різноманітністю течій, концепцій, ідей, які багато в чому відрізняються від теоретичних положень первісного марксизму.

Останніми роками, у зв'язку з розгортанням найгострішої світової економічної кризи, у широких колах вчених, економістів, політиків усього світу посилився інтерес як до головної праці К. Маркса "Капіталу", так до економічних та філософських ідей марксизму взагалі. У цілому марксизм потребує не апологетів і руйнівників, а справжньої критики і розвитку. Оновлений і звільнений від догматів та помилок, він може і повинен поряд з іншими філософськими школами та напрямами шукати і знаходити відповіді на запитання, що постали перед людством на початку XXI ст.

20 Системний підхід до аналізу МВ

Системний підхід став здобутком ТMB в основному впродовж 50 -- 70-х рр. Соціолог С. Хоффман у статті "Теорія міжнародних відносин" у 1961 p. з цього приводу писав: "Ідея систем безумовно має найгрунтовнішу концептуальну основу. Вона дозволяє здійснити чітке розмежування між теорією міжнародних відносин і теорією зовнішньої політики, а також сприяє успішному розвитку як однієї, так і іншої". Основоположником системної теорії вважається американський учений австрійського походження Людвіг фон Берталанфі. Якщо ж говорити про застосування до соціально-політичних наук, то системний підхід у цьому сенсі отримав розвиток насамперед у працях американського соціолога Толкота Парсонса й американсько-канадського політолога Девіда Істона. Основні положення системної теорії були викладені ними в дослідженнях "Головна системна теорія" (Л. фон Берталанфі), "Соціальна система" (Т. Парсонс), "Політична система" і "Системний аналіз політичного життя" (Д. Істон).

Вихідним для системного підходу є поняття "система" -- за Л. фон Берталанфі, "сукупність елементів, які перебувають у взаємодіє один з одним". Більш поширене визначення дав Т. Парсонс: "Система -- це поняття, яке розкриває взаємозалежність між складовими частинами, елементами та процесами таким способом, що може бути встановлена правильність у відносинах. І водночас воно вказує на взаємозалежність між таким комплексом і його оточенням". При цьому кожен із елементів є найпростішою складовою частиною системи й одночасно може виступати як "підсистема" із своєю сукупністю елементів.

Кожна система, в тому числі й політична система та система міжнародних відносин, пов'язана, за Д. Істоном, з середовищем -- тим, що впливає на систему і з чим вона взаємодіє. Розрізняють два види середовища: зовнішнє середовище (оточення системи) і внутрішнє середовище (контекст системи). Згідно системного аналізу політичного життя Д. Істона, політична система розглядається в динаміці - як цілісний організм, що знаходиться у постійній взаємодії з оточуючим середовищем і постійно "звіряє" свої "відповіді" з станом і реакцією своїх елементів (у формі політичних дій, урядових актів та інших заходів тощо). У свою чергу, ця зворотна реакція системи є початком нового циклу її взаємовідносин з середовищем, сприяє певним змінам в оточуючому середовищі, а потім продукує нові "вимоги" та "підтримки", які потребують нових "відповідей".

Різну ступінь складності системи відображає поняття "структура", яке має три аспекти: 1) співвідношення елементів системи; 2) спосіб організації елементів у систему; 3) сукупність примусів і обмежень, які випливають із існування системи для її елементів.

Найважливіше, що французький соціолог М. Мерль у книзі "Соціологія міжнародних відносин" запропонував використати системну модель Д. Істона для дослідження міжнародних відносин. Це, насамперед, дозволяє дати визначення міжнародної системи як комплексу відносин між основними суб'єктами, якими є держави, міжнародні організації та транснаціональні сили. Її специфіка в тому, що вона належить до особливого типу відкритих і слабоорганізованих соціальних систем, в основі якої знаходяться переважно політичні відносини, головною ланкою яких залишаються взаємодії між державами. Тому ядром глобальної міжнародної системи є система міждержавних відносин. Далі, завдяки М. Мерлю, можна уточнити поняття "оточення", яке постійно впливає на суб'єкти міжнародного життя (мова йде про комплекс факторів -- людських, матеріальних, технічних. демографічних, ідеологічних, -- які можуть впливати на зовнішню політику). Нарешті, застосування соціологічних узагальнень до дослідження міжнародних систем дозволяв сприяти розробці основних принципів розбудови міжнародних відносин на основі взаємодії між "системою" та "оточенням".

Системний підхід до аналізу міжнародних відносин привів до існування різних підходів до вивчення міжнародних систем, серед яких умовно виділяють традиційно-історичний, історико-соціологічний, еврістичний, змішаний та емпіричний (детальніше див.: Цыганков П.А. Международные отношения: Учебн. пос. -- М., 1996. -- С. 131 -- 134), а також до розуміння можливості існування різних типів міжнародних систем із своїми структурами та критеріїв їх класифікації.

21 Типологія міжнародних систем М.Каплана

Особливо хотілося б привернути увагу до типологій, які запропонували американський дослідник М. Каплан і професор Сассекського університету М. Ніколсон.

Грунтуючись на загальній теорії систем і системному аналізі, в праці "Система і процес у міжнародній політиці" М. Каплан сконструював абстрактні теоретичні моделі, покликані сприяти кращому розумінню міжнародної реальності. Таких моделей або типів політичних міжнародних систем, для яких властиві основні правила, правила трансформації, правила класифікації акторів, їх здібностей та інформації, він виділив шість.

Перший тип -- "система одиничного вето" -- кожен актор здатний блокувати систему за допомогою шантажу і водночас чинити опір подібному шантажу, захистити себе від будь-якого противника.

Другий тип -- біполярну.

Третій тип -- "гнучка біполярна система" -- складається з акторів-держав, союзів і блоків держав та універсальних акторів в особі міжнародних організацій. Вона може бути сильно ієрархізованою, авторитарною і неієрархізованою.

Четвертий тип -- "жорстка біполярна система" -- на відміну від попереднього типу обидва блоки організовані за строго ієрархізованим принципом. На обох полюсах здійснюється ефективне врегулювання конфліктів, формування напрямів дипломатичної поведінки, застосування сукупної сили.

П'ятий тип -- "універсальна система" -- фактично відповідає федерації і передбачає переважаючу роль універсального актора, тобто міжнародних організацій (наприклад ООН).

Шостий тип -- "ієрархічна система" -- по суті це світова держава, де національні держави втрачають своє значення, перетворюються у прості територіальні одиниці, а будь-які центробіжні тенденції з їхнього боку негайно ліквідовуються.

Така концептуальна типологія М. Каплана хоча й була умоглядною, але водночас ще в 50-х рр. стала однією з перших спроб серйозного дослідження, спеціально присвяченого проблемам міжнародних систем з метою виявлення законів їх функціонування та зміни.

Типології міжнародних систем, запропоновані у різні роки у працях Г. Кісінджера, Р. Арона, М. Каплана, Дж. Моделскі, Ф. Ріґґса та багатьох інших дослідників розглянуті у частині 3. Більшість типологій, незважаючи на їх оригінальність, не відображає адекватно відмінності, що принципово характеризують міжнародні системи, позаяк ґрунтується радше на суб'єктивному сприйнятті, ніж на чітких критеріях відмінності. На наш погляд, найбільш ґрунтовну типологію (хоч і не позбавлену певних недоліків) запропонував М. Каплан. Обраний ним критерій є найбільш показовим і значущим, оскільки завжди держава І рангу (або декілька таких) визначають ієрархію системи, її найважливіші риси, режим відносин між державами тощо. Наддержави, змінюючи одна одну, завжди визначали своїми діями стан політичних та будь-яких інших відносин

22 Типологія ймовірних систем Е.Чемпеля. Типи міжнародних систем за М.Мальським та М.Мацяхом.

Типології міжнародних систем, запропоновані у різні роки у працях Г. Кісінджера, Р. Арона, М. Каплана, Дж. Моделскі, Ф. Ріґґса та багатьох інших дослідників розглянуті у частині 3. Більшість типологій, незважаючи на їх оригінальність, не відображає адекватно відмінності, що принципово характеризують міжнародні системи, позаяк ґрунтується радше на суб'єктивному сприйнятті, ніж на чітких критеріях відмінності. На наш погляд, найбільш ґрунтовну типологію (хоч і не позбавлену певних недоліків) запропонував М. Каплан. Обраний ним критерій є найбільш показовим і значущим, оскільки завжди держава І рангу (або декілька таких) визначають ієрархію системи, її найважливіші риси, режим відносин між державами тощо. Наддержави, змінюючи одна одну, завжди визначали своїми діями стан політичних та будь-яких інших відносин. Із найдавніших часів наддержави: Перське царство, грецькі держави (Афіни, Македонія), Рим, Франкська імперія, Іспанія, Велика Британія, США, — були вирішальним чинником створення міжнародних систем, визначаючи їх особливості, структуру, зв'язки між ієрархічними рівнями тощо. Підкреслюючи історичне значення наддержав, К. Гаджиєв стверджує, що "...досягнення цілей держави залежить від характеру міжнародної системи. Останній визначається типом і могутністю панівних акторів"1. Водночас міжнародні системи постійно видозмінювались й ускладнювались, що було об'єктивним чинником формування щораз складніших механізмів взаємодій між державами. Постійне розширення їх кількості та географічного ареалу взаємодій призвело до початку політичної глобалізації у кінці XV — на початку XVI ст. Характеризуючи глобальний характер сучасного політичного лідерства США, 3. Бжезінський пише: "Гегемонія така сама стара, як світ. Однак американська світова до-мінація характеризується швидкістю становлення, глобальними масштабами та способами здійснення"2. Взявши за основу ідею глобальності міжнародної системи та спираючись на особливості ієрархічної структури, німецький дослідник Е. Чемпель запропонував оригінальну типологію ймовірних систем. Він вважав, що у реальних міжнародних відносинах існує чотири ймовірні типи систем, які різняться особливістю вертикальних зв'язків глобальної наддержави з державами, що займають нижчі ієрархічні рівні (рис. 8.3).

Типологія Е. Чемпеля, без сумніву, досить цікава, особливо щодо виділення типів систем на основі вертикальної залежності держав від "полюсів". Однак будь-яка міжнародна система є ієрархічною, без чого вона взагалі не може існувати, тому недоцільно виділяти ієрархічну систему як тип. Крім цього, ситуація, коли всі держави в міжнародній системі перебувають на одному рівні ієрархії, є радше ознакою хаосу, ніж існування системи. Важливо також зауважити, що до цього часу в історії практично невідомі прецеденти такого типу. Іншу точку зору з приводу егалітарності (принаймні формальної) в міжнародних системах висунув 3. Бжезінський, який припускає, що в майбутньому "поетапний і контрольований розподіл влади міг би

1 Гаджиєв К. С. Геополитика. — М., 1997. — С. 172. 1 Бжезинский 3. Великая шахматная доска. — М., 1999. — С. 13.

призвести до створення структури глобального співтовариства, заснованого на спільних інтересах, що володіє своїми наднаціональними структурами, на які покладались би щораз ширші спеціальні функції у сфері безпеки, які традиційно належать національним державам"1. З огляду на ці два суттєві застереження, виділені Е. Чемпе-лем, ієрархічна та егалітарна системи можуть сприйматися як гіпотетичні, такі, що реально не існують. Натомість гегемоніч-на та імперіальна системи значно ближчі до існуючих у міжнародних відносинах, позаяк II і III ранги ієрархії міжнародної системи можуть бути не заповнені через значну різницю у могутності держав. Традиційно гегемонічність у міжнародній системі розумілась як істотна перевага однієї з держав над іншими "насамперед, у трьох основних сферах: економічній, військовій та політичній"2. Натомість імперіальність міжнародної системи полягає у жорсткому контролі, підпорядкуванні та навіть адмініструванні, з боку керівництва наймогутнішої держави, усіма країнами, що є елементами певної системи її полюса. Як було зазначено вище, типи міжнародних систем доцільніше виділяти, беручи за основу їх "полюсність", тобто наявність однієї чи кількох держав І рангу, який відповідає глобальним наддержавам. їхня кількість породжує значні якісні зміни в міжнародній системі, оскільки вплив могутності "полюсів" пронизує всі ієрархічні рівні й так чи інакше зачіпає всі країни світу. Очевидно, що будь-які серйозні зміни на І рівні ієрархії призводять до трансформації всієї міжнародної системи, зокрема й до зміни її типу. Водночас не варто повністю абстрагуватись від II—IV ієрархічного рівнів, де відбувається певне розташування сил і певні горизонтальні взаємодії. Із цих міркувань можна виділити три типи глобальних міжнародних систем: монополярну, біполярну та мультиполярну. Монополярна система характеризується наявністю однієї наддержави, могутність і вплив якої на систему є визначальним, формуючи взаємозв'язки та окреслюючи характер дій держав

1Бжезинский 3. Вьібор: мировое господство или глобальное лидерство. — М., 2005. — С. 15. 2Zenderowski R. Stosunki mi^dzynarodowe. Vademecum. — Wroclaw, 2006. — S. 442.

нижчих ієрархічних рівнів. Така система, зазвичай, жорстко субординована згори донизу. Досить чітко можна виділити підтипи монополярних систем: просту, структуризовану та змішану. Проста монополярна система характеризується відносинами "наддержава — залежні (слабкі) держави", тобто І—IV рівні ієрархії. За наявності одного "полюса" різниця в могутності держав значна, що робить систему надзвичайно стабільною;, у ній можуть виникати окремі конфлікти, зазвичай, на найнижчих щаблях ієрархії, але загальносистемний конфлікт не можливий, що пояснюється відсутністю хоча б порівняно більш-менш сильних суперників, що могли б створити загрозу для єдиної наддержави. Структуризована монополярна система, на відміну від попередньої, характеризується наявністю сильних регіональних центрів II рангу (не обов'язково в усіх регіонах світу), які безпосередньо впливають на держави III та IV рангів у регіоні, але й самі перебувають під доволі значним впливом світових наддержав, що окреслююють межі їх функціональної активності. Ієрархічні відносини в таких системах визначаються зв'язком "наддержава — регіональний центр — держави — залежні держави". Структуризована монополярна система досить стабільна, хоча у ній уже починають створюватися умови для загаль-носистемної конфронтації. Змішана монополярна система є своєрідним поєднанням попередніх підтипів. Тут існує два типи ієрархічних зв'язків: "наддержава — залежні держави" та "наддержава — регіональний центр — держави — залежні держави". Такий тип найбільш поширений у реальних міжнародних відносинах, порівняно з іншими типами монополярних систем, що пояснюється неоднорідністю розвитку окремих регіонів світу. В розвинених регіонах світу існує значно більша ймовірність виникнення сильних регіональних центрів, ніж у відсталих. Біполярна система визначається наявністю двох наддержав, могутність і вплив яких ділить міжнародну систему на дві відносно відмежовані підсистеми. Вони формуються у той самий спосіб, що й монополярна. Тобто у складі глобальної міжнародної системи співіснують дві монополярні системи. Така ситуація виникає в тому випадку, якщо дві держави одночасно досягають найвищого рівня могутності, або тоді, коли одна з держав II чи III рангу, швидко зростаючи, переходить у статус наддержави, стикаючись з іншою, яка домінувала до цього часу. Кожна з підсистем біполярної системи характеризується тими ж особливостями, що й монополярна, тому вона також може бути проста (тобто поєднуються дві монополярні прості), струк-туризована чи змішана. Інакше кажучи, біполярна система складніша, позаяк складається з двох паралельних систем. Біполярній системі притаманна конфронтативність, яка зумовлюється як об'єктивними, так і суб'єктивними передумовами. Об'єктивною передумовою конфронтації є наявність двох приблизно однаково могутніх наддержав, а суб'єктивною — їх політика, яка переважно протилежно спрямована. Одна з наддержав спрямовує свої зусилля на трансформацію системи у власних інтересах, а інша — на збереження status-quo, що, зрозуміло, також відповідає її інтересам. Через це біполярна система характеризується як відвертими, так і прихованими формами конфронтації, що виявляється у майже постійній напруженості та численних локальних конфліктах. У всесвітній історії періоди біполярного протистояння виникали досить часто, починаючи зі стародавнього світу. Але класична ситуація склалася в 50—90-х роках XX ст., коли сторонами, що конфронтували між собою, були США та СРСР. Тривала боротьба за лідерство призводила до послаблення одного з центрів міжнародних відносин та до утвердження нової наддержави. У деяких випадках конфронтуючі сторони послаблювались настільки, що роль "полюса" переходила до третьої держави, а якщо такої не існувало, система набувала ознак муль-типолярності або опинялася в стані хаосу з притаманними йому випадковими орієнтаціями та практично повною руйнацією ієрархії. Мультиполярна система характеризується наявністю декількох (інколи досить значної кількості) наддержав, могутність яких порівняно однакова. У складі глобальної міжнародної системи формується декілька монополярних, причому зрозуміло, що мультиполярна система виникає за наявності хоча б трьох наддержав. Кількість "полюсів" може бути довільна, але перехід критичної межі 8—9 наддержав настільки послаблює ієрархічні взаємозв'язки, що це призводить до ліквідації глобальної системи та перетворення міжнародного середовища на множину слабо пов'язаних між собою регіональних та субрегіональ-них систем. У складі мультиполярної системи, як і в біполярній, підсистеми зберігають свою внутрішню організацію, залишаючись простими, структуризованими та змішаними. Мультиполярні системи відзначаються перманентною конфронтаційністю, нетривким балансом сил, позаяк наявність великої кількості "полюсів" призводить до боротьби між ними за розподіл та перерозподіл сфер впливу. Кожен із "полюсів" намагається розширити і зміцнити власну сферу впливу та максимально послабити конкуруючі. Унаслідок цього постійно виникають і розпадаються союзи та коаліції, що ведуть позиційну боротьбу між собою. їх протистояння не тільки визначає зміст світової політики, але й служить фундаментальним механізмом розвитку мультиполярної міжнародної системи. Зрозуміти механізм взаємодій держав у мультиполярній системі допоможе її спрощення до гіпотетичної трилатеральної системи. Модель такої системи представив Я. П'єтрась, послуговуючись генетичною теорією О. Морґенштерна та Й. фон Ной-мана1. Ця теорія ґрунтується на припущенні про те, що у тристоронніх взаємодіях формується переможна коаліція, яка прямує до тріумфу через позбавлення вигоди однієї з трьох сторін. У множині держав (чи їх блоків) визначаються три сторони: А, В і С, причому закладається, що вони можуть утворити три потенційні коаліції: А + В; А + С; В 4- С, а сума виграшу сторін (тобто отримана вигода) дорівнює одиниці. У цій грі кожна зі сторін намагається виграти якнайбільше, але виграш її можливий лише в коаліції з іншою, за рахунок третьої сторони, яка не зуміла створити вигідну для себе коаліцію. У тристоронній грі можливі коаліційні розв'язки випливатимуть із намагання двох сторін виграти за рахунок третьої (табл. 8.1).

Гра визначається нестабільністю, тому що кожна зі сторін намагається максималізувати свій кінцевий результат (0,75), але в жодному разі не програти взагалі (0,00). Створення коаліції проти однієї зі сторін змушує останню діяти таким чином,

1 Вони традиційно вважаються засновниками теорії ігор.

щоб роз'єднати коаліцію, запропонувавши одній із ворожих сторін змінити "табір", отримавши за це максимальний результат. Сторона, яка ініціює таку дію, з часом (тобто здійснюючи наступні ходи) намагається збільшити власний виграш та створює ще одну коаліцію, спрямовану проти свого вчорашнього союзника. Таке постійне балансування робить міжнародну систему нестабільною, а міжнародний порядок — надзвичайно динамічним та змінним. Усі держави світу балансують на межі загаль-носистемного конфлікту, що може вибухнути настільки швидко, наскільки одному зі світових центрів сили вдасться створити більш-менш стійку коаліцію, яка може розраховувати на перемогу в ньому. Зіставляючи бі- та мультиполярну системи, Р. Розекранц стверджував, що перша з них характеризується невеликою частотою конфліктів, але значними їх масштабами, а друга, навпаки, відзначається великою частотою конфліктів і значно вищим ступенем їх імовірності, тоді як масштаби боротьби є незначними. Р. Розекранц представив свою гіпотезу у вигляді графіка залежності ймовірності та масштабів конфлікту від ступеня полярності міжнародної системи (рис. 8.4). Найбільш стабільною він вважає змішану систему, в якій співіснує багато сильних держав, але дві з них значно могутніші за інші (у нашій класифікації це структуризована біполярна система).

Такий підхід, незважаючи на його оригінальність, все ж є спрощеним, оскільки в реальній біполярній структуризованій системі через наведені вище передумови рівень конфліктності не менший, ніж у простій чи змішаній системах. Якщо ж порівнювати біполярну та мультиполярну системи, то масштабність конфліктів Р. Розекранц окреслив з точністю до навпаки, поза- як у біполярній системі одна з наддержав, припускаючи можливість застосування сили до іншої, змушена зважати на ймовірність адекватної відповіді з її боку. Внаслідок такого зіткнення шанси однієї зі сторін на перемогу дорівнюють шансам на поразку. Це примушує політичні еліти наддержав утримуватись від прямої конфронтації між собою, віддаючи перевагу методам латентної підтримки ворогів свого суперника, наприклад, у локальних воєнних конфліктах. У мультиполярній системі, навпаки, існує значна ймовірність створення коаліцій, сумарна могутність яких переважає могутність коаліції супротивної сторони, що значно підвищує шанси на перемогу в прямому конфлікті. Отже, конфлікт у мультиполярній системі, навіть якщо він розпочинається як локальний, швидко охоплює всі рівні системи та набуває рис глобального. Р. Розекранц має рацію і в тому, що загроза воєн у мультиполярній системі на порядок вища, ніж у біполярній.

23 Історична еволюція міжнародних систем

Сьогодні серед науковців припинились дебати щодо того, чи міжнародні відносини - це самостійна історично існуюча реальність, яка, як і будь-яка інша реальність, є складною, багатогранною, і яка існує у часі і просторі. Отже, міжнародні відносини виникли і сформувались на певному історичному етапі і паралельно разом з розвитком людської спільноти вдосконалювались, поглиблювались, набирали різних форм та модифікацій.

Щодо часу їхньої появи у сучасному розумінні слова, то виникає питання: чи правомірно, зокрема, вважати міжнародними відносинами війни Риму з варварами, завоювання О. Македонського, етнофеодальні чвари Європи раннього Середньовіччя, боротьбу руських князівств, а згодом Московської держави проти Золотої орди?

У контексті відповіді на поставлене питання можемо міркувати таким чином: на найдавніших етапах людської історії, коли спільноти людей вже нараховували десятки тисяч осіб, вони насправді безпосередньо зіштовхувались та спілкувались зі собі подібними. Це відбувалось при міграціях, масових втечах під час стихійних бід, при розподілі територій. Так народи приходили до усвідомлення, що існують інші боги, мови, ремесла, вміння, і таким чином пізнавали самі себе. Вони об'єднувались, розходились, одні племена асимілювались, інші щезали. Тоді ж люди почали усвідомлювати, що існують два типи взаємин: внутрішні й зовнішні (праміжнародні).

Наступний якісний рубіж становлення явища міжнародних відносин пов'язують з появою нової форми суспільно-політичної організації етносів - інституту держави. Саме з появою держави можна говорити про формування власне явища міжнародних відносин. Термін «міжнародні відносини» з'явився, як відомо, у XVIII столітті. Його автором став англійський мислитель Джеремі Бентам (1748-1832), який визначив міжнародні відносини - як стосунки між державами. Проте світ еволюціонує. Як же бути, скажімо, сьогодні, коли з'явились наднаціональні чи регіональні організації, транснаціональні компанії тощо. Отже, міжнародні відносини - це сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків та взаємин між державами і групами держав, політичними та іншими організаціями, особами, які діють на світовій арені, тобто взаємини між народами у найширшому розумінні слова.

У XX столітті остаточно склалась окрема галузь науки про міжнародні відносини - теорія міжнародних відносин. Як бачимо, ця наука досить молода, якщо порівнювати її з історією чи математикою. Як і будь-яка інша наука, теорія міжнародних відносин має на меті дослідити внутрішню логіку функціонування свого предмета, фактори, які детермінують рівень конфліктності чи порозуміння у міжнародному житті і, нарешті, в ідеалі прогнозувати ті мегатренди, які впливають на еволюцію міжнародних відносин. Іншими словами, йдеться про застосування в теорії міжнародних відносин при аналізі міжнародних відносин системного методу.

Поняття «системність», «система» є провідним у науці про міжнародні відносини, як і в інших науках, і водночас найбільш суперечливим. Якщо розглядати міжнародні відносини як суму хаотичних стосунків, які до того ж постійно змінюються, то можливості аналізу міжнародних відносин як науки суттєво зменшуються (або ж зовсім втрачаються). І не випадково, що нагромадження емпіричного матеріалу змусило науковців розглядати міжнародні відносини як самостійну науку зі своєю внутрішньою логікою, законами та детермінантами, тобто застосовувати при вивченні міжнародних відносин системний аналіз, який вже застосовувався в інших суспільних науках. Системний аналіз є найбільш оптимальним. Що дає нам розгляд міжнародних відносин як системи: по-перше, він передбачає вивчення всього комплексу міждержавних відносин як певного організму, який живе, розвивається і вдосконалюється за своїми законами, параметрами та логікою; по-друге, дозволяє також аналізувати мотивацію дій учасників міжнародних відносин; по-третє, досліджувати механізми, які визначають динаміку світового співтовариства загалом, а в ідеалі - прогнозувати його розвиток.

Разом з тим, дискусії щодо провідних характеристик «системності» у міжнародних відносинах ще тривають. Все ж більшість науковців не заперечують того, що «системі міжнародних відносин» притаманні такі риси, як: 1) наявність стійких, довготривалих зв'язків між головними елементами системи; 2) правове регулювання цих зв'язків; 3) узгодженість між елементами системи щодо дотримання ними загальних цінностей, цілей, правил. Як відомо, відносини між елементами системи міжнародних відносин, тобто національними державами чи блоками держав, будуються на основі співпраці - суперництва - нейтралітету.

Водночас тривають у науковому середовищі суперечки щодо факторів, які мали вирішальний вплив на формування першої системи міжнародних відносин, і часу її появи. Все ж більшість науковців заперечують, що системність у міжнародних стосунках явище історичне. Частина дослідників вважають, що міжнародні відносини мали форму системи практично разом з появою перших держав, оскільки вони (держави) одразу налагоджували всілякі контакти між собою. Щоправда, у цьому твердженні існує два боки справи: 1) не всякі контакти-стосунки м і ж державами формували стабільну і більш-менш тривалу міжнародних відносин; 2) певні елементи системності віднайти і у ранній історії міжнародних відносин (наприклад, у стосунках міст-держав античної Греції, чи держав у північній Італії у ХІУ-ХУ століттях).

Проте, бачиться, що в цих ще тоді хаотичних контактах були лише маленькі острівки системності на міжнародній арені. Фактично до середини XVII століття державні утворення (нестійкі і недосконалі) розв'язували спірні питання військово-силовим шляхом (інших методів вони практично не знали). Власне, і самі тоді численні конфлікти мали сумбурний характер і спричинялись вони здебільшого не державними інтересами, а династичними амбіціями. Світ роздирався тоді чварами, загалом країни-держави не шукали взаємопорозуміння, взаємопогодженості своїх дій.

Отже, підтримаємо думку тих дослідників, які вважають, що до середини XVII століття важко віднайти системність у сфері міжнародних відносин, що вона бере свій початок у загальноприйнятому розумінні з часу закінчення Тридцятирічної війни і укладення у 1648 році Вестфальського мирного договору.

Що слугує підґрунтям такого твердження і які фактори спричинили формування першої системи у міжнародних відносинах?

Передовсім: 1. XVII століття - це час бурхливого розвитку капіталістичних відносин в Європі, який швидко і якісно змінив обличчя континенту;

Розвиток капіталізму спричинив появу стабільних національних централізованих держав (держав-націй, за західною термінологією) - Англії, Франції, Нідерландів, Швеції, Іспанії, Росії, які перетворились у провідних суб'єктів міжнародних відносин. Новостворені держави стали усвідомлювати, що системний (узгоджений, домовлений) порядок більш оптимальна форма функціонування держав на міжнародній арені. Ці держави стали виконувати роль несучих конструкцій нової європейської системи міжнародних відносин;

Вестфальський мирний договір, яким завершились конфесійні війни і Тридцятирічна війна, і який санкціонував розпад Священної Римської імперії німецької нації на понад 300 самостійних держав;

Домінуючим принципом міжнародних стосунків відтепер стають не амбіції чи примха певного монарха, а принцип національного (державного) суверенітету. Цей принцип був доволі стійким і передбачуваним. Принцип національного суверенітету передбачає, що кожна держава володіє всією повнотою влади на своїй території, вона самостійно визначає свою внутрішню й зовнішню політику. Але не тільки політикою обмежувалась її влада. Держава отримала також владу у визначенні економічної, соціальної і культурної стратегії своєї країни. Ця владна функція держави виявилась такою ж «природною», як географічний ландшафт з його водними артеріями, горами, морями тощо. Це право влади поважалось іншими державами, які не втручались у внутрішні справи своїх сусідів. Важливим є і той факт, що принцип національного суверенітету не передбачає присутності у країні ще якоїсь іншої вищої влади.

Загалом, в основі ідей національної держави, яка володіє суверенітетом, лежать чотири провідні характеристики: наявність території; наявність населення, яке на ній проживає; законне управління цим населенням; визнання цієї держави з боку інших держав;

Інший принцип, який став домінуючим на міжнародній арені з середини XVII століття, це принцип державного інтересу. «Державні інтереси» - це сукупність довготермінових програмно-цільових установок (військових, економічних, пропагандистських та інших), реалізація яких гарантувала б цій країні збереження суверенітету і безпеки. Так боротьба за реалізацію державних інтересів перетворилась у провідну силу розвитку міжнародних відносин. Суверенітет і безпека - невід'ємні умови існування будь-якої держави і виконання нею своїх функцій як на власній території, так і на міжнародній арені. Поява у провідних держав чітких, довготривалих, усвідомлених елітою реальних державних інтересів внесло у міжнародні відносини відповідну стабільність та передбачуваність.

Засоби, з допомогою яких досягалось збереження державних інтересів, з плином часу змінювались. На різних історичних етапах це досягалось комбінацією різних методів. Наприклад, у ХУП-ХУПІ століттях, щоб домогтись гарантованої безпеки, необхідно було мати сильну армію, тобто чисельну. Отже, чим більша територія країни та її населення, тим більше країна мала шанс потрапити у розряд « великих держав ». У такій ситуації державні інтереси виглядали спрощено (навіть примітивно): воюй за нові території і зміцнюй свої кордони. Так відстоювали свої державні інтереси Франція Ришельє, чи Росія за Петра І.

По мірі розвитку суспільства ускладнюється його техніко-економічна інфраструктура і змінюється ситуація і таким чином новим змістом наповнювались механізми, які забезпечували «державні інтереси». Безпека країни, міцність її суверенітету по старому залежала від збройних сил, але не так від їхньої чисельності, як від технічної забезпеченості. Так само поряд зі силовими методами все більшу роль в утвердженні безпеки стали відігравати політико-дипломатичні засоби. Професія дипломата стала найпрестижнішою у XIX столітті і залишається такою і нині. XIX століття дало нам таких корифеїв дипломатії: Талейран, Меттерніх, Горчаков, Пальмерстон, Бісмарк.

Сьогодні у контексті «державних інтересів» виділяють п'ять складових: стратегічні, політичні, економічні, правові і ідеологічні інтереси. Безперечно, питома вага кожного із цих компонентів може бути різною в різні періоди.

Принципи національного суверенітету й державного інтересу стали підґрунтям для структурування всього комплексу міжнародних відносин, а створення провідних центрів сили, тобто тієї чи іншої могутньої держави (чи держав), довкола якої об'єднувались інші держави, формували відповідну ієрархію держав. У цьому контексті формується ще один принцип, визначений ще на рубежі ХУ-ХУІ століть Ніколо Макіавеллі, і який перетворився в аксіому: стабільний світопорядок може зберігатись тільки за приблизної рівноваги сил між провідними державами чи союзами держав і недопущення надмірного зміцнення якої-небудь із них. При укладенні Утрехтського миру (1713), який поклав кінець війні за іспанську спадщину, вперше з'являється термін «баланс сил», під яким ми розуміємо співвідношення військових потенціалів, політичної ваги, рівня економіки і впливу держав, що входять до системи, в першу чергу великих держав у даний історичний момент. Справді, у кожному столітті, ніби за якимось законом природи, з'являється країна (могутня економічно, духовно, інтелектуально), яка намагається погодити всю систему міжнародних відносин у відповідності з власними цінностями. Так, у XVII столітті Франція за кардинала Ришельє запропонувала новий на той час підхід у сфері міжнародних відносин, що базувався на принципі держави-нації і пропонував кінцевою метою своєї міжнародної політики національні (державні) інтереси. У XVIII столітті Великобританія розробила концепцію рівноваги сил, яка запанувала у європейській дипломатії упродовж наступних двохсот літ. У XIX столітті Австро-Угорщина Меттерніха реконструювала «європейський концерт», а Німеччина Бісмарка його демонтувала і запровадила в якості провідного принципу міжнародних відносин принцип сили (силової політики). XX століття називають «століття СІЛА», оскільки жодна з країн не справила на міжнародні відносини такого рішучого і водночас амбівалентного впливу як Штати.

Вже на початку нового періоду у всесвітній історії провідні європейські політики усвідомили пряму залежність національної безпеки своїх держав від балансу сил та рівноваги системи міжнародних відносин. Так було відкрито й практично реалізовано одну із об'єктивних закономірностей міжнародних відносин, яка полягала у розвитку від стихійності до їхньої системної впорядкованості, підвищення рівня їхньої внутрішньої організації.

Отже, основою системи міжнародних відносин і головним фактором її стабільного існування є баланс сил, під яким ми розуміємо співвідношення військових потенціалів, політичної ваги, рівня економіки і впливу держави, що є елементами системи, в першу чергу великих держав, у даний історичний момент часу.

Великі держави по суті є основними системотвірними елементами, співвідношення сил між якими визначає загальний баланс сил у міжнародних відносинах. При цьому середні і малі країни також впливають на нього. Радикальна зміна балансу на користь однієї чи декількох держав веде до зміни системи.

Важливою передумовою рівноваги міжнародних відносин є її багатополярність, тобто наявність в її складі декількох співстанимих за силою, впливом держав, які ж до того не прагнуть до монополії на міжнародній арені. Таке становище забезпечує взаємне погодження і врахування інтересів всіх або ж більшості учасників системи і підтримання тим самим всередині її відповідного балансу сил. Кожна система прагне зберегти і зміцнити внутрішню рівновагу, блокуючи дії однієї чи групи держав, спрямовані на її руйнацію. Рівновага досягається шляхом утворення різних політичних та військових союзів, коаліцій, створенням міжнародних організацій з підтримки миру та безпеки. Разом вони створюють механізм силового стримування і противаг, який забезпечує гармонізацію інтересів держави і тим самим стійкість системи.

Вестфальська система міжнародних відносин (перша регіональна система) була побудована на основі принципу рівноваги. Так у новий та новітній час внутрісистемна рівновага стала синонімом міжнародної безпеки, яка розуміється як всезагальна і яка відповідає інтересам всіх держав, що входять до системи.

Різні країни по різному ставляться до балансу сил: одні його підтримують, інші - хочуть зміцнити, треті - його зруйнувати. У відповідності до цього держави будують свої відносини: союзницькі, партнерські і ворожі. Держави, які підтримують рівновагу сил, називаються державами-балансирами. Саме вони виступають гарантами збереження системи, її адаптації до нових історичних умов.

У процесі взаємодії існуючої системи міжнародних відносин і нових явищ, які виникають у процесі історичного розвитку, сформувалась ще одна закономірність системи - її еволюція. Якщо порушується баланс сил всередині системи, то вона починає давати збої, і якщо не вдасться повернути мирним шляхом попередній баланс сил, система руйнується. Таким чином, кожна система міжнародних відносин функціонує до тих пір, поки закріплений за нею баланс сил не суперечить новим історичним реаліям, які можуть мати як внутрішній характер, так і зовнішній.

Отже, система міжнародних відносин - це конкретно-історична організація міжнародних відносин, яка ґрунтується на угодах і договорах, спільних цінностях.

В історії нового часу і принаймні до половини XX століття перехід від однієї міжнародної системи до іншої завжди супроводжувався війнами. Перемога тієї чи іншої сторони закріплювалась анексіями і контрибуціями за рахунок переможених, які збільшували потугу переможців і створювали новий баланс сил.

Контрибуції та анексії були проявом екстенсивного типу розвитку держави, тобто її розвитку «в ширину» у географічному просторі системи міжнародних відносин. У XVII-XIX століттях такий тип розвитку держави віддзеркалився у створенні низкою держав обширних колоніальних імперій. Проте до початку XX століття екстенсивна модель в основному вичерпала себе. Роль і вплив держави на міжнародній арені все більше визначалась не територіальними загарбаннями і колоніальною експансією, а фактором їх інтенсивного економічного і соціально-політичного розвитку. Саме цей фактор став у XXI столітті вирішальним.

Міжнародні системи існують у трьох вимірах - часовому (хронологічні межі), просторовому (глобальні, регіональні чи субрегіональні) та змістовному (монополярна, багатополярна чи двополярна). Історія систем міжнародних відносин пропонує три їх класичні моделі: монополярну, біполярну, багатополярну.

За останні чотири століття можна послідовно виділити п'ять систем міжнародних відносин - три європейських (регіональних) і дві глобальні.

Вся історія системності у міжнародних відносинах цілком природно поділяється на ряд великих етапів, кожен з яких різниться під іншого своїм внутрішнім змістом, динамікою розвитку, рівнем конфліктності і ступенем стабільності. З кожним а таких етапів кореспондується певна модель системи міжнародних відносин, яка у процесі розвитку змінювалась іншою.

Перехідною (початковою) точкою кожного періоду розвитку міжнародних відносин є значимий військовий конфлікт (Тридцятирічна війна, наполеонівські війни, франко-пруська війна, Перша та Друга світові війни), у результаті якого відбувалось кардинальне перегрупування сил, змінювався баланс сил та інтересів, здійснювалась радикальна перебудова політичної карти світу. Коли воєнна стадія конфлікту наближалась до свого завершення, на порядку денному поставало питання фіксації його результатів у договорі або ж серії договорів та угод, запропонованих переможцями. Так у результаті конфлікту отримували правове оформлення, можливо, спочатку у вигляді modus vivendi, новий, тривалий status quo у стосунках як між переможцями і переможеними, так і всередині табору переможців.

Виключення складає власне нинішній етап, який розпочався у 1990-х роках мирним розпадом СРСР і соціалістичного табору, коли на наших очах здійснюється перехід від біполярної моделі міжнародних відносин до нової, ще чітко невизначеної, форми організації світової спільноти у сфері міжнародних відносин

24 Міжнародний порядок: поняття, типи, рівні

Міжнародний порядок. Людство завжди мало схильність до свідомого регулювання міжнародних відносин. У міру їх зрілості це знайшло вираження у прагненні до стабілізації міжнародного життя і поступовому формуванні на цьому шляху цілісної глобальної міжнародної системи, яка була б відповідним чином впорядкована. Звідси, міжнародний порядок -- це такий устрій міжнародних (насамперед міждержавних) відносин, який покликаний забезпечити основні потреби держав та інших інститутів. створити та підтримати умови їх існування, безпеки та розвитку. Термін "міжнародний порядок" має багато спільного і відмінного з поняттям "світовий порядок". На думку С. Хофмана, міжнародний (міждержавний) порядок вповні може існувати без наявності світового порядку. Як приклад можна навести держави, між якими існують відносини взаємної поваги і водночас повної байдужості до внутрішніх справ одна одної, що робить можливим у тій або іншій державі наявність геноциду, порушення свободи слова чи совісті, економічну експлуатацію основної маси населення. Що стосується світового порядку, то він неможливий без створення ефективних процедур міждержавного співробітництва, що передбачають особливий міжнародний порядок, який відповідає загальним основним цілям і цінностям їх громадян. На мові юридичних термінів треба говорити про відмінність між правами держав (взаємній повазі суверенітету) і правами людини. Отже, міжнародний порядок є важливою складовою частиною світового порядку, має спільні з ним міжнародні економічні, науково-технічні, політичні, соціокультурні основи. Спеціалісти виділяють три виміри міжнародного порядку: - горизонтальний -- стосунки між головними країнами міжнародних відносин; - вертикальний -- стосунки між сильними і слабкими країнами; - функціональний -- роль, яку відіграють у стабілізації міжнародного життя різні сфери міжнародних відносин -- дипломатія і стратегія поведінки країн, економічні обміни між ними, моральні цінності та політичні амбіції лідерів, діяльність транснаціональних корпорацій. різноманітних об'єднань й асоціацій неполітичного характеру тощо. Однак головне в тому, що у всіх вимірах міжнародного порядку основним засобом його підтримки на різних етапах історичного розвитку міжнародних відносин залишалася сила, і насамперед воєнна сила. Зародженя нової міжнародної системи. Елементи нової міжнародної системи й нового світового порядку зародилися після другої світової війни, але особливо наприкінці ХX ст. разом із завершенням "холодної війни" в результаті розпаду СРСР і світової системи соціалізму, об'єднання Німеччини, розширення НАТО на Схід, активного поглиблення процесів загальноєвропейської інтеграції. Певні перспективи розвитку, погодимося в цьому з авторами дослідження "Глобальні трансформації і стратегії розвитку" (К., 1998), окреслюються у трьох підходах: 1. Неореалістичний погляд: продовження деякої анархії в міжнародній системі зробить своїм наслідком такі елементи як пріоритет нації-держави, вузько національних інтересів, самовіддача, максимізація сили й балансу сил як чинників, які визначатимуть міжнародні відносини, У цьому контексті головну загрозу міжнародному миру становлять не акти зовнішньої агресії, а внутрішні конфлікти і громадянські війни на зразок подій 90-х рр. у Росії (війна в районі Кавказу) та колишній Югославії. 2. Другий підхід поєднує марксистську теорію з теорією залежності, які передбачають, що динаміка світової капіталістичної системи, гегемонія у світі держав "великої сімки" викликатиме збереження нерівності в розподілі багатства, сили і різноманітних вигод між Північчю і Півднем. При цьому відзначається, що на глобальному фоні тільки меншість держав знаходиться на рівні навіть мінімальних стандартів демократії, Це вимагає особливої турботи про створення добре розвиненої правової системи, балансу сил і суворого розподілу влади між виконавчими, законодавчими й судовими структурами, дотримання на практиці режиму прав людини. 3. Третя перспектива -- теорія ліберальної взаємозалежності -- інтеграції, яка демонструє модифікацію анархії насамперед у міжнародних союзах і організаціях. Цей підхід також виходить з того, що глобальна система анархії модифікувалася значною мірою взаємозалежністю, інтеграцією і транснаціоналізмом. Ці процеси грунтуються насамперед на фактах інформаційно-технічних досягнень сучасного суспільства, діяльності транснаціональних корпорацій, а також розвитку і поглиблення інтеграційних процесів на Європейському континенті. Загальні принципи створення. Зауважимо, що світовий сценарій важко прогнозувати, тут немає чітких рецептів, але певні загальні принципи можна сформулювати. Перший. Реальність появи нових держав, якщо етнічний сепаратизм дістане свіжий стимул. Міжнародні інститути і механізми мають гарантувати їхню незалежність і суверенність. Другий. Треба чітко домовитись, що будь-яке втручання у внутрішні справи держав неприпустиме. Суверенність означає заборону втручання. Єдина умова порушення суверенітету існуючої державної структури -- це надання гуманітарної допомоги на добровільній основі. Якщо так, то це повинно йти по лінії, під контролем і за участю ООН. Третій. Недопущення нав'язування західних культурних і соціальних цінностей різним цивілізаціям. Народи мають самі обрати свою систему через вільно висловлену волю. Четвертий. Це механізми реальної глобальної та регіональної безпеки, де попереду Європа, а Азія робить перші кроки. Потреба в цих механізмах у сучасних умовах дуже велика і, безумовно, буде зростати. П'ятий. Нові виміри міжнародної безпеки. Взаємодія глобалізації та локалізації, інтеграції та фрагментації. Пошук нової системи безпеки має грунтуватися перш за все на спільних цінностях і методах гармонізації національних інтересів. Безперечно, встановлення нового світопорядку на демократичних і справедливих засадах буде довгим і складним процесом еволюції сучасної системи міжнародних відносин. При цьому його всеохоплююча природа має відображати три фундаментальні основи миру -- безпеку, соціальний та економічний добробут і розвиток, демократію і повагу людських прав та свобод. Внесок у їх створення мають зробити всі міжнародні актори, а особливо держави сучасного світу

25 Типологія "акторів" міжнародних відносин

Міжнародні відносини наших днів складаються з низки складних, часто суперечливих і неоднозначних процесів місцевого, регіонального і глобального характеру. Немає жодних сумнівів, що значно зросла кількість учасників міжнародних відносин. Але щоб з'ясувати наскільки і яка їх роль у сучасному міжнародному житті, треба відповісти на питання, кого вважати учасником міжнародних відносин? Що означає поняття "учасник" міжнародних відносин?

Відповідь на друге питання проста: "учасник" або "актор" -- це термін, яким у науці про міжнародні відносини прийнято називати суб'єктів, тих, хто діє і взаємодіє на світовій арені. При цьому термін "актор" дуже зручний, бо він всеохоплюючий, акцентує увагу на поведінці і допомагає зрозуміти, чому різні суб'єкти відіграють різні ролі у міжнародних відносинах.

Складнішою є відповідь на перше питання, так як серед вітчизняних і зарубіжних учених немає єдності у поглядах на те, кого вважати міжнародними акторами. У зв'язку з цим існують дві різні концепції міжнародних відносин -- вузька або міждержавна і широка або транснаціональна. Згідно першої, основним, домінуючим і навіть виключним суб'єктом або актором міжнародної системи є держави. Тому розширення числа учасників міжнародних відносин відбувається в сучасному світі за рахунок виникнення нових держав, наприклад на місці СРСР чи Югославії. У межах широкої концепції розглядаються дії не тільки держав, але й різноманітних організацій і навіть окремих осіб. Такому трактуванню учасників міжнародних відносин найбільш повно відповідає термін "транснаціональний".

Тому варто погодитися з точкою зору відомого французького юриста Бернара Жак'є, що треба виділяти дві категорії або групи суб'єктів (акторів, учасників) міжнародних відносин. З одного боку це держави, як традиційні, первинні й центральні міжнародні актори, що повністю відповідає вузькій концепції міжнародних відносин. З другого - нові суб'єкти, які з'явилися пізніше й існування яких виправдано широкою концепцією міжнародних відносин. До цієї групи треба віднести міжурядові міжнародні організації, міжнародні неурядові організації, транснаціональні корпорації. національно-визвольні, сепаратистські та ірредентистські рухи, мафіозні групи, терористичні організації, а також окремих індивідів (див.: Жакье Б. Международные отношения. T.I. Субьекты международной системы: Уч. пособ. -- Н.Новгород, 1997. -- С. 8, 118).

26 Держава як центральний міжнародний актор.

Міжнародна політика завжди була і значною мірою залишається сьогодні за своєю суттю міждержавною політикою. Зовнішня політика держав багато в чому визначає характер міжнародних відносин як попередніх, так і сучасної епохи. Вона справляв безпосередній вплив на функціонування, характер і перспективи розвитку всієї системи міжнародного життя. Діяльність окремих індивідів і навіть існування міжнародних організацій та інших учасників міжнародних відносин суттєво залежить від того, як до них ставляться держави. Окрім того, держава є універсальною формою політичної організації людських спільнот, адже зараз практично все людство, за незначними винятками, об'єднано в держави, їх налічується у світі майже 200. Усе це в сукупності з ресурсами та потенціалом держав дозволяє визначити їх як головних центральних акторів міжнародних відносин. Розглянемо дане положення, яке в найзавершенішому вигляді характерне для представників політичного реалізму в ТМВ, детальніше.

Держава -- це, насамперед, апарат влади, знаряддя економічного. політичного та ідеологічного керівництва суспільством. У різних контекстах синонімом "держави" можуть бути слова "країна", "суспільство", "батьківщина", "влада". Серед причин виникнення держави найчастіше виділяють такі:

- природно-кліматичні (теорія географічного детермінізму Л. Мєчнікова);

- демографічні (Т. Мальтус);

- ритуально-релігійні (теорія сакрального або магічного походження царської влади англійського релігієзнавця Дж. Фрезера);

- техніко-економічні (теорія "неолітичної революції" англійського археолога Г. Чайлда і "гідравлічна теорія" К. Віттфогеля);

- творчі або креативні зусилля людей (теорія суспільного договору Т. Гоббса);

- соціально-економічні (марксистсько-ленінська концепція, згідно якої держава виникає у зв'язку з поділом суспільства на класи і забезпечує політичну владу економічно панівного класу).

У розвитку держави можна виділити два глобальних етапи -- традиційний і конституційний. Крім того, проміжні стадії поєднують риси цих етапів, прикладом чого може слугувати тоталітарна державність.

Традиційні держави виникли та існували переважно стихійно, на основі звичаїв і норм, які брали свої витоки з глибокої давнини. Типовим втіленням такої держави є монархії.

Конституційна держава є об'єктом свідомого людського формування, управління і регулювання. Цей етап зв'язаний з появою конституції, Сам термін "конституція" вживається в науці в двох значеннях. Перше відоме ще від Арістотеля як "реальна конституція" -- державний лад, стійка модель державної діяльності, яка визначається певним ціннісно-нормативним кодексом. Це можуть бути навіть релігійно-політичні заповіді (наприклад, закон шаріату в Чечні-Ічкерії) або неписані вікові традиції. У цьому значенні конституціоналізм своїм корінням сягає в далеке минуле.

У другому, найпоширенішому значенні термін "конституція" означає головний закон, юридичний або нормативний акт, що визначає засади, цілі та устрій держави, принципи її організації та функціонування, способи політичного волевиявлення та прийняття рішень, а також становище особи в державі. Конституція надає державі легітимність (законність), що полягає у прийнятті влади населенням та у визнанні її права управляти. Політична легітимація державної влади означає, що вона користується необхідним авторитетом у суспільстві, є стабільною і стійкою. Вирішальним критерієм політичної легітимації влади виступає її відповідність (а, значить, і відповідність конституції) загальнолюдським цінностям. Перші конституції були прийняті наприкінці XVIII ст. у США (1787 p.) і Франції (1791 p.). Конституції є писані (у формі єдиного зводу законів) і неписані (складаються з низки правових документів, які фактично носять характер конституційних актів). У сучасному світі лише Великобританія, Ізраїль, Саудівська Аравія, Бутан і Оман не мають писаних конституцій.

Держава має також певні форми. Форма держави -- це спосіб організації та здійснення державної влади. Її основними елементами є:

1) політичний режим -- сукупність прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Розрізняють демократичні, авторитарні, тоталітарні та перехідні політичні режими;

2) форма правління -- організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин з населенням. Історично склалися дві форми державного правління -- монархія (абсолютна або необмежена, дуалістична і парламентська або конституційна) та республіка (президентська, парламентська, президентсько-парламентська і парламентсько-президентська);

3) державний устрій -- територіальний устрій держави, який характеризує її поділ на певні складові частини, взаємовідносини між ними, а також кожної з них з державою в цілому. Виділяють унітарні держави, які можуть бути централізовані та децентралізовані, і складні держави. Серед останніх слід виокремити федерації (договірні та конституційні), конфедеративні утворення, імперії та державні унії (особисті -- Бельгія і незалежна держава Конго при Леопольді II у 1885 -- 1907 pp.; реальні -- Австро-Угорщина у 1867 -- 1918 pp.; Об'єднане королівство Швеції і Норвегії у 1814 -- 1905 pp.; унії, що розвиваються -- Британська Співдружність націй).

Крім того існує термін "велика держава" -- поняття, що у політичному контексті позначає державу, яка не просто велика за розміром території та чисельністю населення, а ще й володіє потужним військовим і промисловим потенціалом, що робить можливим її визначальний вплив на перебіг подій у світі. У XX ст. такими державами були Радянський Союз і Сполучені Штати Америки, зараз -- країни "великої сімки" на чолі з США, а також певною мірою Росія і Китай як ядерні держави, які є постійними членами Ради Безпеки ООН.

Місце держави як визначального елемента політичної організації суспільства і центрального суб'єкта (актора) міжнародних відносин визначається її призначенням у суспільстві. Вона виступає як:

- політична організація громадянського суспільства;

- носій політичної влади в суспільстві;

- представник усього населення на даній географічній території;

- форма політичного панування, що виражається у прийнятті владних рішень, які стосуються всього суспільства й обов'язкові для виконання всім населенням;

- джерело всього політичного в суспільстві, його стрижневий елемент;

- виразник загального інтересу;

- інструмент реалізації загальної волі в суспільстві;

- творець загальних цілей у суспільстві;

- основний стабілізатор суспільного життя;

- головний суб'єкт політичного суверенітету (Політологія / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. -- К., 1998. -- С. 265).

Суверенітет вважається найсуттєвішою політичною та юридичною умовою існування держави. Основи сучасного розуміння суверенітету були закладені в ХVІ ст. французьким юристом Жаном Боденом у праці "Шість книг про республіку". Він визначав суверенітет як вищу владу над громадянами й підданими, яка сама творить закони і вільна від підпорядкування якимось іншим законам. Отже, суверенітет (від франц. "носій державної влади") -- це стан незалежності державної влади від будь-якої іншої влади, який полягає у її праві та здатності самостійно, без втручання якоїсь іншої сили керувати своїм внутрішнім і зовнішнім життям. Звідси, державний суверенітет -- це самостійність і неподільність державної влади в межах території держави, яка окреслюється лінією державного кордону: верховенство всіх гілок влади, незалежність у здійсненні зовнішніх стосунків.

Зовнішньою, але неодмінною ознакою суверенності країни є її державна символіка -- герб (відмітний знак, офіційно прийнята емблема держави), прапор (полотнище встановлених розмірів і певних кольорів з зображенням символу держави), гімн (урочиста пісня, офіційно визначена як символ державної єдності). Державний суверенітет проголошується і закріплюється в конституційних актах. Так, верховенство, самостійність. повноту й неподільність влади в Україні в межах її нинішньої території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах проголосила прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. "Декларація про державний суверенітет України". Це було підтверджено "Актом проголошення незалежності України" від 24 серпня 1991 р. та закріплено в Конституції України 28 червня 1996 р.

Свій суверенітет держава забезпечує всіма способами, навіть силовими. якщо цього вимагають обставини. Як суверенне, незалежне утворення держава виконує свої функції по управлінню суспільством. Зміст функцій може змінюватися впродовж розвитку держави і суспільства, насамперед це стосується перехідних етапів і періодів радикальних змін. Функції державиможна класифікувати за наступними критеріями:

- принципом поділу влади -- законодавча, управлінська, судова;

- сторонами дії держави -- внутрішні та зовнішні;

- сферами державного впливу -- економічна, соціальна, культурна, духовна, правова тощо;

- регулюванням процесів -- саморегулювання, самоорганізація, самоуправління. самодіяльність та ін.;

- загальнополітичними підходами -- забезпечення народовладдя, загальносоціальна діяльність;

- обсягом впливу -- національні, підтримання світового порядку;

- масштабністю значення -- основні та неосновні, першочергові та другорядні тощо. До основних державних функцій з управління суспільством належать наступні: управління сферами соціального, економічного, духовного життя, процесами, змінами, розвитком, що в них відбуваються; регулювання національних та міжнародних відносин; гарантування дотримання загальнообов'язкових норм у суспільстві; забезпечення громадського порядку і національної безпеки; миротворчість всередині країни і участь у світовому миробудівництві. Для здійснення цих та інших функцій держава підтримує своє власне відтворення, життєдіяльність та новотворення (Політологія / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. -- К., 1998. -- С. 273 -- 274).

Водночас треба відзначити, що різні держави мають неоднакову національно-державну могутність, а, звідси, і нерівні можливості захищати свій суверенітет. З цих позицій розрізняють наддержави, великі держави, середні держави, малі держави і мікродержави. Наддержави виділяються за трьома головними ознаками: 1) здатність до масового руйнування планетарного масштабу, в т.ч. завдяки наявності ядерної зброї; 2) здатність справляти вплив на умови існування всього людства; 3) неможливість зазнати поразки від окремої держави або коаліції держав, якщо до такої коаліції не входить одна наддержава. Великі держави справляють суттєвий вплив на світовий розвиток, але не домінують у міжнародних відносинах, їх реальні можливості найчастіше обмежуються певним регіоном. Середні держави мають міцний вплив у своєму найближчому оточенні. Це відрізняє їх від малих держав, вплив яких слабкий. Однак малі держави мають достатньо засобів для збереження своєї незалежності та територіальної цілісності. Мікродержави в принципі нездатні захистити свій суверенітет власними силами. Найчастіше до мікродержав відносять країни, населення яких не перевищує 1-2 млн. чол.

Всі наведені вище характеристики, які стосуються форми держави і змісту державної влади, її впливу на внутрішні процеси розвитку суспільства та характер міжнародних відносин, дозволяють визначити державу як центральну дійову особу, головного актора на сцені міжнародного життя. Кожна держава виражав себе на міжнародній арені через свою зовнішню політику, яка може набувати дві основні форди - дипломатії та стратегії, їх призначення полягає, насамперед, у задоволенні національних інтересів, збереженні територіальної цілісності держави, захисті її безпеки та суверенітету. Однак треба мати на увазі, що в реаліях нашого часу таке розуміння зовнішньої політики і міжнародних відносин як міждержавних є надто вузьким. Потрібно, поряд з державами, враховувати роль, вплив і справжнє місце недержавних учасників міжнародних відносин

27 Міжнародна стратифікація держав (за М.Капланом)

Одним з головних принципів функціонування МС є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів МС. Контроль базується на розподілі сил та ресурсів між її акторами. Наслідком нерівності держав є міжнародна стратифікація з притаманною їй фактичною нерівністю держав. Стратифікація:  1. Наддержава 

 здатність до масових руйнувань планетарного масштабу;

 здатність впливати на умови існування всього людства;

 неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо до її складу не входить інша супердержава; 2. Велика держава

 істотний вплив на світовий розвиток; 

 вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону; 3. Середні держави

 мають вплив в найближчому оточенні; 4. Малі держави

 вплив в оточенні не значний, але мають національні засоби для захисту незалежності; 5. Мікро держави

 не здатні захистити свій суверенітет національними засобами; Три типи контролю: а) імперський - єдина держава контролює решту (сучасна епоха); б) біполярний тип контролю - дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини в межах своїх сфер впливу (Холодна війна); в) баланс сил - три або більше держав контролюють дії одне одного за допомогою дипломатичних маневрів, зміні союзів та відкритих конфліктів (Європа віденської епохи); Відокремлюють три структурних виміри МС: 1. Конфігурація співвідношення сил, що відображає існування центрів сили: а)монополярна; б)мультиполярна; в)біполярна; 2. Ієрархія акторів; 3. Гомогенність - відображає ступінь згоди що існує у акторів відносно тих чи інших принципів та цінностей (Віденська система); та гетерогенність. В основі традиційно історичного підходу полягає використання поняття МС для визначення етапу у розвитку МВ в той чи інший період.

28 Недержавні учасники міжнародних відносин

Серед недержавних учасників міжнародних відносин виділяють міжурядові організації, неурядові організації, транснаціональні корпорації та інші суспільні сили і рухи, що діють на світовій арені. Зростання їхньої ролі та впливу стали відносно новим явищем у міжнародних відносинах, характерним для післявоєнного часу. Спеціалісти виділяють три основні риси міжнародних організацій: 1) політична воля до співпраці, яка зафіксована в установчих документах; 2) наявність постійного управлінського апарату; 3) автономність компетенцій і рішень.

Такі риси повністю відповідають критеріям міжнародних, міждержавних і міжурядових організацій, їх можна визначити як об'єднання суверенних держав, які на основі міжнародного договору або хартії переслідують загальну мету. Тому, за висловом Б. Жак'є, "міжнародна організація володіє міжнародною правосуб'єктністю і власним волевиявленням".

Перші міжнародні організації з'явилися на початку XIX ст., коли за рішенням Віденського конгресу в 1815 p. була створена Центральна комісія з навігації по Рейну. З цього часу можна виділити їхні три різні види. Організації першого виду відносилися до XIX ст. і створювалися для вирішення насамперед економічних і технічних проблем як от Дунайська Європейська комісія 1856 р. і Міжнародний телеграфний союз 1865 р. Друге покоління відповідає періоду 1919 -- 1939 pp. Організації цього виду прагнули в першу чергу до забезпечення міжнародної безпеки, що особливо характерно було для Ліги Націй. Третє покоління відзначено тенденцією швидкого кількісного зростання: на кінець XX ст. нараховувалося понад 400 міжнародних організацій, серед яких особливо виділимо ООН. Таке швидке зростання можна пояснити одночасно політичним поділом світу, зростаючою взаємозалежністю та взаємодоповнюваністю держав і усвідомленням цієї солідарності, а також ускладненням і деталізацією системи міжнародних відносин.

Доцільно виділили три критерії класифікації міжнародних організацій: 1) кількісний, що грунтується на чисельності держав в організації; 2) якісний, який випливає із сфери діяльності міжнародних організацій; 3) критерій, що базується на характері відносин між організацією і державами-учасниками.

На основі кількісного критерію відбувається протиставлення організацій всесвітнього масштабу організаціям регіонального масштабу. Міжнародна організація має всесвітній масштаб, якщо вона запрошує до своїх лав усі держави, що відповідають даному визначенню згідно норм міжнародного права. Прикладом таких організацій є (або були) Ліга Націй, ООН, Міжнародна Організація Праці тощо. Термін "регіональний" дозволяє позначити сукупність держав, відносини між якими настільки тісні, що виділяються із усієї системи: Європейське Економічне Співтовариство (Спільний Ринок), Рада Європи, Організація американських держав, Ліга арабських держав, Організація африканської єдності і т.п. До терміну "регіональний" можна додати поняття "субрегіональний". Воно стосується кількох держав, які зв'язані тісною близькістю і вирішенням спільних проблем (наприклад, створений у 1944 р. Бенілюкс з Бельгії, Нідерландів і Люксембурга). Регіональні організації значною мірою грунтуються на понятті спорідненості: континентальної (Організація американських держав, Рада Європи), етнічної (Арабська ліга, Рада із співробітництва держав Перської затоки), релігійної (Організація ісламської конференції), економічної (Спільний Ринок, Договір про вільну торгівлю в Північній Америці -- НАФТА), воєнної (НАТО, Варшавський договір).

29 Міжнародні міждержавні та недержавні організаці

Серед учених-науковців не сформульовано єдиного визначення ММО. Як правило, ними звертається увага на ті властивості, які, на думку того чи іншого науковця, мають особливе значення. Однак можна виокремити певні ознаки, які трапляються у більшості визначень поняття ММО, не викликають дискусій, вважаються загальноприйнятими. З урахуванням цього можна запропонувати таке інтегроване визначення:

"Міжнародна міждержавна організація - це об'єднання держав, яке засноване і діє на основі міждержавного договору, створене для реалізації певних завдань (тобто створене з відповідною метою), у зв'язку з цим наділене системою постійно Діючих органів, володіє автономними правами й обов'язками, відмінними від прав і обов'язків держав - членів організації, і її діяльність здійснюється згідно з загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права".

Це визначення дозволяє охарактеризувати найбільш важливі з точки зору міжнародного публічного права ознаки (властивості) ММО. До них належать:

Наявність міждержавного договору. Договір про створення міждержавної організації - це установчий документ, який лежить в основі її діяльності, визначає правові основи міжнародно-правової легітимності організації. Тепер практично кожна міждержавна організація працює на цій надійній правовій базі. Такий документ визначає юридичну природу міждержавного об'єднання. Цю ознаку потрібно акцентувати ще й з тієї причини, що наявність договору не є обов'язковою підставою створення та діяльності міжнародної недержавної організації.

До цього варто додати, що до установчих документів МО може відноситись не тільки установчий договір, а й деякі інші акти, прийняті державами в процесі створення міждержавної організації.

30 ТНК, етнічні групи, терористичні організації як учасники міжнародних відносин.

У сучасній світовій політиці діє величезна кількість різних учасників.

Але до цих пір переважаючим залишається погляд, що основними суб'єктами світової політики є держави і групи (спілки) держав.

Проте сьогодні окреслилася об'єктивна тенденція розширення учасників міжнародних відносин.

Все більш важливими суб'єктами в міжнародних відносинах стають міжнародні організації.

Вони зазвичай поділяються на міждержавні (міжурядові) і неурядові організації.

Можливо, що МВ сьогодні краще сприймається як вивчення не тільки міждержавної, але і глобальної політики. Глобальна політика розглядає такі проблеми, що обов'язково торкаються кожного. Якщо трапиться ядерна війна, то вона торкнеться усіх. Ніхто не може піти від екологічних проблем. Соціальні питання, такі, як, наприклад, права людини, мають свій універсальний аспект, а добробут усіх залежить від того, яким буде глобальний диктат ринків. Існує глобальна система комунікації, хоча контроль над нею аж ніяк не має глобального характеру. Коротше кажучи, існує ряд проблем, що можуть вирішуватися тільки колективними зусиллями, тому що в противному випадку не буде вирішена жодна з них.

Міжнародні відносини наших днів - це відносини, що складаються навколо саме таких глобальних проблем, але різниця між акторами, що діють у сфері кожної із зазначених проблем, може бути величезною. Іноді дуже невеличкі групи людей, що володіють достатньо обмеженими ресурсами і мають незначну підтримку, можуть проте мати у своєму розпорядженні ефективні засоби примуса. Стосовно них можуть виявитися уразливими навіть наддержави. У якості таких груп можуть виступати не тільки держави, але і ТНК так, наприклад, компанія "Шелл" змінила політику Нігерії. На дисциплінарному рівні те, що ми спостерігаємо, можливо, веде до реінтеграції соціальних наук, і в цьому світлі поняття акторів у міжнародних відносинах бачиться достатньо відмінним від того, із якого почалося теоретичне вивчення міжнародних відносин біля 80 років тому. Об'єкт МВ значно розширився, але в деяких головних питаннях він залишається старим, хоча і виступає в іншій формі. Сьогодні як і раніше вивчаються причини війн і конфліктів, умови миру і добробути. За минулі десятиліття стало зрозумілим, що існує величезне різноманіття акторів, спроможних уплинути як на те, так і на інше

Серед недержавних учасників міжнародних відносин виділяють міжурядові організації, неурядові організації, транснаціональні корпорації та інші суспільні сили і рухи, що діють на світовій арені. Зростання їхньої ролі та впливу стали відносно новим явищем у міжнародних відносинах, характерним для післявоєнного часу. Спеціалісти виділяють три основні риси міжнародних організацій: 1) політична воля до співпраці, яка зафіксована в установчих документах; 2) наявність постійного управлінського апарату; 3) автономність компетенцій і рішень.

Такі риси повністю відповідають критеріям міжнародних, міждержавних і міжурядових організацій, їх можна визначити як об'єднання суверенних держав, які на основі міжнародного договору або хартії переслідують загальну мету. Тому, за висловом Б. Жак'є, "міжнародна організація володіє міжнародною правосуб'єктністю і власним волевиявленням".

Перші міжнародні організації з'явилися на початку XIX ст., коли за рішенням Віденського конгресу в 1815 p. була створена Центральна комісія з навігації по Рейну. З цього часу можна виділити їхні три різні види. Організації першого виду відносилися до XIX ст. і створювалися для вирішення насамперед економічних і технічних проблем як от Дунайська Європейська комісія 1856 р. і Міжнародний телеграфний союз 1865 р. Друге покоління відповідає періоду 1919 -- 1939 pp. Організації цього виду прагнули в першу чергу до забезпечення міжнародної безпеки, що особливо характерно було для Ліги Націй. Третє покоління відзначено тенденцією швидкого кількісного зростання: на кінець XX ст. нараховувалося понад 400 міжнародних організацій, серед яких особливо виділимо ООН. Таке швидке зростання можна пояснити одночасно політичним поділом світу, зростаючою взаємозалежністю та взаємодоповнюваністю держав і усвідомленням цієї солідарності, а також ускладненням і деталізацією системи міжнародних відносин.

Доцільно виділили три критерії класифікації міжнародних організацій: 1) кількісний, що грунтується на чисельності держав в організації; 2) якісний, який випливає із сфери діяльності міжнародних організацій; 3) критерій, що базується на характері відносин між організацією і державами-учасниками.

31 Класична геополітика. Погляди Ф.Ратцеля та Р.Челлена

До батькам-засновникам класичної геополітики кінця XIX - першої половини XX століття можна віднести таких авторів, як ф. Ратцель (Німеччина), Р. Челлен (Швеція), А.Т. Мехен, X. Маккіндер, Дж. Фейргрів, що доповнив схему Маккіндера (Великобританія), І. Боумен і Н. Спікмен (США). Своє геополітичне бачення світу в перші десятиліття XX століття пропонували також Л.С. Емері, лорд Керзон, І. Парч та ін, хоча в цілому їх роботи носили скоріше епігонський характер і не внесли нічого якісно нового в порівнянні з класиками геополітики.  Традиційні уявлення про міжнародні відносини грунтувалися на трьох головних китах - території, суверенітет, безпеки держав - тобто на чинниках міжнародної політики. У трактуванні ж батьків-засновників геополітики центральне місце в детермінації міжнародної політики тієї чи іншої держави відводилося його географічному положенню. Сенс геополітики бачився у висуванні на передній план просторового, територіального початку. Спочатку геополітика розумілася цілком у термінах завоювання прямого (військового і політичного) контролю над відповідними територіями. Не випадково одним з перших, хто зробив спробу пов'язати між собою політику і географію і вивчити політику тієї чи іншої держави виходячи з його географічного положення, займаного їм простору, був німецький географ, зачинатель політичної географії кінця XIX - початку XX століття Ф. Ратцель. 

У 1882 р. в Штуттгарті вийшов фундаментальну працю Ратцеля "Антропогеография" ("Antropogeographie"), в якому він сформулював свої основні ідеї: зв'язок еволюції народів і демографії з географічними даними, вплив рельєфу місцевості на культурну та політичну становлення народів і т.д.  При розгляді формування геополітичного вчення значний інтерес представляє той факт, що саме описова політична географія, так би мовити, наштовхнула геополітиків на питання про географічну обумовленість розвитку держави. Це положення, висунуте А. Геттнером, було розвинене Ратцелем в його основному геополітичному тезі про географічну обумовленість не тільки становлення і розвитку держави, а й усіх політичних явищ. Відстоюючи свої погляди, Ратцель писав з цього приводу в передмові до другого видання "антропогеографії": "Не можна терпіти подальшого існування різниці між науковою трактуванням питань фізичної географією та їх ненауковою трактуванням політичною географією". 

32 Геополітична концепція А.Мехена

Ідеї ​​Мехен лягли в основу військово-морських концепцій не тільки морських держав, а й підштовхнули ряд континентальних держав до нарощування морської могутності та будівництва потужних лінійних флотів і це перш за все відноситься до Німеччини і до Росії. Не менш симптоматично виглядає публікація робіт Мехен і Коломба в Радянському Союзі в 1940, 1941 роках, де також розроблялися військово-морські програми створення великого океанічного флоту. ¹  У своїх роботах Мехен не використовує термін "геополітика", але методика його аналізу і основні висновки про перевагу морських і океанських держав над континентальними відповідають суто геополітичного підходу.  1. Теорія «морської могутності» А. Мехена  Умови, що впливають на морську силу нації  «Стратегія анаконди»  Альфред Тайер Мехен в 1890р. опублікував свою першу книгу "Вплив морської сили на історію. 1660-1783 рр..". Згодом вийшли в світ його роботи: "Вплив морської сили на Французьку революцію і Імперію", "Зацікавленість Америки в морській силі у сьогоденні і майбутньому", "Проблема Азії та її вплив на міжнародну політику", "Морська сила і її ставлення до війни" . Як видно з простого перерахування назв праць адмірала, всі вони розкривають одну тему: "Морська сила та її вплив на історію". Можна сказати, що в кінці XIX - початку XX в. Мехен створив програму діяльності ідеологів і політиків талассократии, яка і була реалізована у другій половині XX в. Перемога в "холодній війні" з СРСР і його руйнування закріпили успіх стратегії "морської могутності".  Про дії розумних політиків у вирішенні геополітичних проблем, зокрема про спроби вийти до моря, "твердою ногою стати при морі", ми знаємо з численних історичних публікацій. Але хочеться звернути увагу на один цікавий факт, додатково проливає світло на дану проблему. Відомо, що К. Маркс не плекав любові до росіян, слов'янам, але в роботі "Викриття дипломатичної історії XVIII століття" він писав про становище Росії часів Петра I наступне:  "... Жодна нація ніколи не мирилася з тим, що її морські береги і гирла річок були відірвані від неї ... Росія не могла залишити гирла Неви, цей природний вихід для продуктів її Півночі, в руках шведів, так само як гирла Дону, Дніпра, Бугу та Керченську протоку - в руках займалися пограбуванням кочівників-татар ... По самому географічному положенню прибалтійські провінції є природним доповненням для тієї нації, яка володіє країною, розташованої за ними ... Одним словом, Петро захопив лише те, що було абсолютно необхідно для природного розвитку країни ".

Ключ до розуміння політики приморських націй, на думку Мехена, слід шукати в трьох факторах:  • у виробництві продуктів, з необхідністю їх обміну;  • в судноплавстві для здійснення цього обміну;  • в колоніях, які розширюють і полегшують операції судноплавства, покровітельствуя йому також множенням безпечних для судів станцій. 

Головними умовами, що впливають на морську силу націй, Мехен вважає: географічне положення; фізична будова (conformation), включаючи природну продуктивність і клімат; розміри території; чисельність народонаселення; характер народу; характер уряду, в тому числі і національних установ. 

33 Геополітична концепція Х.Маккіндера. Heartland

904 році Маккіндер опублікував доповідь "Географічна вісь історії",містить його геополітичну концепцію, в яку в 1919 і 1943 рокахбули внесені певні корективи. Згідно з цією концепцією, визначальниммоментом в долі народів і держав є їх географічнестановище. Причому вплив географічного положення країни на її зовнішню івнутрішню політику в міру історичного розвитку, на думку Маккіндер,не зменшується, а навпаки стає більш значним. Суть основноїідеї Маккіндер полягала в тому, що роль осьового регіону світової політики іісторії відіграє величезну внутрішній простір Євразії, і що пануваннянад цим простором може з'явитися основою для світового панування.

Маккіндер вважав, що будь-яка континентальна держава (будь то Росія,  Німеччина чи навіть Китай), що захопила панівне становище в осьовомурегіоні, може обійти з флангів морський світ, до якого належала впершу чергу Великобританія. У зв'язку з цим він застерігав протинебезпеки російсько-німецького зближення. Воно, на його думку, могло боб'єднати найбільші і динамічні "осьові" народи, здатні разомзруйнувати міць Британії. Як один із засобів від небезпеки вінпропонував зміцнення англо-російського взаєморозуміння.

Маккіндер стверджує, що для будь-якої держави самим вигіднимгеографічним положенням було б серединна, центральне положення.  Центральному - поняття відносне, і в кожному конкретному географічномуконтексті вона може варіюватися. Але з планетарної точки зору, в центрісвіту лежить Євразійський континент, а в його центрі - "серце світу",  "Хартленд" (heartland). Хартленд - це осередок континентальних мас  Євразії. Це найбільш сприятливий географічний плацдарм для контролюнад усім світом. Хартленд є ключовою територією в більш загальномуконтексті - в межах "світового острова" (World Island). У світовій острів  Маккіндер включає три континенти - Азію, Африку та Європу. Таким чином,  Маккіндер іерархізірует планетарне простір через системуконцентричних кіл. У самому центрі - "географічна вісь історії" або  "осьовий ареал" (pivot area), Це геополітичне поняття географічнототожно Росії. Та ж "осьова" реальність називається Хартленд, "землясерцевини ".

Далі йде" внутрішній або окраїнний півмісяць (inner or marginalcrescent) ". Це - пояс, що співпадає з береговими просторамиєвразійського континенту. Згідно Маккіндер, "внутрішній півмісяць"являє собою зону найбільш інтенсивного розвитку цивілізації. Цевідповідає історичній гіпотези про те, що цивілізація виникласпочатку на берегах річок або морів, так званої "потаміческой теорії".  Треба зауважити, що ця теорія є суттєвим моментом всіхгеополітичних конструкцій. Перетин водного і сухопутного просторівє ключовим чинником історії народів і держав. Далі йде зовнішнійколо: "зовнішній чи острівний півмісяць (outer or insular crescent)." Цезона цілком зовнішня (географічно і культурно) щодо материковоїмаси світового острова.

Маккіндер вважав, що головним завданням англосаксонської геополітикиє недопущення утворення стратегічного континентального союзунавколо "географічної осі історії". Отже, стратегія сил "зовнішньогопівмісяця "полягає в тому, щоб відірвати максимальну кількість береговихпросторів від Хартленд і поставити їх під вплив "острівноїцивілізації ".

Маккіндер перший постулював глобальну геополітичну модель. Вінневпинно підкреслював особливе значення географічних реальностей длясвітової політики, вважаючи, що причиною, прямо або побічно викликала всевеликі війни в історії людства, було, крім нерівномірного розвиткудержав, також і нерівномірний розподіл родючих земель істратегічних можливостей на поверхні планети.

Історія, за Маккіндер, географічно обертається навколо континентальноїосі. Ця історія ясніше за все відчувається саме в просторі "внутрішньогопівмісяця ", тоді як у Хартленд панує" застиглий "архаїзм, а в" зовнішньомупівмісяць "- якийсь цивілізаційний хаос.

На політичному рівні це означало визнання провідної ролі Росії встратегічному сенсі. Маккіндер вважав, що Росія займає в цілому світінастільки ж центральну стратегічно позицію, як Німеччина відносно  Європи. Вона може здійснювати нападу на всі боки і піддаватися їмз усіх боків, крім півночі. І все залежить від розвитку її залізничнихможливостей, що є справою часу.

Маккіндер вважав, що вихідним пунктом у долі народів і державє географічне положення займаних ними територій. Цегеографічне положення є "одвічним", не залежних від волі народівабо урядів, і вплив його, у міру історичного розвитку, стаєвсе більш і більш значним. Чинити опір "вимогам", якіобумовлені географічним положенням, марно.

Зв'язок між історією та географією Маккіндер потрібна тільки для того,щоб доводити "неправомірність" виникнення таких державнихутворень або суспільних формацій, які, за його словами, суперечатьвимогам "географічної інерцією".

У процесі формування сучасного світу, відповідно до теорії Маккіндер,спочатку виділяється Центральна Азія (як осьова область історії), зякої свого часу монголи поширили свій вплив на азіатську ієвропейську історію завдяки перевазі в рухливості їх кіннотників.  Проте з часів Великих географічних відкриттів баланс сил значнозмінився в бік приокеанічних країн, в основному Великобританії. Тимне менше Маккіндер вважав, що нова транспортна технологія, в часностизалізниці, змінить баланс геополітичних сил знову на користьсухопутних держав. Межі "Хартленд" визначалися їм зоною, недоступною морській державі. "Хартленд" було окреслено "внутрішнім півмісяцем"на материковій Європі та Азії, "зовнішнім півмісяцем" островів і континентівза межами Євразії. При цьому Маккіндер наводить історичні прикладинепереможності "Хартленд": морські кораблі не можуть вторгнутися в цю зону,а спроби окраїнних країн завжди закінчувалися невдачами (наприклад,шведського короля Карла XII, Наполеона).

Модель відбивала бажання коригування традиційної британської політикипідтримання балансу сил у Європі, так, щоб ні одне континентальнедержава не могло загрожувати Великобританії. Було прагнення перешкодити  Німеччини в союзі з Росією контролювати "Хартленд" і таким чиномуправляти ресурсами для повалення Британської імперії.

Сам Маккіндер ототожнював свої інтереси з інтересами англосаксонськогоострівної світу, тобто з позицією "зовнішнього півмісяця". У такій ситуаціїоснова геополітичної орієнтації "острівної світу" йому бачилася вмаксимальному ослабленні Хартленд і в гранично можливе розширеннявпливу "зовнішнього півмісяця" на "внутрішній півмісяць".

Основне "практичне" положення Маккіндер полягало в тому, щоострівна положення Великобританії вимагає від неї опору силам,що виходить із "колиски потрясінь" - з області, що знаходиться на стику  Європи та Азії, між Уралом і Кавказом. Звідси, за Маккіндер, йшлипереселення народів, споконвіку що загрожували прадавніх цивілізацій. Об'єднанняабо союз народів, які знаходяться по обидві сторони "колиски потрясінь", вЗокрема росіян і німців, заявляє Маккіндер, загрожує Великобританії,яка зобов'язана тому об'єднати під своїм керівництвом народи,розташовані на "краю" або "околиці" Євразії.

Подібними геополітичними міркуваннями Маккіндер обгрунтовуєправомірність британських домагань на всю "околицю" Євразії (тобто натериторії Середземномор'я, Близького Сходу, Індії та Південно-Східної Азії,плюс опорні пункти в Китаї), а також правильність британської політики  "оточення" Німеччини та союзу з Японією. Одночасно з цим Маккіндервважав основним завданням британської зовнішньої політики запобігання союзу  (об'єднання) Росії та Німеччини.

Маккіндер, висловлюючи британські інтереси, боявся одночасно і Росіїта Німеччини. Постійна стурбованість тим, що Росія може захопити  Дарданелли, прибрати до рук Османської імперії і вийти до Індії тяжіла інад англійською практичною політикою, і над її теоретичними умами.  Росія, стверджував Маккіндер, прагне до оволодіння прибережними країнами знезамерзаючим морем. Англійське ж панування в британській світової імперіїзасноване саме на володінні прибережними країнами Європи, внаслідок чоговсяка зміна співвідношення сил у прибережних країнах має підірватипозиції Англії. З двох зол - Росія та Німеччина - Маккіндер все-таки вибрав,на його погляд, найменше - Росію, і весь політичний пафос своготвори направив проти Німеччини як найближчій безпосередньої загрозибританським інтересам. Побоюючись руху Німеччини на схід, до центруХартленд, він пропонував створення "серединного ярусу" незалежних державміж Росією та Німеччиною.

У Маккіндер викликала побоювання не тільки загроза прямий германськоївійськової експансії на схід, але і скільки мирне та поступовепроникнення в зруйновану революцією Росію більш економічно розвиненою іенергійної Німеччини. Він був переконаний, що методи "економічного троянськогоконя "можуть завершуватися відновленням громадянської війни в Росії такінцевої інтервенцією німецьких "рятівників порядку", "запрошених"зневіреним народом.

У зв'язку з концепцією Маккіндер не можна пройти повз однієї важливої деталі,на яку звертали увагу багато її критики: Маккіндер ніде і ніколине давав певного опису західних кордонів Хартленд, залишаючи цейпитання на розуміння своїх читачів. Хоча він і посилався в загальних рисах ната обставина, що стратегічно Хартленд включає Балтійське море,  Дунай, Чорне море. Малу Азію і Вірменію, далі цього він, однак, не йшов,тому що розумів, що ситуація в Центральній Європі буде залишатися нестабільною. Хитка межа, встановлена після першої світової війни, булаповністю вирішена вже в 1939 році. Друга світова війна завершилася,здавалося б, встановленням більш міцною і "справедливої" розділовоїлінії між західною і східною частинами Європи, і її можна було б умовноприйняти за західний кордон Хартленд. На рубежі 1989-90-х років вона такожвпала, і це нове її руйнування супроводжувалося утворенням у центрі  Європи нової "буферної зони", тільки ще більш хиткою, ще більш загрозливоюконфліктами, ще більш ненадійною і небезпечною, ніж то було після першогосвітової війни. Особливість її утворення цього разу полягала в тому, щовоно було стихійним, які не мають будь-якої певної політичної мети атому й майбутня її роль прихована в повній невідомості.

34 Карл Хаусгофер – засновник мюнхенської школи геополітики

Після Першої світової війни в політичному житті Веймарської республіки поступово набирала силу ідея про перенаселеності "Німеччини. Чималий внесок у її обгрунтування внесли і німецькі вчені-геополітики, зокрема, Карл Хаусхофер (1869-1946).

Народився К. Хаусхофер 27 серпня 1869 в Мюнхені, у професорській родині. У 1896 р. він одружується з Мартою Майер-Дос, яка виявиться вірною і турботливою дружиною, буде підтримувати його під час його численних хвороб і депресій, стане помічником у його наукових пошуках. У 1897 р., коли йому виповнилося 18 років, він надходить у військове училище і потім стає професійним військовим. Хаусхофер прослужив в армії офіцером більше двадцяти років. p align="justify"> У 1908 - 1910 рр.. Хаусхофер служив в Японії і Манчжурії в якості німецького військового аташе. Тут він познайомився з сім'єю японського імператора і з вищої японської аристократією. Підкреслимо, що, таким чином, в Японії Хаусхофер мав справу з тими силами, які брали відповідальні рішення щодо картини простору. Показово, що термін Новий Порядок , який активно використовували нацисти, а в наш час у формі Новий Світовий Порядок "- американці, вперше був ужитий саме в Японії стосовно тієї геополітичної схемою перерозподілу впливів у тихоокеанському регіоні, яку пропонували провести в життя японські геополітики. Враження, отримані Хаусхофером під час перебування в Японії і Манчжурії, будуть часто проявлятися в його наукових працях.

У роки Першої світової війни він командував польовий артилерійської бригадою в ранзі генерал-майора. Тут він брав участь у жорстоких боях як на східному, так і на західному фронті. Він належав до тієї породи офіцерів, у кому важкі випробування будять приховані в мирний час гідності: хоробрість, дух фронтового братства. Паралельно Хаусхофер збагачував свій інтелектуальний багаж: він прочитав книгу Держава як форма життя "Рудольфа Челлена, шведського юриста, германофіла і винахідника терміна геополітика : Це наука про державу, розглянутому як географічний організм, який існує в просторі, тобто держав...а як країна, територія і особливо як імперія . З цього часу для Хаусхофера геополітика стала вищою метою "(1917 р.).

Слабке здоров'я змусило Хаусхофера залишити досить успішну військову кар'єру, і він повернувся в 1911 р. до Німеччини, де і прожив до кінця життя. У 1912 р. за наполяганням своєї дружини він пише свою першу книгу. Вона була присвячена Японії, а його дисертація називалася "Основні напрямки географічного розвитку Японської імперії, 1854-1919. "p align="justify"> Кар'єру вченого Хаусхофер почав в 1919 р. в Мюнхенському університеті як викладача географії. У 1921 р. йому вже було присвоєно звання професора географії. З цього часу Хаусхофер регулярно публікує книги, присвячені геополітиці, зокрема геополітиці тихоокеанського регіону. За роки своєї наукової діяльності Хаусхофер написав більше 400 книг, в яких сформулював і розвинув свої геополітичні ідеї. p align="justify"> Особливо сильний вплив на формування ідей Хаусхофера зробили роботи Маккиндера, Мехен, Челлена. Хаусхофер уважно вивчив також роботи Ратцель, Відаль де ла Блаша та інших геополітиків, а маккіндеровскую лекцію 1904 назвав стисненим в кілька сторінок грандіозним поясненням світової політики . У численних статтях і брошурах Хаусхофера того часу в цілому важко виявити систематичне і цілісне уявлення про геополітичну теорії як такої. У даний період він уникає навіть суворого визначення такого ключового поняття німецької геополітики, як життєвий простір . Зупиняючись на дослідженні книг і лекцій Хаусхофера 1920-х рр.., Американський автор Дорпален констатує, що вони відрізнялися великою непослідовністю; в них часто використовувався один і той же аргумент, щоб обгрунтувати діаметрально протилежні точки зору .

Показово, що дружина Хаусхофера березня перевела на німецьку мову книгу англійського геополітика Дж. Фейргріва Географія та світова міць . Сам Хаусхофер був різнобічним дослідником і цікавився широким спектром проблем. Особливий інтерес він виявляв до Далекому Сходу, а в цьому регіоні насамперед до Японії. Хаусхофер вперше висловив свої геополітичні погляди в книзі Дай Ніхон. Спостереження про збройну силі великої Японії. Положення в світі і майбутнє , що вийшла у 1913 році, коли він ще знаходився в значній мірі під впливом Маккиндера і Челлена.

Саме вивчення Хаусхофером історії становлення та географічного поширення держав Далекого Сходу, передусім Японії, послужило основою його геополітичної концепції. На прикладі Японії він намагався продемонструвати взаємозв'язок між просторовим зростанням ...держави і розвитком складовою його етнічної спільності. Серед його робіт поданої проблематики необхідно згадати такі: Японська імперія в її географічному розвитку , Геополітика Тихого океану , Геополітика пан-ідей , Світова політика сьогодні .

Починаючи з 1924 р. Хаусхофер видавав спільно з Е. обітницю, О. Маулль і Г. Лаутензахом геополітичний журнал, що мав величезне міжнародне значення - Geopolitik < span align = "justify">, пізніше перейменований в Zeitschrift fьr Geopolitik ( Журнал геополітики ). Більшість своїх робіт Хаусхофер опублікував саме в цьому виданні. Журнал геополітики "заявляв, що наукова географія" повинна бути замінена патріотичної географією . Саме на сторінках цього журналу з'являються такі ключові в побудовах Хаусхофера поняття, як життєвий простір , кров і грунт" (Blut und Boden), владу і простір (Macht und Raum), простір і положення "(Raum und Lage), потреба в просторі , великий простір та ін, що стали згодом повсякденними виразами нацистського лексикону. Журнал видавався протягом 20 років.

Один з основних ідеологів нацистської партії - Рудольф Гесс був ад'ютантом Хаусхофера під час Першої світової війни і його студентом в Мюнхенському університеті після її закінчення. Саме в цьому університеті Гесс став керівником нацистської організації. Через Гесса Хаусхофер на самому початку нацистського руху мав контакт з Гітлером, з яким він особисто познайомився в 1922 р. Після провалу мюнхенського пивного путчу "в 1923 р. Хаусхофер тимчасово надав Гессові притулок у своєму маєтку в Баварських Альпах. Коли Гесс і Гітлер перебували в Ландсбергській в'язниці, Хаусхофер відвідав їх. Серед книг, які він тоді приніс Гітлеру і Гессові, була Політична географія "Ратцель. Існують непідтверджені істориками відомості, що Хаусхофер брав участь у написанні Майн Кампф "в місцях, присвячених деяким геополітичним категоріям. Саме в Майн Кампф "Гітлер проголосив геополітику поряд з фашистською расовою теорією офіційною доктриною... нацистів.

Подорожуючи по країні, Хаусхофер не упускав можливості звертатися до студентів, чиновникам, представникам інтелігенції та ділових кіл Німеччини із закликом до боротьби за життєвий простір . У розбитою і приниженою Німеччини Хаусхофер не побачив іншої сили, здатної відродити її і реалізувати геополітичні ідеї створеної ним школи, крім нацистів, і на службу їх планам світового панування він віддав свій науковий потенціал.

Після приходу нацистів до влади Хаусхофер займає високі пости на нацистської ієрархічній драбині. У нацистській Німеччині геополітика Хаусхофера стала незвичайно модною і знайшла містичне звучання. Сам Хаусхофер користувався репутацією людини, що стоїть за Гітлером . Фюрер використав теоретичні аспекти геополітики в якості раціоналістичного пояснення нацистської експансії. Він запозичив у Хаусхофера його улюблений вислів: простір як фактор сили .

Створений Хаусхофером при Мюнхенському університеті семінар з геополітики був перетворений в 1933 р. в Інститут геополітики, директором якого він був призначений. Цей інститут керував і низкою інших установ, що займалися геополітикою. p align="justify"> У 1938 р. в Штуттгарті Хаусхофер заснував Національна спілка німців, які проживають за кордоном (ФДА), а потім став його директором. ФДА створив 3000 клубів, розсіяних у всіх країнах світу, за допомогою яких гітлерівська розвідка отримувала відомості та вербувала із зарубіжних німців агентів п'ятої колони . Формально ФДА перебував під керівництвом Хаусхофера, фактично ж підпорядковувався безпосередньо Центральному бюро фольксдойче, що був центром діяльності нацистських п'ятих колон .

У найтіснішому контакті з Інститутом геополітики функціонувало засноване при міністерстві юстиції в 1935 р. Імперське бюро (Reichsbьro), на яке в числі інших покладалося завдання створення міцної зони лояльних німців , що проживали вздовж імперських кордонів, тобто ведення підривної діяльності за допомогою закордонних німців. З початку встановлення нацистського режиму Хаусхофер домагався створення зарубіжних пропагандистських кадрів, які б готували агентуру п'ятої колони "серед зарубіжних німців.

З 1934 по 1939 р. Хаусхофер був президентом Німецької академії з вивчення і збереження германізму. Він продовжував керувати цією академією і після того, як офіційно був переобраний. ...Коли 10 травня 1941 Рудольф Гесс здійснив свій переліт до Шотландії, він стверджував, що ідея цього перельоту належить Хаусхоферу, якому нібито постала фігура Гесса, переступати через прикрашені гобеленами стіни англійських замків, і наділеного місією переконати дві нордичні нації злитися в одну.

до 1936 р. нацистське керівництво, очевидно, благоволило до Хаусхоферу (особливо позначалася протекція Гесса). Але після від'їзду Гесса до Англії (1939 р.) Хаусхофер впав у немилість. Старший син Хаусхофера Альбрехт встановив контакти з керівником американської розвідки в Європі Алленом Даллесом і брав участь у змові військових проти Гітлера 20 липня 1944 У зв'язку з цим він був арештований і в квітні 1945 р. розстріляний гестапо в Берліні. Сам Хаусхофер в 1944 р. був укладений на деякий час в концентраційний табір Дахау і вважався майже ворогом народу . Але незважаючи на це, після Перемоги над гітлерівською Німеччиною він був зарахований союзниками до видним нацистам і заарештований в американській зоні окупації Німеччини.

На допитах, а потім і в останній своїй роботі Апологія німецької геополітики "( Apologie der deutsche Geopolitik , 1946 р.) Хаусхофер стверджував, що нацизм використовував геополітику незалежно від геополітиків, істотно перекрутивши основні положення цієї теорії. Він писав, зокрема, що фюрер - недоучка, який ніколи правильно не розумів принципів геополітики , що те завзяття, з яким нацисти взялися втілювати на практиці його геополітичні теорії, призвели самого Хаусхофера в замішання. Хаусхофер заявив навіть, що йому самому не вистачало таланту і знань для наукової роботи , що всі його твори, опубліковані після 1933 , були написані під тиском, що цілі німецької геополітики збігаються з цілями американської геополітики в тому, щоб зрозуміти можливості розвитку народу і його культури на його землі і в межах його життєвого простору і таким чином запобігати конфліктам у майбутньому .

Американці (незважаючи на те, що за кордоном Хаусхофера вважали провісником нацизму і одним із стовпів нацистської ідеології) домоглися того, що Хаусхофер не з'явився перед Нюрнберзьким трибуналом в числі інших німецьких військових злочинців. Він був випущений на свободу 2 листопада 1945 і віддалився в свій баварське маєток. p align="justify"> березня 1946 адвокат доктор Альфред Зейла запропонував допитати Хаусхофера в якості свідка у зв'язку з питанням про діяльність Національної спілки зарубіжних німців. Цей допит міг пролити світло на зв'язок Хаусхофера з гестапо... і вищим командуванням СС, в результаті чого він був би таки притягнутий до суду Нюрнберзького трибуналу. Однак 10 березня 1946 в Пеле, поблизу Вейльхейма, Карла Хаусхофера та його дружина Марта вчинили самогубство. Питання про ступінь причетності геополітики до нацистських злочинів залишилося відкритим. p align="justify"> Незабаром після самогубства Хаусхофера Уолш, зі схвалення головного обвинувача від США в Нюрнберзі Роберта X. Джексона, виступив в університеті Франкфурта-на-Майні з доповіддю, в якій він довів до загального відома сповідь "Хаусхофера і закликав своїх слухачів до правильному тлумаченню геополітики.

Отже, Карл Хаусхофер був найбільшим представником геополітичної науки - сучасної версії політичної географії або антропогеографии. Однак саме Хаусхоферу геополітика багато в чому зобов'язана тим, що вона довгий час розглядалася не просто як псевдонаука , але і як людиноненависницька , фашистська , людоїдська "теорія. Розвиваючи погляди Ратцель і Челлена, Хаусхофер надав геополітиці той вид, в якому вона почала частиною офіційної доктрини Третього рейху.