Економіка

Стародавній Рим володів безкраїми просторами землі з величезними природничими та людськими ресурсами. По суті, давньоримська економіка залишалася сфокусованою на землеробстві та торгівлі. Вільна торгівля сільськогосподарською продукцію змінила італійський ландшафт, і до I ст. до н. е. широкі виноградні та оливкові плантації витіснили дрібних землевласників, які вже не могли конкурувати з дешевим імпортним зерном. Анексія Єгипту, Сицилії та Тунісу у Північній Африці забезпечила постійне постачання зерна. У свою чергу, основними статтями експорту Італії стали оливкова олія та вино. Практикувався збір врожаю двічі на рік, але продуктивність ферм в цілому була низька, приблизно 1 тонна з гектара. Промислова та мануфактурна діяльності були меншими. Найзначнішим було видобування каменю, що забезпечувало головних будівельний матеріал для тогочасних будівель. У мануфактурі виробництво було на досить низькому рівні і загалом складалося з майстерень та невеликих факторій, де працювало щонайбільше кілька десятків робочих. Проте, деякі цегляні фабрики наймали сотні працівників. Мідний асс 240—225 рр. до н. е. Економіка ранньої Республіки базувалася на невеликих господарствах і оплачуваній праці. Однак, іноземні війни та завоювання робили рабів все дешевше, і вже за часів пізньої Республіки економіка сильно залежала від рабської праці, як на кваліфікованих роботах, так і на звичайних. Раби становили біля 20 % населення Римської імперії та 40 % населення Риму. Тільки за часів Римської імперії, коли завоювання завершилися і ціна на рабів зросла, наймана праця знову стала економічно вигіднішою, ніж рабовласництво. Хоча у Стародавньому Римі широко вживалися бартерні відносини, навіть у зборі податків, Рим мав дуже розвинуту монетну систему, монети з міді, бронзи та дорогоцінних металів були в обігу в усій Імперії та за її межами — деякі з них навіть було знайдено в Індії. До III ст. до н. е. мідь оцінювалася на вагу, у брусках без позначок. Оригінальна мідна монета (асс) мала номінальну вартість одного римського фунту міді, але важила менше. Таким чином, цінність римської монети як міри обміну зрачно перебільшила її власну цінність як металу. Після того, як Нерон знижувати цінність срібного денарія, його номінальна вартість була на третину вище власної. Коні були дуже дорогі, а інші в'ючні тварини дуже повільними, для масової торгівлі на римських шляхах, які частіше сполучали військові пости, ніж ринки, і дуже рідко були пристосовані для коліс. Як результат, обсяги транспортування товарів між римськими провінціями були дуже низькими аж до підйому морської торгівлі у II ст. до н. е. Протягом цього періоду торгові кораблі менше ніж за місяц долали відстань між Гадесом до Александрії через Остію, тобто відстань, рівну довжині Середземного моря. Морські перевезення були приблизно в 60 разів дешевші за наземні, тому їхні обсяги були значно більшими.

Військова справа

Докладніше: Військова історія Стародавнього Риму, Армія Стародавнього Риму, Давньоримська кіннота та Давньоримський флот Щит легіонера "Скутум" Римське військо майже за весь час свого існування було, як довела практика, найпередовішим серед інших держав Давнього світу, пройшовши шлях від народного ополчення до професійної регулярної піхоти та кінноти з численними допоміжними підрозділами та союзницькими формуваннями. При цьому головною бойовою силою завжди була піхота (в епоху Пунічних воєн фактично з'явилася морська піхота). Основними перевагами римської армії були мобільність, гнучкість та тактичні навички, що дозволяло їй діяти в умовах різного рельєфу місцевості та в суворих погодних умовах. У випадку стратегічної погрози Риму чи Італії, або достатньо серйозної воєнної загрози (лат. tumultus), зупинялися всі роботи, зупинялося виробництво і в армію набиралися усі, хто міг просто нести озброєння — громадяни такої категорії називалися tumultuarii (subitarii), а військо — tumultuarius (subitarius) exercitus. Через те, що звичайна процедура набору займала більше часу, командуючий цим військом магістрат виносив з Капітолію спеціальні прапори: червоне, що позначало набір у пехоту, та зелене — у кінноту, після чого традиційно оголошував: : «Qui rempublicam salvam vult, me sequatur» («Кто хоче врятувати республіку, нехай слідує за мною»). Воєнна присяга також промовлялася не індивідуально, а разом. Первісна римська армія (приблизно 500 р. до н. е.) являла собою громадянське ополчення, яке практикувало тактику гоплітів. Вона була невеликою (серед населення вільних громадян призовного віку було тоді приблизно 9 000) та організованою на п'ять груп — три групи гоплітів, та дві — легкої кінноти. Така армія була обмежена у тактиці та її призначенням в той період була оборона. У III ст. до н. е. римляни відмовляються від гоплітів на користь гнучкішої системи, в якій менші групи з 120 (в деяких випадках — 60) осіб, що називалися маніпулами, могли незалежніше маневрувати на болі бою. Тридцять маніпул, об'єднані в три лінії, разом з допоміжними військами формували легіон, чисельністю від 4000 до 5000 осіб. Легіони часів ранньої Республіки складалися з п'яти секцій, кожна з яких була озброєна по-різному та мала різні місця у військовому формуванні: три лінії маніпулярної важкої піхоти (гастати, принципи та тріарії), легка піхота — веліти та важка кавалерія — еквіти. Де-юре легіон часів ранньої Республіки включав 3600-4800 важкоозброєних піхотинців, кілька сотень легкоозброєних піхотинців та кілька сотень вершників, загалом складаючи від 4000 до 5000 чол. Але часто легіони були недоукомлектовані через невдачі набору чи під час наступного періоду активної служби через нещасні випадки, бойові втрати, хвороби та дезертирство. Під час Громадянської війни, легіони Помпея на сході були у повному складі через недавній набір, в той час як легіони Цезаря були неповними через довгі бойові дії у Галлії. Така проблема була актуальною і для допоміжних військ. Шикування «черепаха». Барельєф на Колонні Траяна До пізньореспубліканського періоду типовим легіонером був громадянин-землевласник із сільскої місцевості (лат. adsiduus), який ніс службу на час окремих кампаній або протягом року, мав власне озброєння або, якщо це був вершник, власного коня. За припущеннями істориків, пересічний фермер (якщо виживав) брав участь у 6-7 кампаніях. Вільновідпущеники, раби та громадяни-мешканці міст не несли служби, окрім виняткових екстрених випадків. Після 200 р. до н. е. економічне становище у сільській місцевості погіршилося, оскільки збільшилася потреба у людських ресурсах для армії, тому майнові вимоги для служби були поступово знижені. З реформами Гая Марія у 107 р. до н. е., громадяни без майна та деякі міські мешканці (пролетарії) вступили на військову службу і отримали спорядження, хоча більшість легіонерів продовжувала прибувати з сільської місцевості. Термін служби подовжився — аж до 20 років у надзвичайних випадках, але, як правило, 6-7 років. Починаючи з III ст. до н. е. легіонерам стали давати платню (лат. stipendium); сума такої платні ще є дискусійним питанням, але, як відомо, Цезар подвоїв її для своїх військ до 225 денаріїв на рік). Також легіонери могли сподіватися на воєнну здобич та різні дарунки (розподіл здобичи командуванням) із вдалих кампаній, та, починаючи з часів Марія, часто отримували земельні наділи після відставки. Кавалерія та легка піхота, що доповнювала легіон (допоміжні війська), часто набиралася в регіонах, де служив легіон. З часів Цезаря, ідеал громадянина-солдата було відкинуто і легіони стали професійнішими. Легіонерам платили 900 сестерціїв на рік та 12000 — у випадку відставки. Наприкінці Громадянської війни, Цезар реорганізував римські військові сили, розпустивши солдат і розформувавши легіони. Він зберіг 28 легіонів, набраних з усіх регіонів Імперії. Протягом принципату тактична організація армії продовжувала розвиватися. Допоміжні війська залишалися незалежними когортами, і легіонерські війська часто воювали як групи когорт, а не окремими легіонами. Новий гнучкий тип бойової одиниці, вершницькі когорти, що комбінували кавалерію і легіонерів у єдине формування, могли розміщуватися у гарнізонах та аванпостах та могли вести бойові дії як самостійно, так і в комбінуванні з іншими подібними бойовими одиницями, формуючи легіон. Збільшення організаційної гнучкості допомагало зберігати довгостроковий успіх римських військових сил. Сучасна реконструкція форми центуріона Імператор Галлієн (253—268 рр.) почав реорганізацію, яка сформувала остаточну військову структуру часів пізньої Імперії. Відізвавши деяких легіонерів з їх прикордонних застав, Геллієн створив мобільні сили (Comitatenses або польові армії) і поставив їх на деякій відстані від кордонів як стратегічний резерв. Прикордонні війська (лат. limitanei), розміщені на постійних базах, продовжували бути першою лінією оборони. Основною бойовою одиницею польових армій був полк, умовна кількість солдат — 1200 чол. для полків піхоти та 600 — для кавалерії, хоча численні записи говорять про меншу фактичну кількість (відповідно 800 і 400). Більшість піхотних та кавалерійських полків діяли у парах під командою коміція (comes). На додачу до римських загонів, польові армії включали полки варварів, рекрутованих з союзницьких племен і відомих як foederati. До 400 р. полки foederati стали постійними одиницями римської армії, які оплачувалися та озброювалися за рахунок Імперії, керувалися римським трибуном та використовувалися нарівні з римськими загонами. На додачу до foederati, Імперія також використовувала групи варварів, що воювали разом з римськими легіонами як союзники, але не включалися до польових армій. Знаходячись під командуванням римського генерала, на нижчих рівнях вони керувалися своїми власними офіцерами. Військове командування значно змінювалося впродовж усієї римської історії. За часів монархії, армії гоплітів керувалися царями Риму. У ранній та середній Римській республіці, військові сили перебували під командуванням одного з двох консулів, які обиралися на рік. Протягом пізньої Республіки, представники римської сенаторської еліти, як члени традиційних виборних суспільних інституцій, відомих як cursus honorum, у першу чергу служили як квестори (що часто призначалися заступниками польових командирів), а потім — як претори. Після закінчення терміну повноважень як претора чи консула, сенатор міг бути призначений Сенатом пропретором чи проконсулом (в залежності від найвищой попередньої позиції) для управління іноземною провінцією. Молодші офіцери (до рівня центуріона) призначалися своїми командирами з числа своїх підлеглих або з рекомендованих політичними союзникам представників сенаторської еліти. З часів Августа, чиїм найважливішим політичним пріоритетом було взяти армію під постійний та єдиноособний контроль, імператор був законним командуючим кожного легіону, але командував через легата (лат. legatus), якого він призначав з сенаторської еліти. В провінції, де був один легіон, легат командував легіоном (legatus legionis) і виконував обов'язки губернатора провінції, в той час як у провінції з більше, ніж одним легіоном, кожен легіон керувався легатом, а легати — губернатором провінції (або легатом вищого рівня). Протягом останніх стадій імперської доби, така модель була скасована. Губернатори були позбавлені воєнних повноважень і командування арміями в групах провінцій було передано до генералів (лат. duces), призначених імператором. Це були вже не представники римської еліти, а люди, які піднялися службовою драбиною і мали практичні знання у військовій справві. Все частіше, такі люди намагалися (часто успішно) узурпувати владу імператорів, що їх призначили. Зменшення ресурсів, збільшення політичного хаосу та громадянська війна врешті-решт зробили Імперію уразливою до нападів і поглинань сусідніми варварськими народами. Квінкверема з пристрієм для абордажу — corvus Порівняно мало відомо про римський флот. До середини III ст. до н. е., командири, відомі як duumviri navales, керували флотом у 20 кораблів, які переважно використовувалися для боротьби з піратами. Такий флот було розформовано в 278 р. і замінено союзницькими силами. Перша Пунічна війна вимагала від Риму побудувати великий флот, що й було зроблено з допомогою та фінансуванням союзників. Така опора на союзників продовжувалася до кінця Римської республіки. Основним бойовим кораблем з обох сторін Пунічних воєн була квінкверема, яка залишалася основою римського флоту до заміни її за часів Цезаря легшими і більш маневреними кораблями. У порівнянні з триремою, квінкверема давала змогу використовувати як досвідчений, так і недосвідчений екіпаж, а її менша маневреність дозволили розробити і вдосконалити тактику абордажу з використанням війська з приблизно 40 кораблів замість тактики тарана. Кораблі керувалися навархами (ранг, еквівалентний центуріону), що не були римськими громадянами. Припускають, що це тому, що у флоті більшість сил складали не-римляни

За доступними даними, за часів пізньої Імперії (350 р.), римський флот включав як бойові кораблі, так і купецькі судна, призначені для перевезень та постачання. Бойовими кораблями були весельні галери, з 3-5 лавами для веслярів. Флот базувався у таких портах, як Равенна, Арль, Аквілея, Мізенум, гирлі р.Сомм на заході та в Александрії та на Родосі на сході. Флотилії невеликих річкових суден протягом цього періоду були частинами limitanei (абордажних військ) і базувалися на Рейні та Дунаї. Той факт, що видатні генерали командували як армією, так і флотов, наводить на думку, що морські сили прирівнювалися до допоміжних військ, а не були незалежним родом військ. Деталі структури командування та сили флоту в той період недостатньо вивчені, хоча відомо, що флотами командували префекти.