5 Серпня 1941 р. 300-тисячне німецько-румунське угруповання розпочало наступ на Одесу. Після героїчної оборони 16 жовтня 1941 р. Захисники залишили місто.

Евакуйовані частини було перекинуто у Севастополь, який знаходився у ворожому оточенні. Оборона міста тривала 250 днів.

За 5 місяців війни ворогу вдалось просунутись на 900-1200 км углиб України. Не окупованими залишались лише території на сході України.

Причини поразки радянських військ у другій половині 1941 р. на території України.

Радянське керівництво на чолі з Й.Сталіним не вжило необхідних заходів для належної підготовки радянських військ до відсічі ворогові; постійне мусування тези, що пакт про ненапад є гарантією мирних відносин з гітлерівською Німеччиною, дезорієнтувало армію і народ (Заява ТАРС від 14 червня 1941 р., в якій версія про підготовку Німеччини для нападу на СРСР називалася провокаційною).

Серйозні прорахунки були допущені Й.Сталіним і Генеральним штабом у визначенні напрямку головного удару ворога. Головним радянське командування помилково вважало наступ на Україні, тоді як згідно плану "Барбаросса" головний удар мала наносити група армій "Центр".

Значний бойовий досвід німецького командування і бойових частин ведення сучасних мобільних бойових дій із застосуванням значної кількості танків і літаків.

Невдале розташування радянських військ для ведення оборонних боїв. Розташування радянських військ трьома ешелонами (57, 52 і 62 дивізії) призвело до того, що з'єднання вступали у бій по черзі, і це давало можливість розбити їх частинами.

Радянські війська навіть не готувалися до оборонних боїв. Передбачалось вести війну "малою кров'ю і на території ворога". Склади боєприпасів та іншого воєнного майна розташовувались занадто близько до кордону і вже в перші дні опинились у руках ворога.

Оборонні споруди на новому кордоні не були добудовані до початку бойових дій. До того ж вони були невдало розташовані ("Лінія Молотова") . Оборонні споруди на старому кордоні були роззброєні.

Масові репресії 1937-1938 pp. в армії та в подальші роки призвели до винищення кращих командних кадрів Червоної Армії. Було знищено понад 37 тис. чоловік командного складу всіх рівнів (репресіям був підданий весь командний склад КОВО). Нові командири не мали достатнього бойового і життєвого досвіду.

Війська не були вчасно приведені у бойову готовність (за окремими виключеннями), щоб дати належну відсіч ворогові, незважаючи на те, що сталінське керівництво було, вчасно попереджено про можливий напад.

Авіація була скупчена на основних аеродромах, а не розосереджена по польових, що призвело до величезних втрат на початку війни (у перші години війни на 66 аеродромах було знищено 579 літаків).

З початком бойових дій на території України почалась мобілізація її ресурсів для боротьби з ворогом. Промисловість переводилась на воєнні рейки, йшла мобілізація до лав Червоної Армії. Так у перші місяці війни до лав Червоної Армії було мобілізовано у 16 областях України 2515891 чоловік. До народного ополчення до кінця 1941 р. вступило 1300 тис. чол. У липні 1941 р. 158704 чол. налічувалось у винищувальних загонах.

Просування ворога у глиб території України потребувало у терміновому порядку організувати евакуацію промислових об'єктів, ресурсів, цінностей у глиб країни. Так, було евакуйовано до східних районів СРСР понад 550 великих підприємств тридцяти галузей промисловості (після визволення повернулося лише кілька), 30 тисяч тракторів, 125 млн. пудів зерна та іншого продовольства, 6 млн. голів худоби. Евакуйовано установи академії наук УРСР, 70 вузів, 50 театрів. Виїхало 3,5 млн. чоловік. Те, що не підлягало евакуації, передбачалось знищити.

Героїчний опір Червоної армії і прагнення німецького командування оволодіти ресурсами України призвели до перенесення головного удару німецьких військ з центральної ділянки радянсько-німецького фронту (Західний фронт) на Україну. Незважаючи на поразку радянських військ на Україні та її окупацію, героїчний опір Червоної армії призвів до зриву планів "блискавичної війни".

Після поразок 1941 р. не вся територія України була окупована ворогом. Перемога над ворогом під Москвою створила враження у радянського командування про можливість завдати вирішального удару по німецьким військам у 1942 р. З цією метою було розроблено ряд наступальних операцій, що передбачалося здійснити навесні 1942 р. Одна операція передбачала наступ з Керченського півострова для деблокації Севастополя і визволення Криму, друга — передбачала визволення Харкова, важливого промислового центру.

Обидві операції виявилися невдалими. Наступ радянських військ з Барвінківського виступу на Харків якраз прийшовся на район зосередження німецьких військ, що збиралися розпочати літній наступ на південній ділянці радянсько-німецького фронту. Наступаючі радянські частини були оточені і розгромлені. У полон потрапило 227 тис. радянських солдат, було знищено велику кількість бойової техніки.

Несприятливо розгортались і події в Криму. Радянські війська, які не були готові до оборони, були несподівано атаковані німецькими і розгромлені. У полон потрапило 180 тис. чол. Лише невелика частина радянських військ зуміла укріпитися в Аджимушкайських каменоломнях і чинила ворогу завзятий героїчний опір марно сподіваючись на допомогу . Після розгрому радянських військ на Керченському півострові ворог приступив до вирішального штурму Севастополя. Після 250-денної оборони 4 липня 1942 р. місто припинило опір. У полон потрапило 130 тис. радянських солдат і моряків.

Поразки радянських військ призвели до повної окупації України 22 липня 1942 р. німецько-фашистськими військами.

9. Формування багатопартійності в Україні наприкінці 80-х -початку 90-х pp.

Багатопартійність - наявність у суспільстві, державі двох-трьох і більше офіційно зареєстрованих політичних партій і рухів, що ведуть боротьбу за владу.

3.1. Основні передумови й етапи формування багатопартійності в Україні. Основними передумовами формування багатопартійності в Україні були:

- історичний досвід багатопартійності в Україні;

- розширення демократизації суспільного життя, гласність;

- виникнення і розвиток в Україні дисидентства;

- нездатність КПРС виконувати керівну роль у суспільстві, яку вона собі привласнила.

Основними етапами формування багатопартійності в України були:

- перший етап (1988-1989 pp.) - виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції; активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України; розмежування та диференціація всередині правлячої КПРС, організаційна консолідація Демократичної платформи;

- другий етап (1990-1991 pp.)- почалося створення багатьох партій, їхній поділ на центристські та радикальні; поява парламентської опозиції; ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше - Декларація про державнийсуверенітет України;

- третій етап (почався на зламі 1991-1992 pp.)- його відмітною характеристикою стало партійне будівництво в умовах повної державної незалежності; розширення спектра багатопартійності: на початок 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політичних партій; зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами.