Tereschenko_Yu_I_Ukrayina_i_yevropeysky_svit

Проблема організації церкви. Володимира не могла задовольнити й iнтеграцiя нової київської церкви у схiдну православну. Всi грецькi iєрархи були у пiдпорядкуваннi вiзантiйських iмператорiв, за якими церковнi собори визнали лiдерство у церковнiй iєрархiї i надали їм титул «iмператорiв-архiєреїв». Вiзантiйськi базилевси (iмператори) могли призначати i змiщувати найвищих церковних сановникiв, iстотно впливати на рiшення вселенських соборiв. Таким чином, прийняття християнства з Вiзантiї неминуче вело до виникнення полiтичної залежностi великих князiв київських вiд вiзантiйських iмператорiв, якi через церковну органiзацiю могли б нав’язувати Київськiй державi свою волю.

Як далекоглядний державний дiяч Володимир усвiдомлював величезне значення прийняття хрещення з Вiзантiї, що переживала тодi перiод свого полiтичного i культурного пiднесення. На тi часи вона була наймогутнiшою державою християнського свiту з високою культурою, давнiми традицiями, блиском iмператорського двору. Саме це спонукало Володимира до нав’язання тiсних i добросусiдських стосункiв своєму могутньому сусiдовi. Проте, органiзацiю київської церкви було доручено Володимиром болгарсько-охридськiй церквi, що давало можливiсть уникнути константинопольської гегемонiї. З боку болгарської церкви Володимировi не загрожувала жодна полiтична небезпека. Тодi як константинопольський патрiарх був простим знаряддям у руках вiзантiйського iмператора, а над Римом тяжiла рука германських iмператорiв, Захiдна Болгарiя могла бути природним союзником. Причому, своєю обрядовiстю вона була зв’язана з Константинополем, пiдтримувала тiснi контакти з Римом, а мовно була спорiднена з Київською Руссю.

Боротьба болгарської церкви за автокефалiю стала для Володимира зразком у його планах паралiзувати усi спроби зазiхань Константинополя на незалежнiсть Русi не лише церковну, а й полiтичну. Саме в Охриду – резиденцiю болгарського патрiарха – й звернувся київський князь за мiсiонерами-священиками, якi мали б служити хрещенню населення й становленню церковної органiзацiї. Князь Володимир поставив свою церкву пiд покровительство патрiарха Болгарського (Охридського). Вiн прагнув, щоб київська кафедра була автокефальною на зразок п’яти автокефальних архiєпископств: Кiпрського, Сiнайського, Iверiйського, Охридського i Сербського. Водночас Володимир пiдтримує зв’язки з Римом. Подiбна ситуацiя виникала пiсля прийняття християнства i в Болгарiї. Болгарський князь Борис, який теж прийняв християнство з Вiзантiї, вiдразу ж звернувся до папи з проханням надiслати мiсiонерiв та єпископiв. Безперечно, що головною причиною була загроза полiтичнiй незалежностi Болгарiї з боку Вiзантiї.

На Українi також з’являються захiдноєвропейськi мiсiонери пiсля офiцiйного прийняття нею християнства. Одним з них був Бруно-Бонiфацiй, який у 1007 р. прибув з Угорщини до Києва з метою мiсiонерської дiяльностi серед печенiгiв. Володимир приязно зустрiв його i супроводив до пiвденних кордонiв своєї держави. Повернувшись через якийсь час до Києва, Бруно гостював у князя цiлий мiсяць. Згодом вiн продовжував свою дiяльнiсть у Польщi та Пруссiї, де був убитий поганинами.

Таким чином, створена Володимиром церква була, найiмовiрнiше, або автокефальною, або залежною вiд самостiйної тодi Болгарiї. Пiдпорядкованою Константинополю київська церква стала за часiв Ярослава Мудрого, коли вiн у 1037 р. запровадив залежну вiд Константинополя митрополiю на чолi з першим київським митрополитом греком Феопемтом.

У 1014-1019 рр. Болгарська держава пережила катастрофу розгрому, завданого їй базилевсом Василем на прiзвисько Болгаробойця: Болгарiя втратила самостiйнiсть i була приєднана як провiнцiя – «катепанат» до Ромейської iмперiї. Автокефальний архiєпископат – патрiархат Охридський – був понижений у ранзi. Патрiарховi Iоану, що очолював того часу болгарську церкву, залишили титул архiєпископа, i в цьому вже пониженому санi Iоан вiдвiдав київську ставропiгiю на запрошення Ярослава Мудрого. Болгарськiй церквi ще була залишена iмператорами тiнь автономiї, але пiсля смертi Iоана у 1037 р. над болгарською церквою був поставлений грек – Лев. У зв’язку з цим Ярослав усвiдомлював невiдворотнiсть пiдпорядкування київської церкви константинопольському патрiарховi. Посередництво Охридської архiєпископiї втрачало свою колишню силу. Ярослав був вимушений прийняти канонiчне грековладдя. Ось чому у 1037 р. у Києвi з’являється перший митрополит – грек Феопемт, а Ярослав споруджує резиденцiю митрополита i першу для грекiв кафедральну церкву Святої Софiї (на зразок константинопольської), яка мала затьмарити розкiш i славу Володимирового кафедрального храму – Успiння Богородицi. Для грекiв цей храм був небажаним символом автономiї руської церкви пiд патронатом болгар. Десятинна церква вiдiйшла у тiнь, незважаючи на те, що там покоїлись останки

хрестителя Русi, його грецької дружини Анни i його бабусi княгинi Ольги. Отже, вiдбувся цiлий канонiчний переворот, i руська церква влилась у рiчище Константинопольського патрiархату як одна з його митрополiй. На неї поширювалися права патрiархiв щодо наставлення митрополитiв, виклику їх до себе на собори, суду над ними, апеляцiї на суд митрополитiв. Вiд того часу до Києва послiдовно направлялися митрополити-греки. У домонгольський перiод лише двiчi порушувався встановлений порядок, коли митрополити обиралися згiдно з волею князiв мiсцевими iєрархами.

Прийнявши церковну залежнiсть вiд Константинополя, київська церква стала залежною не тiльки вiд константинопольських патрiархiв, але й певною мiрою вiд вiзантiйських iмператорiв. Утворення нацiональної церкви не вiдповiдало нi релiгiйним, нi полiтичним iнтересам грекiв. Вони хотiли мати у Києвi свою колонiю i не допускали впродовж понад двохсот рокiв, щоб у Києвi правили митрополитиукраїнцi i щоб сформувалася нацiональна церква.

Київська церква внаслiдок пiдпорядкованостi Вiзантiї не зумiла виробити своєї української iдентичностi. Крiм мови вона мало чим вiдрiзнялася вiд грецької. Київ став однiєю з константинопольських митрополiй, навiть з меншими правами, нiж решта митрополiй, що мали право обирати своїх митрополитiв. Вiд 1240 до 1458 рр. кожний другий київський митрополит був присланий з Константинополя. В результатi греки отримали монопольний вплив на формування церковної органiзацiї, права, обрядiв, свят, постiв, канонiзацiї i значною мiрою – церковного мистецтва. Все це не могло не позначитися на стосунках Русi-України iз Захiдною Європою, яка не була в захватi вiд догматично-консервативного прив’язання тогочасного українського суспiльства до Константинополя. Особливо пiсля остаточного розколу християнської церкви у 1054 р.

Спроби подолання деспотизму Константинополя. Стрiмкий поворот вiд нацiональної автономiї до залежностi вiд Константинополя вiдбувався досить болiсно. Управлiння українською церквою з вiзантiйської столицi не привело до полiпшення стосункiв iмперiї з Руссю, а збурювало протидiю останньої. Вiйна Ярослава з Вiзантiєю 1043 р. є найкращим тому доказом. Пiсля невдалих для Русi воєнних дiй i укладення миру Вiзантiя повела тяжку вiйну з печенiгами (1043-1046), якi дiйшли навiть до стiн Константинополя. У цей скрутний для iмперiї час Ярослав робить спробу повернутися якщо не до повної автокефалiї, то принаймнi до автономiї, тобто до самостiйного обрання Руссю митрополита з наступним визнанням його константинопольським патрiархом. Отже, 1051 р. митрополитом було поставлено пресвiтера церкви княжого села Берестова, що пiд Києвом, Iларiона. «Муж благ, книжен и постник», вiн часто уходив в печерку на березi Днiпра, над якою пiзнiше вирiс славнозвiсний Печерський монастир. Через якийсь час у печерцi поселився також один iз засновникiв майбутнього монастиря Антонiй, а згодом Києво-Печерська лавра, прабатьком якої був Iларiон, стала важливим церковним осередком, що певною мiрою протистояв вiзантiйськiй гегемонiї.

Не слiд вважати Iларiона за переконаного анахорета-пустельника. У «Словi про Закон i Благодать» вiн говорить: «вiра i добрi дiла справедливостi й милосердя неподiльнi», що є свiдченням його захiдноєвропейського розумiння призначення людини-християнина як активного творця життя. Грецьке затворництво на зразок того, що мало мiсце на Афонi, нiколи не було популярним на Українi.

Основною причиною Ярославового рiшення щодо призначення нового митрополита було його невдоволення пiдпорядкованим становищем Київської Русi у вiзантiйськiй церковно-полiтичнiй системi. Разом з тим, це був перiод, коли надзвичайно пожвавилися взаємини Києва iз Захiдною Європою, що розширило уявлення київського князя про характер стосункiв мiж церковною i свiтською владами. Становище, подiбне до iснуючого в київськiй митрополiї, було неможливим на Заходi навiть у малих державах, де архiєпископ визнавав лише двi влади – вселенську духовну римського папи i свiтську нацiональної держави. Так, Польща вже 1000 року одержала власну митрополiю у Гнєзно; Чехiя не мала своєї митрополiї до 1344 р., оскiльки була васалом Нiмецької iм-перiї, проте вибори чеських єпископiв були прерогативою лише чеського духовенства.

У 1049 р. до Києва прибуло велике посольство з французької столицi на чолi з двома єпископами сватати княжну Анну Ярославну за французького короля Генрiха I. Київський князь вiв тривалi бесiди з духовними iєрархами, отримуючи вiд них iнформацiю про церковнi вiдносини на Заходi. Не виключено, що Ярослав узнавав про засади нацiонально-церковної органiзацiї у захiдноєвропейських державах також вiд тих киян, що вiдвозили Анну й повернулися до Києва, зрештою – вiд самої князiвни, яка

вступила у тiснi стосунки з французьким духiвництвом i папським престолом. Не виключено, що Iларiон, як двiрцевий капелан, супроводжував Анну в її подорожi до Францiї.

Надзвичайна увага Київської держави до справ церкви не була чимось винятковим у тодiшньому європейському свiтi. Взiрцем i для Володимира, i для Ярослава могла бути церковна полiтика Карла Великого та його нащадкiв – iмператорiв Священної Римської iмперiї германської нацiї.

Карл, як i київськi володарi, був владною людиною i неухильно здiйснював суворий королiвський контроль над складом церковної iєрархiї i фiнансами нацiональної церкви. Вiн особисто призначав єпископiв, а iнодi й абатiв, неодноразово скликав церковнi собори, видавав укази, що стосувалися церковного життя. До цього слiд додати, що iмператор франкiв був до того ж вельми побожною людиною. Як свiдчить його бiограф Ейнгард (770-840), Карл мав звичай ретельно вiдбувати всi церковнi вiдправи, при цьому вiн особисто дбав, щоб богослужiння вiдбувалося з якомога бiльшою урочистiстю, стежив за правильнiстю спiву та читання в церквi. Ця побожнiсть пiдживлювалась як загальнодержавними полiтичними iнтересами, так i особистими амбiцiями iмператора, якого змалку привчали до думки, що вiн є оборонець церкви i повинен поширювати вiру Христову серед поганських народiв.

У листi до папи Лева III Карл зауважував: «На нас покладено з помiччю милосердного Господа боронити святу Христову Церкву повсюду вiд зовнiшнiх поган i змiцнювати її всерединi через осягнення католицької вiри. А твiй обов’язок, о Святий Отче, здiймаючи руки до Бога як то робив Мойсей, допомагати нашим армiям, щоби твоїми молитвами до нашого небесного Царя i Заступника християни завжди здобували перемогу над ворогами Його Святого Iменi...»

Звичайно, воєннi, державотворчi та культурницькi здобутки як на заходi, так i на сходi Європи залежали значною мiрою вiд того, наскiльки органiзованою i багатою була церква, наскiльки вона була слухняною своїм свiтським монархам. Каролiнгзькi реформатори ставили собi за мету змiцнити зв’язок мiж їхньою церквою та нормативним християнством, носiєм якого було папство. Для цього було скликано собор (789), на який з’їхалися єпископи, абати та свiтська аристократiя; на соборi Карлом Великим було оголошено низку розпоряджень пiд назвою «Загальне напучення», покладених в основу церковної реформи. Релiгiйне життя Захiдної Європи вiдтепер передбачало бiльш шанобливе ставлення до папського престолу, чiтке вiдокремлення мирян вiд духовенства, органiзацiю мирян у постiйну структуру парафiй, де формувались їхня релiгiйна свiдомiсть та громадське життя, сплачувалася церковна десятина тощо. Каролiнгзька церква провела чiтку межу мiж бiлим i чорним духовенством. Останньому приписувалося жити й поводитися за «Статутом» святого Бенедикта, в основу якого були покладенi правила порядку, суворої iєрархiї та стабiльностi. Замiсть пастирської дiяльностi в середовищi мирян ченцям приписувалося сприяти освiтньому i культурному вiдродженню церкви. В Українi-Русi цю мiсiю з часом виконував складений Феодором Студитом у Вiзантiї «Студитський Устав», що також спонукав ченцiв до освiтньої дiяльностi. Цей «устав» був прийнятий Києво-Печерським монастирем, що став важливим книжковим i культурно-освiтнiм центром – взiрцем для багатьох iнших монастирiв.

Цiлком ймовiрно, що, покладаючись на досвiд Каролiнгзької династiї, Ярослав сам (без iмператора i константинопольського патрiарха) «собрав епископы» i вперше поставив митрополитом представника мiсцевого духовенства. Особиста дiяльнiсть Ярослава у релiгiйнiй сферi, його опiкування церквою сприяли формуванню загальної побожностi у Давньоруськiй державi, що спиралася не лише на вiзантiйськi зразки органiзацiї церковного життя, але й на досвiд каролiнгзького «лiтургiчного» суспiльства. Очолення церкви мiсцевим дiячем дало змогу використати загальнохристиянськi церковнополiтичнi та юридичнi концепцiї в iнтересах Русi й спрямувати їх на розв’язання власних проблем.

Акт 1051 р. мав виправити попередню помилку Ярослава й звiльнити київську церкву вiд вiзантiйської залежностi; а втiм, домогтися послiдовного втiлення поставленої мети київський князь не зумiв. Усамостiйненню української церковної органiзацiї та її бiльш тiсному зв’язку з державою могли сприяти запровадження монархiчного правлiння на Русi (королiвства чи царства) i нацiональна митрополiя, затвердженi або Римом, або Константинополем. Взiрцем подiбної далекоглядної полiтики стала пiдтримка нiмецьким духовенством короля Оттона I у проголошеннi його iмператором. Проте Вiзантiя вiдмовлялася визнати i тим бiльше освятити цi iнститути у будь-якiй державi i, безперечно, у свого чи не найголовнiшого полiтичного суперника. Свого часу цю поступку було зроблено лише для Болгарiї пiд тиском вкрай несприятливих для iмперiї воєнно-полiтичних ситуацiй.

Очевидно, намiри та полiтичнi настрої київського князя знаходили пiдтримку його найближчого оточення, до якого належав i митрополит Iларiон. Недаремно вiн титулував Ярослава «каганом» або царем, як вiзантiйського iмператора. Смерть Ярослава у 1054 р. вiдзначена записом про успiння «царя нашого» на стiнi Софiйського собору. Прагнення Iларiона до утвердження церковної самостiйностi Києва i його протидiя вiзантiйськiй гегемонiї стояли в одному ряду з Ярославовою концепцiєю сильної монархiчної нацiональної влади. Київський митрополит не подiляв вiзантiйської iдеї пiдпорядкування церкви iмператорськiй владi й виступав за їхнi взаємовiдносини на захiдноєвропейський зразок.

Вiн домагається канонiзацiї українських святих – Ольги, Володимира, Бориса i Глiба, що служило вагомим аргументом на користь церковної самостiйностi України-Русi. Про захiдноєвропейську iдейнокультурну орiєнтацiю київського митрополита свiдчать окремi мiсця його творiв. У текстi «Слова про Закон i Благодать», наприкiнцi першої частини «Похвали Володимировi», Iларiон вмiщує гiмн «Христос перемiг, Христос воцарився, Христос прославився!». Нiмецький дослiдник цього твору Л. Мюллер вважає його поетичним перекладом уривку з «королiвських славнiв» Захiдної Європи – «Landes regiae – Christus vincit, Christus regnat, Christus imperat!». Дослiдники зазначають, що такi «славнi» були поширенi лише у Францiї. Цим пiдтверджується ймовiрнiсть вiдвiдин Iларiоном Заходу – наприклад, з почтом Анни Ярославни у 1051 р. Проте iдея прийняття царського достоїнства київським князем не мала успiху в тогочасному суспiльствi, можливо, саме внаслiдок байдужостi чи ворожостi бiльшостi церковної iєрархiї – знаряддя вiзантiйської полiтики. Ярослав не встиг також зав’язати тiснiших зв’язкiв iз Римом i зробити вiдповiдні кроки на шляху до коронування королiвською чи цiсарською короною – подiбно до Оттона I, проголошеного нiмецьким iмператором. Пiсля смертi Ярослава зробити це вже було неможливо через полiтичний розклад Руської держави.

§ 3. ПОСИЛЕННЯ ЗВ’ЯЗКIВ КИЇВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ З ЄВРОПЕЙСЬКИМ СВIТОМ

Династичні зв’язки Рюриковичів. Невдача Ярослава у змаганнях за незалежнiсть церковної органiзацiї України-Русi певною мiрою компенсувалася активiзацiєю зносин iз Захiдною Європою. Вiд кiнця Х столiття, тобто пiсля прийняття Руссю християнства, починається нова доба в її стосунках iз Заходом. Iсторики неодноразово звертали увагу на численнi шлюбнi угоди руських князiв з рiзними захiдноєвропейськими династiями. Цi iнтенсивнi династичнi зв’язки однозначно свiдчать про те, що українськi землi в епоху раннього середньовiччя не були вiдгородженi вiд Захiдної Європи i українцi належали до спiльноти європейських народiв. Дослiдник генеалогiї руських князiв М. Баумгартен на пiдставi лiтописних та iнших джерел проаналiзував 200 шлюбiв Рюриковичiв, що вiдбулися впродовж Х- XIII ст. Отже, 73 з них були укладенi з князiвнами своєї ж династiї, 5 – з особами мiсцевих князiвських родiв. 83 шлюби вiдбулися з представниками захiдноєвропейських фамiлiй, зокрема, 78 – з членами королiвських, князiвських та iнших династiй i 5 – з особами некнязiвського походження. З Нiмеччиною династiя Рюриковичiв була пов’язана 13 шлюбами, з Англiєю i Скандинавiєю – теж 13, з Угорщиною та Хорватiєю – 15, з Францiєю – 2, з Чехiєю та Моравiєю – 6, з Польщею, Мазурщиною та Куявами – 27, з Помор’ям – 5, Сiлезiєю – 2. З iншими династiями – схiдноєвропейськими та кавказькими – Рюриковичiв рiднили лише 39 шлюбiв; з Вiзантiєю – 12, з Грузiєю та Осетiєю – 7, з дунайською Болгарiєю – 3, з Половеччиною – 13, з Литвою – 4.

Постiйне спорiднення русько-українських князiв iз захiдноєвропейськими монархами безперечно свiдчить про вiдсутнiсть замкнутостi та вiдчуженостi схiдного слов’янства, а також будь-якої ворожостi до захiдноєвропейських народiв i захiдного християнства. За цими шлюбними зв’язками стояли постiйнi й глибокi зв’язки полiтичнi, економiчнi та духовно-культурнi мiж середньовiчною Україною i європейським свiтом. Династичне спорiднення змiцнювало цi взаємини i сприяло виробленню вiдчуття єдностi iз захiдним християнством, подоланню русинами-українцями конфесiйного антагонiзму, що формувався у стосунках мiж Римом та Вiзантiєю у дотатарську добу. Про це переконливо свiдчать також вмiщенi у багатьох тогочасних джерелах описи перенесення мощей святого Миколая, подорожi до Єрусалима iгумена Данила, князiвни Єфросинiї тощо.

Ставши одним iз наймогутнiших володарiв Європи, Володимир прагнув посилити авторитет своєї держави тiсними стосунками з найближчими європейсь-кими сусiдами. Лiтопис зазначає, що вiн жив «съ князи околными его миром, съ Болеславом Лядьскымъ, и съ Стефаном Угорьскым, и съ Ондроникомъ

середньовiчних авторiв. Про факт перебування синiв Едмунда Залiзнобокого у Ярослава Мудрого говориться також у коментарях до законiв Едуарда Сповiдника, який зiйшов на англiйський престол у 1042 р. пiсля розпаду держави Кнута Великого i лiквiдацiї влади датчан в Англiї. Цiлком ймовiрно, що сталося це не без допомоги Києва, який сприяв вигнанню датчан з Норвегiї по смертi Кнута Великого i приходу на норвезький королiвський престол Магнуса Доброго (1036).

Розширенню полiтичного впливу Київської держави сприяла також дiяльнiсть згаданого ранiше норвезького принца, а згодом короля – Гаральда Суворого (1015-1066). Тривалий час вiн служив Ярославовi Мудрому, брав участь в антивiзантiйському походi Русi 1043 р. i того ж року одружився з донькою Ярослава Єлизаветою. Посiвши норвезький престол (1047), вiн втрутився у боротьбу за англiйську корону i незадовго до нормандського вторгнення в Англiю загинув у битвi з Гаральдом II Англiйським пiд Станфордбриджем. На цьому зв’язки України-Русi з Англiєю не припинилися.

Невдовзi, коли Вiльгельм Завойовник розгромив Гаральда II Англiйського у битвi при Гастингсi, два брати останнього i його дочка Гiта втекли у Данiю i знайшли пiдтримку могутньої Київської держави. На цей час Київ полагодив стосунки з Данiєю, король якої Свен II (1047-1075) одружився зi вдовою Гаральда Смiливого Єлизаветою Ярославною. За їхнiм посередництвом англiйська принцеса Гiта була просватана за онука Ярослава Мудрого – Володимира Всеволодовича (Мономаха).

Династичнi зв’язки Ярослава Мудрого i його нащадкiв дедалi бiльше набували характеру мiждержавних зносин i були свiдченням активної iнтеграцiї України-Русi у захiдноєвропейський полiтичний i культурний процес. Для багатьох скандинавських конунгiв, iнших європейських монархiв київський володар – один з наймогутнiших у Європi, претендент на титул «царя» – став своєрiдним еталоном феодального государя. Саме таким вiн виступає у королiвських сагах зводу «Хеймскрiнгли» та середньовiчних європейських хронiках.

Чи не найвiддаленiшим захiдноєвропейським партнером України-Русi Ярославової доби була Францiя. У 1048 р. французький король Генрiх I (1011-1060), третiй з роду Капетингiв на престолi Францiї, вiдправив посольство в далеку столицю Русi – Київ прохати руки Анни, дочки Ярослава Мудрого. Все своє довге правлiння енергiйний властитель невеликого королiвського домену, нiцого порiвняно з обширними володiннями васалiв i сусiдiв, провiв у боротьбi проти молодшого брата Роберта, якому вiн був змушений поступитися герцогством Бургундiєю, проти матерi Констанцiї, яка iнтригувала на користь молодшого сина, проти великих феодалiв (особливо графiв Блуа), проти нiмецького iмператора Генрiха III – за Лотарингiю, проти папства – за незалежнiсть французького єпископату. I хоча Генрiх I не розширив територiї свого королiвського домену, вiн досяг пiднесення мiжнародного становища Францiї i змiцнив престиж королiвської влади. Цьому безперечно сприяло встановлення династичних зв’язкiв з Руссю. Французький автор кiнця XVIII ст. Левеск, не вказуючи на джерело, вкладає в уста голови французького посольства до Києва Готьє Савейра такi слова про Україну-Русь: «Край цей бiльш об’єднаний, бiльш щасливий, бiльш могутнiй, бiльш значний, бiльш культурний, нiж Францiя». Анна народила трьох синiв: Фiлiпа – майбутнього короля, Роберта – що рано помер, i Гуго Вермондуа – засновника молодшої орлеанської гiлки Капетингiв. Фiлiп ще за життя батька був увiнчаний королiвською короною. Пiсля смертi Генрiха Анна опiкувалася старшим сином i як за життя свого чоловiка, так i опiсля брала певну участь у державних справах. 3 113 документiв часiв Генрiха I i Фiлiпа I, що збереглися, 17 належать Аннi, або Агнесi (деякi дослiдники припускають, що вона прийняла католицький обряд й iм’я Агнеси). Причому, на одному з них стоїть її власноручний пiдпис кирилицею – «Анна королева». Через якийсь час вона вийшла замiж за графа Рауля де Крепi – одного з наймогутнiших феодалiв Францiї i вiдiйшла вiд державних справ. Пiсля другого овдовiння Анна знову з’являється при дворi i бере участь у державному життi, проте пiдписується вже не як королева, а як мати короля. З iменем Анни Ярославни пов’язане поширення в Європi високих культурних цiнностей України-Русi. Про це свiдчить, зокрема, привезене з нею так зване «Реймське євангелiє», написане кирилицею, на якому присягали французькi королi пiд час коронацiї.

Церковний розкол 1054 року. У рiк смертi Ярослава вiдбувся остаточний розкол християнської церкви, пiдготовлений довготривалим перiодом гострих суперечностей мiж Римом i Константинополем. Безперечно, одним з найбiльш визначних чинникiв розколу було пiднесення полiтичної могутностi Вiзантiйської iмперiї перiоду правлiння так званої Македонської династiї. Пiсля тяжких ударiв, якi вона

витримала починаючи з другої половини Х ст. вiд арабiв, болгар, Русi, цiла низка воєнних перемог над усiма трьома суперниками привела до найбiльшого пiднесення постюстинiанiвської Вiзантiї, якого та не знала досi i не досягла у наступнi часи. Розквiт полiтичний, господарський та культурний, безперечно, вплинув на вiзантiйську церкву. Вона пiдсилювала свою владу у новоздобутих регiонах, а також там, де мала пiдпорядкованi їй церковнi органiзацiї – в Антiохiї, Пiвденнiй Iталiї, Болгарiї, Македонiї, Русi. Тодi ж здобули широку популярнiсть грецькi монастирi, що дiяли далеко поза межами iмперiї, їх дiяльнiсть переноситься не тiльки до Iталiї, а й до Угорщини, Чехiї, Польщi, Нiмеччини, Францiї. Здавалося, що саме тепер реально утверджувався вселенський характер схiдної церкви. Проте римськоконстантинiвськi традицiйнi унiверсалiзм i вселенськiсть, що нiбито перемагали, перебували у гострiй суперечностi з орiєнтальним духом вiзантiйської церкви, який перетворював її фактично на нацiональнодержавну iнституцiю. Якщо за Фотiя Вiзантiя ще значною мiрою була носiєм унiверсальностi i у своїй боротьбi з Римом прагнула стати на чолi усього християнства – як схiдного, так i захiдного, то на середину XI ст. цього прагнення до виявлення вселенськостi вже майже не залишилося. Грецьке духовенство на все невiзантiйське дивилося з погордою як на варварське, з потаємним неприйняттям його як єретичного. Хибне усвiдомлення власної виключностi заважало вiзантiйськiй церквi визнати рiвноправнiсть iнших народiв i пiсля навернення їх до християнства. Все це призвело до певної замкнутостi i самоiзоляцiї православ’я, щойно почався полiтичний занепад Вiзантiї. Тiсно пов’язана з державою схiдна церква дедалi бiльше занепадала, проймаючись суб’єкти-вiстськими настроями власної виключностi, нацiоналiстичного месiанiзму, не пiдтверджених реальною дiйснiстю.

Разом з тим слiд враховувати, що Захiдна Європа i Римська церква перебували в той час у станi гострої кризи, пов’язаної з розкладом Франкської держави i формуванням феодальної системи, якi затягнулися на пiвтора столiття. Рим став ареною боротьби рiзних полiтичних сил, що, безперечно, не могло не позначитися на характерi церковного життя захiдного свiту. До нього вкралися зловживання служителiв церкви, корупцiя, падiння дисциплiни, обскурантизм нижчого духовенства, свiтськi звичаї серед вищої iєрархiї тощо. В Х ст. цей занепад мав чи не найбiльший свiй вияв, що й спонукало правлячi верстви Київської держави шукати церковних зв’язкiв саме у Вiзантiї. Тим бiльше, що й на Заходi в той час було розумiння переваг церковного життя схiдної церкви. До тiснiших церковних зв’язкiв з Вiзантiєю Україну-Русь пiдштовхувала лiквiдацiя самостiйностi болгарської церкви. У 1018 р. вiзантiйська армiя на чолi з iмператором Василем II Болгаробойцем завдала болгарським вiйськам нищiвної поразки i жорстоко розправилася з полоненими. Перше Болгарське царство впало, його столицю Охриду було зруйновано, припинив своє iснування незалежний охридський патрiархат.

Вiд цього часу активiзується вiзантiйська церковна полiтика щодо України-Русi, церковна органiзацiя якої переходить у вiдання константинопольського патрiарха. Слiд також мати на увазi, що схiдна церква дозволяла богослужiння старослов’янською мовою, зрозумiлою широким верствам населення Київської держави, що сприяло його мирнiй християнiзацiї. На Заходi рiдна мова використовувалась лише для проповiдi, сповiдi, тобто у безпосередньому спiлкуваннi клiру з мирянами. Мовою богослужiння i культури тривалий час була виключно латинь. Очевидно, у Києвi не могли не зважати також на те, що досить часто захiдне християнство поширювалось у слов’янському середовищi водночас зi спробами позбавити їх державної незалежностi. Так, Болеславу Хороброму доводилося вiдстоювати сувереннiсть Польщi, яка щойно прийняла християнство, вiд зазiхань Священної Римської iмперiї, аж поки у 1000 роцi вiн не добився утворення самостiйної кафедри у Гнєзно. Разом з тим, РусьУкраїна нiчим не виявила своєї антиримської чи антизахiдної позицiї. Про це свiдчить цiлковита її неучасть в акцiях константинопольського патрiарха Керуларiя проти папського престолу i католицької церкви у 1054 р., а також дальший перебiг полiтичного i церковного життя. Характерно, що пiсля перебування у Константинополi папського посольства на чолi з кардиналом Гумбертом i здiйснення акту екскомунiкацiї на патрiарха Михайла Керуларiя римськi легати вiдвiдали Київ. Священик Гельмгольд з Брауншвейгу (XII ст.), автор вiдомого своєю достовiрнiстю твору, присвяченого слов’янському свiтовi часiв iмператора Генрiха II (1002 – 1024), був змушений констатувати, що вiн «не мiг нiде дiзнатись з точнiстю, якими проповiдниками вона (Русь – авт.) навернена до християнської вiри; знаю одне, що у своїх обрядах вона, здається, бiльше наслiдує грекiв, нiж латинян, оскiльки Руське море (тобто Чорне) служить близьким шляхом сполучення її з Грецiєю». Це зауваження середньовiчного автора переконливо свiдчить, по-перше, про, певною мiрою, незалежне становище української церкви, а по-друге, про

цiлковиту вiдсутнiсть, незважаючи на близькiсть до грецького обряду, ворожого чи упередженого ставлення i до Риму.

Становлення церковної органiзацiї на Русi-Українi вiдбувалося в перiод роздiлення християнського свiту i розпалу релiгiйної полемiки мiж Сходом i Заходом. Давнiм русичам необхiдно було також визначити свою позицiю не лише щодо схiдних iновiрцiв, але й щодо християнських народiв латинського обряду, їм залишалось або засвоїти грецький погляд на римську церкву, або виробити свiй власний. У теоретично-догматичних питаннях Україна-Русь здебiльшого подiляла грецьку концепцiю. Хоча в схiдному церковному середовищi не було єдностi у ставленнi до латинян. Одна позицiя – слабша за числом прихильникiв – була помiркована i полягала у згодi з канонами, забороняючи лише богослужбове i шлюбне спiлкування з латинянами як з єретиками, iнша – переважаюча i вкрай фанатична – бачила осквернення у будь-якому, навiть мiнiмальному, життєвому спiлкуваннi з ними. Пiд впливом митрополитiв-грекiв, якi все римсько-латинське намагалися подати у негативному свiтлi (зокрема, з метою усунення будь-якої конкуренцiї у церковнiй владi над Руссю), українцi мусили засвоїти цю крайню грецьку точку зору. Така непримиреннiсть знайшла свiй вияв у наставленнi монаха Феодосiя (грека) у посланнi до князя Iзяслава Мстиславича (XII ст.) «Слово о вhрh христiанской i латинской». «Вhрh же латинской, – зазначалось в ньому, – не подобает прилучатися, ни обычая их держати и компанiя их бегати, и всякого ученiя их не слушати, и всего их обычая и норова гнушатися и блюстись, своих дочерей не даяти за нь, ни поимати у них, ни брататися с ними, ни поклонитися, ни цhловати его, ни с ним в едином сосудh ясти и пити, ни борошна их прiимати».

Втiм, стосунки з європейським свiтом впродовж усього домонгольського перiоду визначалися реальними життєвими iнтересами i вже утвердженим в Українi доброзичливим ставленням до iноземцiв, в тому числi до європейських народiв.

Антилатинська i антикатолицька лiтература давньої Русi дуже нечисленна. Це «Стязаньє с Латиною» митрополита Юрiя 1060-х рр., два «Посланiя» митрополита Никифора початку XII ст., «Слово о вhрh христiанской и латинской» Феодосiя середини XII ст., оповiдь про хрещення Володимира середини XII ст. та деякi iншi. Причому всi автори – етнiчнi греки.

Якщо у Вiзантiї iмператор стояв над патрiархом, втручався у церковнi справи i навiть справи вiри, то

всередньовiчнiй Українi така форма взаємин мiж державою i церквою не прищепилася. Церковнi установи Володимира i Ярослава були бiльш гуманними, нiж вiзантiйськi, ними запроваджувалися в церковне життя Русi певнi мiсцевi або захiднi елементи. Вони регулювали питання юрисдикцiї церкви над «церковними людьми» i питання їх утримання. Вiдносини мiж церквою i державою вiдзначалися бiльшою доброзичливiстю i взаємною допомогою. Росiйський фiлософ Юрiй Федотов зазначав з цього приводу, що «київський досвiд» спiввiдношення християнської церкви i християнської держави «може служити як одне з найкращих досягнень християнства».

На Русь тягнулися торговi каравани з усiх кiнцiв Європи – Норвегiї, Швецiї, Данiї, Францiї, Нiмеччини, Угорщини i пiвдня Iталiї. Торговельнi iнтереси Києва вимагали того, щоб усi численнi iноземцi, якi мешкали у давньоруських мiстах, мали право на спiльне вiдправлення релiгiйних потреб. У Києвi, Переяславi, Чернiговi, Полоцьку, Новгородi та iнших великих мiстах бачимо латинськi церкви та iноземне духовенство.

Цiла низка пам’яток домонгольського перiоду свiдчить про близькi i дружнi стосунки русичiв з європейцями навiть у релiгiйнiй сферi. Русини-українцi шанували католицьких святих, яких не визнавала Вiзантiйська церква, що вiдповiдало духовi вiротерпимостi в середньовiчнiй Українi-Русi.

На великокняжому дворi у Києвi перекладено кiлька «житiй» святих католицької церкви на старослов’янську мову. Серед них – «житiя» святих Юрiя, Климентiя Римського, Вiта, Аполiнарiя, Стефана. У руських молитовниках, вiдомих з рукописiв XIII ст., є звернення та молитви до святих, яких вшановували на Заходi. Один з таких молитовникiв вмiщує iнвокацiї до святих Климентiя Римського та папи Сильвестра I, яких поставлено пiсля апостолiв та євангелiстiв, а також до святих Магнуса з Альгау, Кнута – короля Данiї, Олафа – короля Норвегiї, Мартина Турського, В’ячеслава з Чехiї, Войтеха з Праги (Адальберта Празького), Бенедикта Нурсiйського та iнших. Прийняття культу низки католицьких святих

вУкраїнi-Русi було викликане прагненням обмежити церковнополiтичний вплив Вiзантiї, уникнути однобiчної орiєнтацiї в акцептацiї християнських духовних цiнностей i вiдверто продемонструвати свою готовнiсть до iнтеграцiї iз захiдним свiтом. Вiдомо, що у першiй чвертi XII ст. католицькi ченцi з

Регенсбурга їздили до Києва за допомогою у закiнченнi будiвництва церкви святих Якуба i Гертруди. Пiд впливом тiсних контактiв з Iталiєю в Українi-Русi, як вже зазначалося, було встановлене свято 9 травня на пам’ять про перенесення мощiв святого Миколая Мирлiкiйського до Барi.

ВАпулiї i Колабрiї у XI ст. ще зберiгалися залишки грецького християнства. З VII i до кiнця XI ст. тут ще панували греки i церкви пiдпорядковувалися константинопольським патрiархам. Разом з греками билися проти норманiв за збереження грецької церковної i свiтської влади i руськi найманцi. Можливо, що деякi з русичiв осiли тут i мешкали наприкiнцi XI ст. у кiлькох православно-грецьких монастирях. Цi монастирi прийняли мiсцеве католицьке свято на честь святого Миколая i послужили посередниками у передачi його на Русь, яка мала з Апулiєю досить жвавi стосунки.

Вцiлому в добу Володимира – Ярослава Україна-Русь у своєму культурному i полiтичному життi була зв’язана з європейським свiтом не менше, нiж з Вiзантiєю.

Європейський вектор зовнішніх зносин Ярославичів. Пiсля смертi Ярослава контакти iз Захiдною Європою тривали, хоча його сини Iзяслав, Всеволод та Святослав рiзнилися за своїми полiтичними симпатiями. Одруження наймолодшого з них – Всеволода – з вiзантiйською царiвною вiдкривало новi можливостi для посилення впливу Вiзантiї на Українi. Осереддям цих впливiв став Переяслав – резиденцiя Всеволода, а згодом його сина Володимира Мономаха. 3вiдти вони ширилися по всiй Русi. Найстарший син Ярослава – Iзяслав – дотримувався виразної прозахiдної орiентацiї, тим бiльше, що володiв захiдними землями. Святослав, який посiдав схiднi Чернiгiвську землю i Тмуторокань, коливався мiж обома напрямами.

Iзяслав докладав чимало зусиль до змiцнення великокняжої влади i в цих намаганнях знайшов пiдтримку київського духовенства на чолi з Феодосiем Печерським. Натомiсть iнша частина духовенства, налаштована провiзантiйськи, симпатизувала його супротивникам. Це протистояння було вiдгомоном складної полiтичної ситуацiї у Вiзантiйськiй iмперiї, де iмператорам доводилося йти на порозумiння з Римом з метою отримання допомоги перед зрослою загрозою туркiв, норманiв та у зв’язку з намаганнями слов’янських народiв отримати незалежнiсть.

Першi спроби зближення з Римом були зробленi iмператором Михаїлом VII (1071-1078). Вiн довго тримав у себе папських легатiв Олександра II i Григорiя VII, проте всi його зусилля i поступки розбивалися об впертiсть патрiархiв, якi у своєму заслiпленнi ненавистю до латинства погоджувалися навiть на втрату полiтичної незалежностi перед магометанами, аби не повернутися до попереднiх стосункiв iз Римом. В той же час вiзантiйськi iмператори намагались утримувати у сферi свого релiгiйного i полiтичного впливу Русь з тим, щоб не допустити її зближення з Римом i 3ахiдною Європою. Особливе занепокоєння Константинополя викликала полiтика Iзяслава.

У 1073 р. знову загострилися стосунки мiж великим князем київським i його молодшим братом. Однiєю з причин було намагання Iзяслава замiнити право сеньйорату (переходу влади до найстаршого брата) правом прямого наслiдування (переходу влади до найстаршого сина). Ця реформа в поєднаннi з коронуванням великого князя королiвською короною – символом неподiльностi влади i держави – могла б сприяти збереженню полiтичної єдностi держави Рюриковичiв. Отримати корону в тiй iсторичнiй ситуацiї можна було тiльки вiд Риму, що значною мiрою i визначало захiдний вектор полiтики київського князя. Позбавлений своїми братами київського престолу, Iзяслав шукав пiдтримки у польського короля Болеслава, проте той, за словами лiтописця, «показа ему путь отъ себе». Бiльш того, Болеслав знайшов порозумiння iз Всеволодом i Святославом та одержав вiд них мiлiтарну допомогу у вiйнi з Чехiєю та Нiмеччиною. Тодi Iзяслав направив свого старшого сина Ярополка, як спадкоємця київського столу, до Риму з метою одержання королiвської корони вiд римського папи. Водночас Ярополк мав поскаржитися на Болеслава за його вiроломство. Сам Iзяслав поїхав до нiмецького короля Генрiха IV (пiзнiше – iмператора), з яким вiн зав’язав стосунки ще ранiше. Зупинившись при королiвському дворi у Майнцi, Iзяслав просив втручання Генрiха IV на свою користь. Проте нiмецький монарх, хоча вiн i цiкавився руськими справами, переживав того часу полiтичну скруту через повстання саксонцiв i початок конфлiкту з папою Григорiєм VII (Гiльдебрандом) за право iнвеститури нiмецьких єпископiв. Генрiх IV обмежився лише дипломатичним посередництвом, вiдрядивши до Києва посольство з вимогою до Святослава вiддати Iзяславовi загарбаний великокняжий стiл. Проте сталося так, що на чолi нiмецького посольства опинився трирський препозит Буркгард, сестра якого Ода була Святославовою княгинею.

Тому, незважаючи на грiзнi слова Генрiха IV, Святослав й надалi залишився у Києвi, а нiмецькi посли повезли з далекої руської столицi багатi дарунки своєму королю. Втiм, iстотним наслiдком посольства було припинення Святославом воєнної допомоги Польщi проти Нiмеччини.

У цiй ситуацiї Iзяславовi залишалося тiльки звернутися безпосередньо до Риму. На папському престолi в той час перебував Григорiй VII – людина, що протягом 30 рокiв готувала справу оновлення латинської церкви, яке згодом отримало назву григорiанської реформи. У своїй дiяльностi папа спирався на так званий клюнiйський рух, що виник у католицькiй Європi на початку XI ст. i ставив своєю метою перетворення захiднохристиянської церкви на централiзовану структуру на чолi з папою, надiленого мiцною владою. Клюнiйці вимагали скасування практики призначення церковних iєрархiв iмператорами i надання їм ленiв, торгiвлi церковними посадами (так званих симонiй).

На синодi, скликаному в Римi 1074 р., Григорiй VII запровадив суворi покарання для духовенства за порушення целiбату, а також за продаж i купiвлю церковних посад (симонiю). Вiруючим було заборонено приймати причастя вiд жонатих або користолюбних священикiв. Навеснi 1075 р. Григорiй VII сформулював свою програму в короткому документi «Диктат папи», де вмiщувались головнi тези доктрини середньовiчного папства. Ось деякi з них: «найменування «папа» вiдноситься тiльки до римського єпископа», «тiльки папа має владу призначати i коронувати iмператора», «нiхто не має права називатися вселенським єпископом». Отже, навiть свiтська влада мала бути пiдпорядкована тому, хто називався «намiсником Бога на землi». Папа Григорiй VII розпочав тривалий процес боротьби папства з германськими iмператорами, який завершився Вормським конкордатом (1122). Вiн позбавляв iмператорiв права призначати єпископiв та абатiв, проте зберiгав право надавати їм земельнi володiння пiсля обрання їх духовенством. В цiлому протягом XI-XIII ст. папство виявилося полiтичне сильнiшим за iмператорiв.

Прибуття Ярополка Iзяславича до Риму з метою отримання королiвської корони та можливiсть виступити посередником у конфлiктi Iзяслава з Болеславом польським давали Григорiю VII прекрасну нагоду продемонструвати європейському свiтовi свою зверхнiсть над свiтськими володарями. Григорiй доручив з’ясувати справу з Iзяславовими скаргами i в листi до Болеслава звелiв йому повернути київському князевi майно, яке Болеслав узяв за обiцяну допомогу. Звертаючись також з листом до «короля Русiв Димитрiя» (Iзяслава), папа повiдомляв його про коронування Ярополка i що зробив це з «любовi i щирого бажання, щоб св. Петро просив за вас у Бога та мав вас самих, ваше королiвство i все ваше добро у своїй опiцi». Далi вiн запевняв Iзяслава у всебiчнiй пiдтримцi апостольської столицi та iнформував про своє посольство, яке мало викласти деталi, що над ними обидвi сторони вестимуть переговори. Про певну стабiльнiсть зв’язкiв Iзяслава з Римом свiдчить характерна деталь: папа зазначає, що у складi посольства перебуває знаний i вiрний князю приятель. I, мабуть, найголовнiшим є те, що в листi папи вiдсутня будь-яка згадка про церковне роз’єднання Київської Русi з католицькою церквою. З цього можна зробити висновок, що Київ не пiшов безоглядно за Вiзантiєю у її розривi з Римом i вiдчував ще релiгiйну спiльнiсть iз Заходом всупереч офiцiйному акту про подiл церков. Маючи за собою пiдтримку такого церковного авторитета як Феодосiй Печерський, Iзяслав не приймає розриву 1054 р. У зв’язку з цим стає зрозумiлим його конфлiкт з митрополитом-греком Юрiєм, який не визнавав культу святих Бориса i Глiба i виступав проти загального домагання канонiзацiї княгинi Ольги та князя Володимира. У 1072 р. митрополит виїхав до Грецiї й бiльше не повернувся; по собi вiн залишив написаний у вiзантiйському дусi полемiчний твiр проти католицької церкви «Стязанье съ латиною», який спричинив непорозумiння мiж ним i князями.

Про тiснi взаємини Києва i Риму в цей перiод свiдчить так званий «Кодекс Гертруди», або Трирський Псалтир, прикрашений високохудожнiми мiнiатюрами. На однiй з них зображено поклонiння Ярополка, його дружини Iрини i матерi Гертруди святому Петровi, на другiй – коронацiю самим Iсусом Христом королiвської пари, за якими видно постатi апостола Петра i святої Iрини i написи: «Ярополк-Петро та Iрина».

Успiшним виявилось посередництво папи мiж Iзяславом i Болеславом, що сприяло нормалiзацiї стосункiв мiж Руссю i Польщею. Приблизно в цей перiод Iзяслав подарував митрополичiй кафедрi у Гнєзно дорогоцiнну палицю та мощi святих з вiдповiдним латинським написом. Болеслав, який тодi ж одержав королiвську корону, зобов’язався допомогти Iзяславовi повернути київський стiл. Таким чином,